Постанова

від 03.05.2018 по справі 7/61-9/80

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 7/61-9/80

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючого - Пєскова В.Г.,

суддів: Катеринчук Л.Й., Погребняка В.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Анісімової М.О.;

учасники справи:

позивач - Міністерство оборони України,

представник - Остапенко В.В.,

відповідач-1 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія",

представник - Ридай Н.В.,

відповідач-2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія",

представник - Фатула Т.В.,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Кабінет Міністрів України,

представник - Гапонюк В.В.,

Міністерство економіки України, Івано-Франківська квартирно-експлуатаційна частина району, Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Станіславбудкомплект", Приватне підприємство "Люкс-Буд", Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний Банк України",

представники третіх осіб, окрім Кабінету Міністрів України, не скористались правом участі у судовому засіданні, повідомлені належним чином,

за участю прокурора Генеральної прокуратури України - Грищенка М.А.,

розглянув касаційну скаргу Міністерства оборони України

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017

у складі колегії суддів: Матущака О.І. (головуючий), Кравчук Н.М., Малех І.Б.

та на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2016

у складі судді Неверовська Л. М.

у справі за позовом Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Станіславська торгова компанія", Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатська нафтова компанія"

про визнання недійсним договору міни та повернення майна,

ВСТАНОВИВ

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанції

1. Наказом Міністра оборони України від 01.06.2004 № 194 "Про вдосконалення порядку обміну військового майна на житло для військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що рішення Міноборони щодо відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей приймається шляхом видачі розпорядження Міністерства оборони України, яке підписує перший заступник Міністра оборони України.

2. Розпорядженням Міністерства оборони України "Про відчуження військового майна шляхом його передачі в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей" від 17.09.2004 № 50 доручено директору Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства оборони України здійснити відчуження військового майна в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей, з визначеним у додатку переліком майна, що підлягає відчуженню шляхом обміну на житло.

3. Наказом директора департаменту капітального будівництва та управління фондами від 21.09.2004 № 53/1 для здійснення відчуження військового майна в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей було створено комісію, за результатами роботи якої було складено відповідні акти. Дані акти були затверджені наказом директора департаменту капітального будівництва та управління фондами від 24.09.2004 № 59.

4. 24.09.2004 року між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія", правонаступником усіх прав та обов'язків якого є ТОВ "Станіславська торгова компанія", що підтверджується Статутом ТОВ "Станіславська торгова компанія", затвердженого загальними зборами товариства 16.04.2014 року (т. 6, а.с. 63-71), укладено договір міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей, за умовами якого предметом цього договору є обмін нерухомого військового майна, що є власністю держави, рахується на балансі та належить до сфери управління Міністерства оборони України, на квартири, які належать на праві власності відповідачу (п. 1.1 договору).

5. Згідно з п. 2.1 договору, ціна військового майна відповідно до Висновку про оцінку вартості майна - будівель та споруд, що знаходяться у м. Івано-Франківську по вул. Січових Стрільців, 26; вул. Грушевського, 19; вул. Трускавецька, 26; вул. Шевченка, 81; вул. Шпитальна, 5; вул. Національної гвардії, 14 б; с. Крихівці Івано-Франківської міської ради, вул. 22 Січня, 166а, виконаного ТОВ "Ека-Захід", становить 4 628 660 грн. Податок на додану вартість складає 925 732 грн. Загальна вартість становить 5 554 392 грн.

6. Додатком № 1 до договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004 року визначено перелік квартир, що передаються Міністерству оборони України, а військове майно, яке передається в обмін на квартири, визначено в Додатку № 2 до договору.

7. Зазначене нерухоме майно входить в перелік, визначений розпорядженням Міністерства оборони України "Про відчуження військового майна шляхом його передачі в обмін на житло для військовослужбовців та членів їх сімей" від 17.09.2004 № 50.

8. На виконання умов договору відповідач передав, а позивач прийняв 66 квартир у м. Коломия Івано-Франківської області та 9 квартир у м. Івано-Франківську, загальною вартістю 5 555 611 грн.

9. Реалізуючи набуте право власності на квартири, Міністерство оборони України передало вказані квартири для сімей військовослужбовців, тобто отримані позивачем квартири перейшли у володіння інших осіб у порядку передбаченому Житловим кодексом України, що підтверджується Актами приймання-передачі квартир від 10.01.2006, які в подальшому здійснили їх приватизацію (т. 10, а.с. 180-188, а.с. 193-250, т. 11, а.с. 1-224). Аналогічно, ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія", правонаступником якої є ТОВ "Станіславська торгова компанія", реалізувало своє право, відчужило отримане від Міністерства оборони України нерухоме військове майно на підставі договорів купівлі-продажу від 13.12.2004 ТОВ "Карпатська нафтова компанія" (т. 3, а.с. 11-24).

Обґрунтування позовних вимог

10. 14.03.2006 Міністерство оборони України звернулось до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей від 24.09.2004, укладеного між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова корпорація", та зобов'язання ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" повернути Міністерству оборони України все отримане майно по договору міни від 24.09.2004 року, а саме, нерухоме майно, яке розташоване: на території військових містечок № 9 (м. Івано-Франківськ, вул. Січових Стрільців, 26; № 3 (м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 19); № 71 (м. Івано-Франківськ, вул. Трускавецька, 26); № 90 (м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 81); № 4 (м. Івано-Франківськ, вул. Шпитальна, 5); № 55 (с. Крихівці, Івано-Франківської міської ради, вул. 22 Січня, 166а); № 13 (м. Івано-Франківськ, вул. Національної гвардії, 14б), одержане від Міністерства оборони України згідно акту приймання-передачі від 24.09.2004.

11. Позивач посилався як на підставу визнання оспорюваного договору недійсним на порушення сторонами при його укладенні Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України", Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних сил, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1919. Позивач вказував, що предметом договору міни нерухомого військового майна на житло для військовослужбовців і членів їх сімей повинно бути військове майно, яке включено до відповідного затвердженого Кабінетом Міністрів України переліку військового майна ЗС України, яке може бути відчужено, проте об'єкти нерухомого військового майна, визначені оспорюваним договором, до такого переліку не були включені.

Також позивач зазначав те, що при відчуженні споруд військових містечок № 3, № 4 (палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників), які є пам'яткою архітектури місцевого значення, порушені вимоги частини першої статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", відповідно до якої об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. У даному випадку при укладені договору міни від 24.09.2004 необхідне погодження не було отримано.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

12. 29.11.2016 рішенням Господарського суду Івано-Франківської області, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017, у позові відмовлено. Суди вказали, що дотримавшись вимог п.п. 14, 15 Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна, спірний договір був укладений Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" на підставі чинної постанови Кабінету Міністрів України про уповноваження Міністерства оборони України приймати рішення щодо відчуження військового майна, численних наказів, актів та довіреності Міністерства оборони України і Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міністерства оборони України, які приймались та видавались на виконання даної постанови Кабінету Міністрів України. Укладений договір сторонами повністю виконаний, Міністерство оборони України отримало відповідні квартири, які розподілило та передало своїм військовослужбовцям. При цьому, у даному випадку Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України вважали, що, вчиняючи вказані дії та приймаючи зазначені нормативні й ненормативні правові акти, вони діяли правомірно та мали повноваження на їх вчинення, а законодавство України не містило чітко вираженої заборони на укладання таких угод, то очевидно, що за таких умов ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" також вважало укладення спірного договору правомірним. Крім того, у матеріалах справи міститься лист Івано-Франківської обласної державної адміністрації № 830/01-034/018 від 19.07.2004 (т. 1, а.с. 93), адресований Міністерству оборони України, в якому погоджено обмін військових містечок №3, №4 на житло для військовослужбовців. Враховуючи те, що управління культури, національностей та релігій є структурним підрозділом Івано-Франківської ОДА, вказаний лист свідчить про погодження відчуження вказаних об'єктів, що не суперечить Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Також посилання зроблено на преюдиційність факту правомірності укладення між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004, встановленого у судових рішеннях у справах №№ 6/414 та 0907/2-321/11, у відповідності до положень статті 35 ГПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

13. 14.12.2018 Міністерство оборони України подало касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2016, в якій просить їх скасувати та винести нове рішення, яким позовні вимоги Міністерства оборони України задовольнити, визнати недійсним з моменту укладення договір міни від 24.09.2004, укладений між позивачем та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія". Скаржник вказує, що всупереч вимогам статей 12, 15, 16, 203, 215, 216 ЦК України та вимог статей 84, 111 12 ГПК України (в редакції до 15.12.2017) суд безпідставно відмовив в задоволенні позову про визнання спірного договору недійсним.

14. 19.04.2018 ТОВ "Станіславська торгова компанія" та ТОВ "Карпатська нафтова компанія" подано відзиви на касаційну скаргу. Заявники стверджують про безпідставність касаційної скарги та, крім того, посилаються на те, що рішеннями судів, які набрали законної сили у справах № 6/414 та № 0907/2-321/11, вже було встановлено дійсність спірного договору.

15. 23.04.2018 надійшов відзив від заступника військового прокурора Західного регіону України, в якому вказано про безпідставність застосування судами положень статті 35 ГПК України.

16. 24.04.2018 прокурор Генеральної прокуратури України Грищенко М.А. надав пояснення, в яких підтримано доводи, викладені у касаційній скарзі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

17. У судовому засіданні учасники справи підтримали доводи, наведені у касаційній скарзі, відзивах на неї та у поясненнях, поданих раніше.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

18. Господарський процесуальний кодекс України (у редакції до 15.12.2017)

Стаття 35. Підстави звільнення від доказування

…

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини…

Стаття 43. Оцінка доказів

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

19. Господарський процесуальний кодекс України (в редакції після 15.12.2017)

Стаття 311. Підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення

1. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

2. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

3. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

20. Цивільний кодекс України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин)

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів

1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 203. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин ).

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування…

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном…

Стаття 321. Непорушність права власності

1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом…

Стаття 326. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

21. Закон України " Про правовий режим майна у Збройних Силах України"

Стаття 2. Органи, які здійснюють управління військовим майном

Вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності") належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом.

Стаття 6. Відчуження військового майна

Відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті.

Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Методика оцінки вартості військового майна, а також порядок його реалізації розробляються Міністерством оборони України, узгоджуються із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України.

Кошти, одержані від реалізації військового майна, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

22. Закон України "Про охорону культурної спадщини"

Стаття 6. Повноваження інших органів охорони культурної спадщини

1. До повноважень органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та органів охорони культурної спадщини місцевого самоврядування, відповідно до їхньої компетенції, належить:

…

13) погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління…

23. Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 № 1919

…

3. Повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна (крім майна, зазначеного у пункті 4 цього Положення), а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок та іншого нерухомого майна надає Кабінет Міністрів України у встановленому порядку…

6. Рішення про відчуження військового майна, зазначеного у пунктах 3 і 4 цього Положення, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1…

14. Відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло здійснюється на підставі рішення Міноборони, за ринковими цінами, які склалися на час відчуження, але не нижчими від залишкової вартості майна та витрат, пов'язаних з його реалізацією, якщо інше не погоджено з Мінекономіки…

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

А. Оцінка аргументів учасників справи

і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

А. Щодо суті касаційної скарги

24. Судова колегія не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо дотримання вимог законодавства при укладенні спірного договору та стосовно відсутності підстав для визнання цього договору недійсним з огляду на таке.

25. Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

26. Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

27. Законом, що регулює спірні правовідносини та визначає правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном, є Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".

28. Частиною другою статті 6 цього Закону передбачено, що рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

29. Саме відповідно до статті 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Кабінетом Міністрів України 28.12.2000 прийнято постанову № 1919, якою затверджено Положення про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил (далі - Положення).

30. Системний аналіз норм Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та Положення свідчить, що відчуження цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок, здійснюється виключно Кабінетом Міністрів України із затвердженням переліку такого майна.

31. Передача військового майна юридичним особам в обмін на житло є одним зі способів відчуження майна.

32. Тому висновок судів попередніх інстанцій про відповідність порядку укладення спірного договору у зв'язку з наявністю рішення Міністерства оборони України на відчуження військового майна шляхом його передачі юридичним особам в обмін на житло, як це встановлено пунктом 14 Положення, є безпідставним, оскільки лише після прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення про відчуження військового майна і внесенням його до затвердженого переліку Міністерство оборони України може прийняти рішення про спосіб такого відчуження, у тому числі і шляхом передачі військового майна юридичним особам в обмін на житло.

33. Таким чином, для відчуження нерухомого військового майна, яке було предметом спірного договору необхідний належним чином оформлений дозвіл Кабінету Міністрів України, а саме внесення відчужуваного майна до відповідного переліку, який отриманий не був.

34. Крім того, при укладенні спірного договору не були дотримані вимоги Закону України "Про охорону культурної спадщини" щодо погодження органами охорони культурної спадщини відчуження пам'яток місцевого значення, якими є споруди військових містечок № 3, № 4 (палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників).

35. Твердження судів першої та апеляційної інстанцій про те, що листом Івано-Франківської обласної державної адміністрації № 830/01-034/018 від 19.07.2004 (т. 1, а.с. 93), адресованим Міністерству оборони України, погоджено відчуження вказаних вище об'єктів, а безпідставним.

36. Так, зміст цього листа зводиться до прохання на адресу Міністра оборони України вирішити питання забезпечення житлом військовослужбовців за рахунок обміну майна військових містечок (у тому числі №№ 3 і 4) на квартири, однак жодного слова про погодження відчуження пам'яток місцевого значення у цьому листі не наведено.

Більше того, відповідно до положень пункту 13 статті 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" органом, що надає таке погодження, у даній справі є відділ державної служби охорони культурної спадщини управління культури Івано-Франківської обласної державної адміністрації, а не сама облдержадміністрація. При цьому, листами від 17.01.2005 № 16/01-8/09 та від 31.03.2005 № 157/01-8/09 управління культури Івано-Франківської обласної державної адміністрації повідомляло прокуратуру про відсутність жодних звернень стосовно погодження відчуження комплексу будівель військових містечок № 3, № 4 (палац Потоцьких та Будинок союзу залізничників) (т. 1, а.с. 67-68).

37. Таким чином, у даному випадку при укладені договору міни від 24.09.04 відносно двох пам'яток, військових містечок №3 та №4, не отримано необхідного погодження з уповноваженим органом охорони культурної спадщини, що є істотним порушенням законодавства в сфері охорони культурної спадщини.

38. Враховуючи наведене вище, судова колегія доходить висновку, що при укладенні спірного правочину сторонами не дотримано законодавчо визначеного порядку, який має передувати укладенню договорів такого виду, що, в силу статті 215 ЦК України, є підставою для визнання спірного правочину недійсним як такого, що суперечить актам цивільного законодавства.

39. Окрім того, необґрунтованими є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на преюдиціність факту правомірності укладення між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004, встановленого у судових рішеннях у справах №№ 6/414 та 0907/2-321/11.

Так, частиною третьою статті 35 ГПК України (у редакції до 15.12.2017) передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Однак суб'єктний склад сторін не є тотожним в наведених та даній справах, зокрема Кабінет Міністрів України у справах №№ 6/414 та 0907/2-321/11 участі не брав, хоча відповідність спірного договору вимогам законодавства безпосередньо залежить від прийняття урядом відповідного рішення про відчуження військового майна.

Крім того, стаття 43 ГПК України (у редакції до 15.12.2017) та принцип повноти судового розгляду передбачають оцінку судом доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Судові рішення у справах №№ 6/414 та 0907/2-321/11 містять юридичну оцінку, засновану на доказах, наданих сторонами у цих справах.

Судова колегія зазначає, що є невідомим, чи було надано достатньо доказів, чи заявлялись ті ж підстави позову, як і в даній справі. Виконуючи вимоги статті 35 ГПК України, суди повинні виокремити факти, встановлені в іншій справі, від юридичної оцінки підстав позову та наданих на їх підтвердження доказів.

Оскільки ніхто не вправі обмежити суд у його обов'язку повно дослідити всі наявні докази і надати їм належну оцінку, враховуючи, що ніякий доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили, судова колегія вважає безпідставним посилання судів попередньої інстанції на преюдиціність факту правомірності укладення між Міністерством оборони України та ТОВ "Прикарпатська фінансова компанія" договору міни нерухомого майна на житло для військовослужбовців та членів їхніх сімей від 24.09.2004.

40. Посилання суду апеляційної інстанції на рішення Європейського суду з прав людини у справах "Рисовський проти України" та "Україна-Тюмень" проти України" у розрізі застосування принципу "належного урядування" є безпідставними, оскільки судом касаційної інстанції встановлено порушення вимог Закону при укладенні договорів щодо відчуження майна, чого не мало місця у зазначених вище справах проти України.

Слід відзначити і про різний характер правовідносин у цих справах та в даній.

Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Однак, у даній справі має місце не помилка державного органу, а укладення спірного договору з порушенням вимог закону.

З огляду на викладене, принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини".

Але, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, ЄСПЛ у рішенні "Трегубенко проти України" вказав, що "неправильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес" (пункт 54 рішення).

Дана справа ж характерна "суспільним інтересом", який виражається у захисті права державної власності та "виправленням" порушення законності при укладенні спірного договору, а також тим, що "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном" спершу відбулося по відношенню до держави, майно якої всупереч закону було відчужене відповідачу.

41. Судова колегія констатує про те, що за вимогами статті 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Виходячи зі змісту частини першої статті 216 ЦК України, наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину.

Сторони недійсного правочину можуть витребувати своє майно лише шляхом подачі позову про застосування наслідків недійсності правочину (реституція). Двосторонній характер реституції виключає можливість сторін витребувати майно одна від одної шляхом віндикації.

Відповідно до пункту 2.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.13 № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК України, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе).

У пункті 2.14 цієї постанови роз'яснено, що за встановленої під час судового розгляду неможливості повернути одержане за правочином майно у натурі (через його втрату, псування, істотну зміну тощо) набувач повинен відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий статті 216 ЦК України) з метою такого відшкодування заінтересована особа вправі звернутися до набувача з окремою позовною вимогою.

Враховуючи неможливість повернення сторонами один одному набутого за спірним договором, тривалість часу розгляду судами спору, що зумовило зміну вартості набутого майна, керуючись засадами, закріпленими у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, судова колегія зазначає про можливість сторін договору звернутися до суду з позовом про відшкодування вартості майна за поточними ринковими цінами.

42. При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначає, що суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Юрисдикція Європейського суду поширюється на заяви приватних осіб: юридичних та фізичних осіб, про порушення державами-учасницями положень Конвенції; органи публічної влади не визнаються заявниками у сенсі Конвенції. Однак практика Європейського суду з прав людини встановлює та розкриває основоположні принципи здійснення правосуддя, на які спираються також національні суди. Враховуючи те, що спір у даній справі виник за участю державного органу, колегія суддів вважає за доцільне застосовувати практику Європейського суду з прав людини також і до правовідносин, які виникли у даній справі. Суд вважає за необхідне зазначити, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

43. Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства і мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

44. Верховний Суд вважає, що висновки, зроблені судами попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях не відповідають встановленим судами обставинам справи та призвели до винесення необґрунтованого рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у частині визнання недійсним спірного договору , а доводи, викладені скаржником у касаційній скарзі, є обґрунтованими з мотивів, наведених вище.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

45. За таких обставин для виправлення порушень, які допустили суди попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати прийняті у справі судові рішення у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору міни від 24.09.2004 та прийняти у цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог, а у решті рішення судів першої та апеляційної інстанцій - залишити без змін.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду,

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2016 у справі № 7/61-9/80 у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору міни від 24.09.2004 скасувати.

У цій частині прийняти нове рішення. Визнати недійсним договір міни від 24.09.2004, укладений між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Прикарпатська фінансова компанія".

3. У решті постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2017 та рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2016 у справі № 7/61-9/80 залишити без змін.

4. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В.Г. Пєсков

Судді Л.Й. Катеринчук

В.Я. Погребняк