Рішення

від 24.05.2018 по справі 826/1367/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 травня 2018 року № 826/1367/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомПриватного підприємства АРТ-Інтер'єр доГоловного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,- В С Т А Н О В И В:

Приватне підприємство АРТ-Інтер'єр (далі - позивач, ПП АРТ-Інтер'єр ) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - відповідач, Головне управління ДФС у м. Києві), в якому просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 14 листопада 2017 року №9452615141 та №9462615141.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що висновки акту перевірки щодо нереальності господарських операцій, які мали місце між позивачем та його контрагентом, спростовується змістом господарських операцій, оскільки позивачем досягнуто економічного ефекту, господарські операції оформлені відповідними первинними документами. На час, коли позивач мав господарські взаємовідносини зі своїм контрагентом, відомості в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) про такого контрагента були підтвердженими, така особа була зареєстрована як платник податку на додану вартість (далі - ПДВ).

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2018 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

У порядку, визначеному частиною 7 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України, 26 березня 2018 року суд розпочав розгляд справи по суті.

У ході судового розгляду даної справи представник позивача позовні вимоги підтримав повністю та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача проти позову заперечував, в наданому до суду відзиві на позов зазначив, що операції між позивачем та його контрагентом здійснювалися з метою штучного формування витрат та податкового кредиту та не мають реального товарного характеру (факту надання послуг). Представник контролюючого органу вважає, що у контрагента позивача відсутні ресурси для виконання умов договору. До того ж, до перевірки самі договори, укладені між позивачем та його контрагентом, не надані, оскільки, як повідомлено листом позивача, документи втрачені. В наданих до перевірки первинних документах не визначено детальний зміст господарських операцій, тільки зазначено вид робіт.

Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з частиною 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Відповідачем у період із 28 вересня 2017 року по 19 жовтня 2017 року, на підставі наказів від 31 серпня 2017 року №8446 та від 06 жовтня 2017 року №10283, направлень від 28 вересня 2017 року №1055/26-15-14-01-03, №1056/26-15-14-01-03, №3313/26-15-14-03-02, №2259/26-15-14-06-04, №6151/26-15-14-09, проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період із 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, валютного законодавства за період із 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період із 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, за результатами якої 26 жовтня 2017 року складено акт №461/26-15-14-01-03/32105572 (далі - акт перевірки).

Згідно з висновками акту перевірки, позивачем, зокрема:

- занижено ПДВ за грудень 2014 року у розмірі 133717,00 грн, що є порушенням пунктів 198.1, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);

- занижено податок на прибуток за 2014 рік у розмірі 120345,00 грн, що є порушенням пунктів 44.1, 44.2 статті 44, пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України.

На підставі акту перевірки, 14 листопада 2017 року контролюючим органом складено податкові повідомлення-рішення:

- №9452615141, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з ПДВ у розмірі 133717,00 грн за основним платежем та у розмірі 33429,00 грн за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами);

- №9462615141, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 120345,00 грн за основним платежем та у розмірі 30086,00 грн за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

За результатами адміністративного (досудового) оскарження висновки акту перевірки та перелічені податкові повідомлення-рішення залишені без змін.

Незгода позивача зі спірними податковими повідомленнями-рішеннями зумовила його звернення до суду з відповідним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Відповідно до норм підпунктів 14.1.27, 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України, витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником), а господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Об'єкт оподаткування податком на прибуток визначений у статті 134 ПК України як прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

В силу приписів абзацу 1 пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Тобто, наведені правові норми ПК України дозволяють платнику податку формувати витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності що, в першу чергу, має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами. Документи, які не мають статус первинних, самі по собі не можуть підтверджувати реальність здійснення господарської операції та, відповідно, витрати. При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в рамках податкових відносин є її направлення на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах.

В свою чергу за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту а пункту 198.1, пунктів 198.2, 198.3 статті 198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів: а) у паперовому вигляді; б) в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних. У даній податковій накладній зазначаються в окремих рядках обов'язкові реквізити, перелік яких наведений у пункту 201.1 статті 201 ПК України. Правовий статус податкової накладної закріплений в положеннях норм статті 201 цього Кодексу.

Виходячи з аналізу наведених норм в сукупності суд приходить до висновку, що ПК України визначено окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема, це: відсутність зв'язку з господарською діяльністю, фіктивність операцій (відсутність реальних поставок), відсутність податкової правосуб'єктності, відсутність на момент перевірки податкових накладних або видача їх особою, яка не є платником податку додану вартість. Таким чином, із зазначеного вище також випливає й те, що при дослідженні факту здійснення господарської операції, оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

За приписами норм пунктів 44.1 і 44.3 статті 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платники податків зобов'язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов'язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (абзац 2 пункту 44.1 статті 44 ПК України).

Визначення первинного документу та загальні вимоги до оформлення первинних документів містяться в Законі України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні від 16 липня 1999 року №996-ХІV (далі - Закон України від 16 липня 1999 року №996-ХІV) та в Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88 та зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за №168/704.

Згідно частини 1 статті 9 Закону України від 16 липня 1999 року №996-ХІV, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (частина 2 статті 9 Закону України від 16 липня 1999 року №996-ХІV).

В свою чергу, інформація, що міститься у прийнятих до обліку первинних документах, систематизується на рахунках бухгалтерського обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шляхом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бухгалтерського обліку (частина 3 статті 9 цього Закону).

При цьому, як зазначив Вищий адміністративний суд України в своїх ухвалах від 14 січня 2015 року №К/9991/72258/12, від 21 жовтня 2014 року №К/800/6170/14 та від 26 серпня 2014 року №К/800/6501/14, податкове законодавство не встановлює перелік первинних документів, складенням яких мають оформлюватися ті чи інші операції. Разом з тим, відповідні первинні документи повинні містити усі необхідні реквізити, визначені частинами 1, 2 статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні , повну інформацію про виконану господарську операцію та виступати носіями достовірних відомостей про таку операцію та її учасників.

Зі змісту акту перевірки вбачається, що контролюючим органом зроблено висновок про те, що позивачем до перевірки не надано документів, підтверджуючих реальність здійснення, отримання та подальше використання в господарській діяльності отриманих від контрагента послуг. Зокрема, як зазначено відповідачем, до перевірки не надано самого договору, на підставі якого здійснювалася господарська операція.

З приводу зазначеного суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 15 грудня 2015 року №21-4266а15, згідно з якою, договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Суд зазначає, що господарська операція пов'язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК України.

Так, у ході судового розгляду справи позивачем надано суду копії договорів, укладених між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю Касторс (далі - ТОВ Касторс ), а саме:

- договору про надання послуг від 27 листопада 2014 року №1/27.11.2014;

- договору про надання послуг від 27 листопада 2014 року №2/27.11.2014;

- договору про надання послуг від 28 листопада 2014 року №1/28.11.2014;

- договору про надання послуг від 28 листопада 2014 року №2/28.11.2014;

- договору про надання послуг від 01 грудня 2014 року №25/12-14.

За умовами вказаних договорів, ТОВ Касторс , як виконавець, зобов'язалося виконати власними та залученими силами, за завданням і за рахунок замовника, яким є позивач, відповідні роботи (макетні роботи, роботи по монтажу, роботи по розробці дизайн-проекту, електромонтажні роботи, роботи по встановленню, монтажу та зборці меблів), а замовник - прийняти виконану роботу та оплатити виконавцю її вартість на умовах і в порядку, передбачених такими договорами.

На підтвердження виконання умов перелічених вище договорів позивачем надано суду копії актів здачі-прийняття робіт (надання послуг), карток рахунків 631.

Судом встановлено, що основним видом діяльності позивача є виготовлення, монтаж (встановлення) офісних меблів та виставкових стендів.

У 2014 році, як вбачається з матеріалів справи, між позивачем, як виконавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю Епіцентр К (далі - ТОВ Епіцентр К ), як замовником, укладено договори поставки від 20 жовтня 2014 року №20/10, від 10 листопада 2014 року №10/11 та від 21 листопада 2014 року №21/11, за умовами яких виконавець зобов'язався розробити, виготовити і передати у власність замовника товар, а замовник - прийняти товар та своєчасно здійснити його оплату на умовах таких договорів.

Відповідно до пункту 1.2 договорів поставки, предметом постачання є товар, який спроектований та виготовлений у відповідності з технічним завданням замовника (додатки №1 до специфікацій).

Підтвердженням передачі товару є видаткові накладні.

Згідно з пунктом 3.1 договорів поставки, виконавець після отримання авансу протягом тридцяти календарних днів повинен виготовити, доставити товар та виконати монтажні роботи.

Оцінивши наявні у матеріалах справи докази суд припускає, що договори про надання послуг укладені позивачем із ТОВ Касторс на виконання укладених позивачем із ТОВ Епіцентр К договорів поставки. При цьому, суд зауважує, що умовами договорів поставки факт залучення до виконання умов таких договорів третіх осіб не обумовлено, тобто не погоджено та не заборонено.

На підтвердження виконання умов договорів поставки до суду надано копії специфікацій, рахунків-фактур, видаткових накладних, карток рахунку 361, а також роздруківки проектів макетів.

Однак, оцінивши наявні у матеріалах справи докази, суд не дійшов до однозначного висновку про те, що виконання позивачем умов договорів поставки безпосередньо пов'язано із отриманням послуг (робіт) згідно з договорами, укладеними із ТОВ Касторс , оскільки з наявних у матеріалах справи копій актів здачі-прийняття робіт (надання послуг), як вірно зазначено контролюючим органом, не вбачається які саме роботи виконані (відсутня конкретизація).

Крім того, суд зауважує й те, що окрім копій актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) суду не надано іншої первинної документації, складеної за результатами господарських операцій позивача із ТОВ Касторс . Так, не надано документації на підтвердження руху активів, зміни майнового стану позивача.

Отже, дослідивши наявні матеріали справи, суд дійшов висновку, що позивачем не надано суду доказів фактичного здійснення господарських операцій із ТОВ Касторс , складення за їх результатами первинних бухгалтерських документів, які відображають реальність операцій, а також фактичного спричинення реальних змін майнового стану платника податків.

У своєму листі від 02 червня 2011 року №742/11/13-11 Вищий адміністративний суд України зазначив, що за відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з ПДВ навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції. Разом з тим, сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце (про що було зазначено в листі Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2011 року №1936/11/13-11).

Зважаючи на викладене суд ще раз зауважує, що у ході судового розгляду справи позивач не надав суду первинних документів, які б свідчили про реальність господарських операцій із ТОВ Касторс .

Таких документів також не було надано і контролюючому органу у ході проведення перевірки.

Таким чином, підсумовуючи викладене вище, висновки, зроблені контролюючим органом за результатами проведеного планового заходу, знайшли своє підтвердження під час судового розгляду даної справи, а тому оскаржувані рішення є такими, що прийняті обґрунтовано.

Водночас суд погоджується із доводами позивача про те, що доказом наявності у контрагента ознак фіктивності може бути тільки вирок суду, а не протокол допиту свідка, посилання на що міститься в акті перевірки. Також суд приймає до уваги той факт, що на час укладення договорів між позивачем та ТОВ Касторс вказане товариство було зареєстровано платником ПДВ, в ЄДР не містилося інформації про непідтвердження відомостей про юридичну особу.

При цьому, суд також зауважує наступне.

У постанові Верховного Суду України від 27 червня 2017 року №21-3418а16 зазначено, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані контрагентами, які не мали можливості фактично здійснювати господарські операції, у зв'язку з відсутністю майна та інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу або надання послуг, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставними.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що Верховний Суд України висловив позицію про те, що первинні документи, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані контрагентом від імені особи, яка заперечує свою участь у створенні та діяльності контрагента платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів (робіт, послуг) (постанови від 12 квітня 2016 року у справі №826/17617/13-а, від 26 квітня 2016 року у справі №2а-4201/11/2670).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень ст. 139 КАС України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача судового збору у розмірі 4763,65 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Приватного підприємства АРТ-Інтер'єр відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко