Постанова

від 31.05.2018 по справі 475/492/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №475/492/17 31.05.2018

Провадження №22-ц/784/714/18

Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.

Категорія 7

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2018 року м. Миколаїв

справа № 475/492/17-ц

Апеляційний суд Миколаївської області в складі колегії суддів:

головуючого Данилової О.О.,

суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О.,

із секретарем Лептугою С.С.,

переглянувши в апеляційному порядку цивільну справу за позовом

заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури

Миколаївської області в інтересах держави до

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про

визнання недійсними та скасування свідоцтв про право на спадщину та повернення земельної ділянки у власність держави

за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Миколаївської області на рішення Доманівського районного суду Миколаївської області, ухвалене 26 лютого 2018 року суддею Вадовською А.В. в приміщенні цього ж суду (дата складання повного тексту судового рішення - 7 березня 2018 року),

У С Т А Н О В И Л А:

У травні 2017 року заступник керівника Вознесенської місцевої прокуратури (далі -прокурор) звернувся з позовом в інтересах держави до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсними та скасування свідоцтв про право на спадщину та витребування земельної ділянки.

Прокурор зазначав, що рішенням Зеленоярської сільської ради від 19 лютого 1993 року ОСОБА_3 передано у постійне користування земельну ділянку площею 25, 00 га в межах території Зеленоярської сільської ради для організації селянського (фермерського) господарства та видано державний акт. 7 серпня 1998 року ОСОБА_3 помер. 30 жовтня 2015 року державним нотаріусом Доманівської державної нотаріальної контори Миколаївської області видані свідоцтва про право на спадщину за законом спадкоємцям ОСОБА_3 - дружині ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2

Посилаючись на відсутність правових підстав для спадкування землі, що перебувала у користуванні спадкодавця, а також наявність підстав представництва прокурором інтересів держави у сфері земельних правовідносин за статтею 23 Закону Про прокуратуру та відсутність права на звернення до суду з таким позовом у органу, який уповноважений державною здійснювати відповідні функції, прокурор просив визнати недійсними та скасувати видані відповідачам свідоцтва про право на спадщину за законом та зобов'язати їх повернути спірну земельну ділянку у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позов не визнали, посилаючись на відсутність підстав представництва прокурором інтересів органів державної влади, відсутність порушень законодавства при видачі свідоцтв про право на спадщину та відсутність підстав припинення права користування земельною ділянкою у зв'язку зі смертю особи, у користуванні якої вона перебувала.

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 26 лютого 2018 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.

В апеляційній скарзі прокурор просив рішення скасувати та задовольнити позов. Апелянт посилався на те, що суд невірно тлумачив та застосував норми ЦК УРСР 1963 року та ЗК України 1990 року, які діяли на час смерті спадкодавця, а тому дійшов хибного висновку, що право постійного користування землею входило до складу спадщини. Крім того, помилковими є такі висновки суду: відсутність підстав представництва прокурором інтересів держави; недоведеність відсутності у ГУ Держгеокадастру права на звернення з позовом самостійно; порушення вимог частини 4 статті 23 Закону Про прокуратуру . Останні висновки могли би бути підставою повернення позову прокурору, а не підставою відмови в його задоволенні.

У відзиві (запереченні) на апеляційну скаргу відповідачі обґрунтовували відсутність повноважень у прокурора на звернення з позовом без попереднього повідомлення органів Держгеокадастру, наявність підстав за нормами матеріального права на успадкування права постійного користування земельною ділянкою державної власності та відсутність підстав для припинення цього права за нормами ЗК 1990 року.

Переглянувши справу за наявними в ній та доданими доказами, та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відносини щодо спадкування права постійного користування спірною земельною ділянкою виникли під час дії ЦК УРСР 1963 та ЗК України 1990 року, норми яких чітко не визначали склад спадщини, не містили виключень щодо можливості переходу права постійного користування землею до спадкоємців, не передбачали такої підстави припинення права користування, як смерть користувача. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що видані 30 жовтня 2015 року свідоцтва про права на спадщину на ім'я відповідачів узгоджуються з вимогам статті 529 ЦК УРСР та Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України. До того ж прокурор не довів підстави представництва інтересів держави при наявності розпорядника земель державної власності - ГУ Держгеокадастру та не дотримався інших умов, передбачених статтею 23 Закону Про прокуратуру .

Проте не з усіма висновками суду можна погодитись.

Так, з матеріалів справи вбачається, що рішенням Зеленоярської сільської ради народних депутатів Доманівського району Миколаївської області від 19 лютого 1993 року організоване селянське (фермерське) господарство та ОСОБА_3 передано у постійне користування земельну ділянку площею 25 га (а.с. 10).

На ім'я ОСОБА_3 виготовлено державний акт на право постійного користування землею (73). Відомостей про дату видачі акту та його реєстрацію державний акт не містить (а.с.11-12).

З грудня 1993 року фермерське господарство Юг перебуває на обліку як платник податку, та у лютому 1995 року зареєстровано в реєстрі юридичних осіб (а.с. 144-146).

10 серпня 1998 року ОСОБА_3 помер.

На час відкриття спадщини ніхто із спадкоємців з заявами до нотаріальної контори про прийняття спадщини не звертався.

На той час земельні правовідносини, в тому числі і правовідносини щодо правового статусу майна, яке перебувало у користуванні фермерського господарства, регулювались, зокрема, загальними нормами ЦК УРСР 1963 року, Земельним кодексом України 1990 року, Законом Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року.

За діючим на той час законодавством набуття права на землю фізичними та юридичними особами здійснювалось шляхом отримання земельних ділянок у власність або надання їх у тимчасове або постійне користування (статті 17-19 ЗК 1990 року).

Зазначені закони, на відміну від Закону Про фермерське господарство 2002 року (стаття 19), не передбачали особливого статусу майна, що використовувалось фермерським господарством, та яке вважалось власністю членів господарства.

Не визначалось законами і особливостей спадкування цього майна, яке мало здійснюватись відповідно до загальних норм земельного та цивільного законодавства (статті 16, 19 Закону Про селянське (фермерське) господарство 1991 року).

Норми ЦК УРСР 1963 року не містили визначення поняття спадкування та, дійсно, не визначали склад спадкового майна.

Проте спадкуванням вважалось перехід майна після смерті його власника до інших осіб в порядку, передбаченому правилами ЦК УРСР (науково-практичний коментар Цивільного кодексу Української СРСР, 1981 рік, стаття 524). При цьому поняття спадок та майно використовувались як синоніми.

За нормами цивільного законодавства успадковувалось, насамперед, право власності на майно, що належало померлому (стаття 534 ЦК УРСР).

До складу спадщини входили також майнові права на обов'язки спадкодавця, які виникали з зобов'язальних та інших цивільних правовідносин, а також деякі особисті немайнові права, що було прямо передбачено законом (статті 515, 522, 556 ЦК УРСР та інш.).

Тісний зв'язок власності та спадкування прослідковується й в нормах Закону України Про власність 1991 року (статті 12,14, частини 4 статті 19).

Норми діючого тоді земельного законодавства передбачали успадкування права на земельну частку (пай) та права приватної власності на землю (статті 5,6 ЗК України 1990 року). Указом Президента України Про оренду землі від 23 квітня 1997 року передбачалась можливість успадкування права оренди землі (пункт 3).

Відповідно до ЗК України 1990 року права на землю виникали як шляхом набуття права власності на неї (статті 4-6), так і внаслідок отримання землі у користування (стаття 7). Користування землею може бути постійним (землекористування без заздалегідь встановленого строку) або тимчасовим (короткотривалим, довготривалим). Окремим різновидом користування є користування землею на підставі укладеного договору оренди (стаття 8).

Зміст права постійного користування землею, відмінності цього права від права приватної власності, місце цього інституту в системі підстав набуття права на землю під час дії попереднього та діючого земельного законодавства викладені у рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 1-17/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками).

Особливості постійного користування землею, яка була передана саме для ведення селянського (фермерського) господарства, передбачались статтями 27 та 55 ЗК України 1990 року, а саме:

-право користування земельною ділянкою припинялось у разі припинення діяльності селянського (фермерського) господарства (пункт 3 частини 1 статті 27).

-при переході права власності на майно селянського (фермерського) господарства в порядку продажу або дарування, такі земельні ділянки вилучались та передавались голові нового господарства за рішенням сільської ради народних депутатів.

Діяльність селянського (фермерського) господарства

припиняється у разі якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства (пункт 4 статті 29 Закону Про селянське (фермерське) господарство 1991 року).

Таким чином, аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що діюче у період 1993-1998 років цивільне та земельне законодавство визначало право постійного користування землею для ведення селянського (фермерського) господарство як самостійну підставу набуття права на землю та не передбачало можливості передачі цього права користування землею у спадок.

Підтвердженням цього висновку може слугувати і аналіз аналогічних норм ЦК України 2004 року (спадкове право) та Земельного кодексу України 2001 року та Закону України Про фермерське господарство від 19 червня 2003 року , які визначили склад спадкового мана, значно розширили межі спадкування, запровадили додаткові форми користування землею (сервітут, емфітевзис, суперфіций), встановили шляхи переоформлення прав постійного користування землею, зокрема наданої для ведення фермерського господарства, визначили належність та склад майна фермерського господарства.

Проте навіть більш широке коло спадкових прав, запроваджених новим законодавством, не вплинуло на можливість успадкування права користування земельною ділянкою державної власності, наданої для ведення фермерського господарства.

Отже, аналіз діючого законодавства свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється (в такій формі) зі смертю особи.

Така правова позиція Верховного Суду України неодноразово викладалась у його постановах від 5 жовтня 2016 року (справа № 6-2329 цс16), від 23 листопада 2016 року (справа №6-3113цс15).

Не можна вважати переконливим висновок суду першої інстанції про те, що оскільки ЗК України 1990 року не містить такої підстави для припинення права користування землею, як смерть особи, якій вона надана, то це право спадкується. По-перше, стаття 27 цього Кодексу передбачає загальні підстави припинення права користування землею, незалежно від категорії землі та підстав набуття прав на неї, а по-друге, припинення права та можливість його успадкування є поняттями різними за змістом та не взаємопов'язаними.

Таким чином, колегія суддів вважає встановленим, що право користування земельною ділянкою площею 25 га, яка була надана ОСОБА_3 для ведення селянського (фермерського) господарства, не входило до складу спадкового майна після смерті останнього (7 серпня 1998 року), а тому це право не могло бути набутим в порядку спадкування його спадкоємцями - ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Проте всупереч положень цивільного та земельного законодавства, 30 жовтня 2015 року державний нотаріус видав спадкоємцям ОСОБА_3 - його дружині ОСОБА_1 та сину ОСОБА_2 свідоцтва на спадщину за законом, яка складається з права постійного користування спірною земельною ділянкою (а.с.15-18). Права відповідачів зареєстровані в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с.19-20).

Відповідно до статті 1301 ЦК якщо буде встановлено, що особа, якій видано свідоцтво про право на спадщину, не мала права на спадкування, це свідоцтво визнається недійсним за рішенням суду.

Отже, позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом серії НАО 3653875, видане 30 жовтня 2015 року на ім'я ОСОБА_1 та зареєстроване в реєстрі за №1149, та свідоцтва про право на спадщину за законом серії НАО 3653874, видане 30 жовтня 2015 року на ім'я ОСОБА_2 та зареєстроване в реєстрі за №1149, підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо іншої позовної вимоги прокурора - покладення на відповідачів обов'язку повернути державі спірну ділянку, як безпідставно набуте майно за статтею 1212 ЦК, колегія суддів виходить з наступного.

Незаконність користування спірною землею прокурор зазначав відсутність у відповідачів права на спадкування прав землекористувачів.

Разом з тим апеляційним судом встановлені наступні обставини.

Так, з наданих суду апеляційної інстанції документів вбачається, що ОСОБА_2 з часу створення ФГ Юг у 1993 році був членом цього господарства, яке на той час очолював його батько - ОСОБА_3

Після смерті ОСОБА_3 рішенням Доманівської районної ради Миколаївської області № 8 від 29 березня 2000 року керівництво фермерського господарство Юг передано ОСОБА_2 та вказано про виготовлення на його ім'я державного акту на право постійного користування земельною ділянкою (а.с. 130).

Зміст цього рішення, а саме визнання за ОСОБА_2 права на виготовлення правовстановлюючого документу на право користування спірною ділянкою, узгоджується з правилами статті 55 ЗК 1990 року щодо передачі такої землі голові нового селянського господарства у постійне користування за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування.

Отже, право користування спірною земельною ділянкою ґрунтується не тільки на праві спадкування фізичними особами, яке оскаржено прокурором, а й на інших підставах, які не були предметом позову та не досліджувались судом першої інстанції.

Крім того, з комплексного аналізу статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону Про фермерське господарство від 19 червня 2003 року землекористувачем земельної ділянки, переданої громадянину для створення фермерського господарства, є саме фермерське господарство, яке має статус юридичної особи.

Перехід права землекористування до фермерського господарства зумовлює склад учасників спірних правовідносин - юридичних осіб та визначає підвідомчість спору господарському суду (постанова Верховного Суду від 13 березня 2018 року, справа № 348/992/16-ц).

Таким чином, підстав для задоволення позовних вимог про покладення на відповідачів обов'язку повернути землю державі з заявлених підстав (незаконність спадкування), колегія суддів не вбачає.

Водночас, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених законом умов представництва прокурором інтересів держави у цій справі, як підставою відмови в позові.

Так, держава, як самостійний суб'єкт цивільних правовідносин (стаття 167 ЦК), набуває та здійснює свої права та обов'язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК).

Відповідно до статті 131 1 Конституції України та статті 23 Закону Про прокуратуру представництво інтересів держави у випадках та в порядку передбаченому законом покладається на прокуратуру.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина 3 статті 23 Закону Про прокуратуру ).

Отже, підставами представництва прокурором інтересів держави є встановлення фактів порушення таких інтересів, необхідність їх захисту та наявність у прокурора визначених законом підстав для звернення до суду.

Важливе значення для розуміння категорії інтереси держави має Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному (господарському) суді), в якому зазначалось, що в основі державного інтересу завжди наявна потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих, поряд з іншим, на охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (абзац 2 п. 3).

Необхідність захисту інтересів держави є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі земель державної власності сільськогосподарського призначення у власність або користування відповідно до компетенції органів влади та на підставі закону.

Зміст порушень інтересів держави незаконним отриманням відповідачами свідоцтва про право на спадщину та необхідність поновлення цих прав викладені прокурором у позовній заяві.

За правилами частини 2 статті 45 ЦПК в редакції від 14 жовтня 2014 року, які діяли на час звернення з позовом, передбачалась можливість звернення прокурора з позовом в інтересах держави як у випадку наявності органу, який уповноважений державою на здійснення відповідних функцій в суді, так і при відсутності такого органу, що відповідає і змісту частини 3 статті 23 Закону Про прокуратуру . Аналогічне правило містить й стаття 56 ЦПК у чинній редакції.

Такими функціями наділена Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), яка є центральним органом виконавчої влади та діє на підставі Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженому постановою КМУ від 14 січня 2015 року № 15 (далі - Положення).

Підпунктом 31 пункту 4 Положення визначено повноваження Держгеокадастру на розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.

Підпунктом 5 пункту 5 1 Положення передбачено повноваження посадових осіб Держгеокадастру звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Використання спірної ділянки при наявності свідоцтва про право на спадщину не може вважатись самовільним.

Повноважень на звернення до суду на захист інтересів держави в інших випадках, в тому числі з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, Положенням не передбачено.

Таким чином, колегія суддів погоджується з твердженням прокурора про те, що Держгеокадастр є органом, який не має повноважень щодо звернення з таким позовом.

Відповідно до частини 5 статті 56 ЦПК у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор набуває статусу позивача .

При цьому колегія суддів не може прийняти до уваги посилання відповідачів на недоведеність підстав представництва прокурором інтересів держави у світлі новітнього законодавства щодо діяльності прокуратури та тенденцій, запроваджених Європейським судом з прав людини.

В чому полягає порушення інтересів держави у даному випадку, та чим викликана необхідність їх захисту, як того вимагає Закон Про прокуратуру в редакції чинній з 15 липня 2015 року, зазначено вище.

Враховуючи, що цей закон прийнято саме з метою наближення до міжнародних стандартів, при його застосуванні слід брати до уваги, що зазвичай Європейський суд з прав людини (далі - Суд) уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора в судовому провадженні та вирішує, наскільки участь прокурора в розгляді справи відповідає принципу рівності сторін, вивчаючи кожний випадок окремо.

Так, у справі Бацаніна проти Росії (№ 3932/02, 26.05.2009) Суд зазначив, що порушення справи за ініціативою прокурора не завжди ставить протилежну сторону у завідомо невигідне становище . Залишається встановити, чи було дотримано у такій справі принцип справедливої рівноваги між сторонами, враховуючи участь прокурора у процесі (п.25).

Переважна більшість висновків Суду стосується випадків вступу прокурора у справу, провадження в якій вже порушене.

Так, у справі Менчинська проти Росії (№ 42454/02, 15.01.2009) Суд відзначив, що сторонами цивільного провадження є позивач та відповідач, яким надаються рівні права, зокрема право на юридичну допомогу. Підтримка, яка надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян або коли потрібно захистити інтереси держави (п.35). Просте повторення прокуратурою правових доводів, які наводяться однією зі сторін процесу, має сенс лише в тому випадку, коли це відбувається з метою впливу на суд. У зв'язку з цим Суд послався на резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи № 1604 (2003) щодо ролі прокуратури в демократичному суспільстві, заснованій на верховенстві права, відповідно до якої її функції не повинні давати приводу для конфлікту інтересів або бути перепоною для окремих осіб для звернення за захистом своїх прав (п.38). Суд констатував, що втручання прокурора у розгляд справи на стадії оскарження рішення завдало шкоди зовнішнім ознакам справедливого судового розгляду та принципу рівності сторін (п.39).

У справі Корольов проти Росії, №2 (№ 5447/03, 1.04.2010) Суд установив: Прокурор вступив у справу на стадії касаційного провадження, і такий вступ зводився до простої підтримки рішення суду першої інстанції, тобто повторення правових доводів відповідачів, що мало на меті вплинути на суд. Отже, принцип процесуальної рівності, який вимагає встановлення справедливого балансу інтересів сторін, у такій справі дотримано не було .

Колегія суддів не може погодитись з посиланням відповідачів на те, що порушення прокурором вимог частини 4 статті 23 Закону Про прокуратуру перешкоджає зверненню до суду за захистом інтересів держави.

Так, цією нормою встановлено, що прокурор здійснює представництво інтересів держави виключно після підтвердження судом підстав для цього. При цьому прокурор зобов'язаний попередньо, перед зверненням до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень.

Насамперед, ці правила спрямовані на попередження порушення, встановленого Судом у справі Ferreira Alves v. Portugal, №3 (№25053/05, 21.06.2007), в якій сказано: той факт, що прокурор, який представляв інтереси заявника, поінформував останнього про рішення в його справі тільки після того, як воно стало остаточним, не давши можливості заявнику звернутися з апеляцією, може розцінюватись як обмеження права на доступ до суду, закріплений у ст.6 конвенції.

Саме з метою недопущення обмежень прав самої особи на звернення до суду цій стороні надано право оскаржити підстави представництва прокурора (останнє речення підпункту 4 частини 4 статті 23).

Отже, виходячи зі змісту частини 3 статті 23 Закону Про прокуратуру та з мети запровадження цих правил, можна дійти висновку про те, що необхідною умовою для звернення прокурора з позовом є попереднє повідомлення саме тих відповідних компетентних органів, які мали б самостійно захищати інтереси держави.

Оскільки Держгеокадастр, як зазначалось вище, не має повноважень на захист інтересів держави у такому спорі, та враховуючи, що саме цей орган повідомив прокуратуру про факти, що стали підставою для звернення з позовом (а.с.8-9), колегія суддів не вбачає порушень вимог частини 4 статті 23 Закону Про прокуратуру та не може погодитись з посиланням відповідачів та висновком суду першої інстанції про недоведеність підстав представництва прокурором інтересів держави.

Проте, у будь-якому разі, недоведеність підстав представництва прокурора не може бути підставою для відмови в позові (статті 185,257 ЦПК).

Оскільки висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину суперечать вимогам цивільного та земельного законодавства, а відмова у поверненні землі ґрунтується на інших висновках, ніж зазначені апеляційним судом, рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Згідно зі статтею 141 ЦПК в порядку розподілу судових витрат з відповідачів підлягають стягненню витрати прокурора - судовий збір у розмірі, сплаченому за вимогами немайнового характеру (визнання свідоцтв відповідачів недійсними), які задоволені судом. При подачі позовної заяви судовий збір складає 3200 (1600 +1600)грн., при подачі апеляційної скарги - 4800 грн. (3200 х150%), а всього 8000 грн., які підлягають стягненню з відповідачів в рівних частках.

Керуючись статтями 374, 376, 382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області задовольнити частково.

Рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 26 лютого 2018 року скасувати та постановити нове рішення.

Позов заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області в інтересах держави задовольнити частково.

Визнати недійсним свідоцтво серії НАО № 653874 про право ОСОБА_2 на спадщину за законом, яка складається з права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 4822781500:19:000:0297, площею 24, 8972 га, розташованої на території Зеленоярської сільської ради Доманівського району Миколаївської області, для ведення селянського (фермерського) господарства, виданого 30 жовтня 2015 року державним нотаріусом Доманівської державної нотаріальної контори Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за № 1149.

Визнати недійсним свідоцтво серії НАО № 653875 про право ОСОБА_1 на спадщину за законом, яка складається з права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 4822781500:19:000:0297, площею 24, 8972 га, розташованої на території Зеленоярської сільської ради Доманівського району Миколаївської області, для ведення селянського (фермерського) господарства, виданого 30 жовтня 2015 року державним нотаріусом Доманівської державної нотаріальної контори Миколаївської області та зареєстрованого в реєстрі за № 1147.

У задоволенні вимоги про покладення на ОСОБА_2 та ОСОБА_1 обов'язку повернути у власність держави земельну ділянку з кадастровим номером 4822781500:10:000:0297 площею 24, 8972 га, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області по 4000 грн. судових витрат з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.О.Данилова

Судді: В.В.Коломієць

ОСОБА_4

---------------------------------

Повний текст постанови складено 1 червня 2018 року.