Постанова

від 06.06.2018 по справі 127/26237/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 127/26237/17

Провадження № 22-ц/772/1036/2018

Категорія: 55

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2018 рокуСправа № 127/26237/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Денишенко Т.О., Марчук В.С.,

з участю секретаря судового засідання Сніжко О.А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4 фабрика Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 4 апеляційну скаргу ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 березня 2018 року, ухвалене у приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області (головуючий суддя Прокопчук А.В.), повне судове рішення складено 05 березня 2018 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України про визнання дій незаконними, стягнення недоплаченої заробітної плати та вихідної допомоги,

встановив:

Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про судоустрій і статус суддів апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п.8 ч.1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.

У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з даним позовом до ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України про визнання дій незаконними, стягнення недоплаченої заробітної плати та вихідної допомоги. Просила визнати дії відповідача щодо не нарахування та невиплату останнім їй заробітної плати в повному обсязі (з урахуванням доплати за сумісне виконання обов'язків декларанта), щодо переведення її з 0,5 на 0,25 ставки декларанта, щодо невиплати вихідної допомоги в порядку ст. 44 КЗпП - незаконними та стягнути з відповідача на її користь 47 284,48 грн., в тому числі: вихідну допомогу в сумі 19 622,73 грн. та ненараховану і невиплачену заробітну плату за виконання за сумісництвом обов'язків декларанта в сумі 27 661,75 грн. В подальшому позивачем надано суду остаточний розрахунок суми судових витрат, які вона понесла у зв'язку з розглядом даної справи, які включають: витрати на правову допомогу - 16 567,35 коп.; витрати, пов'язані з явкою до суду її представника 558,40 грн., а всього 17 125,75 грн., які вона також просила стягнути з відповідача на її користь.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 11 квітня 2012 року ОСОБА_3 було прийнято на роботу на посаду швачки у ОСОБА_4 фабриці Динамо .

У липні 2012 року її було переведено на адміністративну посаду декларанта з неповним робочим часом 4 години (0,5 ставки).

У 2013 році позивача переведено на адміністративну посаду інженера з охорони праці на повну ставку.

Водночас, згідно довідки відповідача №16 від 25.09.2017 року вказано, що: згідно Наказу №19 від 01.10.2013 року по підприємству інженер з охорони праці ОСОБА_3 за сумісництвом виконує обов'язки декларанта з додатковою оплатою до ставки 50% від окладу декларанта . Проте, надати даний наказ керівництво відповідача відмовилося.

Позивач зазначає що, займаючи посаду та виконуючи обов'язки інженера з охорони праці на ОСОБА_4 фабриці Динамо , вона згідно Наказу ВФ Динамо №19 від 01.10.2013 року також виконувала обов'язки декларанта з доплатою згідно законодавства 50% від ставки декларанта.

Однак, за період з 1 жовтня 2013 року по 2 березня 2015 року позивач даної доплати не отримувала, про що їй стало відомо лише 25.09.2017 року з одержаної на її письмову вимогу довідки ВФ Динамо №16 від 25.09.2017 року.

Крім того, відповідач без попередження за 2 місяці, без її згоди та без письмової заяви, тобто без її відома, врахувавши як підставу лише доповідну головного фахівця ОСОБА_5, істотно погіршив умови її праці, безпідставно зменшивши розмір оплати її праці. Разом з тим, позивач надалі виконувала обов'язки інженера по охороні праці на повну ставку і за сумісництвом виконувала в повному обсязі обов'язки декларанта.

Згідно наказу ВФ Динамо № 24 від 31 жовтня 2017 року ОСОБА_3 було звільнено від виконання обов'язків декларанта.

В зв'язку з не отриманням доплати за сумісну роботу, позивач неодноразово зверталася до відповідача з проханням нарахувати та виплатити їй зарплату, проте їй було відмовлено.

Згідно наказу № 30к від 14 листопада 2017 року ОСОБА_3 було звільнено з роботи за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 березня 2018 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано дії ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України щодо не нарахування та невиплату останнім ОСОБА_3 заробітної плати в повному обсязі (з урахуванням доплати за сумісне виконання обов'язків декларанта), щодо переведення ОСОБА_3 з 0,5 на 0,25 ставки декларанта, щодо невиплати вихідної допомоги в порядку ст. 44 КЗпП - незаконними.

Стягнуто з ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України (місцезнаходження: 21100, м. Вінниця, вул. Свердлова, 24 код ЄДРПОУ 02941406) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, місце реєстрації: АДРЕСА_1, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 47 284 (сорок сім тисяч двісті вісімдесят чотири) грн. 48 коп., в тому числі: вихідну допомогу в сумі 19 622 (дев'ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві) грн. 73 коп. та ненараховану і невиплачену заробітну плату за виконання за сумісництвом обов'язків декларанта в сумі 27 661 (двадцять сім тисяч шістсот шістдесят одна) грн. 75 коп.

Стягнуто з ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України (місцезнаходження: 21100, м. Вінниця, вул. Свердлова, 24 код ЄДРПОУ 02941406) в дохід держави 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп. судового збору.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_4 фабрика Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України звернулося до суду з апеляційною скаргою у якій просить оскаржуване рішення скасувати в повному обсязі і ухвалити нове рішення, яким у позовних вимогах ОСОБА_3 відмовити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що вимоги позивача є необґрунтованими та незаконними, судом неповно з'ясовані обставин, що мають значення для справи, висновки, викладені у рішенні не відповідають обставинам справи, судом порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_3 обґрунтувала свої заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги, заперечила проти її задоволення, вважає рішення суду першої інстанції законним, обґрунтованим та таким, що прийняте без порушень норм матеріального та процесуального права, а тому просила залишити його без змін.

У судовому засіданні представники відповідача ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України - ОСОБА_6 та адвокат ОСОБА_7 апеляційну скаргу повністю підтримали та просили її задовольнити, посилаючись на викладені у ній доводи.

Позивач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_8 апеляційну скаргу не визнали та заперечили проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість, просили залишити оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до статей 12, 76, 81 ЦПК України суд вирішує цивільно-правовий спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов'язана доказами довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 206 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Апеляційний суд переконаний, що таким вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає, оскільки не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в сукупності , через не доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, не відповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, не правильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Разом з тим, згідно вимог ч. 3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції встановив та виходив з того, що як вбачається з довідки № 16 від 25.09.2017 року, що підписана директором ВФ Динамо ОСОБА_6 та головним фахівцем ОСОБА_5, вона була видна ОСОБА_3 про те, що вона дійсно працює інженером з охорони праці на ОСОБА_4 фабриці Динамо -підприємстві, заснованому на власності фізкультурно-спортивного товариства Динамо України. З 01.10.2013 року по теперішній час додатково виконує обов'язки декларанта з доплатою згідно законодавства наказ № 19 від 01.10.2013 року (а.с. 12).

З витягу з наказу №5 по ОСОБА_4 фабриці Динамо від 02.03.2015 року вбачається, що позивач - інженер з ОП за своєю згодою виконує обов'язки декларанта і їй проводиться доплата 50% посадового окладу декларанта (а.с. 13).

На підставі доповідної записки гол. фахівця ОСОБА_5 наказом № 16 від 12 серпня 2015 року дану доплату було зменшено до 25% посадового окладу декларанта (а.с.13).

З доповідної головного фахівця ОСОБА_5 від 12.08.2015 року вбачається, що інженер з ОП ОСОБА_3 за її згодою виконує обов'язки декларанта. В зв'язку зі зменшенням імпорту та частковим переходом виробництва на внутрішній ринок, зменшився об'єм роботи в декларуванні на 20%, тому головний фахівець фабрики просить привести у відповідність доплати за виконання обов'язків декларанта (а.с. 108).

Судом критично оцінено твердження відповідача про зменшення процентної ставки декларанта з 50% на 0,25%, в результаті зменшення обсягу імпорту, оскільки з довідки про чисельність, обсяги виробництва та оформлення ВМД (а.с. 60) вбачається, що в 2015 році обсяги виробництва майже не змінилися з попереднім роком. А в 2016 та 2017 року дійсно відбувся спад виробництва.

Отже, суд дійшов висновку про те, що даними наказами відповідач визнає той факт, що ОСОБА_3 виконувала обов'язки декларанта, даний факт також не заперечується у відзиві відповідача та вбачається з довідки про чисельність, обсяги виробництва та оформлення ВМД по ВФ Динамо за 2011-2016 р.р., згідно якої ОСОБА_3 виконувала обов'язки декларанта в період з другого півріччя 2012 року по вересень 2017 р.

Жодних письмових доказів того, що відповідачем було вчинено дії спрямовані на повідомлення позивача за два місяці про зміни умов праці (зменшення доплати посадового окладу декларанта на 25%) суду не надано, як і доказів того, що ОСОБА_3 була ознайомлена з даним наказом.

13 жовтня 2017 року позивач звернулася до відповідача з письмовою заявою, в якій просила в строк до 20 жовтня 2017 року негайно провести нарахування та виплату їй заробітної плати в повному обсязі (з урахуванням доплати за виконання обов'язків декларанта) за період з 1 жовтня 2013 року по даний час, або надати письмову відмову нарахувати та виплатити їй заробітну плату в повному обсязі (а.с. 17-19). Таким чином, зі змісту даної заяви вбачається, що ОСОБА_3 вперше дізналася, що вона повинна була одержувати доплату за виконання обов'язків декларанта з 01.10.2013 року, однак фактично її не отримувала, з довідки №16 від 25.09.2017 року.

Також, судом першої інстанції враховано те, що як вбачається з колективного договору, затвердженого 15 січня 2014 року на загальних зборах трудового колективу ВФ Динамо (а.с. 68-71), пунктом 6 даного визначено, що основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. До неї зокрема належить ставка за високу професійну майстерність і інтенсивність праці. Таким чином, місцевим судом не прийнято до уваги довідку ВФ Динамо про нарахування доплат позивачу, оскільки вони не стосуються предмету спору, так як виплата доплати за інтенсивність та матеріальної допомоги не стосується обов'язку відповідача здійснювати оплату праці працівника, який виконує роботу за суміщенням.

Пунктом 13 даного колективного договору визначено, що працівникам, які виконують на підприємстві поряд із своєю основною роботою, обумовлену трудовим договором додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника до 100 % тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника.

Місцевим судом критично оцінені викладені відповідачем у відзиві твердження про те, що за усною домовленістю ОСОБА_3 повинна була виконувати 50% об'ємів роботи інженера по охороні праці та 50% оплати обов'язків декларанта, оскільки усна домовленість про виконання роботи за суміщенням не передбачена жодною нормою трудового законодавства України, так як умови роботи працівника за суміщенням мають бути погоджені в письмовому вигляді, тобто належним чином задокументовані, зокрема відображені в наказах по підприємству, з якими працівник має бути ознайомлений під розпис.

Переглядаючи в апеляційному порядку судове рішення, апеляційний суд не може визнати, що суд першої інстанції ухвалив дане судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджується доказами у справі те, що позивач ОСОБА_3 на підставі наказу №19к від 11 квітня 2012 року була прийнята на посаду швачки у ОСОБА_4 фабрику Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України.

01 липня 2012 року на підставі наказу № 29к вона була переведена декларантом на 0,5 ставки.

Згодом, 1 жовтня 2013 року на підставі наказу №24 ОСОБА_3 переведено інженером з охорони праці.

14 листопада 2017 року на підставі наказу №30к ОСОБА_3 було звільнено з роботи за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України.

Як вбачається з наданої позивачем до позовної заяви довідки № 16 від 25.09.2017 року, підписаної директором ВФ Динамо ОСОБА_6 та головним фахівцем ОСОБА_5, яка видана ОСОБА_3 про те, що вона дійсно працює інженером з охорони праці на ОСОБА_4 фабриці Динамо - підприємстві, заснованому на власності фізкультурно-спортивного товариства Динамо України. З 01.10.2013 р. по теперішній час додатково виконує обов'язки декларанта з доплатою згідно законодавства, наказ № 19 від 01.10.2013 року (т. 1 а.с. 12).

Разом з тим, судом встановлено, що фактично даний наказ має № 24, а № 19 у довідці було вказано помилково.

Як вбачається з витягу з наказу №5 по ОСОБА_4 фабриці Динамо від 02.03.2015 року, ОСОБА_9 - інженер з ОП за своєю згодою виконує обов'язки декларанта. Проводити доплату 50% посадового окладу декларанта. Підстава: доповідна записка гол. фахівця ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 13).

Також, як вбачається з витягу з наказу № 16 по ОСОБА_4 фабриці Динамо від 12.08.2015 року, ОСОБА_3 - інженер з ОП за своєю згодою виконує обов'язки декларанта. Проводити доплату 25% посадового окладу декларанта. Підстава: доповідна записка гол. фахівця ОСОБА_5 (т.1 а.с. 13).

Зі змісту доповідної головного фахівця ОСОБА_5 від 12.08.2015 року вбачається, що інженер з ОП ОСОБА_3 за її згодою виконує обов'язки декларанта. В зв'язку зі зменшенням імпорту та частковим переходом виробництва на внутрішній ринок, зменшився об'єм роботи в декларуванні на 20%. Просить привести у відповідність доплати за виконання обов'язків декларанта (т. 1 а.с.108).

Апеляційний суд не може погодитись з критичною оцінкою судом першої інстанції тверджень відповідача про зменшення процентної ставки декларанта з 50% на 0,25%, в результаті зменшення обсягу імпорту, оскільки з довідки про чисельність, обсяги виробництва та оформлення ВМД (т. 1 а.с. 60) вбачається, що в 2015 році обсяги виробництва майже не змінилися з попереднім роком, а в 2016 та 2017 року дійсно відбувся спад виробництва.

Місцевий суд помилково вважає, що даними наказами відповідач визнає той факт, що ОСОБА_3 виконувала обов'язки декларанта, що також вбачається з довідки про чисельність, обсяги виробництва та оформлення ВМД по ВФ Динамо за 2011-2016 р.р., згідно якої ОСОБА_3 виконувала обов'язки декларанта в період з другого півріччя 2012 року по вересень 2017р. (а.с. 60).

Статтею 103 КЗпП України передбачено, що про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

Суд першої інстанції вважає, що жодних письмових доказів того, що відповідачем було вчинено дії спрямовані на повідомлення позивача за два місяці про зміни умов праці (зменшення доплата посадового окладу декларанта на 25%) суду не надано, як і доказів того, що ОСОБА_3 була ознайомлена з даним наказом.

В оскаржуваному рішенні суд вірно посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року), згідно якого, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Разом з тим, апеляційний суд не може повністю погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки суміщення посад є істотною зміною умов праці, про що працівника слід попередити за два місяця, чого відповідачем зроблено не було.

Частиною ч. 4 ст. 97 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Встановлено, що 31 жовтня 2017 року позивача ОСОБА_3 - інженера з охорони праці було звільнено від виконання обов'язків декларанта за суміщенням з 01.11.2017 р. та знято доплату 25% від окладу декларанта, на підставі її заяви, що вбачається з наказу №24 від 31.10.2017 року (т. 1 а.с. 14, 72).

13 жовтня 2017 року позивач звернулася до відповідача з письмовою заявою, в якій просила в строк до 20 жовтня 2017 року негайно провести нарахування та виплату їй заробітної плати в повному обсязі (з урахуванням доплати за виконання обов'язків декларанта) за період з 1 жовтня 2013 року по даний час, або надати письмову відмову нарахувати та виплатити їй заробітну плату в повному обсязі. Також просила надати їй ряд документів (т. 1 а.с. 17-19).

Таким чином, суд першої інстанції погодився з твердженням позивача про те, що зі змісту даної заяви вбачається, що ОСОБА_3 вперше дізналася, що вона повинна була одержувати доплату за виконання обов'язків декларанта з 01.10.2013 року, однак фактично її не отримувала, з довідки №16 від 25.09.2017 року.

Проте, апеляційний суд переконаний, що судом першої інстанції безпідставно не взята до уваги відповідь (лист) відповідача директора ВФ Динамо від 06.11.2017 року (т. 1 а.с. 20-21), на таку заяву, згідно якої вбачається те, що порушень з боку фабрики під час виплати заробітної плати ОСОБА_3 немає, вся зарплата нараховувалась та виплачувалась вчасно і в повному обсязі, про що свідчать роздруківки по заробітній платі, які вона отримувала. З 02.07.2012 р. наказом № 29 к, її було переведено зі швачки на 0,5 посади декларанта, а з 01.10.2013 року наказом №24 - переведено за її ж згодою інженером з охорони праці на 8-ми год. робочий день, так як оклад інженера на той час був вищий, ніж оклад декларанта. За усною домовленістю ОСОБА_3 повинна була виконувати обов'язки 50% інженера по ТБ та 50% декларанта. На всіх наказах стоїть її підпис, який свідчить про її згоду. В листі також зазначено, що ОСОБА_3 навчалась заочно в університеті та не мала досвіду роботи, тому їй допомагали працівники підприємства аж до 02.03.2015 р., потім вона почала самостійно виконувати обов'язки інженера по ТБ і декларанта. Згідно наказу №5 від 02.03.2015 р. вона отримувала доплату за обов'язки декларанта 50%. З 12.08.2015 року через підняття розміру посадового окладу та зменшенням об'ємів імпорту, доплату було встановлено в розмірі 25%.

30 жовтня 2017 року позивач звернулася до відповідача з письмовою заявою про надання їй у день звільнення - 14.11.2017 року, належним чином завірених наказів, трудової книжки, виплатити заробітну плату, компенсацію за невикористані дні відпустки (т. 1 а.с. 22).

Згідно наказу № 30 к ВФ Динамо від 14.11.2017 року з ОСОБА_3 було припинено трудовий договір та звільнено її з роботи за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпПУ (т. 1 а.с. 24).

Згідно ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Відповідно до вимог статті 105 КЗпП України, працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника. Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Встановлено, що 15 січня 2014 року на загальних зборах трудового колективу ВФ Динамо було укладено колективний договір (т. 1 а.с. 68-71).

Зокрема, пунктом 6 даного колективного договору визначено, що основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітня плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. До неї зокрема належить ставка за високу професійну майстерність і інтенсивність праці.

Апеляційний суд не може погодитись з тим, що судом першої інстанції не прийнято до уваги довідку ВФ Динамо про нарахування доплат позивачу, оскільки вони не стосуються предмету спору, так як, на його думку, виплата доплати за інтенсивність та матеріальної допомоги не стосується обов'язку відповідача здійснювати оплату праці працівника, який виконує роботу за суміщенням.

Пунктом 13 колективного договору визначено, що працівникам, які виконують на підприємстві поряд із своєю основною роботою, обумовлену трудовим договором додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника до 100 % тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника.

Апеляційний суд також не може повністю погодитись з критичним ставленням місцевого суду до пояснень, наданих відповідачем у відзиві про те, що за усною домовленістю ОСОБА_3 повинна була виконувати 50% об'ємів роботи інженера по охороні праці та 50% оплати обов'язків декларанта, з наступних підстав. Суд вважає, що усна домовленість про виконання роботи за суміщенням не передбачена жодною нормою трудового законодавства України, оскільки умови роботи працівника за суміщенням мають бути погоджені в письмовому вигляді, тобто належним чином задокументовані, зокрема відображені в наказах по підприємству, з якими працівник має бути ознайомлений під розпис.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що трудовий договір з працівником за суміщенням не укладається, а здійснюється доплата за інтенсивність при незмінній тривалості робочого часу.

Місцевий суд вважає, що трудовий договір в даному випадку дійсно не укладається, а видається наказ по підприємству про виконання особою роботи за суміщенням. При цьому, суміщенням є виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника, однак, позивач з 01.10.2013 року по 01.11.2017 року виконувала обов'язки не тимчасово відсутнього працівника, а постійно виконувала обов'язки за посадою декларанта.

Відповідно до вимог статті 110 КЗпП України при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.

Апеляційний суд не може погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що в матеріалах справи відсутні жодні докази виконання відповідачем свого обов'язку, передбаченого вищевказаного статтею, щодо повідомлення позивача про розмір оплати праці, оскільки такий висновок суду є помилковим.

З оглянутих розрахункових листів, що містяться у справі (т. 1 а.с. 28-33), вбачається, що за період з 01.10.2013 року по 28.02.2015 року відповідачем взагалі не нараховувалася та не виплачувалася ОСОБА_3 заробітна плата за виконання нею за сумісництвом обов'язків декларанта. Також за даний період позивачу не було нарахована доплата за інтенсивність.

Починаючи з березня 2015 року по жовтень 2017 року позивачу вже нараховувалась доплата за сумісництво (т. 1 а.с. 33-44).

Як вбачається з довідки (т. 1 а.с. 74), за період з березня 2015 р. по липень 2015 р. позивач отримувала доплату за суміщення посади декларанта в розмірі 50% окладу, а з серпня 2015 р. по жовтень 2017 р. включно - 25% Проте, факт отримання даної доплати позивачем заперечується.

Відповідно до роз'яснень, які містяться у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці № 13 від 24.12.99 р., в тому разі, коли умови про розміри доплат за виконання працівником поряд з основною роботою додаткової роботи за іншою професією чи посадою (суміщення професій, посад) або обов'язків тимчасово відсутнього працівника без звільнення від основної роботи не були визначені відповідно до ст.105 КЗпП України у колективному договорі чи погоджені інакше за відсутності останнього, розмір доплати за таку роботу, виконану за розпорядженням власника або з його відома, визначається судом з урахуванням її складності, характеру, обсягу, а також ступеня використання робочого часу та тарифної ставки працівника.

Встановлено та підтверджується довідкою ВФ Динамо № 18 від 14.11.2017 року (т. 1 а.с. 27) те, що посадовий оклад декларанта по ВФ Динамо згідно штатного розпису становить: з 03.01.2013р. - 1280 грн., з 01.08.2014р. - 1450 грн., з 03.08.2015р. - 1813 грн., з 02.11.2015 р. - 1904 грн., з 03.01.2016р. - 2000 грн., з 04.05.2016р. - 2100 грн., з 03.01.2017р. - 3200 грн.

Враховуючи розміри посадових окладів, вказаних у вищезазначеній довідці, суд першої інстанції вважає вірним розрахунок позивача. Розмір ненарахованої та невиплаченої позивачу заробітної плати декларанта в розмірі 50% ставки за період з 01.10.2013 року по 28.02.2015 року становить 10 750,00 грн. (т. 1 а.с. 25-26). Оскільки за період з 02.08.2015р. по 01.11.2017 року позивачу було нараховану заробітну плату в розмірі лише 0,25% ставки декларанта, вважаючи його незаконним, то решта 0,25% ставить 16 911,75 грн.

Відповідно до вимог ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Суд першої інстанції погодився з розрахунком вихідної допомоги, наданим позивачем (а.с. 25-26), згідно якого вона ставить 19 622, 73 грн. (3 х 6540,91 грн. = 19622,73 грн.), оскільки даний розрахунок було здійснено у відповідності до Постанови КМУ від 8 лютого 1995 року № 1995 року № 100.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачем було незаконно переведено позивача з 0.5 на 0,25 місячної ставки декларанта в порушення статей 32, 103 КЗпП України, в результаті чого ОСОБА_3 була ненарахована та невиплачена заробітна плата в повному обсязі.

Разом з тим, такими висновками суду першої інстанції апеляційний суд також погодитись не може .

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ЦК України. При цьому, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Окрім цього, згідно п. 10 ч. 2 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Проте, а ні позивачем у позовній заяві, а ні судом в оскаржуваному рішенні не звернута належна увага на зазначені норми Закону. Апеляційний суд вважає що правильним способом захисту позивачем цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 статті 16 ЦК України), а саме визнання незаконним та скасування наказу ВФ Динамо № 16 від 12.08.2015 року і відновлення становища, яке існувало до порушення. Без вирішення даного питання оскаржуване рішення є неправильним, а тому не може залишатись у законній силі. Разом з тим, враховуючи зміст зазначених позовних вимог, згідно ч. 2 ст. 5 ЦПК України апеляційний суд не вбачає можливості визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, оскільки у даному випадку закон визначає ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду.

Зазначена позиція щодо захисту трудових прав також повністю узгоджується з постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.92 р. (зі змінами) Про практику розгляду судами трудових спорів , у п. 31 якої зазначається про те, що Якщо при розгляді трудового спору буде встановлено, що зміна істотних умов трудового договору проведена не у зв'язку зі зміною в організації виробництва і праці на підприємстві, то така зміна, з урахуванням конкретних обставин, може бути визнана судом неправомірною з покладенням на власника або уповноваженого ним органу обов'язку поновити працівникові попередні умови праці .

Задовольняючи позовні вимоги та визнаючи незаконними дії відповідача щодо переведення ОСОБА_3 з 0,5 на 0,25 ставки декларанта, суд першої інстанції дійшов до неправильного та необґрунтованого висновку про це, оскільки належні докази такого переведення у матеріалах справи відсутні. Як вбачається зі змісту наказу № 16 від 12.08.2015 р., який позивачем не оскаржується, зазначено: Проводити доплату 25% посадового окладу декларанта . Поняття переведення у трудовому праві тлумачиться як переведення на іншу роботу (ст. 32 КЗпП України). Статті 94, 97, 102-1, 103, 104, 105 КЗпП України також не містять поняття переведення з ставки на ставку . Таке поняття як ставка ні у нормах КЗпП України, ні у постанові Пленумом №9 від 06.11.92 р. також не передбачені.

Також судом першої інстанції не було враховано те, що ОСОБА_3 ставить позовну вимогу про стягнення ненарахованої і невиплаченої заробітної плати за виконання за сумісництвом обов'язків декларанта. Проте, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що позивач за період своєї роботи у відповідача, а саме з 11.04.2012 р. (дня прийняття на роботу згідно з наказом № 19 на посаду швачки) і по 31.10.2017 р. (дня звільнення згідно наказу № 24 за її заявою від виконання обов'язків декларанта) виконувала роботу саме за сумісництвом.

Суд в оскаржуваному рішенні, посилаючись на п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.99 р., зазначив, що якщо розмір доплат за виконання додаткової роботи, разом з основною, не був визначений відповідно до ст. 105 КЗпП України у колективному договорі, розмір доплат визначається судом. Разом з тим, судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини даної справи, оскільки як вбачається з пункту 13 Розділу 6 Колективного договору, прийнятого ВФ Динамо ФСТ Динамо України у 2011 році на 2011-2015 роки та пунктом 13. Розділу 6 Колективного договору, прийнятого відповідачем у 2014 році на 2014-2017 роки та відповідно до статей 10, 105 КЗпП України відповідач не брав на себе зобов'язань виплачувати 50% за виконання додаткової роботи.

Апеляційний суд переконаний про те, що виходячи з доказів у справі та положень ст. 102-1 КЗпП України, згідно якої працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення ненарахованої і невиплаченої заробітної плати за виконання за сумісництвом обов'язків декларанта в розмірі 50%, не врахувавши при цьому, фінансової можливості відповідача, економії фонду заробітної плати, обсягу, а також використання робочого часу позивачем.

Також місцевим судом не враховано вимоги ст. 104 КЗпП України, згідно якої при виконанні робіт різної кваліфікації праця почасових робітників, а також службовців оплачується за роботою вищої кваліфікації. Як вбачається з витягу із штатного розпису ВФ Динамо ФСТ Динамо України у 2012-2013 роках посадовий оклад декларанта був 1280 грн. (640 грн. - за неповний робочий день), а інженера з ОП - 1836грн., як більш кваліфікованого працівника. Поза увагою суду першої інстанції залишились викладені у відзиві на позовну заяву твердження відповідача про те, що саме через це позивачу була запропонована посада інженера з ОП і саме за згодою позивача їй було доручено виконувати декларування з отриманням заробітної плати за фактично виконану роботу (ст. 102-1 КЗпП).

Згідно положень ч.3 ст. 32 КЗпП України зміною істотних умов праці, про які працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці, є система та розмір оплати праці, пільг, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад та інших. При цьому, статтею 103 КЗпП України передбачено, що про нові або зміну діючих умов оплати праці саме у бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

Апеляційний суд вважає обґрунтованими твердження відповідача про те, що наказом №5 від 02.03.2015 р. по ВФ Динамо ФСТ Динамо України позивачу було встановлено доплату 50% посадового окладу декларанта. Однак, в подальшому наказом № 23 від 03.08.2015 р. по ВФ Динамо ФСТ Динамо України було збільшено розмір заробітної плати всіх працівників фабрики на 25%. Наказом №16 від 12.08.2015р. ОСОБА_3 було встановлено доплату в розмірі 25%. Таким чином, за посадою інженера з ОП заробітна плата ОСОБА_3 зросла на 25%, за виконання обов'язків декларанта посадовий оклад збільшився на 25% та зменшилась доплата на 25%, що свідчить про те, що жодних погіршень умов праці позивача не відбулось, оскільки в цілому її заробітна плата зросла.

Статтею 29 Закону України Про оплату праці визначено, що роботодавець доводить до відома працівнику про умови оплати праці лише при укладанні трудового договору, що відповідачем було виконано.

Апеляційний суд також вважає за необхідне звернути увагу і на те, що у своєму позові позивач стверджує про те, що вона вперше дізналася що не отримувала доплату за сумісництвом з довідки №16 від 25.09.2017 р. Разом з тим, як вбачається зі змісту даної довідки, з ОСОБА_3 з 01.10.2013 р. по теперішній час додатково виконує обов'язки декларанта з доплатою згідно законодавства, а не як вона стверджує у розмірі 25%. Окрім того, як вбачається з копії заяви ОСОБА_3 від 12.10.2017 р. (т. 1 а.с. 72) вона просила увільнити її від виконання роботи декларанта за суміщенням (25%) із 17.10.2017 р. Таким чином, апеляційний суд відхиляє твердження позивача про те, що вона вперше дізналася про порушення своїх прав лише з вищевказаної довідки від 25.09.2017 р.

Таким чином, апеляційний суд відхиляє аргументи відзиву позивача на апеляційну скаргу про спростування припущень відповідача про нібито неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, безпідставних тверджень про нібито невідповідність висновку суду обставинам справи, припущень відповідача про нібито порушення судом норм матеріального та процесуального, оскільки погоджується з доводами викладеними у апеляційній скарзі.

Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно із п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення.

Згідно вимог п.п. 1,3,4 ч. 1, 3 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Враховуючи вказане, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Оскільки у справі не доведено факт оплати послуг за надання правової допомоги позивачу, тому місцевий суд відмовив ї їх стягненні. Проте, у цій частині рішенні суду учасниками справи не оскаржується.

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ч. 2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються Законом України Про судовий збір .

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір позивач у трудовий справі звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи у всіх судових інстанціях.

В силу ст. 141 ЦПК України судовий збір підлягає стягненню з відповідача на користь держави за правилами Закону України Про судовий збір в редакції, яка діяла на час розгляду справи судом першої інстанції та апеляційного оскарження рішення суду.

Таким чином, у зв'язку з тим, що позивач звільнений у даній справі від сплати судового збору, тому судові витрати, понесені відповідачем у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, в розмірі 960 гривень слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, оскільки судом встановлено, що при поданні апеляційної скарги відповідачем сплачено судовий збір у більшому розмірі, ніж встановлено законом (т. 2 а.с. 1) тому вважає за необхідне повернути відповідачу судовий збір в сумі 6132 грн. 72 коп., сплачений ним на розрахунковий рахунок 31213206780002,згідно із платіжним дорученням № 259 від 23 березня 2018 року, як такий, що сплачений в більму розмірі.

Керуючись нормами статей 5, 12, 35, 76, 81,141, 259, 263, 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 05 березня 2018 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 фабрики Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України про визнання дій незаконними, стягнення недоплаченої заробітної плати та вихідної допомоги відмовити повністю.

Судові витрати, понесені ОСОБА_4 фабрикою Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, в розмірі 960 гривень компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Судовий збір в сумі 6132 (шість тисяч сто тридцять дві) грн. 72 коп., сплачений на розрахунковий рахунок 31213206780002 (отримувач Апеляційний суд Вінницької області, код отримувача 38054707, банк отримувача ГУ ДКСУ у Вінницькій області, МФО отримувача 802015), згідно із платіжним дорученням № 259 від 23 березня 2018 року повернути ОСОБА_4 фабриці Динамо фізкультурно-спортивного товариства Динамо України як такий, що сплачений в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ ОСОБА_2

Судді : /підпис/ ОСОБА_10

/підпис/ ОСОБА_11

Згідно з оригіналом: