Рішення

від 14.06.2018 по справі 922/557/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан ОСОБА_1, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-21-42, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2018 р.Справа № 922/557/18

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Прохорова С.А.

при секретарі судового засідання Яковенко Ю.В.

розглянувши у загальному позовному провадженні справу

за позовомТовариства з додатковою відповідальністю "Вітос", м. Харків, вул. Роганська, 147, код 19463429 доХарківської міської ради, м. Харків, м-н Конституції, 7, код 04059243 про захист права власності за участю представників:

позивача - ОСОБА_2 (свідоцтво №1902) (на оголошення рішення не з'явився),

ОСОБА_3, (довіреність № б/н від 19.02.18)

відповідача - ОСОБА_4, довіреність № 08-21/21/2-18 від 03.01.18

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До господарського суду Харківської області надійшла позовна заява ТДВ "Вітос" (позивач) до Харківської міської ради (відповідач) в якій позивач просить суд визнати право власності за товариством з додатковою відповідальністю «Вітос» ід.код.ю.о. 19463429 право власності на нежитлові будівлі (виробничі будинки) літ. «Е-1» , загальною площею 217,7 кв.м, літ. «Ж-1» , загальною площею 457,8 кв.м, літ. «К-1» , загальною площею 9,4 кв.м., що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Роганська, 147.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.03.2018, для розгляду справи було визначено суддю Прохорова С.А.

Ухвалою суду від 16.03.2018 було відкрито провадження по справі, призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження та розпочато підготовче провадження.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву (вх. № 9213 від 10.04.2018) в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Позивачем було надано суду відповідь на відзив відповідача (вх. № 9801 від 16.04.2018) відповідно до якої позивач не погоджується з доводами відповідача.

Також 25.04.2018 позивачем подано клопотання (вх. № 10768) про долучення до матеріалів справи в якості доказів копій договору оренди землі від 03.04.2018 та витягу з державного реєстру речових прав № 120232129.

Відповідач надав суду заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву (вх. № 13566 від 14.05.2018) в яких просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 14.05.2018 суд перейшов до розгляду справи по суті.

Представники позивача підтримують вимоги, викладені в позовній заяві, зазначає що позивачем подані всі докази в обґрунтування власної правової позиції у спорі по даній справі, та вважає що підготовче судове засідання підлягає закінченню, а дана справа підлягає розгляду по суті.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечує в повному обсязі та звертає увагу суду на те, що ним подано всі докази в обґрунтування власної правової позиції у спорі по даній справі ним надані, що зумовлює необхідність до переходу до розгляду даної справи по суті.

Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

За змістом ст. 13 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, яка набула чинності 15.12.2017р.) встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

За приписом ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції. Викладене вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав.

В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України» ).

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами без явки в судове засідання відповідача.

В судовому засіданні 13.06.2018 було оголошено перерву до 14.06.2018 для прийняття рішення.

Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 14.06.2018 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд

ВСТАНОВИВ:

Предметом спору у даній справі є визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а саме, нежитлові будівлі (виробничі будинки) літ. Е-1 , загальною площею 217,7 кв.м, літ. «Ж-1» , загальною площею 457,8 кв.м, літ. «К-1» , загальною площею 9,4 кв.м., які, як вказує позивач побудовані ним у 2016 році.

Позивач вказує, що з 1999 року йому на праві власності належать нежитлові будівлі літ. «А-2» , загальною площею 6435,3 кв.м, літ. «Б-1» , загальною площею 8,8 кв.м, літ. «В-1» , загальною площею 17,5 кв.м, літ. «Г-1» , загальною площею 205,2 кв.м, літ. «Д-2» , загальною площею 419,9 кв.м, які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Роганська, 147, що підтверджується інформаційною довідкою з ДРРП №65956971 від 16.08.2016, яка додається до позовної заяви.

З матеріалів справи вбачається, що Позивачем у 2016 році за адресою: м. Харків, вул. Роганська, 147 здійснено самочинне будівництво нежитлових будівель літ. Е-1 , загальною площею 217,7 кв.м., літ. Ж-1 , загальною площею 457,8 кв.м., літ. К-1 , загальною площею 9,4 кв.м.

Позивач у спорах про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно повинен довести обставини, що складають фактичну підставу такого позову: наявність права позивача на земельну ділянку, на якій збудоване спірне майно; наявність самочинно збудованого майна; відповідність самочинно збудованого нерухомого майна будівельним нормам і правилам; наявність згоди власника земельної ділянки на будівництво нерухомого майна (у випадку, якщо земельна ділянка належить позивачу на праві користування).

Відповідно до ст. 9 Закону України Про архітектурну діяльність будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України Про регулювання містобудівної діяльності .

Згідно ст. 10 Закону України Про архітектурну діяльність , для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об'єктів архітектури додержання суб'єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Державний архітектурно- будівельний контроль та нагляд здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно- будівельного контролю.

Згідно з Законом України Про регулювання містобудівної діяльності , Положенням про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 294 від 09.07.2014 року та Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою КМУ № 553 від 23.05.2011 року, основними завданням Держархбудінспекції та її територіальних органів є виконання дозвільних, реєстраційних функцій та здійснення контролю і нагляду у сфері будівництва, містобудування та архітектури. Крім того, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю є єдиним органом державної влади уповноваженим на встановлення факту готовності об'єкту до експлуатації та приймати в експлуатацію закінчені будівництвом об'єкти. Прийняття в експлуатацію об'єктів проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації або на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі Інспекцією сертифікату.

Вимогам діючого законодавства передбачений певний порядок набуття права власності та права на виконання будівельних робіт, введення об'єкта в експлуатацію.

Відповідно до ст. 34 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності виконання будівельних робіт дозволяється після реєстрації повідомлення або декларації про початок виконання будівельних робіт чи видачі органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Частиною 2 вказаної статті чітко передбачено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно п. 12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30.03.2012 р. Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва) у справах, пов'язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього.

Передумовою для виникнення права власності, а отже і його визнання, є прийняття нерухомого майна в експлуатацію.

Згідно з Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13.04.2011 прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів з незначними наслідками (CCI), та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми (СС2) та значними (ССЗ) наслідками, а також комплексів (будов), до складу яких входять об'єкти з різними класами наслідків (відповідальності), здійснюється на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації шляхом видачі відповідними органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката.

Згідно ст. 39 цього Закону датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації або видачі сертифіката.

Експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Доказів наявність у Позивача дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з будівництва об'єктів та вводу їх в експлуатацію у встановленому законодавством порядку Позивачем надано не було.

В обґрунтування своїх вимог, Позивач зазначає, що в окремих випадках стаття 376 Цивільного кодексу України передбачає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами третьою, п'ятою цієї статті.

Надаючи оцінку зазначеним обставинам, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Частиною 2 вказаної статті чітко передбачено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Однак, в окремих випадках стаття 376 Цивільного кодексу України передбачає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами третьою, п'ятою цієї статті.

Так, відповідно до частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

З вказаної правової норми вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано за умови відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки або якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку розташовану під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об'єкту, а також за умови відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України) та відсутності порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.

Дійсно, під час розгляду справи, між сторонами по справі було підписано договір оренди земельної ділянки від 03.04.2018, яка знаходиться в м. Харкові по вул. Роганській, 147, тобто, за місцем знаходження самочинно побудованих позивачем об'єктів. Однак, на момент звернення позивача з даним позовом вказаний договір був відсутній, а відповідно й така вимога, встановлена частиною 3 статті 376 Цивільного кодексу України була відсутня.

Також Позивач посилається на ч. 5 статті 376 Цивільного кодексу України якою визначено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

З даного приводу суд зазначає, що згідно з положеннями п. 3.15 ДБН В.1.2-14-2009 «Загальні принципи забезпечення надійності та конструктивної безпеки будівель, споруд, будівельних конструкцій та основ» під поняттям експлуатації будівлі (споруди) є використання об'єкта за функціональним призначенням (з проведенням необхідних заходів щодо збереження стану конструкцій), за якого він здатен виконувати задані функції, зберігаючи значення параметрів, встановлені вимогами технічної документації.

Статтею 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом

об'єктів;

6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, з матеріалів справи не вбачається, що при проведенні будівельних робіт Позивачем були дотримані вимоги наступних нормативно-правових актів:

ДБН А.2.2-3-2014, якими встановлено порядок розробки, узгодження та затвердження проектної документації на нове будівництво та реконструкцію будівель та споруд, а також визначено, що будівництво починається після затвердження проектної документації;

ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» , якою передбачено, що будівництво об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» ;

ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» , відповідно до якої при здійсненні містобудівної діяльності повинна бути забезпечена розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил;

ст. 16 Закону України «Про основи містобудування» , згідно якої будівельні норми, державні стандарти, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших умов і спрямовані на забезпечення формування повноцінного життєвого середовища та якнайкращих умов життєдіяльності людини.

Самочинне будівництво, яке здійснюється з численними порушеннями державних будівельних норм, стандартів та правил посягає на встановлений порядок та основні засади регулювання містобудівної діяльності та забезпечення безпеки сторонніх осіб у процесі використання нерухомого майна за цільовим призначенням.

Відповідно до ч. 8 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності експлуатація закінчених будівництвом об'єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Дійсно в окремих випадках норми статті 376 Цивільного кодексу України передбачають можливість визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво, права власності на це будівництво за рішенням суду, однак слід зазначити, що частиною 4 статті 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує щодо визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Тобто, ще одним критерієм для визнання права власності на самочинно збудоване майно є саме згода власника на таке визнання права власності за особою яка здійснила самочинне будівництво, а не дозвіл на збереження самочинно збудованого майна.

Як вбачається з відзиву на позовну заяву, відповідач, як власник земельної ділянки на якій здійснено позивачем самочинне будівництво, заперечує проти визнання за позивачем саме права власності на спірне майно.

Таким чином, підсумовуючи викладене, суд зазначає, що позивачем не було дотримано порядок набуття права власності та не додержано встановленого законом порядку виконання будівельних робіт і введення об'єкта в експлуатацію, жодних доказів про наявність у позивача дозвільних документів на право виконання будівельних робіт із будівництва спірних об'єктів та вводу їх в експлуатацію у встановленому законодавством порядку суду не надано і матеріали даної справи таких документів не містять. На момент звернення позивача з даним позовом до суду земельна ділянка для обслуговування та експлуатації спірних об'єктів позивачу не надавалася. Згода власника на визнання за позивачем права власності на спірні об'єкти, також, відсутня.

При цьому, судом враховано правову позицію, висловлену ЄСПЧ при розгляді справи "Серявін проти України", а саме те, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994 р.). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" від 01.07.2003 р.). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Враховуючи викладене вище, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Судовий збір, відповідно приписів ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на позивача.

Керуючись статтями 2, 73-74, 76-79, 86, 126, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Товариства з додатковою відповідальністю «Вітос» до Харківської міської ради відмовити повністю.

Витрати по сплаті судового збору залишити за позивачем.

Згідно із ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Харківського апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області (п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Позивач - Товариство з додатковою відповідальністю «Вітос» (61172, м. Харків, вул. Роганська, 147, код ЄДРПОУ 19463429).

Відповідач - Харківська міська рада (61003, м. Харків, м-н Конституції, 7, код 04059243).

Повне рішення складено 21.06.2018 р.

Суддя ОСОБА_1