Рішення

від 19.06.2018 по справі 911/534/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.06.2018Справа № 911/534/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Кирилюк Т.Ю., при секретарі судового засідання Максимець В.О., розглянувши матеріали господарської справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін

за позовом селянського фермерського господарства "Риск"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Карнест" та товариства з обмеженою відповідальністю "Стрім-КНК"

про визнання договору про відступлення права вимоги № 19/05-01 від 24.05.2017 недійсним

за участю представників сторін:

позивача: не з`явились

відповідача1: Матяш В.Ю.

відповідача2: Дядюра Н.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Селянське фермерське господарство "Риск" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос-Нова" та товариства з обмеженою відповідальністю "Стрім-КНК" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги № 19/05-01 від 24.05.2017.

Позивач зазначає, що оспорюваний правочин містить ознаки договору факторингу. За договором факторингу фактор (як сторона) для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ, однак відповідач2 як сторона спірного договору не набувало статусу фінансової установи, не отримувало ліцензії, у зв'язку з чим договір підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 26.03.2018 позовну заяву селянського фермерського господарства "Риск" передано за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Відповідно до частини першої статті 250 Господарського процесуального кодексу України питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Частиною першою статті 247 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.04.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 911/534/18. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Розгляд справи призначено на 15.05.2018.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 10.05.2018 відповідачі подали письмові відзиви на позов, в якому проти позову заперечували зазначаючи про необґрунтованість доводів позивача, оскільки однією з відмінних ознак факторингу від інших правочинів з відступлення права вимоги, є передача грошових коштів в розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язковим поверненням цих коштів та оплати часу користування ними. Проте, зі змісту укладеного договору про відступлення права вимоги № 19/05-01 від 24.05.2017 не випливає жодної ознаки, яка б вказувала, що даний договір є договором факторингу.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 15.05.2018 представник позивача подав клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості подати письмову відповідь на відзив.

З метою створення сторонам необхідних умов для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства та надання можливості позивачу подати письмову відповідь на відзив, у судовому засіданні 15.05.2018 розглянуто і задоволено клопотання позивача та ухвалою від 15.05.2018 відкладено розгляд справи на 05.06.2018.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 04.06.2018 представник позивача подав клопотання про продовження строку надання відповіді на відзив.

Відповідно до статті 119 Господарського процесуального кодексу України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов'язку вчинити відповідну процесуальну дію. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

Враховуючи наявність підстав для поновлення процесуального строку, а також те, що одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку для подання відповіді на відзив подано письмову відповідь на відзив, суд ухвалою від 05.06.2018 задовольнив клопотання позивача про продовження процесуального строку, встановленого судом та долучив до справи № 911/534/18 письмову відповідь на відзив.

У судовому засіданні 05.06.2018 судом з'ясовано про те, що відповідач-1 змінив назву з товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос-Нова" на товариство з обмеженою відповідальністю "Карнест", що підтверджується протоколом загальних зборів учасників ТОВ "Агрос-Нова" № 08/02/2018 від 08.02.2018. У зв`язку з чим, у судовому засіданні 05.06.2018 ухвалою, постановленою судом, не виходячи до нарадчої кімнати змінено назву відповідача-1 з товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос-Нова" (04210, м. Київ, проспект Героїв Сталінграда, 26А, ідентифікаційний код 38261482) на товариство з обмеженою відповідальністю "Карнест" (25006, Кіровоградська область, м. Кропивницький, Подільський район, вул. Шевченка, будинок 20/24, офіс 10, ідентифікаційний код 38261482) та ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.2018 розгляд справи відкладено до 19.06.2018.

Через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) 07.06.2018 від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, судове засідання по якій відбулося 05.06.2018.

Суд залишив без розгляду подане клопотання, оскільки означене клопотання надійшло до суду вже через два дні після судового засідання.

Представник позивача у судове засідання 19.06.2018 не з'явився, однак, 15.06.2018 через відділ автоматизованого документообігу суду, моніторингу виконання документів (канцелярію) подав клопотання про відкладення розгляду справи мотивуючи тим, що повноважний представник перебуває в іншому суді.

Розглянувши у судовому засіданні 19.06.2018 подане клопотання, суд відмовив у його задоволенні з огляду на те, що Господарський процесуальний кодекс України не обмежує кількості представників, яких може призначити одна особа. Так, юридичну особу за посадою може представляти її керівник. Інші особи, які є штатними працівниками юридичної особи, можуть бути її представниками, якщо вони діють у межах, визначених законодавством чи установчими документами юридичної особи.

Відповідно до статті 56 Господарського процесуального кодексу України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

Статтею 58 Господарського процесуального кодексу України передбачено про те, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. При розгляді справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених статтею 59 цього Кодексу. Одна й та сама особа може бути одночасно представником декількох позивачів або декількох відповідачів або декількох третіх осіб на одній стороні, за умови відсутності конфлікту інтересів між ними. Повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи (пункт 1 частини першої статті 60 Господарського процесуального кодексу України)

Таким чином, зазначений у клопотанні представник є не єдиною особою, що має право представляти інтереси товариства в суді.

Судом також враховано, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті шостої даної Конвенції (§ 66, § 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі Смірнова проти України ).

Представники відповідачів у судовому засіданні 19.06.2018 та письмових відзивах проти позову заперечували.

У судовому засіданні 19.06.2018 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, у тому числі письмові пояснення учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

Позивачем та відповідачами у справі 24 травня 2017 року укладено договір про відступлення права вимоги № 19/05-01, на підставі якого відповідач1 відступив належне йому право вимоги, згідно з договором поставки № 1 від 14.01.2016 та додатковими угодами до нього, а відповідач2 отримав право вимоги, що належне відповідачу1 за основним договором. Згідно розрахунку зобов'язань (додаток № 1), що є невід`ємною частиною договору, розмір зобов'язань за основним договором та додатковою угодою № 2 від 13.01.2017 до основного договору склала 4 272 826, 09 грн., що еквівалентно 156 791, 58 доларів США згідно курсу НБУ станом на 13.01.2017.

Строк дії договору відповідно до пункту 5.1 погоджено з моменту підписання до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Відповідно до частини першої статті 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ініціюючи дане позовне провадження, позивач стверджує, що договір про відступлення права вимоги № 19/05-01 є договором факторингу, а оскільки товариство з обмеженою відповідальністю "Стрім-КНК" як сторона договору не має статусу фінансової установи, то вказаний договір підлягає визнанню недійсним.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені статтею 512 Цивільного кодексу України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 Цивільного кодексу України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, так і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки стаття 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Відповідно до частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 Цивільного кодексу України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства, договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 Цивільного кодексу України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги).

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема, договору про відступлення права вимоги 19/05-01 від 24.05.2017, при його укладенні, сторони керувалися положеннями статей 512, 513, 514 Цивільного кодексу України.

За умовами пункту 1.2 договору № 19/05-01 відповідач2 зайняв місце первісного кредитора, тобто, відповідача1 в зобов'язаннях, що виникли з основного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладення договору. За зазначеним договором відповідач2 одержав право замість відповідача1 вимагати від позивача сплати грошових у сумі, що еквівалентна 156 791, 58 доларів США згідно курсу НБУ на дату здійснення платежу, а позивач, в свою чергу зобов'язаний оплатити відповідачу2 вказану суму.

Так, зокрема, відповідно до пункту 2.1 договору № 19/05-01 право вимоги, що відступається за цим договором оцінене сторонами в сумі, що еквівалентна 156 791, 58 доларів США згідно курсу НБУ на дату здійснення платежу.

Винагорода відповідно до пункту 2.2 договору № 19/05-01 сплачується відповідачем2 шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок відповідача1. Строк виплати винагороди становить тридцять календарних днів після дня набрання чинності договором (пункт 2.3 договору).

Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно частини першої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зі змісту укладеного договору про відступлення права вимоги № 19/05-01 від 24.05.2017 не випливає жодної ознаки, яка б вказувала, що даний договір є договором факторингу.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, як стверджує позивач, оскільки сторонами в договорі погоджено, що сторони не надають та не отримують жодних послуг за цим договором. Крім того, пунктом 5.1 спірного договору сторони визначили, що вказаний договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором, тобто до моменту передачі прав вимоги старим кредитором новому та сплати новим кредитором плати за відступлення прав вимоги, а відтак, підстави для визнання вказаного договору недійним відсутні.

З урахуванням наведеного, суд погоджується з позиціями відповідачів, викладених в письмових відзивах щодо відсутності ознак договору факторингу у спірному договорі про відступлення права вимоги № 19/05-01.

Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає визнання правочину недійсним одним із способів захисту порушеного права.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Загальні підстави визнання правочину недійсним і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215 та 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства , а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Позивач, в розумінні даних процесуальних норм, не довів та не надав суду належних доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) були недодержані вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто не довів підстави, в силу яких спірний договір має бути визнаний недійсним.

Більш того, судом встановлено що спірний правочин не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільне і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Зміст цього поняття розкрито статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до правових приписів якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конкретизує поняття свободи договору також і стаття 6 Цивільного кодексу України, яка, зокрема, передбачає, що сторони договору мають право не тільки врегулювати свої відносини, які не врегульовані цими актами (частина друга), але відступити від положень актів цивільного законодавства (за виключенням імперативних норм) і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частина третя). цього поняття розкрито

Відповідно до частини другої статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його суттєвих умов.

Правочин може бути визнаний судом недійсним лише з підстав, визначених Законом, та із застосуванням наслідків недійсності, встановлених Законом.

Встановивши відсутність покладених в основу позову фактичних та правових підстав суд відмовляє у його задоволенні повністю.

Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У позові селянського фермерського господарства "Риск" до товариства з обмеженою відповідальністю "Карнест" 2. товариства з обмеженою відповідальністю "Стрім-КНК" про визнання договору про відступлення права вимоги № 19/05-01 від 24.05.2017 недійсним відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 25.06.2018.

Суддя Т.Ю. Кирилюк