Постанова

від 25.04.2018 по справі 641/9926/15-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 641/9926/15-ц

Провадження № 14-121цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача ЛященкоН.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фінанс траст груп на рішення та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2016 року (колегія суддів Швецової Л.А., Піддубного Р.М., Малінської С.М.) в цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фінанс траст груп до Товариства з обмеженою відповідальністю Екотоп-імпекс , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю Фінанс траст груп (далі - ТОВ Фінанс траст груп ) звернулося до суду з позовом дотовариства з обмеженою відповідальністю Екотоп-імпекс (далі - ТОВ Екотоп-імпекс ), ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

ТОВ Фінанс траст груп зазначало, що 29 квітня 2013 року між Публічним акціонерним товариством Ерсте банк (далі - ПАТ Ерсте банк ), правонаступником якого є Публічного акціонерного товариства Фідобанк (далі - ПАТ Фідобанк ), та ТОВ Екотоп-імпекс було укладено кредитний договір. 30 жовтня 2013 року на підставі рішення загальних зборів акціонерів усі права та обов'язки, все майно ПАТ Ерсте банк було передано ПАТ Фідобанк , а права за кредитним договором відступлено Товариству з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія Авераж (далі - ТОВ ФК Авераж ) на підставі договору про відступлення права вимоги № 1 від 28 серпня 2014 року.

15 квітня 2015 року права за кредитним договором від 29 квітня 2013 року були відступлені ТОВ Фінанс траст груп на підставі договору про відступлення права вимоги № 15/04/2015/01.

Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору ТОВ Екотоп-імпекс було відкрито відновлювальну кредитну лінію у сумі 200 тис. грн зі строком користування кредитними коштами до 28 квітня 2014 року та встановленням графіку зниження кредитної лінії.

На забезпечення виконання ТОВ Екотоп-імпекс зобов'язань за кредитним договором 29 квітня 2013 року між ПАТ Ерсте банк та ОСОБА_3 було укладено договір поруки. ТОВ Екотоп-імпекс зобов'язань за кредитним договором не виконало, унаслідок чого станом на 5 серпня 2015 року утворилась заборгованість за кредитним договором у сумі 247 тис. 593 грн 67 коп.

Оскільки ТОВ Екотоп-Імпекс умов зазначеного кредитного договору щодо повного та своєчасного повернення кредитних коштів не виконало, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, а ОСОБА_4 як поручитель забезпечив виконання зазначеного зобов'язання, позивач просив суд солідарно стягнути з ТОВ Екотоп-імпекс та ОСОБА_3 на свою користь 247 тис. 593 грн 67 коп. заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2015 року позовні вимоги ТОВ Фінанс траст груп задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ Екотоп-Імпекс , ОСОБА_3 на користь ТОВ Фінанс траст груп 247 тис. 593 грн 67 коп. заборгованості за кредитним договором . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2016 року рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 10 грудня 2015 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором та ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3

Ухвалою цього ж суду від 15 лютого 2016 року провадження в справі в частині позовних вимог ТОВ Фінанс траст груп до ТОВ Екотоп-імпекс закрито.

У березні 2016 року ТОВ Фінанс траст груп подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просило суд скасувати рішення та ухвалу суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Зокрема посилається в скарзі на те, що термін пред'явлення вимог до поручителя не сплинув з огляду на пункт 7.2 договору поруки. Позивачем при пред'явленні вимог не були порушені правила юрисдикції.

14 квітня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою цього ж суду від 5 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ Перехідні положення Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

16 січня 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ухвалою від 21 березня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 5 квітня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Суди встановили, що 29 квітня 2013 року між ПАТ Ерсте банк та ТОВ Екотоп-імпекс було укладено кредитний договір.

Відповідно до пункту 1.1 якого ТОВ Екотоп-інпекс було відкрито відновлювальну кредитну лінію у сумі 200 тис. грн зі строком користування кредитними коштами до 28 квітня 2014 року та встановленням графіку зниження кредитної лінії.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 29 квітня 2013 року між ПАТ Ерсте банк та ОСОБА_3 було укладено договір поруки.

30 жовтня 2013 року на підставі рішення загальних зборів акціонерів усі права та обов'язки, все майно ПАТ Ерсте банк було передано ПАТ Фідобанк , а права за кредитним договором відступлено ТОВ ФК Авераж на підставі договору про відступлення права вимоги № 1 від 28 серпня 2014 року.

15 квітня 2015 року права за кредитним договором від 29 квітня 2013 року були відступлені ТОВ Фінанс траст груп на підставі договору про відступлення права вимоги № 15/04/2015/01.

Задовольняючи позовні вимоги банку про солідарне стягнення кредитної заборгованості з боржника та поручителя, суд першої інстанції виходив з того, що унаслідок неналежного виконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором утворилась заборгованість, яка підлягає солідарному стягненню з боржника та поручителя на користь банку.

Крім того, суд зазначив, що вимоги банку до поручителя пред'явлено в строки, встановлені договором поруки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог до поручителя та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за кредитним договором пред'явлено з пропуском 6 місячного строку передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог до боржника та закриваючи в цій частині провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги банку до боржника (юридичної особи) за кредитним договором підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб'єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки які викладені в пункті 7.2 на який у своїй касаційній скарзі посилається ТОВ Фінанс траст груп , про дію договору до настання певних обставин не означають, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу.

Кінцевим терміном повернення кредиту згідно з пунктом 1.1.4 кредитного договору є 28 квітня 2014 року. Отже, з 29 квітня 2014 року несплачена заборгованість вважається простроченою.

Саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу 6-місячного строку для пред'явлення вимог до поручителя. Тобто позивач мав протягом 6 місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання пред'явити вимоги до поручителя.

Отже, апеляційний суд правильно застосував норми частини 4 статті 559 ЦК України та обґрунтовано відмовив в задоволення вимог до поручителя.

Перевіряючи законність постановленої апеляційним судом ухвали про закриття провадження у справі в частині вимог до юридичної особи Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України, якою керувався суд і яка була чинною на час ухвалення судового рішення, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних. Трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналогічна норма міститься й у статті 19 діючого ЦПК України.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Проте поряд з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб'єктний критерій.

Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителя, які пов'язані солідарним обов'язком.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначені у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 ГПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду справи, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України, у редакції Закону України № 2147-\/ІІІ, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці

Отже, за правилами ГПК України у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов'язання та має солідарні з позичальником зобов'язання, що випливають з кредитного договору та договору поруки.

Зі змісту статті 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства.

У зв'язку з зазначеним Верховний Суд у своїх постановах від 13 березня 2018 року (справа №415/2542/15-ц), 21 березня 2018 року (справа № 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку Верховного Суду України щодо застосування положень статті 16 ЦПК України.

Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів від 3 жовтня 2017 року №2147-\/ІІІ господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання.

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Фінанс траст груп задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2016 року залишити без змін. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 15 лютого 2016 року скасувати, справу направити для розгляду до того ж апеляційного суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська