Постанова

від 06.06.2018 по справі 761/44652/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2018 року м. Київ

Справа № 22-2068 Головуючий у судді 1-ї інстанції - Рибак М.А.

Унікальний № 761/44652/16-ц Доповідач - Гаращенко Д.Р.

Апеляційний суд міста Києва. Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ у складі:

головуючого Гаращенка Д.Р.

суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.

при секретарі Телятник І.М.

розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Сівер Україна до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Благодійний фонд Християнський , Прогресивна соціалістична партія України про визнання недійсним договору купівлі-продажу,

ВСТАНОВИЛА:

Згідно з ч. 6 ст. 147 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII &quро;Про судоустрій і статус суддів&q?й ; у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті &q?ку;Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Відповідно до п. 3 розділу XII &quп.;Прикінцеві та перехідні положення&q?ре; Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII &q?ок;Про судоустрій і статус суддів&q?й ; апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Підпунктом 8) п. 1 Розділу XIII &q?. ;Перехідні положення&q?ех; ЦПК України (в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017) установлено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

16.12.2016 року ТОВ Сівер Україна звернулось до суду із позовом до відповідачів про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

В позові позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м., які складаються з : приміщення № 102 цокольного поверху, приміщення № 97, приміщення № 98, 1-го поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1134,70 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 27.09.2004 року між ОСОБА_1 особисто та як представником ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К.В., зареєстрованого в реєстрі № 2672.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що ТОВ Сівер Україна є власником нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м., які складаються з: приміщення № 102 цокольного поверху, приміщення № 97, приміщення № 98, 1-го поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1134,70 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення господарського суду міста Києва.

Право власності позивача зареєстроване в бюро технічної інвентаризації.

27.09.2004 року між ОСОБА_1, який діяв особисто, та як представник ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу зазначених раніше нежилих приміщень.

ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є неналежними продавцями спірних приміщень, та не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Також волевиявлення сторони правочину не було вільним, оскільки не було волі власника на відчуження вказаного приміщення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень загальною площею 564,50 кв.м., які складаються з: приміщення № 102 цокольного поверху, приміщення № 97, приміщення № 98, 1-го поверху, що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1134,70 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, укладеного 27.09.2004 року між ОСОБА_1 особисто та як представником ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марчук К.В., зареєстрованого в реєстрі № 2672.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просиврішення скасувати та ухвалити нове яким задовольнити апеляційну скаргу.

В обґрунтування заявлених вимог апелянт посилався на те, що суд першої інстанції задовольняючи позов не навів жодних мотивів задоволення позовних вимог.

Апелянт посилався на те, що не існує жодних доказів того, що обтяження відчуженого за оспорюваним позивачем договором купівлі-продажу нерухомого майна було зареєстровано у встановленому законом порядку. Також не існує доказів того, що ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, чи ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було відомо про наявність такого обтяження на час укладення договору купівлі-продажу.

Зазначив, що судом першої інстанції взагалі не перевірялось питання того, чи звертався позивач із позовом про відшкодування йому збитків, завданих невиконанням ухвали про забезпечення позову та те, чи були ці збитки відшкодовано йому.

Суд першої інстанції не врахував, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту права, а те, що право підлягає захисту в порядку витребування майна із чужого незаконного володіння відповідає правовим нормам ст.388 ЦК України, яка підлягає до застосуванню при вирішенні справи, однак таких вимог позивачем заявлено не було.

Вирішення судом позовних вимог із підстав, на які позивач не посилався в їх обґрунтування, а саме: постановлення господарським судом ухвали про забезпечення позову від 22.07.2003 року - є виходом суду за межі позовних вимог та позбавлення інших учасників справи права подати свої докази щодо вирішених судом вимог, із підстав, на які позивач не посилався.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове яким задовольнити апеляційну скаргу.

В обґрунтування заявлених вимог апелянт посилалась на те, що суд першої інстанції задовольняючи позов не навів жодних мотивів задоволення позовних вимог.

Апелянт зазначила, що не існує жодних доказів того, що обтяження відчуженого за оспорюваним позивачем договором купівлі-продажу нерухомого майна було зареєстровано у встановленому законом порядку, та не існує доказів того, що ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, чи ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було відомо про наявність такого обтяження на час укладення договору купівлі-продажу.

Судом першої інстанції взагалі не перевірялось питання того, чи звертався позивач із позовом про відшкодування йому збитків, завданих невиконанням ухвали про забезпечення позову та те, чи були ці збитки відшкодовано йому.

Суд першої інстанції не врахував, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту права, а те, що право підлягає захисту в порядку витребування майна із чужого незаконного володіння відповідає правовим нормам ст.388 ЦК України, яка підлягає до застосуванню при вирішенні справи, однак таких вимог позивачем заявлено не було.

На думку апелянта вирішення судом позовних вимог із підстав, на які позивач не посилався в їх обґрунтування, а саме: постановлення господарським судом ухвали про забезпечення позову від 22.07.2003 року - є виходом суду за межі позовних вимог та позбавлення інших учасників справи права подати свої докази щодо вирішених судом вимог, із підстав, на які позивач не посилався.

В судове засідання апелянти та їх представники не з'явились, повідомлялись належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Причини неявки суду не повідомили.

Представник ТОВ &quПр;Сівер України&quuo; заперечувала проти апеляційної скарги, просила ії відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник третьої особи Благодійний фонд Прогресивна соціалістична партія України заперечувала проти апеляційної скарги, просила ії відхилити а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник третьої особи Благодійний фонд &quБл;Христианський&quuo; в судове засідання не з'явився, повідомлявся належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Причини неявки суду не повідомив.

Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, належним чином повідомлені про час та місце судового розгляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час, і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін які з'явились у судове засідання, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 22 липня 2003 р. за ТОВ &q?я ;Сівер Україна&quuo; визнано право власності на приміщення площею 286,3 кв.м. та 278, 4 кв.м. розташований за адресою АДРЕСА_1, які зазначені на плані БТІ під літ. &q?ні;А&quпі;.

Постановою Вищого господарського суду України від 16 лютого 2004 р. вказане рішення залишено без змін.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 22 липня 2003 р. накладено арешт на зазначені приміщення та заборонено Благодійному фонду &q?аг;Християнський&quuo; та будь яким іншим особам їх відчужувати.

ТОВ &quiz;Сівер Україна&quuo; звернулось до господарського суду з позовом про зобов'язання БТІ зареєструвати за підприємством право власності на приміщення які розташовані за адресою АДРЕСА_1, які зазначені на плані БТІ під літ. &q?ан;А&q? п;, загальною площею 564, 5 кв.м., що складає 50/100 частин від нежилих приміщень, а саме: приміщення № 102 цокольного поверху, приміщення № 97, приміщення № 98 першого поверху.

Рішенням господарського суду м. Києва від 29 грудня 2004 р. позовні вимоги ТОВ&q?зо;Сівер Україна&quuo; задоволені.

Постановою Вищого господарського суду від 06.04.2005 р. вказане рішення було скасовано, провадження по справі припинено.

На виконання Постанови ВССУ від 06.04.2005 р., 29.04.2005 р. господарським судом міста Києва постановлена ухвала про поворот виконання рішення від 29.12.2004 р. та виданий наказ.

Рішеннями Переяслав-Хмельницького міськрайоного суду Київської області від 27 липня 2004 р. були задоволені позови ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4 до Благодійної організації &q?но;Благодійний фонд Христианський&q?он; про стягнення заборгованості по заробітній платі та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Ухвалами Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06.08.2004 р. змінено спосіб і порядок виконання рішень, а саме визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_4 право власності кожного на 1/3 частину нежилих приміщень №№ 102, 97, 98 по АДРЕСА_1.

На підставі даних ухвал суду ОСОБА_1, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 07 вересня 2004 року були видані реєстраційні посвідчення.

27.09.2004 року між ОСОБА_1, який діяв особисто та як представник ОСОБА_4, ОСОБА_5., та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень.

За умовами зазначеного договору ОСОБА_1, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_3 купив нежилі приміщення №№ 97, 98, 102 загальною площею 564,50 кв.м., що складає 50/100 частин від нежилих приміщень площею 1 134,70 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу МарчукК.В. та зареєстрований в реєстрі за № 2672.

Право власності ОСОБА_3 на спірні приміщення 04.10.2004 року було зареєстроване БТІ, про що зроблений запис в реєстрову книгу № 5711-53 за реєстровим № 5227-П.

16.12.2004 року ухвали Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 серпня 2004 року скасовані за нововиявленими обставинами, одночасно скасована реєстрація приміщень в БТІ на ім'я ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5

Судом було встановлено, що порушуючи питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилих приміщень в іншій справі, яка вирішена на підстав рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року, ТОВ Сівер Україна не заявило вимог до ОСОБА_2, яка є співвласником набутого за договором майна та суб'єктом оспорюваних правовідносин.

З цих підстав апеляційний суд скасував рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2007 року в частині вирішення позовних вимог ТОВ Сівер Україна з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову та зазначив, що відмова у задоволенні позовних вимог даним рішенням не позбавляє ТОВ Сівер Україна порушити повторно питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу з цих же підстав, заявивши позовні вимоги до всіх співвласників майна, набутого за оспорюваним договором.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції встановив, що спірний правочин порушує права і законні інтереси власника вказаного приміщення, яким є ТОВ Сівер Україна , був вчинений в період накладення арешту на спірні приміщення судом, а також не відповідав вимогам закону, відповідно до якого, лише власнику належить право відчуження майна.

Дослідивши, наявні в справі письмові докази, колегія суддів приходить до висновку, що вищенаведені обставини справи, які суд вважав встановленими є доведеними.

Висновок суду про доведеність та обґрунтованість заявлених вимог відповідає цим обставинам та вимогам закону.

Оскільки судом було встановлено, що єдиним законним власником на час вчинення правочину був позивач, а не відповідачі ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_1, які зареєстрували свої права на спірне приміщення на підставі незаконного судового рішення, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що останні не мали право на відчуження спірних приміщень.

Крім того, суд вірно встановив, що оспорюваний правочин був вчинений під час дії заборони на відчуження спірних приміщень, відповідно до ухвали господарського суду 2003 року.

Ухвалою Верховного Суду України від 09 квітня 2008 року у справі № 2-1413/07 (копія - наявна в матеріалах справи), підтверджено законну силу рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10.04.2007 р. у зазначеній справі, колегія суддів Верховного Суду України встановила факт недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу від 27.09.2004 р., виходячи з того, що На час відчуження приміщень на підставі ухвали Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 6 серпня 2004 року, якою було змінено спосіб і порядок виконання рішення цього ж суду про стягнення на її користь з Благодійної організації Благодійний фонд Християнський заборгованості по заробітній платі, та за ОСОБА_4, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 визнано право власності на ці приміщення, БО Благодійний фонд Християнський було достовірно відомо, що право власності на майно належить ТОВ &q?но;Сівер Україна ", а самі приміщення знаходяться під арештом. Незаконність такого відчуження тягне за собою недійсність правочину, який вчинений з недодержанням в момент вчинення правочину стороною вимог, встановлених ст. 203 ЦК України.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірний правочин порушує права і законні інтереси власника вказаного приміщення, яким є ТОВ Сівер України .

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає.

Враховуючи те, що по суті на написанню обидві скарги ідентичні, як і доводи викладених в них колегія суддів вважає, що можливо зробити єдиний висновок по доводам обох скарг апелянтів.

Забезпечення позову по суті - це обмеження об'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача.

Такі обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, не можуть слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідачів та третьої особи, з якою відповідачі перебували в трудових відносинах, права вільно розпоряджатись нерухомим майном.

Доводи апелянтів про те, що судом першої інстанції взагалі не перевірялось питання того, чи звертався позивач із позовом про відшкодування йому збитків, завданих невиконанням ухвали про забезпечення позову та те, чи були ці збитки відшкодовано йому колегія суддів відхиляє як безпідставні.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 16 ЦК України кожна особа має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань звернутись до суду за захистом свого особистого немайноговогто або майнового інтересу.

Даних про те, що позивач звертався з таким позовом у колегії суддів не має. Жодного правового значення для вирішення існуючого спору це не має.

Посилання апелянтів на невірно обраний спосіб захисту не відповідають Закону, так як відповідно до ст. 16 ЦК, позивач мав право захистити свої права шляхом визнання недійсним договору, внаслідок укладення якого його права були порушені.

В разі виконання рішення про визнання недійсним правочину в даній справі, єдиним власником спірних приміщень буде позивача на підставі рішення Господарського суду , яке ніким не скасовано.

Посилання апелянтів на вирішення судом позовних вимог із підстав, на які позивач не посилався в їх обґрунтування, а саме: постановлення господарським судом ухвали про забезпечення позову від 22.07.2003 року на думку колегії суддів не є виходом суду першої інстанції за межі позовних вимог, а є відповідним обґрунтуванням доводів законності та обґрунтованості рішення суду.

Інші учасники в такому випадку не були позбавлені подати свої докази по справі.

Подача доказів це право сторони, та не завжди відомо усі обставини по справі які можуть бути встановлені судом під час судового розгляду. При наявності доказів сторона не позбавлена заявити клопотання під час судового засідання про їх залучення з обґрунтуванням того, чому вони не були подані у встановлений законом строк.

Згідно з матеріалами справи встановлено, що апелянти такі докази під час судового засідання в суді першої інстанції не подавали. також вони їх не подали і в апеляційну інстанцію.

Право власності на нерухоме майно виникає на підставі закону, рішення суду, або договору, а відповідачі в даній справі реєстрували своє право власності на підставі таких правовстановлюючих документів: договору, який в момент його вчинення вимогам закону не відповідав, а також на підставі незаконного рішення суду, яке було скасовано встановленому законом порядку.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України ( в редакції 2004 р.) суд розглядав цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Так, згідно зі 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

При цьому, згідно ст. 627 ЦК України та відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 655, ч.3 ст. 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Європейський суд з прав людини в справі PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанціє є законними та обґрунтованими.

Доводи апеляційних скарг не дають підстав для скасування судового рішення.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстав для задоволення апеляційних скарг не встановлено.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність рішення суду першої інстанції не впливають.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 18 червня 2018 року

Головуючий Д.Р. Гаращенко

Судді Т.О. Невідома

А.А.Пікуль