Постанова

від 26.06.2018 по справі 543/1177/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 543/1177/15-ц

провадження № 61-5751св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю Лукім'я ,

третя особа - відділ Держгеокадастру в Оржицькому районі Полтавської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 25 квітня 2016 року у складі судді Грузман Т. В. та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2016 року

у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Карнауха П. М.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Лукім'я (далі - СТОВ Лукім'я ), третя особа - відділ Держгеокадастру в Оржицькому районі Полтавської області, про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки розміром 3,61 га, розташованої на території Лукімської сільської ради, яка була орендована відповідачем на п'ять років, на підставі договору оренди землі від 10 січня 2007 року. Зазначає, що влітку 2015 року він отримав від СТОВ Лукім'я додаткову угоду до договору оренди землі від 27 вересня 2012 року, який зареєстрований у відділі Держкомзему Оржицького району. Ознайомившись зі змістом додаткової угоди ОСОБА_1 виявив, що підпис на ній йому не належить та ним не погоджувався розмір орендної плати та інші його умови. Позивач звернувся до відповідача з заявою про припинення її державної реєстрації, але його заява була залишена без відповідного реагування з боку СТОВ Лукім'я .

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду від 24 травня 2012 року до договору оренди землі від 04 квітня 2008 року, зареєстровану у відділі Держкомзему у Оржицькому районі Полтавської області 27 вересня 2012 року стосовно земельної ділянки площею 3,61 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, місцезнаходження якої є територія Лукімської сільської ради Оржицького району Полтавської області.

Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 25 квітня 2016 року в задоволенні позовних вимог відмолено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач уклав спірний правочин у травні 2012 року, починаючи з 2012 року та до 2016 року отримував орендну плату у СТОВ Лукім'я . До суду звернувся лише у грудні 2015 року, що є за межами трирічного строку звернення до суду. Належних та допустимих доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивачем не надано.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що встановивши у справі наявність підстав для задоволення позову, апеляційний суд відмовив у задоволенні позову за спливом строку позовної давності.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що позивач дізнався про порушення свого права у серпні 2015 року, коли отримав від СТОВ Лукім'я оспорювану додаткову угоду, та звернувся до суду у грудні 2015 року, у межах строку позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 3,61 га, що підтверджується державним актом на право власності на землю, виданим 15 липня 2002 року Лукімською сільською радою Оржицького району Полтавської області. Згідно з планом розташована на території Лукімської сільської ради Оржицького району Полтавської області та призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

10 січня 2007 року між ОСОБА_1та СТОВ Лукім'я укладено договір оренди землі, зареєстрований у Оржицькому виїзному офісі Центру державного земельного кадастру 04 квітня 2008 року, строком на п'ять років.

24 травня 2012 року до зазначеного договору було внесено зміни в частині строку дії договору - змінено строк дії договору до 31 грудня 2017 року та розмір орендної плати. 27 вересня 2012 року ці зміни були зареєстровані в у відділі Держкомзему у Оржицькому районі Полтавської області.

Згідно з накладними, касовими ордерами, картками рахунку встановлено, що ОСОБА_1 отримував орендну плату за оренду земельної ділянки як у 2012 році, так і на протязі 2013-2015 років, як грошовими коштами, так і у вигляді натуроплати. Вказана обставина сторонами не оспорюється.

Відповідно до висновку експерта від 10 лютого 2016 року, який вчинено у межах кримінального провадження, встановлено, що підпис в графі Орендодавець у додатковій угоді до договору оренди землі, укладеній

24 травня 2012 року між ОСОБА_1 та СТОВ Лукім'я , виконано не ОСОБА_1, а іншою особою.

Відповідно до статті 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням сторін може бути посвідчений нотаріально. Договір оренди землі (у редакції, що була чинна на час укладення оспорюваного правочину) набирає чинності з моменту його державної реєстрації (статті 14, 18, 20 цього Закону).

Відповідно до частини другої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Статтею 208 ЦК України встановлено, що правочини між фізичною та юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі.

Частиною першою статті 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Суди під час розгляду справи встановили, що оспорюваний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином, зазначений договір був укладений без волевиявлення ОСОБА_1, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність зазначеного договору оренди землі на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

11 вересня 2015 року позивачем було направлено відповідачу заяву з проханням невідкладно зареєструвати припинення права оренди на належну ОСОБА_1 земельну ділянку та передати її останньому за актом приймання-передачі.

Відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України в редакції, що була чинною на час укладення оспорюваного правочину, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такий же висновок застосування норм права викладено в постанові Верховного суду України від 22 лютого 2017 року в справі № 6-17цс17.

Суди встановили, що позивач дізнався про порушення свого права наприкінці 2012 року, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Так, матеріали справи містять докази, які належним чином оцінені судом, що свідчать про обізнаність позивачем про укладання додаткової угоди

з моменту її укладання, оскільки він отримував орендну плату за пай

в натуральному вигляді, особисто розписувався в відомостях на видачу зерна кукурудзи, олії, пшениці в рахунок земельного паю та в накладних на видачу продукції в натурі, в яких міститься його підпис: згідно з карткою рахунку СТОВ Лукім'я за 2012 рік ОСОБА_1 31 серпня 2012 року,

21 вересня 2012 року, 30 вересня 2012 року, 10 жовтня 2012 року, 15 жовтня 2012 року отримав грошові кошти нараховані за оренду земельного паю. Відповідно до відомостей на нарахування олії в рахунок земельного паю за 2012 рік ОСОБА_1 отримав олію. Відповідно до відомостей на нарахування пшениці в рахунок земельного паю за 2012 рік ОСОБА_1 отримав пшеницю.

Згідно з карткою рахунку СТОВ Лукім'я за 2013 рік ОСОБА_1 12 липня 2013 року, 18 липня 2013 року, 30 липня 2013 року, 01 вересня 2013 року, 22 жовтня 2013 року, 31 грудня 2013 року отримав грошові кошти нараховані за оренду паю. Відповідно до відомостей на нарахування кукурудзи в рахунок земельного паю за 2013 рік ОСОБА_1 отримав кукурудзу. Відповідно до відомостей на нарахування олії в рахунок земельного паю за 2013 рік ОСОБА_1 отримав олію. Відповідно до відомостей на нарахування пшениці в рахунок земельного паю за 2013 рік ОСОБА_1 отримав пшеницю.

Таким чином, оскільки позивач після закінчення договору оренди землі від 10 січня 2007 року почав знову з вересня 2012 року отримувати плату за пай як в грошовому виразі так і в натуральній формі, що вбачається з картки рахунку за 2012 рік - виплати здійсненні 31 серпня 2012 року, 21 вересня 2012 року, 30 вересня 2012 року, 10 жовтня 2012 року, 15 жовтня 2012 року, 15 жовтня 2012 року як коштами, так і в натурі товаром, вірним є висновок судів, що позивач дізнався про порушення свого права у 2012 році.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, на підставі встановлених обставин та належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку що незважаючи на те, що відсутнє волевиявлення позивача ОСОБА_1 на укладання оспорюваного договору оренди землі, яка перебуває в її власності, але відповідно до частини першої статті 261 ЦК України позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому ці судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оржицького районного суду Полтавської області від 25 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 02 червня 2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і набирає законної сили з моменту її прийняття, оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А .О. Лесько

С.Ю. Мартєв

В.В. Пророк

І.М. Фаловська