Постанова

від 17.07.2018 по справі 920/1241/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" липня 2018 р. Справа № 920/1241/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Барбашова С.В. , суддя Гребенюк Н. В. , суддя Істоміна О.А.

за участю секретаря судового засідання Кохан Ю.В.

за участю представників:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Обрій", смт. Липова Долина, Сумської області (вх.№ 843 С/3) на рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 (суддя Спиридонова Н.О.; повне рішення складено 30.03.2018 )

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроскоп Інтернешнл" (вул. Смольна, буд. 9Б, м. Київ, 03022, ідентифікаційний код 38948033)

до Селянського Фермерського господарства "Обрій" (вул. Роменська, буд. 4, смт. Липова Долина, Липоводолинський район, Сумська область, 42500, ідентифікаційний код 23999986),

про стягнення 528240,24 грн., -

ВСТАНОВИЛА :

У грудні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агроскоп Інтернешнл" звернулося до Господарського суду Сумської області із позовом про стягнення із Селянського Фермерського господарства "Обрій" 528240,24 грн. заборгованості за договором купівлі-продажу № 17НХ032СУВЛ від 28.04.2017, з них: 449424,71 грн. сума основного боргу, 44942,47 грн. сума штрафу, 19343,72 грн. пеня, 14529,34 грн. відсотки річних. Крім того, позивач просив покласти витрати по сплаті судового збору в сумі 7930,00 грн. на відповідача.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 по справі № 920/1241/17 позов задоволено. Стягнуто з Селянського Фермерського господарства «Обрій» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроскоп Інтернешнл" заборгованість в сумі 449424,71 грн., штраф в сумі 44942,47 грн., пеню в сумі 19343,72 грн., відсотки річних в сумі 14529,34 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 7930,00 грн.

Відповідач - Селянське Фермерське господарство "Обрій" із даним рішенням суду першої інстанції не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 про стягнення основного боргу, пені, відсотків річних та штрафу за невиконання грошових зобов'язань по оплаті поставленого товару скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову і стягнути з позивача на користь відповідача суму сплаченого судового збору при подачі апеляційної скарги.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач послався на те, що позивач в порушення умов пунктів 7.1. та 7.2. Договору купівлі-продажу № 17НХ032СУВЛ від 28.04.2017, не вжив всіх можливих заходів щодо врегулювання спірних питань в досудовому порядку, а тому звернення ТОВ "Агроскоп Інтернешнл" до суду із даним позовом відповідач вважає передчасним. Також відповідач вважає, що судом першої інстанції порушено порядок розгляду справи, у зв'язку з відкриттям провадження по справі згідно з позовною заявою, що подана з порушенням ст. 162 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позивач не надав відомостей стосовно вжиття заходів досудового врегулювання спору, а тому суд повинен був залишити даний позов без розгляду. Крім того, відповідач зазначає, що судом першої інстанції задоволено позов в частині стягнення нарахованих штрафних санкцій, які є значно більшими за завдані позивачеві збитки. Позивач не заявляв вимогу про відшкодування завданих йому збитків та ця обставина не досліджувалась в ході розгляду справи в суді першої інстанції, в зв'язку з чим відповідач вважає, що розмір збитків, завданих невиконанням умов договору, судом не був встановлений, а тому висновки суду першої інстанції про правомірність стягнення неустойки у тих розмірах, що заявлена позивачем, є передчасними.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 10.05.2018 апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Обрій", смт. Липова Долина, Сумської області на рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 залишено без руху, у зв'язку з неподанням скаржником клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду у даній справі із зазначенням поважних причин пропуску строку.

24.05.2018 судом апеляційної інстанції від Селянського (фермерського) господарства "Обрій", смт. Липова Долина, Сумської області отримано клопотання (вх. № 3909), в якому заявник апеляційної скарги просив поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 відповідно до ч.2 ст.256 ГПК України, посилаючись на те, що повний текст оскаржуваного ним судового рішення у даній справі отримано відповідачем 02.04.2018, що підтверджується доданою до скарги роздруківкою з офіційного сайту Укрпошти, а скарга подається протягом 20 днів з дня вручення повного рішення суду і це відповідно до ст. 256, 260 ГПК України є підставою для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 24.05.2018 задоволено клопотання Селянського (фермерського) господарства "Обрій", смт. Липова Долина, Сумської області про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17. Поновлено відповідачу строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у даній справі. Відкрито апеляційне провадження у справі № 920/1241/17. Позивачу встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу до 07.06.2018. Зупинено дію рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 до закінчення розгляду справи апеляційним господарським судом.

05.06.2018 позивач надав відзив на апеляційну скаргу (вх. ел. пошта № 746), в якому з доводами скаржника не погоджується та посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року (справа № 1-2/2002) зазначає, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. При цьому, право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами, а встановлення законом або договором досудового регулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Позивач зазначає, що спірним договором передбачено обов'язок відповідача здійснити оплату товару не пізніше 15.10.2017. Відповідачу неодноразово надсилались листи про необхідність сплати боргу, в тому числі й претензія, однак з боку відповідача не надходило відповідей і пропозицій про врегулювання зазначених питань. Позивач також вказує на те, що заявлені до стягнення штрафні санкції не є надмірно великими порівняно із збитками кредитора, оскільки сума основного боргу складає 449424,71 грн., а решта позовних вимог - штрафні санкції та відсотки річні складають 78815,53 грн. На думку позивача неприбуття скаржника до суду першої інстанції, ненадання відповідей на листи та претензію свідчить про небажання врегулювати спір в іншому порядку, ніж судовий, або навіть зменшити збитки. Пропозицій від скаржника про врегулювання спору шляхом мирової угоди до позивача не надходило. Відповідач з власної волі підписав Договір, в якому прописані санкції за його невиконання, а його волевиявлення підтверджується частковою оплатою товару. За таких обставин, позивач вважає посилання скаржника на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права як підставу для скасування рішення суду необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам закону. За вказаних підстав позивач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу відповідача залишити без задоволення.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 05.06.2018 справу № 920/1241/17 призначено до розгляду на 03.07.2018 о 12:00 год. Позивача та відповідача повідомлено, що участь їх представників не є обов'язковою, а неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно наявних у справі рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, копія ухвали суду про призначення справи до розгляду отримана позивачем 13.06.2018, а відповідачем - 11.06.2018.

Представники позивача та відповідача в судове засідання 03.07.2018 своїх представників не направили. Причини їх неявки суду апеляційної інстанції невідомі.

Враховуючи те, що розгляд даної справи 03.07.2018 не відбувся, у зв'язку з тим, що суддя-доповідач ОСОБА_1 та суддя Істоміна О.А. 03.07.2018 перебували у відпустці, а суддя-учасник колегії - ОСОБА_2 перебувала у відрядженні, що підтверджується наказами Голови Харківського апеляційного господарського суду від 02.07.2018 № 57-в та від 26.06.2018 № 15-а, тому для розгляду даної справи визначено іншу дату проведення судового засідання - 17.07.2018 о 12:00 год.

За змістом частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засіданні представників учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

Згідно частини дванадцятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на наявність у справі доказів належного повідомлення сторін про дату, час і місце розгляду справи, достатність наданих матеріалів для вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку, що неявка представників позивача та відповідача в судове засідання 17.07.2018 не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

У відповідності до вимог частин першої, другої та п'ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши та проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи, розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про залишення апеляційної скарги відповідача без задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно приписів статей 627 та 628 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтями 525, 526, 629 Цивільного кодексу України та статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як обґрунтовано встановлено судом першої інстанції та підтверджується в ході апеляційного розгляду справи, правовідносини сторін врегульовано Договором купівлі-продажу № 17НХ032СУВЛ від 28.04.2017 (далі - Договір), який за своєю правовою природою є договором поставки та є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань відповідно до положень статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладання договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 Цивільного кодексу України).

Згідно положень статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

За умовами укладеного між сторонами Договору позивач, як Продавець, зобов'язався поставити та передати у власність відповідача ( Покупця ) товар, найменування та асортимент якого вказується у Специфікації - додатку до даного договору, яка становить його невід'ємну частину, а відповідач зобов'язується прийняти товар та оплатити його вартість згідно умов договору (пункт 1.1. Договору).

Відповідно до пунктів 2.1., 2.2. Договору ціна на товар є договірною. Ціни, загальна вартість, найменування товару визначаються в еквіваленті національної валюти України - гривні до долара США/Євро або гривні та зазначається у додатку(ах) до договору. В ціну товару входить вартість тари, упаковки та маркування. Ціна товару вказується у Специфікаціях до даного договору - в еквіваленті долара США/Євро до гривні або тільки в гривні за Правилом визначення курсу валют за договором. Дана ціна товару є первинною, яка підлягає коригуванню на умовах договору.

Пунктом 2.3. Договору визначено, що графік оплати вказується у додатках до даного договору.

Згідно частини першої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу приписів статей 691, 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

В додатку № 1 до Договору (Специфікації) сторонами визначено графік оплати товару, отриманого згідно цього Додатку - до 15.10.2017 (100% вартості партії товару, отриманого покупцем). Повний розрахунок за товар здійснюється покупцем не пізніше 15.10.2017.

Отже, на виконання пунктів 1.1. та 2.3. Договору відповідач зобов'язаний здійснити повну оплату вартості товару не пізніше 15.10.2017.

Пунктом 2.4. Договору передбачено, що оплата по даному договору здійснюється шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок позивача на підставі умов даного договору або на підставі рахунку-фактури. Рахунок-фактура дійсний протягом 3-х календарних днів з дня його виписки. Датою оплати вважається дата зарахування відповідної суми коштів на поточний рахунок позивача. В платіжному документі відповідач зобов'язаний зазначити в призначенні платежу номер та дату укладення договору, за яким здійснюється оплата товару, або номер рахунку-фактури (в разі його виставлення позивачем). Відсутність виписаного позивачем рахунку-фактури не звільняє відповідача від оплати за товар. В іншому випадку позивач зараховує суму оплати на власний розсуд - для погашення загальної заборгованості відповідача по всім іншим зобов'язанням. Якщо у відповідача існує дебіторська заборгованість, то платіж, незалежно від його призначення, зараховуються в першу чергу на погашення існуючої дебіторської заборгованості.

Відповідно до пункту 3.1. Договору, поставка товару може здійснюватися окремими частинами - партіями. Партією товару сторони визнають кількість та асортимент товару, зазначеного в окремій накладній. До моменту фактичного отримання товару (партії товару). Відповідач зобов'язаний надати позивачу довіреність на отримання відповідного товару (партії товару) згідно з формою, затвердженою сторонами у додатку до договору.

За умовами пункту 3.3. Договору поставка товару здійснюється в терміни, зазначені в договорі, за умови відсутності заборгованості відповідача.

Право власності на товар переходить до відповідача з моменту прийняття товару відповідачем (пункт 3.9. Договору).

Пунктом 8.1. Договору визначено, що договір набуває чинності з моменту його підписання повноважними представниками сторін та його скріплення печатками сторін і діє до остаточного виконання сторонами своїх зобов'язань.

Судом першої інстанції встановлено і це не оспорюється відповідачем у суді апеляційної інстанції, що позивачем на виконання умов Договору було поставлено відповідачу товар на загальну суму 589424,71 грн., що підтверджується видатковою накладною № АІ000013088 від 10.05.2017 та довіреністю № 19 від 10.05.2017. Проте відповідач за поставлений позивачем товар розрахувався лише частково на суму 140000,00 грн., про що свідчать виписки банку від 14.11.2017, від 28.11.2017 та від 21.11.2017, у зв'язку з чим станом на 13.12.2017 заборгованість відповідача перед позивачем за поставлений товар складає 449424,71 грн.

З моменту одержання товару відповідач не заявляв до позивача жодних претензій щодо якості, кількості, асортименту та строків передачі товару.

Таким чином, в ході апеляційного розгляду справи підтверджується, що відповідач виконав свої зобов'язання перед позивачем щодо поставки товару належної якості, у строки та в порядку, що обумовлені сторонами у Договорі.

Згідно пунктів 7.1. та 7.2. Договору сторони повинні вжити всіх можливих заходів щодо врегулювання будь-яких суперечок і розбіжностей, що можуть виникнути при укладанні, виконанні чи припиненні дії цього Договору шляхом проведення переговорів. Якщо спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він передається на розгляд Господарського суду за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору у порядку, визначеному відповідним чинним в Україні законодавством.

Однак відповідач не повідомляв позивача про існування будь-яких причин порушення визначеного Договором строку оплати, не надсилав жодних листів та пропозицій з питань врегулювання погашення заборгованості із вказівкою на строки та порядок оплати. Відповідних доказів матеріали справи не містять.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Відповідно до частини першої статті 222 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Позивач, вважаючи свої права порушеними та користуючись наданим правом, звернувся до Господарського суду Сумської області із позовною заявою у даній справі, яка містить вимоги про стягнення з відповідача 528240,24 грн. заборгованості за Договором купівлі-продажу № 17НХ032СУВЛ від 28.04.2017, з них: 449424,71 грн. сума основного боргу, 44942,47 грн. сума штрафу, 19343,72 грн. пеня, 14529,34 грн. відсотки річних та 7930,00 грн. судового збору.

Судом першої інстанції обґрунтовано встановлено неналежне виконання відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань по сплаті вартості отриманого від позивача товару у повному обсязі.

З огляду на те, що докази сплати позивачу заборгованості за поставлений товар в сумі 449424,71 грн. відповідачем не надані і у справі відсутні, тому колегія суддів апеляційної інстанції повністю погоджується із висновком місцевого господарського суду про стягнення вказаної суми боргу з відповідача на користь позивача.

Пропозицій від скаржника про врегулювання спору шляхом мирової угоди до позивача в даному судовому провадженні не надходило.

Стосовно доводів скаржника про недотримання позивачем обумовленого сторонами порядку досудового врегулювання спору колегія суддів апеляційної інстанції вважає необхідним зазначити наступне.

Конституційний суд України у рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України зазначив про те, що положення даної статті, у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи і встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту своїх прав і свобод.

Вирішальним при оцінці ефективності засобу юридичного захисту, у тому числі і судового, є те, що на підставі звернення особи із відповідною скаргою про виправлення певної ситуації, суд здатний і має як найшвидше її виправити. Засіб є "ефективним", якщо його можна використати як для прискорення вирішення справи судом, так і для забезпечення скаржника адекватним відшкодуванням за затримки, які вже сталися.

В даному випадку слід зазначити, що спосіб захисту свого порушеного права шляхом досудового врегулювання спору не є обов'язковим до правовідносин, що складаються між сторонами, оскільки право особи на звернення до суду передбачено статтею 55 Конституції України, статтями 15,16 Цивільного кодексу України та відповідними нормами Господарського процесуального кодексу, а тому зобов'язання особи перед зверненням до суду скористатися даним способом захисту своїх прав є порушення Конституції та інших нормативно-правових актів України.

Так, зокрема Конституційний Суд України зазначив, що: можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору; обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист; обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Згідно із приписами п.п.70 та 71 рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 "Справа "Рисовський проти України" колегія суддів підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про неправомірність доводів відповідача щодо передчасного звернення ТОВ Агроскоп Інтернешнл до суду із даним позовом, адже досудове врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Відповідно до положень статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 Цивільного кодексу України).

Стаття 216 Господарського кодексу України передбачає відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами і договором.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 Господарського кодексу України).

Згідно пункту 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК (частина перша статті 199 Господарського кодексу України).

Видами забезпечення виконання зобов'язання за змістом положень частини першої статті 546 ЦК є неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток, а частиною другою цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Частиною першою статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

За змістом положень частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Оскільки позивачем належним чином доведений факт неналежного виконання відповідачем договірного обов'язку з оплати товару в обумовлений договором строк (до 15.10.2017), тому останній повинен нести відповідальність, встановлену законом та договором.

Так, згідно з пунктом 6.1. Договору у випадку порушення відповідачем термінів оплати, обумовлених в договорі, відповідач сплачує позивачу неустойку у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення платежів по оплаті товару, від своєчасно неоплаченої суми заборгованості, за кожний день прострочення оплати до моменту повної оплати, а також 20 відсотків річних від простроченої суми.

Відповідно до пункту 6.2. Договору в разі порушення відповідачем строків попередньої оплати та/або оплати за товар відповідно до графіку, встановленого договором, позивач має право стягнути з відповідача штраф у розмірі 10 % від суми несплаченої або несвоєчасно сплаченої вартості товару. Штраф сплачується за кожне порушення строків проведення оплати, встановлених договором.

У пункті 6.4. Договору сторонами погоджено, що сплата неустойки (штрафу, пені) не звільняє відповідача від виконання своїх зобов'язань за договором і не позбавляє відповідача права на інші заходи захисту своїх інтересів відповідно до чинного законодавства України.

З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» , правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

З урахуванням пункту 30.1 статті 30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» , моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.

За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю.

Пеня та інші нарахування у зв'язку з порушенням грошових зобов'язань визначаються позивачем у твердій сумі на час подання позову і включаються в ціну останнього, з якої сплачується судовий збір у встановленому законом розмірі. Розрахунок відповідної суми може бути викладений у позовній заяві або доданий до неї.

Враховуючи те, що відповідальність відповідача за несвоєчасну оплату або несплату одержаного товару у вигляді стягнення пені передбачена пунктом 6.1 та у вигляді штрафу передбачена пунктом 6.2 договору, тому позивач має право вимагати від відповідача сплатити пеню за кожен день прострочення платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховується пеня, від суми заборгованості. Пеня нараховується за весь період прострочення з дати закінчення строку оплати кожного відповідного рахунку до моменту повної оплати відповідачем ціни договору. А також позивач має право вимагати від відповідача сплатити штраф у розмірі 10 % від суми несплаченої або несвоєчасно сплаченої вартості товару. Штраф сплачується за кожне порушення строків проведення оплати, встановлених договором.

Частина шоста статті 232 Господарського кодексу України встановлює, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Оскільки право позивача щодо стягнення з відповідача пені та штрафу передбачені умовами вищевказаного договору (пунктами 6.1, 6.2 договору), тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача пені в сумі 19343,72 грн., нарахованої за період з 16.10.2017 по 13.12.2017, а також штрафу у розмірі 10 % від несплаченої вартості товару в сумі 44942,47 грн. обґрунтовано задоволені судом першої інстанції на підставі вимог статей 549-552, 629 Цивільного Кодексу України.

Відповідач в суді апеляційної інстанції не спростував здійснений позивачем розрахунок пені та штрафу, які до того ж є арифметично вірним.

Крім того, за несвоєчасну оплату переданого товару, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 20 % річних в сумі 14529,34 грн. на підставі пункту 6.1. Договору.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором, або законом.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що пунктом 6.1 договору, укладеного між сторонами, передбачена відповідальність відповідача за порушення грошового зобов'язання у вигляді сплати 20 відсотків річних, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги, стосовно стягнення з відповідача на користь позивача 20 відсотків річних в сумі 14529,34 грн. за період з 16.10.2017 по 13.12.2017 є правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню на підставі положень статті 625 наведеного вище Кодексу.

Наданий позивачем розрахунок 20% річних є вірним, що підтверджується відповідною перевіркою, здійсненою судом апеляційної інстанції.

Аргументи відповідача в апеляційній скарзі про те, що заявлені до стягнення штрафні санкції є надмірно великими порівняно із збитками кредитора, є безпідставними, оскільки сума основного боргу складає 449424,71 грн., а решта позовних вимог (штрафні санкції та відсотки річних) складають 78815,53 грн. При цьому, як обґрунтовано зазначив позивач, відповідач з власної волі підписав Договір, в якому прописані санкції за його невиконання, а його волевиявлення підтверджується частковою оплатою товару.

За таких обставин, посилання скаржника на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права як підставу для скасування рішення суду є безпідставними.

Доводи, що викладені відповідачем в апеляційній скарзі, спростовуються матеріалами справи.

Виходячи з наведеного є вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на те, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час апеляційного провадження, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, яке ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга відповідача залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Обрій", смт. Липова Долина, Сумської області залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Сумської області від 27.03.2018 у справі № 920/1241/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 18.07.18

Головуючий суддя Барбашова С.В.

Суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Істоміна О.А.