Постанова

від 18.07.2018 по справі 127/4000/18

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 127/4000/18

Провадження № 22-ц/772/1608/2018

Категорія: 21

Головуючий у суді 1-ї інстанції Федчишен С. А.

Доповідач:Сопрун В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2018 рокуСправа № 127/4000/18м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі:

головуючого Сопруна В.В.,

суддів: Марчук В.С., Матківської М.В.,

за участю секретаря судового засідання: Сніжко О.А.

за участю сторін: позивача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4, представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №127/4000/18 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_7, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Лукашенка Володимира Борисовича про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2018 року, яке ухвалене суддею Федчишеним С.А. в приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області о 15 год. 37 хв., повний текст складено 05 червня 2018 року,

в с т а н о в и в :

В лютому 2018 року ОСОБА_3 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Лукашенка В.Б. про визнання договору дарування земельної ділянки недійсним, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла мати позивача ОСОБА_9, після її смерті відкрилась спадщина на цілий житловий будинок з прибудовами, господарським будівлями та спорудами АДРЕСА_1

Позивач з братом відповідачем ОСОБА_7 успадкували по 1/2 частці даного житлового будинку. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 24 грудня 2014 року позивач успадкував 1/2 житлового будинку АДРЕСА_1 з прибудовою, господарськими будівлями та спорудами. Відповідно до відомостей технічного паспорту, виданого КП Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації , на земельній частці розташовано: житловий будинок, позначений на плані літ. А , прибудова а , літня кухня В , сарай Б , б , Д , гараж 62 , погріб п//Б , убиральня Г , огорожа №1-5 . Самочинно збудовані прибудови А1 , а2 , А2), в , мансарда м/А1 .

Також матері позивача належала земельна ділянка площею 0,0751 гектари, у межах згідно з планом, розташована в АДРЕСА_1, переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, належної їй на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого Вінницькою міською радою від 27 вересня 2004 року на підставі рішення Вінницької міської ради від 31 жовтня 2003 року №482, зареєстрованого Управлінням Держземкадастру у м. Вінниці 16 березня 2012 року, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 17 лютого 2014 року позивач з братом ОСОБА_7 успадкували по 1/2 частці відповідної земельної ділянки, тобто по 0,03755 га. Розподілу в натурі між ними не було. Стосовно самочинних побудованих споруд, то брат позивача не заперечував проти будівництва і надав згоду на оформлення даних будівель.

05 квітня 2016 року ОСОБА_7 уклав договір дарування та подарував ОСОБА_5 1/2 частку земельної ділянки розташованої по АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського округу Лукашенко В.Б.

В 2017 році позивачу стало відомо, що його брат уклав договір дарування, коли ОСОБА_5 звернулася до позивача з позовом про поділ земельної ділянки в натурі. Оскільки даний договір був укладений без його згоди, наслідки цього договору залишать без землі та обслуговування частину будинку, іншою стороною будинку також не можна нормально користуватися та обслуговувати. Дана земельна ділянка між ними в натурі не поділена, просив суд визнати недійсним договір дарування від 05 квітня 2016 року на 1/2 частку земельної ділянки, що розташована в АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, який посвідчений приватним нотаріусом Лукашенком В.Б.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2018 року в задоволені позову відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2018 року ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про судоустрій і статус суддів апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п.8 ч.1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено наявність підстав, які передбачені ст. 215 ЦК України для визнання недійсним договору дарування. Договір дарування укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 не суперечить нормам закону, містить істотні умови передбачені ст.718 ЦК України, дотримана форма договору дарування передбачена ст.719 ЦК України, тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

Колегія суддів, погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 24 грудня 2014 року ОСОБА_7 та ОСОБА_3 прийняли у спадщину по 1/2 частці житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1

Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 17 лютого 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 прийняли у спадщину по 1/2 частці земельної ділянки площею 0,0751 га у межах згідно з планом, розташованої в АДРЕСА_1 переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а.с.9).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 24 грудня 2014 року №31574596 за ОСОБА_7 та ОСОБА_3 зареєстровано право спільної часткової власності по 1/2 частці житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 (а.с.8).

Відповідно до частини першої статті 717 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до договору дарування частини земельної ділянки від 05 квітня 2016 року ОСОБА_7 передав безоплатно у власність (подарував), а ОСОБА_5 прийняла в дарунок 1/2 частину земельної ділянки НОМЕР_2, загальна площа якої становить 0,0751 гектарів, кадастровий номер якої НОМЕР_3, по АДРЕСА_1 (а.с.73).

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що оспорюваний договір дарування обмежує його права, а також, що зміст такого правочину суперечить положенням Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини друга - шоста статті 203 ЦК України).

Як вбачається з оспорюваного договору дарування (а.с.73), перед вчиненням вказаного правочину, як дарувальник ОСОБА_7 так і обдарований ОСОБА_5 підтвердили, що вказаний договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, а також засвідчили, що вони укладенні не під впливом помилки, обману, насильства або тяжких обставин. Крім того, сторони при укладенні спірного договору перебували у здоровому розумі, ясній пам'яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та їх наслідки, що і підтвердили своїми підписами у вказаному договорі.

В свою чергу приватним нотаріусом Лукашенком В.Б. особи сторін було встановлено, їх дієздатність перевірена. Договір підписано сторонами у присутності приватного нотаріуса Лукашенка В.Б.

Разом з тим, жодна із сторін правочину після його підписання 05 квітня 2016 року, а саме ОСОБА_7 та ОСОБА_5, не оскаржували його дійсність.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачами і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсними договору дарування, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей договір укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений, його зміст не суперечить законодавству, не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Доводи апеляційної скарги, про те, що апелянт є власником іншої ? частки земельної ділянки, а тому його права порушенні тим, що ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом про виділ в натурі їй ? частки земельної ділянки, не є підставою для визнання недійсним договору дарування, оскільки це лише підтверджує факт існування спору між співвласниками щодо порядку користування належними їм частками земельної ділянки.

При цьому, доводи апелянта про неможливість виділу в натурі ? частки земельної ділянки, не є підставою для визнання спірного договору недійсним. ОСОБА_3 слід доводити порушення своїх прав та інтересів щодо неможливого виділу ? частки земельної ділянки, при розгляді цивільної справи за позовом ОСОБА_5 про поділ земельної ділянки в натурі, яка на даний час перебуває на розгляді у Вінницькому міському суді.

За таких обставин, колегія суддів вважає безпідставними твердження позивача про те, що суд першої інстанції не надав обґрунтування та належної оцінки доказам по справі. Оцінюючи зібрані у справі докази, судом першої інстанції дотримано встановленого статтею 89 ЦПК України принципу оцінки доказів.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, колегія суддів погоджується з тим, що судом першої інстанції повно і всебічно з'ясовані всі обставини справи, дана належна правова оцінка доказам, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги необґрунтовані, а тому відсутні підстави для його скасування.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 19 липня 2018 року.

Головуючий: підпис Сопрун В.В.

Судді: підписи Марчук В.С.

Матківська М.В.

Згідно з оригіналом: Сопрун В.В.