Постанова

від 18.07.2018 по справі 343/1410/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 343/1410/17

Провадження № 22-ц/779/814/2018

Категорія 42

Головуючий у 1 інстанції Монташевич С. М.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2018 року м. Івано-Франківськ

19 липня 2018 року м. Івано-Франківськ

Апеляційний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого Максюти І.О.,

суддів: Василишин Л.В., Матківського Р.Й.,

секретаря Капущак С.В.,

з участю: апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , представника редакції газети «Свіча» та редактора Матвєєвої Т.Є. ОСОБА_3 , відповідача ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до редакції газети «Свіча», редактора Матвєєвої Тетяни Євгенівни, журналіста ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Монташевич С.М. 24 квітня 2018 року, повний тест якого складено 04 травня 2018 року,

в с т а н о в и в :

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У зв`язку із зазначеним справа підлягає розгляду Апеляційним судом Івано-Франківської області.

В серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до редакції газети «Свіча», редактора ОСОБА_5 , журналіста ОСОБА_4 про захист честі, гідності та ділової репутації, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 03.02.2017 року в газеті «Свіча» №6 (2302) надруковано статтю «Приміське село вирішує свою долю». Автор даної статті ОСОБА_6 , за погодженням з редактором Тетяною Матвєєвою, подав завідомо неправдиву інформацію, викривив факти, а також зі злим умислом використав у статті відомості, що не відповідають дійсності, ганьблять його честь, гідність та ділову репутацію. У статті йдеться про те, що нібито позивач покинув громаду і перебуває не в зоні бойових дій, не виконує обов`язки сільського голови та що журналіст ОСОБА_6 відчуває глибоке розчарування в тому, що посаду голови довірили саме позивачу. Журналіст та редакція газети без його згоди (позивача) подали у статті його реальне ім`я та прізвище, чим повністю дискредитували його як сільського голову і створили образ безвідповідальної посадової особи та непорядної людини. А саме не відповідають дійсності та є неправдивою інформацією такі твердження автора: «… він уже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням» та «Тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій». Протягом всього часу з моменту публікації статті позивач перебуває в стресовому стані та в стані емоційного пригнічення і постійного дискомфорту.

З урахуванням збільшених позовних вимог, зміни предмету та підстав позову, просив визнати такими, що не відповідають дійсності відомості, висвітлені 03 лютого 2017 року у газеті «Свіча» №6 (2302) у статті «Приміське село вирішує свою долю», а саме «… він уже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням.», «Тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій» та зобов`язати відповідачів спростувати їх, розмістивши відповідну статтю про спростування на першій сторінці газети «Свіча». Стягнути з відповідачів моральну шкоду в розмірі 150 000 грн, беручи до уваги ступінь вини кожного, а саме 50 000 грн з газети «Свіча», 50 000 грн з редактора ОСОБА_7 та 50 000 грн з журналіста ОСОБА_4 (а.с.1-2, 18-19, 83-84).

Ухвалою Долинського районного суду від 19.09.2017 року замінено первісних відповідачів газету «Свіча», ОСОБА_5 та ОСОБА_8 на належних відповідачів редакцію газети «Свіча», ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (а.с.70).

Рішенням Долинськогорайонного суду від 24 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено. (а.с.220-225).

Не погодившись з даним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Апелянт зазначив, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відомості, висвітлені 03.02.2017 року в газеті «Свіча» №6 (2302) в статті «Приміське село вирішує долю», а саме поширена інформація дійсно мала місце і стосувалась позивача.

Однак, не відповідають дійсності та є неправдивою інформацією твердження автора статті щодо перебування позивача на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням, оскільки згідно Указу Президента України від був мобілізований в ЗСУ 25.03.2014 року, де перебував до 16.03.2015 року. По контракту він служив у ЗСУ з 17.06.2016 року по 22.06.2017 року. Також не відповідають дійсності твердження автора статті, що позивач перебуває не в зоні бойових дій, ОСОБА_9 безпосередньо перебував у зоні бойових дій у зазначені періоди. Після виходу статті в тираж апелянт перебував у зоні АТО, до редактора ОСОБА_7 неодноразово звертався брат апелянта та голова спілки учасників АТО ОСОБА_10 з проханням написати спростування, так як відомості, висвітлені у статті, не відповідають дійсності. Однак їм відмовили без належних на те підстав. Отже, допущено розповсюдження недостовірної інформації. На думку апелянта, розповсюджена інформація не має ознак оціночних суджень у розумінні ч.2 ст.30 ЗУ «Про інформацію», а відтак підлягає спростуванню.

Журналістом ОСОБА_4 в статті надано особисту, при чому негативну, оцінку реакцій присутніх на пленарному засіданні чергової сесії Оболонської сільської ради Долинського району. Якщо журналіст помітив різні реакції, повинен був висвітлити як думки тих, хто негативно оцінював, так і тих, хто підтримував позицію ОСОБА_1 . Це є порушенням балансу думок. Журналіст повинен завоювати довіру читача спокійним і чітким викладом подій, на підставі якого той сам зробить висновок.

Автор статті звинувачує ОСОБА_11 в тому, що «… стати на захист Вітчизни…» це «ігнорування довірою громади чи усвідомлення невміння виконувати обов`язкисільського голови…». Подібні припущення, якщо вони є, повинні висловити всі сторони конфлікту. В даному випадку порушення стандарту точності, балансу, відокремлення фактів від думок. Автор порушив професійні, моральні, етичні стандарти інформаційної журналістики. Інформація, викладена в статті «Приміське село вирішує свою долю» є недостовірною та порушує особисті немайнові права, честь, гідність та ділову репутацію позивача. З цих підстав просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги (а.с.237-242).

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів зазначає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Дана справа розглядалася протягом тривалого часу, судом першої інстанції з`ясовані всі обставини, допитані свідки, врахована та надана правова оцінка матеріалам, що були долучені до справи. Нових обставин, що підлягають встановленню, доказів, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції (згідно ч.2 п.6 ст.356 ЦПК України) в апеляційній скарзі немає. По суті, в апеляційній скарзі викладені ті ж самі обставини справи, дублювання первісного позову, з посиланням на та ж самі норми законодавства, а саме ст.ст.32,34,68 Конституції України; ч.2 ст.5 ЗУ «Про інформацію», ст.201 та 277 ЦК України; п.2 ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Однак, дані статті трактуються позивачем однобічно, без врахування інших положень цих же статей законодавства, без врахування законодавства щодо діяльності ЗМІ в Україні та без врахування того факту, що скаржник є публічною особою. Оскільки стаття «Приміське село вирішує свою долю» стосується посадових осіб органу місцевого самоврядування, в тому числі у ній йде мова про ОСОБА_1 як про сільського голову, то в даному випадку слід врахувати і те, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Тому позивач повинен усвідомлювати значення свого публічного статусу, бути готовим до критики його дій, в тому числі негативної, та належно сприймати таке ставлення. Суд першої інстанції встановив, що поширена інформація дійсно мала місце та що ця інформація стосувалася, в тому числі, і ОСОБА_1 , але не як фізичної особи, а як посадової особи органу місцевого самоврядування. Апелянт не обгрунтував та не надав жодного доказу, яким чином вислови, викладені у статті «Приміське село вирішує свою долю» про нього, принижують його гідність, честь, ділову репутацію та які негативні наслідки мали для нього такі висловлювання. Тобто, в даному випадку відсутній факт поширення інформації відповідачами, що порушує особисті немайнові права позивача або завдає шкоди його особистим немайновим благам, чи перешкоджає йому повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, що має для нього негативні наслідки. Наведене в статті переказування почутого журналістом містить тільки оціночні судження, які відповідно до вимог закону не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. З цих підстав просять відмовити у задоволенні апеляційної скарги та рішення суду залишити без зміни (а.с.257-258).

Вислухавши пояснення апелянта та його представника, представника відповідачів редакції газети «Свіча» та редактора Матвєєвої Т.Є., відповідача ОСОБА_4 та його представника, доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст.367 ЦПК України, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним i обгрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають iз встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судом встановлено, що 03 лютого 2017 року в газеті «Свіча» №6 (2302) на сторінці 11 розміщена стаття «Приміське село вирішує свою долю». В статті, зокрема, описуються події, які відбулися на сесії Оболонської сільської ради Долинського району 31.01.2017 року: тривало обговорення різних питань, одним із яких було те, що ситуація в цьому селі склалась неоднозначна попри цілу низку невирішених питань кількатисячна громада наразі залишилась фактично без жодного представника місцевої влади, який би виконував свої повноваження. В першому розділі статті під заголовком «Голова покинув громаду» містяться відомості щодо сільського голови с. Оболоня ОСОБА_11 . Зазначено, що «неоднозначну оцінку давали присутні позиції, котру зайняв обраний у 2015 році очільник громади ОСОБА_12 . Він вже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням. Тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій. В той же час деякі депутати нагадали, як після обрання сільським головою він обіцяв щомісяця проводити загальні збори громади і вирішувати нагальні питання. Зазначено, що за цим депутатським нагадуванням відчувалося розчарування в тому, що цю посаду довірили саме такій людині. Влітку в ОСОБА_13 закінчується контракт,- поміж іншим зауважив депутат ОСОБА_14 ,- але я чомусь дуже сумніваюся, що наш голова знову повернеться за цей стіл і буде продовжувати кермувати…Збоку виглядало на те, що пан ОСОБА_15 висловив думку більшості, бо виходячи з цього переконання, депутати в питанні майбутнього очільника громади вирішили піти іншим шляхом. Але про це трошки пізніше…». Позивач вважає такими, що не відповідають дійсності твердження та про спростування яких просить, а саме: «… він уже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням» та «тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій» (а.с.5).

На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надано копію довідки військової частини польова пошта НОМЕР_1 за №339 від 13.03.2017 року про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, з якої вбачається, що старший сержант ОСОБА_1 в період з 22.06.2016 року по 18.10.2016 року та з 04.11.2016 року подень видачі довідки безпосередньо брав участь в антитерористичній операції в районі/районах проведення АТО на території Донецької та Луганської областей, на підставі наказу командира оперативно-тактичного угрупування «Луганськ» № 176 від 22.06.2016 року, №295 від 18.10.2016 року та №312 від 04.11.2016 року (а.с.85); копію військового квитка НОМЕР_2 (а.с.86);копію відзнаки Президента України «За участь в антитерористичній операції» серії АТ №017329 (а.с.87).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст.277, 297 ЦК України, роз`яснень п. 21постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», встановивши, що в даному випадку відсутній юридичний склад порушення, на яке вказує позивач, наведене в статті переоповідання почутого містить тільки оціночні судження, які відповідно до вимог закону не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, виходячи з таких підстав.

Відповідно до Конституції України життя і здоров`я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34).

Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, гідність та честь фізичної особи є недоторканими і фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

За змістом статті 277 ЦК України, частини четвертої статті 32 Конституції України, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод кожному гарантується право на захист ділової репутації та спростування недостовірної інформації особою, яка поширила таку інформацію.

У п. 15, 18 та 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року N 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" судам роз`яснено, що при розгляді зазначеної категорії спорів суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності, честі чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Згідно з ч. 3 ст. 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

У свою чергу фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.

Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз`яснено, що відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки дійсності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні статті 10 Конвенції.

Згідно зі статтею 277 ЦК України і статтею 12 ЦПК України обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639 цс 17.

28 березня 2013 року у справі «Нова газета» та «Бородянський проти Росії» Європейський суд із прав людини наголосив, що втручання в свободу вираження власних думок та поглядів порушує свободу висловлення думки в трьох випадках: якщо воно здійснено не на підставі закону, якщо воно не переслідує допустимої мети або якщо воно порушує баланс між метою, заради якої здійснено втручання, і свободою вираження думки.

Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: 1) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження.

Таким чином, враховуючи висновок Європейського суду з прав людини, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.

Крім того, у разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи в будь-якій іншій галузі).

Слід враховувати, що публічні особи підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Право на недоторканість ділової репутації та честь і гідність публічної особи підлягають захисту лише у випадках, коли така особа доведе, що інформація про нього була поширена з явним злим умислом, тобто з нехтуванням питання про їх правдивість чи неправдивість, а не з метою доведення до громадськості особистих тверджень про наміри і позицію таких осіб.

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації, крім випадків, визначених законом.

Положеннями ст. 25 Закону України «Про друковані засоби масової інформації /преси/ в Україні» визначено, що журналіст є творчим працівником, який професійно збирає, одержує, створює та займається підготовкою інформації для друку, а тому має право вільно користуватися та обирати у своїх публікаціях різномовні звороти, вживати гіперболи, алегорію, сатиру.

Крім того, відповідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність. Спростування може бути підготовленим у формі відповіді, обсяг якої не перевищує спростовуваного матеріалу. Редакція зобов`язана в строк, що не перевищує одного місяця з дня надходження вимоги, опублікувати спростування і письмово повідомити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його публікації, зазначивши підстави відмови. Заявник має право оскаржити відмову в публікації спростування або порушення порядку його публікації до суду, який приймає скаргу до розгляду протягом року з дня публікації спростовуваних відомостей.

Встановлено, що ОСОБА_1 у 2014 році згідно указу Президента України мобілізований у ЗСУ 25.03.2014 року, де перебував до 16.03.2015 року. В 2015 році обраний та є діючим сільським головою с. Оболоня Долинського району Івано-Франківської області. Тобто, мобілізований на військову службу до обрання його сільським головою с. Оболоня. У період з 17.06.2016 року по 22.06.2017 року проходив службу у Збройних Силах України по контракту. З 17 по 22 грудня 2016 року сільський голова приступив до виконання обов`язків сільського голови, а після цього повторно уклав контракт, про що стало відомо депутатам сільської ради на сесії 31.01.2017 року із звернення командира військової частини № НОМЕР_3 від 16.12.2016 року, яке надійшло до сільської ради 22.12.2016 року (а.с.151).

Судом першої інстанції допитані свідки, заявлені сторонами, більшість з яких є жителями с. Оболоня та були присутні на сесії Оболонської сільської ради 31.01.2017 року. Зокрема, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_16 пояснив, що напередодні він та інші депутати звернулися в редакцію газети «Свіча» з проханням висвітлити питання та проблеми, які будуть обговорюватися на цій сесії. Репортаж був необхідний, щоб порушити проблемні питання, які існували в сільській раді. Для цього був запрошений журналіст ОСОБА_4 . На сесії обговорювали ОСОБА_1 як посадову особу голову с. Оболоня, а не як військового службовця, про те, що він проходить службу в м. Біла Церква.

Свідок ОСОБА_17 пояснила, що також була присутня на сесії 31.01.2017 року та вважає, що висвітлені у статті події відповідають дійсності.

Свідок ОСОБА_18 зазначив, що він, як житель села та член виконкому, був присутній на сесії 31.01.2017 року. У статті відображені події, які дійсно відбувались на зазначеній сесії: обговорювали, що сільський голова знаходиться в м. Біла Церква. Пізніше стало відомо, що в зоні АТО. Робота сільської ради була заблокована. ОСОБА_1 обговорювали як сільського голову, а не як військовослужбовця. Люди давали оцінку його діям як сільського голови, оскільки потребували вирішення великої кількості проблем.

Аналогічні пояснення надали суду першої інстанції і інші свідки.

Відповідач журналіст ОСОБА_4 надав до суду відеозапис пленарного засідання сесії Оболонської сільської ради від 31.01.2017 року, який оглянутий у судовому засіданні та цьому доказу судом надана оцінка.

Відповідач ОСОБА_4 у суді апеляційної інстанції надав пояснення, що стаття написана ним у журналістському жанрі «репорта?ж» та відображала його особисті враження, які справила на нього загальна атмосфера засідання сесії.

Під поняттям «репортаж», як найемоційніший журналістський жанр, розуміється інформація, повідомлення, розповідь в періодичних виданнях, у радіо- і телепередачах про важливі події суспільного життя, матеріал з місця подій. При тому автором репортажу може бути тільки та людина, яка сама спостерігала за подією чи була її учасником. Звідси можливість та необхідність авторської оцінки того, що відбувається, особистого ставлення до подій, які описує журналіст. Масові заходи (збори, мітинги, демонстрації, наради, сесії сільської, обласної, міської чи Верховної рад) відтворюються у звітному репортажі. При тому він може містити елементи критики.

Таким чином, вжиті в оскаржуваній публікації вислови «… він уже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням», «тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій» відображають лише власну оцінку журналістом реальних подій, як відображення почутого й побаченого і з огляду на співставлення певних фактів, які дійсно мали місце, не мають розбіжностей зі змістом обговореного і тих подій, що відбувалися на сесії сільської ради в цілому.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду та вважає, що автор статті висловив власні суб`єктивні судження відносно публічної діяльності позивача в цілому, що є узагальнюючим матеріалом, а допущені ним висловлювання, які ОСОБА_1 сприймає виключно як власні образи, є правом журналіста, вільно використовувати та обирати у своїх публікаціях різні мовні звороти, вживати гіперболи, алегорію, сатиру тощо, що є оціночними судженнями, які виключають наявність прямого умислу на поширення недостовірної інформації.

Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що поширення інформації дійсно мало місце та що ця інформація стосувалася, в тому числі, і позивача, однак не як фізичної особи, а як посадової особи органу місцевого самоврядування. Зміст статті, в тому числі твердження автора: «… він уже другий рік перебуває на військовій службі за контрактом в рядах Збройних сил України, куди зголосився за власним бажанням» та «Тим більше, що перебуває він не в зоні бойових дій», не містить фактичних даних, і є оціночним судженням, оскільки цю інформацію журналіст відтворив зі слів осіб, які приймали участь у сесії сільської ради, жодним чином не спотворивши. Тому ця інформація не підлягає спростуванню та доведенню її правдивості.

Крім того, позивач вправі скористатися правом на відповідь, а також на власне тлумачення подій.

Окрім того, інформація, яку поширили відповідачі, стосувалась позивача, як публічної особи, та його професійної діяльності на посаді голови сільської ради, а тому публічна особа повинна бути готова до неї, оскільки межа допустимої критики щодо нього є значно ширшою.

Отже, відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд, дослідивши зміст статті «Приміське село вирішує свою долю», вірно прийшов до висновку,що автор не висловлював конкретних фактичних даних, а резюмував результати своїх спостережень та висловлював свою суб`єктивну думку щодо діяльності позивача на відповідній посаді, оскільки стаття та критичні висловлювання стосувались того періоду життя позивача, коли він був публічною особою і стосувались саме його діяльності на публічній посаді.

Це, зокрема, випливає з Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

У статтях 3, 4, 6 зазначеної Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну діяльність, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту.

У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Відповідно до п.1 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується внаслідок порушення її прав.

Вимога про відшкодування моральної шкоди є похідною від встановлення факту поширення недостовірної інформації, тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст.ст.12,81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому докази та обставини, на які посилається апелянт, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткової юридичної оцінки не потребують.

Вирішуючи спір, суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням вимог закону, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 20 липня 2018 року.

Судді: І.О. Максюта

Л.В. Василишин

Р.Й. Матківський