Рішення

від 20.07.2018 по справі 815/5595/17

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/5595/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С. при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом Приватного підприємства "Ізотерм-Еліт" до Головного управління ДФС в Одеській області про визнання неправомірним та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління ДФС в Одеській області №0036501415 від 17.10.2017 року,- ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Ізотерм-Еліт" до Головного управління ДФС в Одеській області про визнання неправомірним та скасування податкового повідомлення-рішення Головного управління ДФС в Одеській області №0036501415 від 17.10.2017 року.

В судовому засіданні 12.07.2018 року представником позивача були підтримані заявлені позовні вимоги з огляду на те, що при проведенні невиїзної документальної перевірки та складання акту ГУ ДФС в Одеській області не були враховані документи первинного податкового та бухгалтерського обліку позивача, а це є безумовною підставою для скасування оскаржених податкових повідомлень-рішень. Представник відповідача Головного управління ДФС в Одеській області заперечив проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що перевірка була призначена та проведена у відповідності до положень ПК України, а оскільки платником податків не було подано жодних документів, перевіркою зроблений ґрунтовний висновок про не підтвердження платником даних податкової звітності відповідних податкових періодів з ПДВ.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача та дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановив наступні факти та обставини:

Відповідач - Головне управління ДФС в Одеській області, на підставі ст.1 Закону України Про державну податкову службу , є місцевим підрозділом центрального органу державної виконавчої влади та згідно ст.ст.7,10,11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо призначення податкових перевірок, встановлення порушень податкового законодавства, нарахування та стягнення заборгованості з податків та зборів, штрафних санкцій, надання висновків на повернення з бюджету надмірно сплачених податків та зборів, а тому позовні вимоги щодо оскарження його актів, дій чи бездіяльності з цього приводу, на підставі положень ст.55 Конституції України, п.1 ч.1 ст.19 КАС України, підвідомчі адміністративним судам та повинні розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

На підставі наказу від 18.08.2017 року №3632 та направлення від 19.08.2017 №5715/14-15, виданих ГУ ДФС в Одеській області, головним державним ревізором-інспектором відділу аудиту платників території обслуговування м. Одеси управління аудиту ГУ ДФС в Одеській області Оруджевою Веронікою Олександрівною, згідно п.п.78.1.4. пункту 78.1. статті 78 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, проведено документальну позапланову виїзну перевірку Приватного підприємства ІЗОТЕРМ-ЕЛІТ (надалі - ПП ІЗОТЕРМ-ЕЛІТ ) (код ЄДРПОУ - 36849181) з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість з період з 01.08.2014 по 31.12.2016 року, відповідно до затвердженого переліку питань документальної перевірки (додаток 1 до акта перевірки, якій є його невід'ємною частиною), за результатами проведення якої був складений Акт про результати доку ментальної позапланової виїзної перевірки ПП ІЗОТЕРМ-ЕЛІТ з питань правильності нарахування податку на додану вартість (за період з 01.08.2014 р по 31.12.2016 р.) №532/15-32-14-15/36849181 від 02.10.2017 року (надалі - Акт).

ГУ ДФС в Одеській області на підставі складеного Акту винесло податкове повідомлення-рішення від 17.10.2017 №0036501415 за платежем податку на додану вартість на суму 964823,00 грн. та нарахувало штрафні (фінансові) санкції на суму 241205,00 грн.

Представник позивача вважає, що достовірність декларацій з податку на додану вартість ставиться під сумнів Відповідачем з безпідставних тверджень, у зв'язку з чим сума грошового зобов'язання, визначена оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням є безпідставною, та саме податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.

Представник відповідача зазначає, що позивачем у перевіреному періоді були залучені субпідрядники для виконання робіт для своїх замовників із якими ним укладено основні договори підряду. Однак, до матеріалів справи не надано документи які вказують на погодження із замовниками даних робіт залучення субпідрядних організацій. Позивачем також ніяким чином не обгрунтовано в чому полягає економічна мета залучення субпідрядних організацій місцезнаходження яких м. Миколаїв, м. Київ, для виконання робіт основному по налогодженню систем кондіціонування, вентиляції, повітряотводів на обєктах, що розташовані в м. Одесі. Не обгрунтовані позивачем також обставини щодо залучення для виконання робіт субпідрядних організацій, в яких відсутні необхідні умови для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю трудового, зокрема технічного персоналу, основних та виробничих активів, транспортних засобів. Окрема, слід звернути увагу на надані до матеріалів справи договори переуступки права вимоги за якими первісний підрядчик переводить забовязання по виконанню робіт на нового підрядчика . Однак, акти виконаних робіт та податкові накладні виписано первісним підрядчиком , отже і податковий кредит сформовано від даного контрагента при цьому останній роботи фактично не виконував.

Розглянувши оскаржений акт суб'єкту владних повноважень, суд виходячи з положень ч.2 ст.2 КАС України, проходить до висновку, що оскаржуване позивачем податкове повідомлення-рішення не відповідає вимогам закону, виходячи з наступного.

Частина 2 статті 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та й спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з

використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Щодо суті встановлених порушень, то суд також зазначає, що висновок податкового органу про безпідставність формування позивачем податкового кредиту перевірених податкових періодів не ґрунтується на фактичних обставинах справі та законі з наступних підстав.

При визначенні суми податку на додану вартість, що підлягає включенню до податкового кредиту та подальшому бюджетному відшкодуванню, податковий орган враховував наступні норми Закону про оподаткування з ПДВ.

Відповідно до п.198.3 ст.198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пукнтом 198.6 ст.198 ПК України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Пунктом 200.1 ст.200 ПК України закріплено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

В свою чергу, згідно з пунктом 200.2. ст.200 ПК України при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом.

Пункт 200.4 ст.200 ПК України встановлює, що при від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума:

а) враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу) в частині, що не перевищує суму, обчислену відповідно до пункту 200-1.3 статті 200-1 цього Кодексу на момент отримання контролюючим органом податкової декларації, а в разі відсутності податкового боргу

б) або підлягає бюджетному відшкодуванню за заявою платника у сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів/послуг у попередніх та звітному податкових періодах постачальникам таких товарів/послуг або до Державного бюджету України, в рахунок погашення податкового боргу.

У відповідності до принципу офіційного з'ясування обставин справи, судом досліджується питання щодо товарності угод за якими позивач формував податковий кредит з ПДВ у звітних податкових періодах.

У перевірені податкові періоди підприємство позивача мало господарські відносини з наступними контрагентами та сформувало суми податкового кредиту з ПДВ.

ТОВ Екстарбілдінг Груп ( код 39127257) у сумі - 46701,00 грн., ТОВ Фасад (код 32885776) у сумі - 19768,86 грн., ТОВ Даммара (код 38352731) у сумі - 38713,53 грн., ТОВ Таір Груп ( код 39280511) у сумі -11439,21 грн., ТОВ Констракшн Лайн (код 391261193) у сумі - 51257,89 грн., ТОВ Буд Перспектива ( код 39051639) у сумі - 64123,61 грн., ТОВ Траст Буд Люкс (код 39435682) у сумі - 87398,41 грн.,ТОВ Калєт (код 19416163) у сумі - 166801,50 грн., ТОВ Ред Винд (код 39407351) у сумі - 21098,48 грн., ТОВ Єлектролюкс ( код 32400391) у сумі - 56056,32 грн.. ТОВ Трекота - Люкс (код 39815354) у сумі - 61223,03 грн., ТОВ Альпінка (код 39988471) у сумі - 92270,16 грн., ТОВ Техногруп (код 38297105) у сумі - 47160,50 грн., ТОВ Велитон ( код 40851432) у сумі - 10880 грн., ТОВ Трилайнс (код 40853094) у сумі - 29606,92 грн., ТОВ Базис Торг ( код 39717475) у сумі - 54723,04 грн., ТОВ Сучасна Ера (код 397775812) у сумі - 12346,94, ТОВ Струм Контакт ( код 40367113) у сумі - 27461,33 грн., ТОВ Аверс Бізнес Групп (код 40367113) у сумі - 24968,41 грн., ТОВ Ребекс (код 40605492) у сумі - 74124,42 грн.,ТОВ Грін Буд лайн (код 40605639) у сумі - 10070,00 грн.

Представником позивача надані документи податкового та бухгалтерського обліку підприємства, які підтверджують фактичність виконання договорів поставки товарів, робіт (послуг) із вказаними контрагентами, а саме: договори поставки, видаткові накладні, договори субпідряду на виконання будівельних робіт, накладні на переміщення товару, виписки по рахунку позивача щодо проведення оплати вартості товарів, акти встановленої форми щодо прийняття виконання субпідрядних робіт, протоколи узгодження договірної ціни на роботи, акти приймання передачі матеріалів від замовника підряднику для проведення робіт, реєстраційні документи спів підрядних організацій та наявності у них права на проведення таких робіт (ліцензій ДАБІ України встановленого зразку), розшифровки внутрішній статей балансу підприємства позивача щодо руху матеріалів, прийняття результатів замовних робіт та руху коштів в їх оплату (а.с.169 т.1-а.с.91 т.18).

Фактична поставка товарів та послуг, їх отримання та проведення оплати їх вартості позивачем, у тому числі ПДВ надавало позивачу право сформувати податковий кредит відповідних податкових періодів на підставі положень п.п.198.3, 198.6 ст.198 ПК України.

Представник відповідача вважає зазначені вище докази недостатніми для підтвердженням фактичного виконання укладених позивачем договорів поставки та купівлі-продажу товарів.

Але такий висновок посадових осіб органу ДПС України є помилкових з наступних підстав:

Пунктом 2 ст.3 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні передбачено, що фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірювач, базуються на даних бухгалтерського обліку.

Пунктом 1 ст.9 цього ж Закону встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо же неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до п.2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 (надалі - Положення) під первинними документами розуміються документи, створені у письмовій або електронній формах, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до п.2.4 Положення первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральній та /або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис особи, що брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до п.2.5 Положення документ повинен бути підписаний особисто та підпис може бути скріплений печаткою.

Таким чином, зазначені вище документи первинного бухгалтерського та податкового обліку складені у відповідності до приписів діючого законодавства, мають всі необхідні для цього реквізити, а тому відповідає критеріям належного доказу, визначеного ст.73 КАС України.

Відповідно до положень ст.2 Закону України Про судоустрій та статус суддів встановлено, що суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права.

Відповідно до положень ч.1 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно положень ч.2 ст.8 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі - Конвенція) була підписана 04.11.1950 року в Римі десятьма європейськими державами. Відтоді вона стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Ратифікувавши Конвенцію про права людини 17.07.1997 року, Україна визнала не лише право на мирне володіння майном , а й згідно із положеннями ст.1 Протоколу №1 до Конвенції визнала право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією свобод, пов'язаних з реалізацією права власності.

Основною метою ст.1 Протоколу №1 до Конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

Названа стаття проголошує: Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів .

На відміну від більшості положень Конвенції, ст.1 Протоколу №1 захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад, компаній. Цей аспект даної статті має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності й праві вільно створювати такі економічні одиниці, як юридичні особи : неурядові організації, релігійні органи, засоби масової інформації тощо.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу №1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під законом Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути доступним (accessible) та передбачуваним (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. Доступність закону означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. Передбачуваність означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Суд у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст.1 Протоколу №1, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також буде мати місце порушення ст.1 Протоколу №1 й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

Закріплюючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності (рішення від 13.06.1979 року у справі Маркс проти Бельгії , п.69).

Поняття майно має автономне значення, яке, звичайно, не обмежується правом власності на речі матеріального світу: у розумінні цього положення певні інші права та інтереси, які є активами, можуть також розглядатися як майнові права, а отже, майно (рішення від 23.02.1995 року у справі Гасус Дозір унд Фьордертехнік Гмбг проти Нідерландів , п.53).

Під дію статті 1 Протоколу №1 до Конвенції підпадає право вимоги, якщо воно достатньою мірою встановлене, щоб являти собою актив.

Коли основою вимоги є майновий інтерес, то особа, яка її має, вважатиметься такою, що має легітимне сподівання ( Федоренко проти України , Едуард Петрович Мельник проти України ) на отримання майна, за наявності однієї з умов: - якщо наявне остаточне судове рішення, що підтверджує це право ( Бурдов проти Росії , Юрій Миколайович Іванов проти України , Агрокомплекс проти України ); - якщо є достатнє правове підґрунтування у національному законодавстві, що підтверджує вимогу ( Брезовец проти Хорватії , Рисовський проти України , Кечко проти України , Стреч проти Великобританії , Москаль проти Польщі , Сук проти України , Федоренко проти України , Україна-Тюмень проти України ).

Вказані рішення ЄСПЛ свідчать про те, що захист права особи на незаконне покладання на неї обов'язку щодо сплати податків та штрафів повинно розглядати, як захист права особи на майно у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Такий висновок також випливає з п.49 Рішення ЄСПЛ у справі ЩОКІН ПРОТИ УКРАЇНИ (CASE OF SHCHOKIN v.UKRAINE) (Заяви №№ 23759/03 та 37943/06).

Так, у своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції").

Водночас ст.1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (рішення у справах "Ван дер Мюсель проти Бельгії" та "Копеський проти Словаччини"). Особа може заявляти про порушення ст.1 Першого протоколу тільки тією мірою, якою оскаржувані рішення національного суду стосуються її майна в розумінні цього положення. "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права. "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі "Копеський проти Словаччини").

Поряд з цим, слід відмітити, що принцип захисту легітимних очікувань також належить до принципів, що розвивалися судовою практикою Європейського суду з метою контролю за здійсненням влади так, щоб не допустити свавілля та зловживань, з метою захисту від можливих порушень з боку публічної адміністрації, в першу чергу, при реалізації державними органами та посадовими особами дискреційних повноважень.

В контексті зазначеного, слід наголосити, що податковий орган при виконанні покладених на нього повноважень зобов'язаний діяти на підставі, у межах та у спосіб визначений чинним законодавством України. Не зважаючи на той факт, що Податковим кодексом України встановлене право контролюючого органу на здійснення перевірок (документальних, невиїзних, виїзних, планових та позапланових перевірок), суд наголошує, що у той же час, контролюючий орган позбавлений права на відображення в акті перевірки необґрунтованих даних, а також суб'єктивних припущень, які не мають підтвердження доказами.

Оскільки до обов'язків платника податків законом віднесено ведення в установленому порядку обліку доходів і витрат, складання звітності, що стосується обчислення і сплати податків та зборів; виконання законних вимог контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписування актів (довідки) про проведення перевірки (пп. 16.1.2, 16.1.8 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України), то є очевидним, що він (платник податків) має легітимне очікування на реалізацію свого майнового права, в даному випадку, на гарантоване державою право щодо формування податкового кредиту та зважаючи на відсутність факту заниження податкових зобов'язань при відсутності будь-яких порушень з боку платника податків.

Крім того, ні Податковий кодекс України, ні інші законодавчі акти з питань оподаткування не ставлять право позивача на податковий кредит в залежність від дотримання вимог податкового та іншого законодавства іншими суб'єктами господарювання.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) зазначено, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою ПДВ, який нараховується у ланцюгу поставок, або будь - яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки до отримувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.

За таких обставин, суд погоджується з позивачем, що за чинними нормами права будь-яка відповідальність, у т.ч. цивільна, податкова, фінансова носить індивідуальний характер і стосується лише винної особи, через що на позивача не може бути покладено відповідальність за невиконання або неналежне виконання контрагентами обов'язків зі своєчасності, правильності ведення бухгалтерського і податкового обліку та звітності.

Окремо суд зауважує, що відповідачем право позивача на формування податкового кредиту поставлено в залежність від добросовісності його контрагента, що суперечить приписам податкового законодавства. Так, якщо такий контрагент не виконав своїх зобов'язань по належному формуванню первинних документів для підтвердження податкового кредиту або зобов'язання з ПДВ, то це може тягнути відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для зменшення суми податкового кредиту з податку на додану вартість. На переконання суду, своїми рішеннями відповідачем встановлено для позивача додаткові обмеження, що не відповідає повноваженням відповідача, передбаченим Податковим кодексом України та суперечить вимогам частини 2 статті 19 Конституції України.

При цьому, суд зазначає, що за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного суду України від 27.01.2016 року по справі №21-5333а15.

Приписами ч.4 ст.13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Згідно положень ч.5 ст.242 КАС України (2017) висновки Верховного Суду, прийняті за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права повинні враховуватись судами при розгляді аналогічних спорів.

Представником відповідача не надано додаткових доказів, які б спростовували або ставили під сумнів надані представником позивача первинні документи бухгалтерського та податкового обліку, в зв'язку із чим, суд погоджується з позицією представника позивача про те, що надані ним письмові докази є достатніми для доведення факту постачання товарів (робіт,послуг) його контрагентами, а тому висновок податкового органу про безтоварність таких угод є помилковим, в зв'язку із чим, оскаржене позивачем податкове повідомлення-рішення з ПДВ підлягає визнанню протиправними та скасуванню на підставі положень ч.1 ст.245 КАС України.

Судові витрати розподілити за правилами ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст.139,242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В :

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2.Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС в Одеській області №0036501415 від 17.10.2017 року.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 20.07.2018 року.

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя Єфіменко К.С.

.