Постанова

від 19.07.2018 по справі 914/2211/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 914/2211/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.05.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Бойко С.М., судді Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) та на рішення Господарського суду Львівської області від 23.01.2018 (суддя Запотічняк О.Д.)

за позовом Фермерського господарства "Орсан"

до Тростянецької сільської ради Тростянецької об'єднаної територіальної громади Миколаївського району Львівської області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Головне управління Держгеокадастру у Львівській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_4

про визнання недійсним рішення

за участю:

третьої особи-2: ОСОБА_6 (договір від 24.04.18), ОСОБА_4,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Фермерське господарство "Орсан" (далі - позивач) просило визнати недійсним рішення Тростянецької сільської ради Тростянецької об'єднаної територіальної громади Миколаївського району Львівської області (далі-відповідач) від 31.08.2017 № 1372 (далі-Рішення).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення прийнято відповідачем в порушення вимог земельного та цивільного законодавства, у зв'язку з чим воно є недійсним, оскільки земельна ділянка перебуває у державній власності та від права користування нею позивач не відмовлявся, а тому відповідач не вправі був нею розпоряджатися шляхом прийняття Рішення.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.01.2018, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.05.2018, позов задоволено.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким в позові відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилався на те, що право позивача на земельну ділянку припинилося внаслідок його реорганізації та не переоформлення ним прав на землю, відтак право користування земельною ділянкою під будівлею перейшло до ОСОБА_4. Також заявник касаційної скарги посилається на те, що суди не надали оцінки ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.09.2016 у справі № 447/919/15. Скаржник посилається на те, що судове засідання у даній справі, яке відбулося 25.04.2018 було розпочато двома суддями та незважаючи на це, суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-технічної та почеркознавчої експертизи. Крім того, заявник касаційної скарги вказує на те, що суди попередніх інстанцій не врахували позиції Верховного Суду, які викладені у постановах від 03.03.2018 у справі № 904/6296/17, від 10.04.2018 у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 у справі № 922/2883/17, від 04.04.2018 у справі № 910/14212/17.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Бродківської сільської ради народних депутатів від 12.04.2001 № 67 Приватному сільськогосподарському підприємству агрофірми "Орсан", правонаступником якого є позивач надано у постійне користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну ділянку площею 20,64 га (далі-земельна ділянка), згідно з планом землекористування та видано Державний акт на право постійного користування серії НОМЕР_1 від 12.04.2001 (далі-державний акт).

Також встановлено, що ОСОБА_4 придбав з прилюдних торгів будівлю зернового складу загальною площею 1629,7 кв.м, що складає 92/100 ідеальні частини будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, яка належала ТОВ СП "Агрофірма Орсан", що посвідчено свідоцтвом про придбання майна з прилюдних торгів від 05.05.2011 та свідоцтвом про право власності від 18.06.2014.

Судами встановлено, що Рішенням відповідач припинив позивачу право постійного користування земельною ділянкою, визнав таким, що втратив чинність державний акт, зобов'язав позивача повернути державний акт до відділу Держгеокадастру у Миколаївському районі Львівської області, запропонував позивачу, у зв'язку із зміною земельної площі переоформити право користування на решту площі земельної ділянки, виготовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та укласти договір оренди землі, а також зобов'язано ОСОБА_4 виготовити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та укласти договір оренди землі, а до його укладення сплачувати земельний податок.

Згідно довідки Управління Держземагенства у Миколаївському районі Львівської області від 20.03.2013 № 409, позивач є користувачем земельної ділянки на території Бродівської сільської ради Миколаївського району, площею 20,64 га, з них 13,83 га в межах населеного пункту.

Також встановлено, що відповідно до довідки Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 06.12.2017 № 13-13-0.4-2257/90-17, за позивачем обілковується земельна ділянка загальною площею 20,64 га, у тому числі 18,0 га ріллі (з них 13,83 га в межах населеного пункту с.Луб'яне) та 2,64 га землі під господарськими будівлями і дворами, а частина земельної ділянки площею 6,81 га знаходиться за межами населеного пункту, у тому числі і земельна ділянка площею 2,64 га, на якій розміщена нерухомість, власником якої є ОСОБА_4

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, свій висновок мотивував тим, що відповідач приймаючи рішення вийшов за межі наданих йому повноважень, оскільки частина спірної земельної ділянки знаходиться за межами населеного пункту, а земельна ділянка є єдиним цілісним об'єктом, право розпорядження якою належить іншому органу, а не відповідачу, а також із того, що та згоди на припинення право користування земельною ділянкою позивач не давав.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до п. 34 ч. 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону щодо регулювання земельних відносин.

Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, до яких, зокрема, належить: а) розпорядження землями територіальних громад; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою статті 155 Земельного кодексу України у редакції, чинній на час прийняття спірного акта, визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

Чинним законодавством передбачений порядок припинення права користування земельною ділянкою (Глава 22 Земельного кодексу України).

Так статтею 141 Земельного кодексу України передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою, а саме а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Статтею 120 цього Кодексу визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення (ч.1). У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди (ч.4).

Отже чинним законодавством передбачено, що у разі набуття права власності на будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти, а у разі набуття такого права кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач є правонаступником постійного землекористувача щодо земельної ділянки.

Пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу України визначає, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у п. 6 Перехідних положень ЗК України, визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 22вересня 2005 року.

Отже право користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку до 01.01.2002, не втрачається внаслідок його не переоформлення підприємством, яке за новим Земельним кодексом не може набувати права постійного землекористування, а зберігається за ним до приведення прав і обов'язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства як за правонаступником такого землекористувача.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України зі справи № 6-14цс11, викладеному у постанові від 26.09.2011 за позовом Закритого акціонерного товариства Мукачівський лісокомбінат як правонаступника Мукачівського лісокомбінату, до Чинадіївської селищної ради, і суд касаційної інстанції не вважає за необхідне відступати від такого висновку.

Таким чином у відповідача не було правових підстав припиняти позивачу право постійного користування всією земельною ділянкою, визнавати таким, що втратив чинність державний акт та зобов'язувати ОСОБА_4 виготовляти проект землеустрою.

Відтак суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову, а доводи заявника касаційної скарги про те, що право позивача на земельну ділянку припинилося внаслідок його реорганізації та не переоформлення ним прав на землю, у зв'язку з чим право користування земельною ділянкою під будівлею перейшло до ОСОБА_4, є безпідставними.

Разом з тим виходячи із наведених вище положень земельного законодавства скаржник не позбавлений права звернутися у встановленому порядку до компетентного органу з приводу набуття ним земельної ділянки, необхідної для обслуговування нерухомого майна, належного йому на праві власності.

Посилання заявника касаційної скарги на те, що суди не надали оцінки ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.09.2016 у справі №447/919/15, колегією суддів відхиляються, оскільки зазначена ухвала не є обов'язковою для врахування згідно положень Господарського процесуального кодексу України, у редакції чинній до 15.12.2017, так і після 15.12.2017.

Доводи заявника касаційної скарги про те, що судове засідання у даній справі, яке відбулося 25.04.2018, було розпочато двома суддями, та про те, що саме двома суддями апеляційного суду було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення судово-технічної та почеркознавчої експертизи, не можуть бути підставою для скасування судових рішень оскільки із неофіційного відеозапису певних подій, що міститься у доданому до касаційної скарги компакт-диску, не вбачається, що зазначений відеозапис стосується судового засідання, про яке скаржник вказував у касаційній скарзі, а матеріалами справи не підтверджуються наведені вище доводи скаржника.

Отже зазначені доводи не можуть бути підставою для скасування судових рішень.

Посилання скаржника на неврахування судами судової практики з посиланням на постанови Верховного Суду від 03.03.2018 у справі №904/6296/17, від 10.04.2018 у справі №915/672/17, від 17.04.2018 у справі №922/2883/17, від 04.04.2018 у справі №910/14212/17, не можуть бути підставою для скасування судових рішень виходячи із наступного.

Так згідно приписів частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у касаційній скарзі повинно бути зазначено обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень) (п. 5).

Однак перерахувавши у касаційній скарзі наведені постанови Верховного Суду скаржник не зазначив обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у цій частині.

Як зазначав Європейський суд з прав людини (рішення у справах Брумареску проти Румунії , заява № 28342/95, п. 61-62; Рябих проти Росії , заява № 52854/99, п. 51-52; Пономарьов проти України , заява № 3236/03, п. 40; Устименко проти України , заява № 32053/13, п. 46) одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип передбачає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов'язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення.

Отже навівши у касаційній скарзі перелік постанов Верховного Суду без обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, скаржник не має права добитися нового слухання справи та нового її вирішення.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційних скарг у справі належить покласти на ОСОБА_4

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.05.2018 у справі Господарського суду Львівської області №914/2211/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов