Постанова

від 18.07.2018 по справі 299/2664/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 299/2664/16-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

18 липня 2018 року м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КУШТАНА Б.П., ДЖУГИ С.Д.

при секретарі МИКУЛЯК Є.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 299/2664/16-ц за позовом ОСОБА_2 до Колективного підприємства Тартар , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Управління Держпраці у Закарпатській області, про поновлення на роботі, оплату часу вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою Колективного підприємства Тартар на заочне рішення Виноградівського районного суду від 16 листопада 2017 року, головуючий суддя Кашуба А.В., -

встановив:

ОСОБА_2 03.10.2016 звернувся до суду із зазначеним позовом до КП Агрошляхбуд і уточнивши підстави та предмет позову остаточно мотивував його наступним. Позивач із 2006 року працював на підприємстві бульдозеристом. З 05.08.2016 на підприємстві змінився керівник, який з невідомих причин не допускав позивача до роботи. Позивач виходив на роботу, однак, йому усно повідомляли, що він звільнений. Водночас позивач не зміг отримати на підприємстві своєї трудової книжки та розрахунку, тому змушений був звернутися до органів поліції із заявою про порушення законодавства про працю.

Наказом по КП Агрошляхбуд від 17.08.2016 № 50 позивача цим днем звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання трудових обов'язків. Дії відповідача незаконні, звільнення проведене з грубим порушенням встановленого порядку.

Наказ ґрунтувався на доповідній записці від 17.08.2016 і на акті від 17.08.2016 № 6 про крадіжку. Однак, документи, що слугували безпосередніми підставами для видання наказу про звільнення, у присутності позивача не складалися, до його відома не доводилися, а викладені в них обставини не перевірялися встановленим порядком і не відповідають дійсності. Так само з порушенням порядку складалися документи щодо створення відповідної комісії на підприємстві, а така комісія, крім того, не зверталася до позивача по отримання пояснень. Доповідні записки, що складалися залежною особою начебто до дня звільнення, фактично в ці дні не складалися, не реєструвалися на підприємстві та попри їх датування 09.08., 12.08. і 16. 08.2016 є практично однаковими за змістом і складалися в один день.

Тим часом, ані порушень трудової дисципліни, ані крадіжки позивач не вчиняв. Навпаки, позивач знав, що керівництвом підприємства підробляються певні документи, у зв'язку з чим були безпідставно звільнені з роботи його колеги, яких у подальшому суд поновив на роботі. Близький родич позивача має судові процеси у зв'язку з перерозподілом часток засновників підприємства, тому керівництво погрожувало позивачу звільнити з роботи, якщо він добровільно сам не звільниться.

Підстава для звільнення, що передбачена п. 3 ст. 40 КЗпП України, передбачає систематичність невиконання без поважних причин трудових обов'язків працівником, якщо до нього раніше застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення. Проте, такі обставини не були встановлені, навпаки, наявні в справі докази щодо роботи позивача вказують на протилежне. Питання тяжкості проступку, якщо такий, як вважав роботодавець, мав місце, поважності причин невиконання працівником трудових обов'язків, особа працівника тощо - не з'ясовувалися, пояснення від працівника не відбиралися, тому вимоги ст. 149 КЗпП України не були дотримані.

Крім того, всупереч вимогам ст.ст. 47, 116 КЗпП України з позивачем не був проведений належний розрахунок, йому не була видана трудова книжка. Профком підприємства, як цього вимагає ст. 43 КЗпП України, у присутності позивача питання про його звільнення не розглядав, позивача на засідання не запрошували, тоді як на підприємстві існує первинна профспілкова організація, діяльність якої не припинялася.

ОСОБА_4 незаконно є керівником підприємства, бо не обирався на посаду, рішення про його обрання скасоване, а зборами трудового колективу від 04.10.2016 його усунуто від виконання обов'язків керівника, тому він не має відповідних повноважень у спірних правовідносинах.

Роботодавець не врахував і того, що позивач є єдиним годувальником у сім'ї, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, а тому відповідно до ст. 42 КЗпП України має перевагу в залишенні на роботі.

Незаконним діями відповідача позивачу завдано моральної шкоди. Позивач зазнав душевних страждань, вимушений вживати додаткових зусиль для організації свого життя тощо. Моральна шкода не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення права, компенсацію цієї шкоди позивач оцінює у 40000,00 грн.

Посилаючись на ці обставини, на вищевказані норми та на положення ст.ст. 235, 237-1 КЗпП України, на інші норми законодавства, позивач остаточно просив поновити його на роботі бульдозеристом КП Агрошляхбуд , стягнути на його користь з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі, зобов'язати відповідача відшкодувати моральну шкоду у розмірі 40000,00 грн, допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Заочним рішенням Виноградівського районного суду від 16.11.2017, з урахуванням ухвали цього ж суду від 14.12.2017 про виправлення описки в рішенні суду, змінений позов задоволено частково:

поновлено ОСОБА_2 на посаді машиніста бульдозера КП Агрошляхбуд з 17.08.2016;

стягнуто з КП Агрошляхбуд на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.08.2016 по 16.11.2017 у сумі 55429,77 грн і 10000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди;

допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 2557,08 грн;

у задоволенні інших вимог відмовлено;

стягнуто з КП Агрошляхбуд : на користь ОСОБА_2 137,08 грн у рахунок відшкодування витрат із оплати судового збору; на користь держави - 1102,40 грн судового збору.

Ухвалою Виноградівського районного суду від 14.12.2017 заяву відповідача КП Агрошляхбуд про перегляд заочного рішення суду від 16.11.2017 залишено без задоволення.

Відповідач КП Агрошляхбуд оскаржив рішення суду як незаконне та необґрунтоване. У скарзі наводить такі доводи.

Суд порушив норми процесуального права щодо змагальності сторін та забезпечення представнику відповідача ОСОБА_4 можливості участі в розгляді справи, зокрема, у засіданні, що відбулося 16.11.2017, де судом було ухвалене заочне рішення.

Для заочного розгляду справи не було сукупності умов, передбачених ЦПК України. Так, відповідач брав участь у розгляді справи і клопотань про судовий розгляд у його відсутності не подавав. Крім того, суд задовольнив уточнені позовні вимоги, чим порушив правила заочного розгляду справи (ст. 224 п. 3 ЦПК України), оскільки задовольнив вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу по 16.11.2017, тобто, по день постановлення рішення.

Звільнення працівника за порушення трудової дисципліни за п. 3 ст. 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення, при цьому, за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення. Тож посилання суду на те, що до позивача не застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення до винесення наказу про звільнення не відповідає дійсності, оскільки звільнення власне вже є самостійним дисциплінарним стягненням відповідно до ч. 1 ст. 147 КЗпП України.

Відповідач надав суду докази щодо припинення діяльності на підприємстві первинної профспілкової організації до звільнення позивача, чого суд до уваги не взяв. Позивачу про припинення діяльності на підприємстві первинної профспілкової організації було відомо. Цей факт був встановлений і чинним судовим рішенням. Крім того, суд не запитував згоду профспілкової організації на звільнення позивача.

Відповідач просить рішення суду першої інстанції скасувати, у позові - відмовити.

У відзиві на апеляцію позивач ОСОБА_2 вказує на її необґрунтованість, просить скаргу відхилити, рішення суду - залишити без змін. Зазначає, серед іншого, що суд ухвалив заочне рішення в справі за наявності для того передбачених цивільним процесуальним законом умов, а також враховуючи недобросовісні дії відповідача, якими суттєво затягувався розгляд трудового спору. Окрім цього, суд дійшов правильного висновку про незаконність звільнення як такого, позаяк до позивача жодного разу не застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 27.06.2018 залучено до участі в справі Колективне підприємство Тартар як правонаступника Колективного підприємства Агрошляхбуд .

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_5, які апеляцію не визнали, врахувавши, у період з 03.04.2018 по день розгляду справи апеляційним судом підприємство-відповідач змінило назву, змінило адреси місця розташування послідовно з м. Виноградів на м. Київ, а потім на м. Маріуполь Донецької області, засновники підприємства змінилися з громадян із місцем реєстрації в Україні на громадянина із адресою в Республіці Малі, вживши передбачені цивільним процесуальним законом і можливі заходи для повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи включно із відкладенням судового розгляду, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України у відсутність представника відповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи сторін, апеляційний суд приходить до такого.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності в частині задоволеного, передусім, із відсутності передбачених законом підстав для застосування до позивача положень ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України для звільнення з роботи за систематичне невиконання трудових обов'язків. Рішення суду відповідає вимогам закону, обставинам справи та ґрунтується на її матеріалах і доказах, яким дано правильну оцінку.

Встановлено, що наказом по Колективному підприємству Агрошляхбуд від 17.08.2016 № 50, виданим виконавчим директором підприємства І.Ю. Данком, звільнено з роботи машиніста бульдозера ОСОБА_2, як зазначено в наказі за систематичне невиконання трудових обов'язків (неодноразові невиконання вказівок майстра та керівника підприємства, невихід на роботу після вказівки майстра, зірвав роботу, крадіжка 35 літрів дизпалива) пункт 3 статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання трудових обов'язків, з 17 серпня 2016 року (а.с. 42, 89 т. 1). Підставами для звільнення в наказі зазначені доповідна від 17.08.2016 і акт № 6 про крадіжку від 17.08.2016. Вказівки на згоду виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на його звільнення наказ не містить.

У справі наявні доповідні записки, складені майстром підприємства Жигарьовим В.В. 09.08., 12.08. і 16.08.2016 про те, що ОСОБА_2 05.08., 09.08., 10.01., 12.08., 15.08. і 16.08.2016 разом з іншими працівниками залишав без попередження робоче місце щоразу на 1-2 години (з 16-00 до 17-00 к.ч. або з 16-00 до 17-00 к.ч.) (а.с. 44-46 т. 1). Доповідної записки від 17.08.2016, що слугувала в наказі однією з підстав для звільнення, у справі немає. Керівником підприємства ОСОБА_4 разом з іншими працівниками 17.08.2016 складено акт № 6, у якому зазначено, що 11.08.2016 ОСОБА_2 в робочий час виніс із території асфальтобетонного заводу в с. Гудя 35 літрів дизельного пального, а з 05.08. по 15.08.2016 в робочий час з умислом залишав робоче місце і зривав роботу, а потім взагалі не вийшов на роботу не попередивши адміністрацію підприємства (а.с. 43 т. 1). В акті від 17.08.2016 № 6 зазначено, що надати письмове пояснення з приводу вищевикладеного ОСОБА_2 відмовився, це також відображено і в акті від 16.08.2016, складеному виконавчим директором підприємства разом із двома працівниками (а.с. 47 т. 1). На час розгляду справи судом у ній немає доказів виконання роботодавцем вимог ст.ст. 47, 116 КЗпП України щодо видачі позивачу трудової книжки та проведення з ним повного розрахунку у зв'язку зі звільненням.

За змістом положень ст.ст. 43, 55, 62 Конституції України, ст.ст. 5-1, ст. 40 ч. 1 п. 3, ст. 147, 149, 150, Глави XV КЗпП України, кожен має право на судовий захист від незаконного звільнення; вина особи має індивідуальний характер; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення особи у вчиненні правопорушення, в т.ч., дисциплінарного проступку, порушення трудової дисципліни, не може ґрунтуватися на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний роботодавцем у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; рішення про звільнення працівника, застосування до нього дисциплінарного стягнення має бути законним, обґрунтованим, його прийняттю повинна передувати належна перевірка відповідних фактів, установлення ступеня тяжкості вчиненого проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, вини працівника тощо; обов'язок дотримання процедури звільнення лежить на роботодавцеві.

Правова позиція роботодавця в суді полягає в тому, що працівника було звільнено з роботи, оскільки останній систематично не виконував трудових обов'язків, не виконував вказівок керівництва, залишав робоче місце, вчинив крадіжку. Нормою закону, яка, на думку роботодавця, застосовується для звільнення з усіх наведених вище підстав одночасно, є пункт 3 частини 1 статті 40 КЗпП України. Така позиція є хибною, звільнення працівника в застосований роботодавцем спосіб не ґрунтується на законі, а доводи відповідача, якими він обґрунтовував свою позицію в судах першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути взяті до уваги.

У справі відсутні докази притягнення ОСОБА_2 за вчинення відповідних порушень (дисциплінарних проступків), якщо такі мали місце, до відповідальності в порядку, передбаченому Главою X КЗпП України. Тим часом, щодо кожного конкретного порушення мають за належною процедурою бути встановлені і зафіксовані відповідні обставини (час, місце, обставини вчинення порушення, вина особи тощо). Таких даних і відповідних рішень роботодавця в справі немає, відсутні посилання на такі як на підстави звільненням і в наказі від 17.08.2016 № 50. Понад те, і ті документи, що були покладені в основу наказу про звільнення, або відсутні (доповідна записка від 17.08.2016) або не узгоджуються між собою за змістом щодо певних фактів (акт № 6 і доповідні записки), а щодо підписання ним акту про крадіжку допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_9 показав, що ОСОБА_2 робоче місце не залишав, крадіжку в робочий час здійснити не міг, свідок у перевірці відповідних обставин участі не брав, акт підписав під погрозою роботодавця про звільнення.

Крадіжка є злочином (ст. 185 КК України), винуватість особи в якому може бути встановлена лише відповідним судовим рішенням, що набрало законної сили. Доказів наявності такого судового рішення немає. Відсутні й дані про застосування роботодавцем у зв'язку з крадіжкою, якщо така відповідно до його правової позиції мала місце, положень Глави ІХ КЗпП України, зокрема, визначення встановленим порядком розміру завданої шкоди, обставин, за яких її було завдано, з'ясування питання про вину працівника та обсяг його матеріальної відповідальності тощо.

Як випливає зі змісту наказу про звільнення, до працівника застосоване дисциплінарне стягнення одночасно за систематичне невиконання трудових обов'язків і за крадіжку. Поєднання систематичного невиконання трудових обов'язків із крадіжкою за відсутності належних даних про факт вчинення такої та розмір завданої шкоди для кваліфікації дисциплінарного проступку за ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України недопустиме.

Міркування роботодавця в апеляційній скарзі про те, що оскільки звільнення саме по собі є самостійним дисциплінарним стягненням відповідно до ч. 1 ст. 147 КЗпП України, а звільнення працівника за п. 3 ч. 1 ст. 40 цього Кодексу є видом дисциплінарного стягнення і тому слід дійти висновку, що до працівника до видання наказу про звільнення вже застосовувалося дисциплінарне стягнення, цілком необґрунтовані. Такі міркування не відповідають ані формулюванню, ані дійсному змісту (смислу) закону, які передбачають, що з підстав, передбачених ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України, працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або зняті достроково (ст. 151 КЗпП України). Ба більше, саме так трактує поняття систематичності у контексті застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення і роботодавець ( …якщо до працівника раніше вже застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення… ) у п. 7.2. Правил внутрішнього трудового розпорядку КП Агрошляхбуд , прийнятих 15.11.2011 загальними зборами трудового колективу підприємства (а.с. 65-72 т. 1).

Відсутність необхідної відповідно до закону ознаки систематичності невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, після застосованого до нього раніше заходу дисциплінарного стягнення, як це встановлено в справі, вже сама по собі є достатньою для висновку про незаконність звільнення з визначеної роботодавцем підстави.

За відсутності передбаченої ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України підстави для звільнення як такої згода виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на звільнення із застосуванням цієї норми закону не має правового значення. Відтак, не усувають факту відсутності підстав для застосування такого дисциплінарного стягнення і обставини щодо функціонування на підприємстві конкретної первинної профспілкової організації. Поряд із цим щодо діяльності первинної профспілкової організації на підприємстві у контексті звільнення позивача з роботи апеляційний суд зауважує таке.

У справі міститься протокол загальних зборів членів первинної профспілкової організації КП Агрошляхбуд від 08.08.2016, якими прийнято рішення про припинення діяльності первинної профспілкової організації (а.с. 63-64 т. 1). Водночас ряд працівників підприємства - членів профспілки (ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та інші) заявами від 21.02.2017, справжність підписів на яких посвідчена секретарями виконкомів відповідних сільрад, заявили про те, що загальні збори членів первинної профспілкової організації 08.08.2016 не проводилися (а.с. 145-150 т. 1).

Довідками, виданими 25.04., 26.04. і 27.04.2017 первинною профспілковою організацією Виноградівського колективного підприємства Агрошляхбуд , підтверджується, що ОСОБА_2 є членом цієї профспілки, до організації не надходило звернення роботодавця про надання згоди на звільнення ОСОБА_2 з роботи на підставі ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України (наказ від 17.08.2016 № 50), загальні збори членів профспілки 08.08.2016 не проводились, рішення щодо припинення первинної профспілкової організації не приймалося (а.с. 167-169 т. 1).

У справі відсутні докази припинення станом на момент видання наказу про звільнення працівника первинної профспілкової організації професійної спілки працівників агропромислового комплексу підприємства в порядку, передбаченому, зокрема, ст. 18 Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності , ст.ст. 17, 25 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (Закон № 755-IV), ст. 104 ЦК України. Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 30.09.2016 підтверджується факт існування юридичної особи - первинної профспілкової організації Виноградівського колективного підприємства Агрошляхбуд із кодом ЄДРПОУ 37108138 (а.с. 138-139 т. 1). Достовірність відомостей, внесених до ЄДР, презюмується, такі відомості використовуються, зокрема, для ідентифікації юридичної особи (ст. 10 Закону № 755-IV). Факт створення та діяльності зазначеної профспілкової організації на підприємстві підтверджується її статутними та іншими документами (а.с. 151-166 т. 1). Факт існування на підприємстві первинної профспілкової організації станом на серпень 2016 року встановлений і рішенням Виноградівського районного суду від 23.03.2017 у справі № 299/2389/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 18.09.2017 (а.с. 92-101 т. 2).

Щодо посилання відповідача на рішення Виноградівського районного суду від 28.10.2016 у справі № 299/2388/16-ц та на ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22.03.2018, яким це рішення залишене без змін (а.с. 135-144 т. 2), де йдеться, зокрема, про те, що загальними зборами членів первинної профспілкової організації КП Агрошляхбуд від 08.08.2016 прийнято рішення про припинення діяльності первинної профспілкової організації, апеляційний суд виходить із наступного.

За приписами ст. 61 ч. 3 ЦПК України в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. ЦПК України в редакції, чинній на час апеляційного розгляду справи, передбачає, що обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом; обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ст. 82 ч.ч. 4, 5). Відповідно до положень ст. 3 ч.ч. 1, 3 чинної редакції ЦПК України, на час апеляційного розгляду справи застосовуються правила ст. 82 ч.ч. 4, 5 цього Кодексу.

Справа № 299/2388/16-ц розглядалася щодо вимог ОСОБА_13 про поновлення на роботі у КП Агрошляхбуд , звідки він був звільнений на підставі ст. 40 ч. 1 п. 7 КЗпП України за появу на роботі в нетверезому стані. Обставина щодо прийняття рішення про припинення первинної профспілкової організації була встановлена власне стосовно цієї організації і, як убачається зі змісту судових рішень, питання про державну реєстрацію факту припинення юридичної особи (встановлення моменту припинення юридичної особи) не було предметом дослідження та оцінки в судових рішеннях. Слід враховувати також, що юридичний факт щодо прийняття рішення про припинення первинної профспілкової організації і власне юридичний факт такого припинення не є тотожними фактами і поняттями. Первинна профспілкова організація професійної спілки працівників агропромислового комплексу підприємства КП Агрошляхбуд не була учасником справи № 299/2388/16-ц, не є і учасником справи, яка наразі розглядається. Не був учасником справи за позовом ОСОБА_13 і ОСОБА_2

З урахуванням вищевикладеного, наведена вище обставина щодо припинення первинної профспілкової організації не може вважатися преюдиційною і безспірною, сторони в справі - КП Тартар (раніше - КП Агрошляхбуд ) і ОСОБА_2 не можуть бути позбавлені права та можливості доказувати істотні у спірних правовідносинах обставини щодо прав і обов'язків, які встановлюються саме щодо цих сторін і які в іншому процесі були встановлені не щодо них, спростовувати відповідні обставини тощо, чим і скористалися. Беручи до уваги наявні в справі докази і матеріали в сукупності та взаємозв'язку, слід констатувати, що станом на момент видання наказу про звільнення ОСОБА_2 з роботи первинна профспілкова організація на підприємстві не була припинена, державна реєстрація такого факту - не була здійснена, чого посилання відповідача на протокол зборів членів профспілки та на вказані ним судові рішення не спростовує.

Оцінюючи доводи апелянта стосовно порушення його процесуальних прав та недотримання судом першої інстанції правил заочного розгляду справи, апеляційний суд приходить до висновку про їх необґрунтованість.

З матеріалів справи випливає, що відповідач належним чином повідомлявся про час і місце розгляду справи, реалізував свої права на заявлення клопотань, зокрема, про відкладення розгляд справи, на подання заперечень проти позову, своїх доказів тощо (а.с. 16, 28, 30, 31, 33, 37-41, 80, 81 т. 1 та ін.). Заява позивача від 04.05.2017 про уточнення позовних вимог із додатковими доказами (а.с. 134-139 т. 1) була подана в судовому засіданні 04.05.2017, у якому брала участь представник відповідача ОСОБА_14, при цьому, вимогами позову були визначені поновлення позивача на роботі, стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди в розмірі 40000,00 грн (а.с. 140-141 т. 1). 12.07.2017 до суду від позивача надійшли додаткові письмові докази, у судовому засіданні цього дня взяв участь представник відповідача ОСОБА_4 (а.с. 144, 188-189 т. 1). У подальшому позивач подавав до суду додаткові документи, розрахунки тощо, після чого в судовому засіданні, що відбулося 11.09.2017, взяв участь представник відповідача ОСОБА_4, у цьому засіданні розгляд справи було відкладено на 02.10.2017 (а.с. 249-250, 252 т. 1).

У судовому засіданні 02.10.2017, де був присутній представник відповідача ОСОБА_4, у розгляді справи було оголошено перерву до 25.10.2017 (а.с. 50-52 т. 2). У судове засідання 25.10.2017 представник відповідача не з'явився, від підприємства надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, що було задоволене, судовий розгляд було відкладено на 16.11.2017 (а.с. 69-70, 73 т. 2). Про судове засідання, призначене на 16.11.2017, сторони були повідомлені належним чином, від позивача надійшла заява, якою він просив розглянути справу в його відсутність і проти ухвалення заочного рішення у разі неявки відповідача не заперечував, від відповідача знову надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, що було відхилене і в цьому засіданні суд ухвалив, зафіксувавши своє процесуальне рішення в журналі судового засідання, провести заочний розгляд справи (ст. 209 ч. 5, ст. 225 ч. 1 ЦПК України в редакції, що була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції) та постановив заочне рішення (а.с. 75, 82-83, 86, 109-119 т. 2).

Суд першої інстанції згідно із положеннями ст. 11 ч. 1 відповідної редакції ЦПК України вирішив справу у межах уточнених вимог, що були пред'явлені позивачем з урахуванням заяви від 04.05.2017, і відповідач із підставами та предметом уточненого позову був обізнаний за півроку до ухвалення заочного рішення. Зокрема, предметом позову було стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня поновлення на роботі (без визначення конкретної суми коштів), що, поза сумнівом, передбачало розрахунок цього заробітку на момент постановлення рішення судом. Зважаючи на тривалість судового розгляду і численні відкладення або перерви судового розгляду, позивач перед черговими судовими засіданнями неодноразово подавав розрахунки належного до стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на відповідні дати (а.с. 214, 242 т. 1) і останній за часом розрахунок станом на 16.11.2017 подав перед відповідним судовим засіданням (а.с. 108 т. 2).

Тому подання позивачем у трудовому спорі виходячи з його специфіки розрахунку щодо суми стягнення, виконаного з підстав і за алгоритмом, із якими відповідач був обізнаний, не є в розумінні ст. 224 ч. 3 відповідної редакції ЦПК України зміною позивачем предмета або підстави позову, зміною розміру позовних вимог. Ані підстави, ані предмет позову, ані розмір позовних вимог у процесуальному розумінні не змінювалися, вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня поновлення позивача на роботі залишилася незмінною по суті, нові, додаткові вимоги не пред'являлися, а матеріали, що слугували підставою для остаточного розрахунку стягуваних коштів, містяться у справі. Зрештою, в заяві про перегляд заочного рішення відповідач у частині розміру стягнення коштів на користь позивача, включно із середнім заробітком за час вимушеного прогулу, відповідний розрахунок не заперечував (а.с. 128-134 т. 2), а в апеляції рішення суду в цій частині не оспорює і відповідних доводів не наводить (а.с. 174-181 т. 2).

За таких умов, суд першої інстанції дотримався вимог ст. 224 ч. 1 та інших положень Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України щодо порядку заочного розгляду справи, врахувавши також дії сторін і необхідність завершення розгляду справи за трудовим спором, що до моменту ухвалення заочного рішення тривав уже близько року.

Відтак, роботодавець застосував дисциплінарне стягнення за умов, коли підстави для цього як щодо фактичних обставин, так щодо вини працівника і загалом кваліфікації проступку не відповідають принципам правової визначеності, а порядок застосування дисциплінарного стягнення був порушений. Документи, складені роботодавцем, у своїй сукупності не можуть слугувати належною підставою для застосування дисциплінарного стягнення. Застосування стягнення ґрунтується на недопустимих для цього припущеннях, тож процедура його застосування не дотримана роботодавцем, вина працівника у конкретному порушенні трудової дисципліни не доведена, а його трудові права таким звільненням порушені.

Виходячи з наведеного, враховуючи правила розгляду апеляційної скарги в межах її доводів (ст. 367 ч.ч. 1, 2 ЦПК України), колегія суддів приходить до висновку про законність рішення суду першої інстанції по суті щодо задоволення позову. Суд дійшов вірного висновку про незаконність звільнення позивача з роботи в порядку застосування дисциплінарного стягнення, передбаченого ст. 40 ч. 1 п. 3 КЗпП України, для чого роботодавець підстав не мав. Суд правильно застосував норми матеріального права, якими регулюються спірні правовідносини, а також норми процесуального права. Апеляційна скарга в межах наведених у ній доводів правильності по суті, законності та справедливості рішення місцевого суду не спростовує, інших доводів, окрім вищенаведених, скарга не містить. Тож на підставі ст. 375 ЦПК України апеляцію слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. 367 ч.ч. 1, 2, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст.ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу Колективного підприємства Тартар залишити без задоволення, а заочне рішення Виноградівського районного суду від 16 листопада 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 30 липня 2018 року.

Судді