Постанова

від 18.07.2018 по справі 464/5474/14

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 464/5474/14 Головуючий у 1 інстанції: Бойко О.М.

Провадження № 22-ц/783/46/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1М.

Категорія: 19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючої - судді Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Юзефович Ю.І.

з участю - апелянта ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційними скаргами відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 травня 2015 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк Надра до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 Мар яновича, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки, -

в с т а н о в и л а:

Оскаржуваним рішенням позовні вимоги ПАТ КБ Надра до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 437.

Визнано недійсним договір дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 438.

Звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 09.12.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрований за № 1884, а саме: будинок позначений на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельну ділянку, надану для обслуговування будинку розташованого на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, кадастровий номер № 4610136800:01:005:0016 в рахунок задоволення грошових вимог позивачаа за кредитним договором № 494/2006 від 29.12.2006 року в сумі 2659626 грн. 38 коп.

Встановлено спосіб реалізації предмету іпотеки - нерухомого майна, а саме: будинку позначеного на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельної ділянки, наданої для обслуговування будинку, розташованого на Ярославенка, 19 у м. Львові, шляхом їх продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною, визначеною в межах виконавчого провадження.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 травня 2015 року оскаржили відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2

В обґрунтування апеляційних скарг посилаються на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом неповно з ясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду, викладені в рішенні суду, не відповідають обставинам справи. Відповідно, дане рішення є таким, що підлягає скасуванню.

Апелянт ОСОБА_3 зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення по справі, не взяв до уваги той факт, що в пункті 13 договору купівлі-продажу частини будинку та частини земельної ділянки від 08.02.2010 року реєстр. № 437, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, а також в пункті 6 договору дарування частини будинку та частини земельної ділянки від 08.02.2010 року реєстр. № 438, укладеному між ОСОБА_3 та неповнолітнім ОСОБА_5, зазначено про відсутність заборон відчуження будинку з приналежними до нього господарськими спорудами та земельної ділянки (по вул. Ярославенка, 19 у м. Львові), що підтверджується витягами з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, виданими ОСОБА_6 (приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу Львівської області) від 08.02.2010 року за № 261145278 та № 26145226. Згідно п. 14 вказаного договору купівлі-продажу майна інформація про перебування відчужуваного за цими договорами майна під податковою заставою в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна про податкові застави відсутня, що, в свою чергу, підтверджується Витягом із зазначеного реєстру за № 26145192 від 08.02.2010 року. Вказані правочини із зазначеною в них інформацією є доказом того, що майно ОСОБА_3 (будинок та земельна ділянка по вул. Ярославенка, 19 в м. Львові) перед відчуженням 08.02.2010 року перевірялось нотаріусом на предмет наявності чи відсутності заборони відчуження в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна, після чого відсутність заборони відчуження на це майно була встановлена та зафіксовано у витягах за № 26145278 та № 26145226. Суд не дав належної правової оцінки зазначеній у цих документах інформації щодо законності дій ОСОБА_3, здійснюваних при укладенні правочинів 08.02.2010 року.

Проте водночас, дані правочини судом були визнані недійсними, оскільки суд зробив висновок, що на час укладення договорів відчужуване за цими договорами нерухоме майно, начебто, перебувало в іпотеці.

Таким чином, суд допустив невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи (п. 3 ч. 1 ст. 309 ЦПК України). Суд не врахував ту обставину, що позивач не навів доказів звернення до кредитоодержувача (ТзОВ Міленіум ) з вимогами виконання перед Банком зобов'язань по поверненню кредиту та інших обов'язкових платежів.

Також, суд допустив неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи (п. 1 ч. 1 ст. 309 ЦПК України). Суд не врахував, що у відповідності до ст. 17 Закону України Про іпотеку , іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. 30.03.2011 року ТзОВ Міленіум визнано банкрутом. З постанови господарського суду вбачається, що учасниками товариства 05.07.2010 року прийнято рішення про призупинення діяльності ТзОВ шляхом його ліквідації. Оголошення про ліквідацію опубліковане в друкованому засобі. У відповідності до ч. 3 ст. 19 ЗУ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом на задоволення вимог кредиторів встановлюється мораторій під час якого забороняється стягнення на підставі виконавчих документів, що містять майнові вимоги, в тому числі на предмет застави.

Вимоги ПАТ КБ Надра до ТзОВ Міленіум були включені до реєстру вимог кредиторів (4-та черга).

З врахуванням того, що іпотека є похідною від основного зобов'язання, а на виконання вимог кредитора встановлено мораторій, у позивача немає правових підстав звертатись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет застави.

Суд першої інстанції не з'ясував даних про правовий статус підприємства, зокрема, щодо припинення юридичної особи шляхом ліквідації, хоча це має значення для правильного, законного та об'єктивного вирішення справи.

Не враховано судом і тієї обставини, що позивачем не надсилалась вимога до іпотекодавця про усунення порушень, хоча надіслання такої вимоги передбачено ст. 35 ЗУ Про іпотеку .

Про звернення стягнення на майно самого боржника, яке також знаходилось в заставі, кредитор не звертався.

На спірне іпотечне майно накладено арешт в межах кримінальної справи, що є кримінально-правовою санкцією, а тому у задоволенні позову і з цих підстав слід було відмовити.

Всупереч вимогам законодавства суд не відмовив у задоволенні позову за пропуском строків позовної давності, хоча відповідачі про це просили у своїх письмових запереченнях та заявах.

Також судом не враховано те, що іпотекодавцю не було відомо про укладення додаткової угоди 4, внаслідок якої було збільшено відсоткову ставку, змінено ліміт заборгованості, що збільшило її відповідальність.

Судом не взято до уваги, що зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню (ст. 19 ЗУ Про іпотеку ), що було проігноровано банком при укладенні додаткових угод № № 1 та 3.

Зобов'язання за іпотечним договором відповідач ОСОБА_3 не змогла виконати саме з вини кредитора, оскільки такий її про це не повідомляв.

Як власник майна вона у відповідності до закону розпорядилась таким, а інші відповідачі внаслідок цього стали добросовісними набувачами. Дані про обтяження майна на час його відчуження в матеріалах справи відсутні.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В свою чергу, апелянт ОСОБА_4 апеляційну скаргу мотивує тим, що 08 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки за адресою вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округ ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 437. 19 травня 2015 року під час судового засідання він заявив клопотання про те, що позивач пропустив строки звернення до суду, однак його клопотання не було належним чином розглянуте. Вважає, що суд порушив вимоги ст. 5 ЦПК України щодо рівності усіх учасників цивільного процесу перед законом і судом та вимоги ст. 213 ЦПК України про законність та обґрунтованість рішення суду, оскільки саме суд зробив висновки з приводу пропуску строків позовної давності позивачем, не заслухавши пояснень позивача з цього приводу при тому, що позивач про поновлення пропущених строків позовної давності клопотання перед виходом суду в нарадчу кімнату не заявляв, не наводив підстав поважності їх пропуску.

З приводу припущень суду про те, ...що позивач не був стороною укладених правочинів, а відтак, не знав та не міг знати про їх укладення у 2010 році... зазначає, що це спростовується фактом про те, що згідно матеріалів кримінальної справи, яка на даний час знаходиться на розгляді у Франківському районному суді м. Львова, ПАТ КБ Надра було відомо про факти зняття заборони на реалізацію вищезазначеної нерухомості... .

Звертає увагу на приписи ст. 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України. Якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з дня такої реєстрації відповідно до закону (ст. 328 ЦК України). На момент вчинення правочину 08 лютого 2010 року будинок та земельна ділянка на вул. Ярославенка, 19 були вільні.

За таких обставин він, як набувач нерухомого майна, вважається добросовісним, якщо при вчиненні правочину не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна. Про викладені в позовній заяві обставини на момент оформлення та реєстрації правочину йому не було відомо. Відтак вважає, що придбане ним на підставі договору купівлі- продажу майно є набуте законно.

Просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апелянт ОСОБА_2 в апеляційній скарзі посилається на те, що висновки суду не ґрунтуються на праві та не відповідають обставинам справи, оскільки судом неповно встановлені дійсні обставини, що мають значення для справи, що призвело до ухвалення рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Просить рішення Сихівського районного суду м.Львова від 19 травня 2015 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 № 1402-VIII , апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково . До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу , межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

З матеріалів справи вбачається наступне.

29.12.2006 року між ВАТ КБ Надра , правонаступником якого є позивач та ТзОВ Міленіум , було укладено кредитний договір № 494/2006 про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування із встановленим лімітом заборгованості, яка не перевищує 2 000 000, 00 грн.

Умовами кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язаний сплачувати кошти в погашенння кредиту і відсотки за користування ним у строки, в розмірі та валюті, визначеній кредитним договором.

Так з п.1.1.2. кредитного договору вбачається, що термін користування кредитною лінією встановлюється з 29 грудня 2006 року по 29 грудня 2008 року.

Пунтком 1.1.3. встановлено відсоткову ставку за користування кредитною лінією в розмірі 18,9%.

Відповідно до п. 2.3. відсотки за кредитною лінією нараховуються щомісячно.

До кредитного договору від 29.12.2006 року за № 494/2006 між ВАТ КБ Надра , правонаступником якого є позивач та ТзОВ Міленіум було укладено Додаткову угоду № 1 від 01.04.2008 року, Додаткову угоду № 3 від 15 липня 2008 року та Додаткову угоду № 4 від 15 грудня 2008 року.

На підставі укладених між сторонами додаткових угод розмір відсоткової ставки був змінений.

На забезпечення виконання зобов'язань ТзОВ Міленіум , що випливають з кредитного договору, між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 29.12.2006 року укладено договір іпотеки. Предметом договору іпотеки є будинок, загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельна ділянка надана для обслуговування будинку розташованого на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, кадастровий номер № 4610136800:01:005:0016 , належна відповідачам.

Відповідно до п. 5.3.7 договору іпотеки, поручитель зобов'язався без попередньої згоди іпотекодержателя не здійснювати дій, пов'язаних із зміною права власності на предмет іпотеки, а також дій по передачі предмета іпотеки в оренду, в безоплатне користування чи оперативне управління тертім особам.

Згідно п. 7.1. договору іпотеки, позивач має право, зокрема, на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником або іпотекодавцем - майновим поручителем зобов'язання в цілому або в тій чи іншій його частині.

Пунктом 7.2. договору іпотеки встановлено, що у разі припинення юридичної особи позичальника (реорганізації або ліквідації) іпотекодержатель має право на звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від того, настав строк виконання зобов'язання чи ні.

29.12.2006 року ОСОБА_3 08.02.2010 року було укладено з відповідачем ОСОБА_4 договір купівлі-продажу 1/2 частини будинку з приналежною до неї частиною господарських будівель та споруд та 1/2 частини земельної ділянки по вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, що перебували в іпотеці, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 437 (а.с. 17-18).

Крім того, 08.02.2010 року відповідачкою ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_5 (на той час неповнолітнім, який діяв із згоди батька ОСОБА_2 та матері ОСОБА_3Б.) було укладено договір дарування 1/2 частини будинку з приналежною до неї частиною господарських будівель та споруд та 1/2 частини земельної ділянки по вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, що перебували в іпотеці, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 438 (а.с 19-20).

30.03.2011 року постановою Господарського суду Львівської області у справі № 5015/1396/11 ТзОВ Міленіум визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру (т. 1, а.с. 21).

Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором № 494/2006 така станом на 15.05.2014 року становить 2 659 626 грн. 38 коп. (т. 1, а.с. 170).

Згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд першої інстанції, визнаючи недійсними договіркупівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року та договір дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року виходив з того , що: позивачем згода на відчуження предмету іпотеки не надавалась, відповідно до ч. 3 ст.12 Закону України Про іпотеку .

Проте з такими висновками повністю погодитись не можна.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Так, згідно частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оскаржуваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України ).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини).

Натомість оскаржуваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оскаржуваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 1 Закону України Про іпотеку , іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України Про іпотеку обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьоїстатті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України Про іпотеку , відповідно до якої взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року).

Згідно п. п. 25-27 Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) після виконання зобов'язання, забезпеченого іпотекою, іпотекодержатель зобов'язаний протягом десяти днів надіслати реєстратору письмове повідомлення про виключення запису з Реєстру з обов'язковим зазначенням порядкового номера запису. Запис про обтяження майна іпотекою може бути виключений на підставі рішення суду з обов'язковим зазначенням порядкового номера запису. Реєстратор вносить до Реєстру відомості про виключення запису в день надходження повідомлення чи рішення суду. У разі виключення запису до Реєстру вносяться: 1) дата і номер повідомлення, що надійшло від іпотекодержателя, чи рішення суду, яке є підставою для виключення запису; 2) дата виключення; 3) відомості про реєстратора.

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Відповідно до статті 17 Закону України Про іпотеку іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

1.1. Частиною п'ятою статті 3 Закону України Про іпотеку передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України ).

Згідно п. 9.3. договору іпотеки, укладеного між ТзОВ Міленіум та ОСОБА_3 29.12.2006 року, даний договір діє до повного виконання зобов'язання за кредитним договором.

Основне зобов'язання ТзОВ Міленіум за кредитним договором від 29.12.2006 року за № 494/2006 між ВАТ КБ Надра , правонаступником якого є позивач та ТзОВ Міленіум , не виконане.

З ухвали господарського суду від 15.05.2013 року вбачається, що вимоги ПАТ КБ Надра до ТзОВ Міленіум були включені до реєстру вимог кредиторів (4-та черга) (т. 4, а.с. 115).

З постанови про накладення арешту на майно від 28 лютого 2011 року слідчого з особливо великих справах відділу слідчого управління прокуратури Львівської області вбачається, що зазначене спірне майно також ще було предметом іпотеки за кредитним договором від 26.05.2008 року і крім того 22.01.2010 року старшим слідчим слідчого відділу управління прокуратури Львівської області на нього було накладено арешт. Проте, незважаючи на обтяження вказаного майна, в лютому 2010 року за невстановлених обставин, будинок по вул. Ярославенка, 19 у м. Львові та земельна ділянка, плошею 0,1 га, для обслуговування цього будинку, ОСОБА_3 відчужені ОСОБА_8 та ОСОБА_4

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України Про іпотеку правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Позивач заперечує підставність відсутності заборон на відчуження спірного майна.

Відповідачем ОСОБА_3, як іпотекодавцем, будь-якими належними доказами не спростовано дане твердження позивача та не доведено, що відсутність в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна заборони на відчуження спірного майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, наданої для обслуговування даного будинку, розташованої на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові,яке було передане в іпотеку, та зазначене у витягах за № 26145278 та № 26145226 від 08.02.2010 року, є підставною.

Вказаний іпотечний договір недійсним у судовому порядку не визнавався, що вказує на його правомірність та те, що такий є чинним.

З матеріалів справи вбачається, що підстав для виключення запису з Реєстру немає.

Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що іпотека не припинена.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що позовні вимоги позивача щодо визнання недійсними договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 437 і договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9, який діє за згодою батька ОСОБА_2 та матері ОСОБА_3,посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 444, є підставними.

В той же час, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частин 1, 5 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі впливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Таким чином відмова в задоволенні позову внаслідок пропуску строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог.

З матеріалів справи вбачається, що 07.07.2010 року ВАТ КБ Надра було подано заяву про уточнення позовних вимог (справа № 2-215/11 ) в тому числі і до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9,третьої особи ОСОБА_2,про визнання недійсними договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 437 і договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9, який діє за згодою батька ОСОБА_2 та матері ОСОБА_3,посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 444, а тому твердження позивача, що йому не було відомо про укладення спірних договорів є невірним та безпідставним (т. 3, а.с. 139-141).

Сторони не заперечують, що даний позов ухвалою суду залишено без розгляду.

З даними позовними вимогами позивач повторно звернувся в суд лише 02.06.2014 року.

19 травня 2015 року відповідачем ОСОБА_4 під час судового засідання було заявлено клопотання про те, що позивач пропустив строки звернення до суду, та просив застосувати строк позовної давності.

Про застосування строку позовної давності зазначали ОСОБА_3, ОСОБА_5 в поданих до суду першої інстанції письмових запереченнях.

На підставі викладеного, колегія приходить до переконання, що в задоволенні позовних вимог щодо визнаннянедійсними договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 437 і договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 438, необхідно відмовити за пропуском строку позовної давності.

Відповідно до п. 23 постанови № 5 пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин суди, при вирішенні спорів за участю майнових поручителів, мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Отже, безпідставним є і твердження апелянта ОСОБА_3, що оскільки їй не було відомо про укладення додаткової угоди № 4, внаслідок якої було збільшено відсоткову ставку, змінено ліміт заборгованості, що збільшило її відповідальність, то іпотека у відповідності до ч. 1 ст. 559 ЦК України також є припиненою, оскільки дана норма не розповсюджується на правовідносини, які виникли за договором іпотеки.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3, що іпотека за договором припинена, оскільки є похідною від основного зобов'язання, а на задоволення вимог кредитора ПАТ КБ Надра встановлено мораторій у зв'язку з визнанням ТзОВ Міленіум банкрутом і включенням вимог ПАТ КБ Надра до ТзОВ Міленіум в сумі 2 635 909 грн. до реєстру вимог кредиторів (4-та черга), колегія суддів відхиляє як безпідставні, оскільки з ухвали господарського суду від 15.05.2013 року вбачається, що такою не скасовувалось обтяження на спірне майно.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором виходив з того, що позичальником умови кредитного договору не виконані.

Згідно ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору чи вимог цього Кодексу, а згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зі змісту ст. 627 ЦК України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Звертаючись до суду з позовом позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України Про іпотеку та встановити початкову ціну, визначену на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності, проведеної відповідно до законодавства.

За змістом статті 11 Закону України Про іпотеку іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.

Відповідно до умов укладеного договору іпотеки він діє до повного виконання зобов'язання за кредитним договором.

Як зазначалось вище: зобов'язання за кредитним договором № 494/2006 від 29 грудня 2006 року відповідно до статті 599 ЦК України не припинились; договір іпотеки, укладений між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 29.12.2006 року в забезпечення виконання ТзОВ Міленіум зобов'язань за кредитним договором № 494/2006 від 29 грудня 2006 року, є дійсним.

У зв'язку з відчуженням 08.02.2010 року ОСОБА_3 будинку та земельної ділянки, шляхом укладенням договору купівлі-продажу та договору дарування, власниками даного іпотечного майна стали ОСОБА_4 та ОСОБА_9.

Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи врегульовано статтею 23 Закону України Про іпотеку , якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відтак, іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.

Положеннями частини першої статті 33 Закону України Про іпотеку встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Згідно частини третьої статті 33 Закону України Про іпотеку звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України Про іпотеку .

Положеннями частини першої статті 39 Закону України Про іпотеку передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до п. 1.4 договору іпотеки від 09.12.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованим за № 1884, узгоджена вартість предмету іпотеки становить 3787500 грн.

Виходячи зі змісту поняття ціна як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України Про іпотеку , можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України Про іпотеку встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом із тим згідно статей 19, 57 Закону України Про виконавче провадження сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.

Необхідно зазначити, що зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ОСОБА_10 Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-11цс18.

Проте ОСОБА_3 було заявлено клопотання про проведення експертизи для визначення ринкової вартості предмету іпотеки.

Згідно висновку № 4961/4962/4963 судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи по цивільній справі № 464/5474/15 від 28.02.2017 року, проведеної на підставі ухвали суду від 28.12.2015 року, вартість будинку за адресою вул. Ярославенка, 19 у м. Львові становить 20 950 917,00 грн., вартість земельної ділянки, наданої для обслуговування будинку, розташованої на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові становить 11 387 333,00 грн.

З розрахунку заборгованості вбачається, що відповідач порушив взяті на себе, згідно кредитного договору, зобов'язання.

З ухвали господарського суду від 15.05.2013 року вбачається, що сума заборгованості ТзОВ Міленіум становить 2 625 909,00 грн. (т. 2, а.с. 41).

Позивачем заборгованость станом на 15.05.2014 року розрахована в сумі 2659626 грн. 38 коп.

Відповідачі заборгованість по основній сумі кредиту не оспорюють.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За умовами договору вдачається, що сторони погодили щомісячну сплату відсотків за кредитом на фактичні залишки заборгованості за кредитною лінією за фактичний час користування, який наданий на 24 місяці - з 29 грудня 2006 року по 29 грудня 2008 року.

Отже починаючи з 29 грудня 2008 року, відповідач мав обов'язок незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами.

У пунктах 91-93 Постанови ОСОБА_10 Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України , яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

З розрахунку заборгованості вбачається, що позивач провів нарахування процентів за період 29.12.2006 року по 30.03.2011 року за відсотковою ставкою в розмірі 18.9% та не застосовував відсоткові ставки визначені укладеними додатковими угодами.

Відсотки за ставкою в розмірі 18.9%. за період з 29.12.2006 року по 29.12.2008 року розраховані відповідно до умов кредитного договору.

Проте, із зазначеного вище правового аналізу, колегія суддів приходить до переконання, що нарахування відсотків за період з 01.01.2009 року по 30.03.2011 року в сумі 640 662, 78 грн. є безпідставним.

Відповідно безпідставним є і нарахування 3% процентів річних за період з 15.05.2011 року по 14.05.2014 року та інфляційних за період 01.05.2011 року по 30.04.2014 року на нараховані проценти в сумі 640 662, 78 грн.

Отже, сума заборгованих процентів становить 167 401,49 грн. (період з 01.06.2008 року по 31.12.2008 року).

3% річних на суму заборгованих процентів за період з 15.05.2011 року по 14.05.2014 року становить 15 079, 89 грн. (167 401, 49 х 3% : 365 х 1096= 15079,89 грн.).

Інфляційне збільшенення суми заборгованих процентів за період 01.05.2011 року по 30.04.2014 року становить 11 048, 49 грн. (167 401, 49 х 1, 066 - 167 401,49 = 11 048, 49).

Отже загальна сума боргу становить 1 819 616, 54 грн. (1 490 000, 00 + 136086,67 +167 401, 49 +15 079, 89 +11 048, 49 = 1 819 616, 54 грн.).

Статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На підставі викладеного, колегія приходить до переконання, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства комерційний банк Надра до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 Мар яновича, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки слід задовольнити, проте в резолютивній частині рішення необхідно змінити суму боргу, зазначивши її в розмірі 1 819 616, 54 грн. та вказавши початкову ціну будинку, визначену в межах виконавчого провадження, але не менше 20 950 917,00 грн. та земельної ділянки, наданої для обслуговування даного будинку, розташованої на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові за початковою ціною, визначеною в межах виконавчого провадження, але не менше 11 387 333,00 грн. згідно висновку № 4961/4962/4963 судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи по цивільній справі № 464/5474/15 від 28.02.2017 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно положень ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню , або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, колегія суддів вважає за необхідне рішенняСихівського районного суду м. Львова від 19 травня 2015 року: в частині визнання недійсними договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, і договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9, скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовити. В частині звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 09.12.2006 року, рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його в цій частині у новій редакції.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 19 травня 2015 року в частині визнання недійсними договору купівлі-продажу частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 437 і договору дарування частини будинку та земельної ділянки від 08.02.2010 року укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_9, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрі за № 438 - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким з задоволенні цих позовних вимог відмовити.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 09.12.2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованим за № 1884, а саме на будинок, позначений на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельну ділянку, надану для обслуговування будинку розташованого на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, кадастровий номер 4610136800:01:005:0016 в рахунок погашення заборгованості ТзОВ Міленіум перед ВАТ КБ Надра за кредитним договором № 494/2006 від 29.12.2006 року в сумі 2 659 626 грн. 38 коп. та встановдення способу реалізації предмету іпотеки - нерухомого майна, а саме, будинку позначеного на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельної ділянкип, наданої для обслуговування будинку і розташованих на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, за початковою ціною, визначеною в межах виконавчого провадження, змінити, виклавши його в цій частині новій редакції:

Звернути стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 09.12.2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованим за № 1884, а саме на будинок, позначений на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 та земельну ділянку надану для обслуговування будинку, розташовану на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, кадастровий номер 4610136800:01:005:0016 в рахунок погашення заборгованості ТзОВ Міленіум перед ВАТ КБ Надра за кредитним договором № 494/2006 від 29 грудня 2006 року в сумі 1 819 616, 54 грн.

Встановити спосіб реалізації предмету іпотеки-нерухомого майна, а саме: будинку, позначеного на плані літерою А , загальною площею 463,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Ярославенка, 19 шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, згідно із Законом України Про виконавче провадження за початковою ціною визначеною в межах виконавчого провадження, але не менше 20 950 917,00 грн. та земельної ділянки, наданої для обслуговування будинку, розташованої на вул. Ярославенка, 19 у м. Львові, шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, згідно з Законом України Про виконавче провадження за початковою ціною визначеною в межах виконавчого провадження, але не менше 11 387 333,00 грн. згідно висновку № 4961/4962/4963 судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної та оціночно-земельної експертизи по цивільній справі № 464/5474/15 від 28.02.2017 року.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 01 серпня 2018 року.

Головуюча: Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

ОСОБА_11