Ухвала

від 10.08.2018 по справі 916/308/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

про розгляд заяви ліквідатора

"10" серпня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/308/16 Господарський суд Одеської області у складі судді Грабован Л.І.,

за участі секретаря судового засідання Майданик Ю.В.

дослідивши матеріали справи

за заявою боржника Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія „Браво" (65012, м. Одеса, Новощіпний ряд, буд. 2; код ЄДРПОУ 22484808)

про визнання банкрутом

за участю

представників сторін та учасників:

від кредитора: ПАТ АБ "Порто Франко" - Ногай Д.С. за довіреністю від 01.11.2017р.; ліквідатор банкрута: арбітражний керуючий Сніткіна І.А.;

від ОСОБА_4: ОСОБА_5 за довіреністю від 05.04.2018р.

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою підготовчого засідання суду від 25.02.2016р. (суддя - Лепеха Г.А.) порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ Компанія „Браво"; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Постановою Господарського суду Одеської області від 10.03.2016р. визнано банкрутом ТОВ Компанію „Браво"; відкрито відносно нього ліквідаційну процедуру; ліквідатором банкрута призначити голову ліквідаційної комісії Рябця О.М.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 31.05.2016р. затверджено звіт ліквідатора; затверджено ліквідаційний баланс ТОВ Компанії „Браво"; припинено юридичну особу ТОВ Компанію „Браво"; припинено повноваження ліквідатора банкрута - Рябця О.М.; провадження у справі припинено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2016р. апеляційну скаргу задоволено; ухвалу Господарського суду Одеської області від 31.05.2016р. скасовано; справу передано на розгляд господарського суду Одеської області на стадію ліквідаційної процедури.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.08.2016р. суддею Зеленовим Г.М. справу № 916/308/16 прийнято до свого провадження.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 25.10.2016р. задоволено заяву ліквідатора ТОВ Компанія "Браво"- Рябця О.М. про дострокове припинення повноважень ліквідатора ТОВ Компанія "Браво"; припинено повноваження ліквідатора ТОВ Компанія "Браво" Рябця О.М., призначеного постановою господарського суду Одеської області від 10.03.2016р.; призначено ліквідатором ТОВ Компанія "Браво" арбітражного керуючого Сніткіну І.А.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.02.2017р. суддею Грабован Л.І. справу № 916/308/16 прийнято до свого провадження.

31.07.2017р. ліквідатором банкрута арбітражним керуючим Сніткіною І.А. до господарського суду Одеської області подано заяву (т. 4 а.с.79-83) в межах справи про банкрутство про визнання недійсною додаткової угоди №2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу №1-L від 29.03.2002р., укладеної між АБ Порто-Франко , ТОВ Компанія „Браво" та ОСОБА_4; застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення ТОВ Компанія „Браво" предмету договору лізингу, а саме: комплексу приміщень, який складається з п'яти житлових квартир (кВ.7,8,8-а,10,15), розташованих за адресою: Україна, м. Одеса, Французький бульвар,1.№ і разом складає триповерховий будинок загальною площею 418,3 кв.м; в разі неможливості повернення предмету лізинга, стягнення з ОСОБА_4 на користь ТОВ Компанія „Браво 5 196 708 грн. у якості відшкодування витрат за договором фінансового лізингу №1-L.

В уточненнях до заяви (т.7 а.с.26-28) ліквідатор просить визнання недійсною додаткову угоду №2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу №1-L від 29.03.2002р., укладеною між АБ Порто-Франко , ТОВ Компанія „Браво" та ОСОБА_4; застосувати наслідки недійсності правочину шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ТОВ Компанія „Браво 5 196 708 грн. у якості відшкодування витрат за договором фінансового лізингу №1-L.

Стислий виклад позицій заявника та учасників справи

У заяві ліквідатор посилається на те, що:

- додаткова угода №2 до договору фінансового лізингу, який є змішаним договором та містить елементи договору оренди та договору купівлі-продажу, підлягала обов'язковому нотаріальному посвідченню, недодержання цієї вимоги є підставою для визнання договору нікчемним;

- вважає, що угода укладена із є грубим порушенням вимог законодавства та призвела до банкрутства ТОВ Компанія Браво , оскільки цією угодою сторони внесли зміни до договору лізингу замінивши лізингоодержувача ТОВ Компанія Браво на нового лізингоодержувача ОСОБА_7 після того, як ТОВ Компанія Браво було сплачено за договором 6 196 708 грн., тобто більш ніж 70% за договором фінансового лізину від 29.03.2002р. за комплекс приміщень, безоплатно, тобто на вкрай не вигідних умовах передані права лізингоодержувача на предмет лізингу, за який були сплачені ці кошти;

- вказує, що додаткова угода щодо зміни лізингоодержувача від 01.08.2014р. про безоплатну передачу майна боржника у власність ОСОБА_4 є доказом зловмисної домовленості між сторонами; укладена всупереч основній меті та завданням ТОВ Компанія Браво , мала на меті штучне виведення активів банкрута внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;

- ТОВ Компанія Браво всупереч основній меті і завдання взяло на себе зобов'язання, в результаті чого стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; здійснило відчуження майна безоплатно тобто на вкрай невигідних умовах;

- застосування наслідків недійсності правочину у вигляді стягнення коштів ліквідатор обґрунтовує відсутністю об'єкту фінансового лізингу.

Заявник посилається на норми ст.ст. 215, 216, 233, 509, 760, 806, 811, 220, 627 ЦК України, Закон України Про фінансовий лізинг .

У поясненнях від 19.03.2018р. (т.7 а.с.114-115, 123- 124) ліквідатор вказує на те, що наслідком недійсності договору має бути згідно з ч. ст. 216 ЦК України повернення сторін у колишній стан, тому ОСОБА_4 має повернути банкруту право лізингоодержувача за договором фінансового лізингу від 29.03.2002р., за яким сплачено лізингодавцю 5 196 708 грн. В силу того, що вказані права повернути неможливо, оскільки предмета договору не існує, що підтверджується актом ліквідатора від 11.12.2017р., довідкою Приморської районної адміністрації №01-13/621/2вих. від 12.01.2018р. та довідкою Управління ДАБІ ОМР №а-8/3/вх. Від 12.01.2018р. якими встановлено, що за адресою АДРЕСА_2 триповерховий будинок загальною площею 418,3 кв.м, що належить ОСОБА_7 не перебуває, застосуванню підлягає ч.1 ст. 216 ЦК України та ОСОБА_7 повинен відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, що існують на момент відшкодування. Ціна договору та сплачена за ним сума ТОВ Компанія Браво є сталою оскільки є договорі відсутня фактична можливість для зміни, оскільки об'єкт фінансового лізингу відсутній, на даний момент визначити його вартість не виявляється можливим. Ліквідатор вважає, що ОСОБА_4 завдано збитків банкрута на суму 5 196 708 грн., що підтверджується виписками за особового рахунку банкрута, тому просить стягнути з вказаної особи на користь банкрута кошти в розмірі 5 196 708 грн.

22.01.2018р. АБ „ПОРТО-ФРАНКО" до господарського суду Одеської області надано відзив на заяву ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Сніткіної І.А. (т. 7 а.с. 37-41), в якому викладено прохання задовольнити заяву. В обґрунтування викладеного зазначено, що 29.03.2002р. між АБ „ПОРТО-ФРАНКО" та ТОВ „Компанія „Браво" був укладений договір фінансового лізингу №01-L, відповідно до умов якого лізингодавець передає лізингоодержувачу в платне користування на умовах фінансового лізингу майно. 01.08.2014р. між АТ „ПОРТО-ФРАНКО", ТОВ „Компанія „Браво", а також ОСОБА_4 було укладено додаткову угоду №2 до договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р., відповідно до якої вирішено внести зміни до договору лізингу, замінивши лізингоодержувача ТОВ „Компанія „Браво" та нового лізингоодержувача ОСОБА_4. У відповідності до положень ст. 5 Закону України „Про фінансовий лізинг" заміна лізингоодержувача повинна здійснюватись на підставі договору сублізингу, а не додатковою угодою до договору фінансового лізингу. Майно, яке передавалося за умовами договору лізингу перебувало у власності АБ „ПОРТО-ФРАНКО" починаючи з 29.03.2002р., а тому ціна об'єкту не визначена станом на 01.08.2014р., не відповідає фактичній ринковій вартості об'єктів нерухомості на дату відчуження майна банку, оскільки за цей час індексація вартості майна попереднім керівництвом не проводилась, оцінка вартості майна на день відчуження не була проведена. АБ „ПОРТО-ФРАНКО" вважає, що до даної угоди необхідно застосовувати норми ч. 2 ст. 811 ЦК України, яка вказує на обов'язковість нотаріального посвідчення додаткової угоди №2, однак остання укладена у простій письмовій формі. За умовами договору фінансового лізингу №01-L та додатку №1 до даного договору ТОВ „Компанія Браво", починаючи з 02.05.2002р. повинна була сплатити 7 418 939 грн. за комплекс приміщень, тоді як до 01.08.2014р. було сплачено 5 196 708 грн., тобто більш, ніж 70 % за договором фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р., а вже після цього було укладеного додаткову угоду №2. АБ „ПОРТО-ФРАНКО" вказано, що метою додаткової угоди стосовно заміни лізингоодержувача від 01.08.2014р. було штучне виведення активів ТОВ „Компанія „Браво" внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; між ТОВ „Компанія „Браво", ОСОБА_4 та АБ „ПОРТО-ФРАНКО" було укладено правочин, який суперечить ст. 203 ЦК України та інтересам суспільства та його моральним засадам, оскільки ТОВ „Компанія „Браво" безоплатно здійснило відчуження майна, відмовившись від власних майнових вимог на користь ОСОБА_4, що призвело до визнання її банкрутом, внаслідок чого майна боржника стало недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

16.02.2018р. ПАТ АБ ПОРТО-ФРАНКО надані суду копія позовної заяви, рішення Приморського районного суду м. Одеси та ухвала Апеляційного суду Одеської області у справі №522/20729/14-ц.

Представником ОСОБА_7 надані заперечення на заяву від 18.05.2018р. (т.8 а.с.125-129) та відповідь на пояснення на заперечення (т.10 а.с.175-177) , в яких викладено прохання залишити заяву без розгляду з наступних підстав:

- додаткову угоду №2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу №01-д від 29.03.2002р. не може бути визнано недійсною, оскільки її було укладено майже за два роки до порушення справи про банкрутство, ст. 20 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом передбачено можливість визнання договорів недійсними в межах справи про банкрутство за заявою арбітражного керуючого, які вчинені протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство;

- Приморським районним судом м. Одеси у рішенні від 26.03.2015р. у справі №522/2079/14-ц, залишеним без змін ухвалою Одеського апеляційного суду від 14.07.2015р. встановлено, що немає правових підстав для визнання вказаної угоди недійсною та застосування наслідків недійсності правочину, сторонами додаткової угоди не було порушено вимог закону;

- вимогу щодо нотаріального посвідчення додаткової угоди №2 до договору фінансового лізингу вважає необґрунтованою, оскільки згідно ч.1 ст. 6 Закону України Про фінансовий лізинг договір лізингу має бути укладений у письмовій формі, додаткова угода є його частиною, тому її теж було укладено у простій письмовій формі;

- з посиланням на п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними , ст. 232 ЦК України, вказує на те, що для визнання недійсним правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості, необхідно встановити факт зловмисної домовленості представника з іншою особою (свідоме вчинення правочину всупереч інтересам довірителя), наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками, а у даній справі не має підстав вважати укладення додаткової угоди за злочинною домовленістю, вважає, що зловмисна домовленість може існувати лише між представниками однієї сторони з другою стороною, а не між сторонами;

- заперечуючи проти доводів ліквідатора банкрута про те, що ТОВ Компанія Браво на вкрай невигідних умовах передано права лізінгоодержувача на майно, що є предметом лізингу ОСОБА_4, представник останнього повідомляє, що договір лізингу було укладено 29.03.2002р., строк договору по 2.12.2037р., до якого майно не могло належати на праві власності боржнику; за умовами договору фінансового лізингу ТОВ Компанія Браво несла лише фінансові зобов'язання, їх загальна сума 7 418 939 грн.; з моменту укладення договору лізингу до моменту підписання додаткової угоди минуло 12 років, за цей час майно, передане у лізинг прийшло у неналежний стан, тобто ТОВ Компанія Браво невигідно було залишатись стороною договору фінансового лізингу;

- вважає, що арбітражний керуючий не навів доказів зміни фінансового стану боржника, не надав фінансові баланси компанії на момент укладення договору фінансового лізингу і на момент укладення додаткової угоди №2 до цього договору;

- лізингодавець за договором перебуває у стані ліквідації, а його майно розпродається, тому сумнівною вважає можливість завершення договору фінансового лізингу та передачу майна банкруту згідно його умов;

- у відповідь на посилання ліквідатора банкрута на те, що відчуження майна на користь ОСОБА_7 призвело до визнання його банкрутом, пояснює, що згідно п.7.1 договору фінансового лізингу від 29.03.2002р. протягом усього строку дії договору нерухомість є власністю лізингодавця, тобто майно не належало банкруту, арбітражним керуючим не наведено жодного доказу на підтвердження факту використання ним вказаного майна у своїй господарській діяльності.

Процесуальні дії суду у справі.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.08.2017р. (т. 4 а.с. 112-115) прийнято заяву ліквідатора до розгляду; залучено ОСОБА_4 до участі у справі № 916/308/16 про банкрутство ТОВ Компанія "Браво" в якості учасника.

Ухвалами господарського суду Одеської області від 14.08.2017р. (т. 4 а.с. 131), 15.09.2017р. (т. 5 а.с. 72-73), 01.11.2017р. (т. 6 а.с. 29-31), від 27.11.2017р. (т. 6 а.с. 124-125), від 13.12.2017р. (т. 6 а.с. 147-148), від 22.12.2017р. (т. 6 а.с. 158-159), від 22.01.2018р. (т. 7 а.с. 52-53) та від 19.02.2018р. (т. 7 а.с. 90-91) відкладався розгляд справи у тому числі і заяви ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Сніткіної І.А про визнання недійсною додаткової угоди № 2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу № 1-L від 29.03.2002р.; зобов'язано ОСОБА_4 надати відзив на заяву ліквідатора про визнання недійсною додаткової угоди № 2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу № 1-L від 29.03.2002р., укладеної між АБ „Порто-Франко", ТОВ „Компанія Браво" та ОСОБА_4 з врахуванням уточнень.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 01.11.2017 (т.6 а.с.150) зобов'язано Адресно-довідкове бюро ВГІРФО ГУМВС України в Одеській області надати суду інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1., реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1); зобов'язано Головне управління ДМС в Одеській області надати суду інформацію про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_1., реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1).

ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про відкладення розгляду справи та визнання причин неявки поважною від 18.04.2018р. (т.8 а.с.105) у зв'язку із лікуванням за кордоном. (т.8 а.с.156-157). На підставі наданих доказів цього, причина неявки вказаної особи у судові засідання та ненадання своєчасно відзиву на заяву судом було визнано поважною.

Фактичні обставини, встановлені судом та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Відповідно п. 1 договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р. (т. 4 а.с. 84-88), укладеного між Акціонерним комерційним банком „ПОРТО-ФРАНКО", ТОВ „Компанія „Браво" Акціонерний комерційний банк „ПОРТО-ФРАНКО" передає ТОВ „Компанія „Браво", а ТОВ „Компанія „Браво" отримує від Акціонерного комерційного банку „ПОРТО-ФРАНКО" в платне користування на умовах фінансового лізингу комплекс приміщень, який складається з п'яти житлових квартир та разом складає триповерховий будинок загальною площею 418, 3 квадратних метра.

Згідно п. 1.3. вказаного договору вартість нерухомості, що передається в лізинг становить 3 060 000, 00 грн.

П. 4.1. зазначеного договору передбачено, що передача Акціонерним комерційним банком „ПОРТО-ФРАНКО" та прийняття ТОВ „Компанія „Браво" нерухомості засвідчується актом приймання-передачі нерухомості в лізинг. Після підписання акта нерухомість зараховується на баланс ТОВ „Компанія „Браво" з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Відповідно до п.7.3 договору умови переходу права власності на нерухомість при виконанні лізингоодержувачем платежів по договору у повній сумі.

На виконання умов договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р., між Акціонерним комерційним банком „ПОРТО-ФРАНКО" та ТОВ „Компанія „Браво" був складений та підписаний акт №1 від 05.04.2002р. приймання-передачі нерухомості в лізинг до договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р. (т. 4 а.с. 89-90).

01.08.2014р. між АБ „ПОРТО-ФРАНКО", ТОВ „Компанія „Браво" та ОСОБА_4 була укладена додаткова угода №2 до договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р. (т. 4 а.с. 100-101), відповідно до якої сторони дійшли згоди внести зміни до договору, замінивши лізингоодержувача ТОВ „Компанія „Браво" та нового лізингоодержувача ОСОБА_4; сторони домовились, що заміна сторони, яка іменується лізингоодержувач у зобов'язаннях, що виникли на підставі договору, вважається такою, що відбулася з моменту підписання цього договору сторонами. З моменту набуття чинності цим договором до нового лізингоодержувача переходять усі права і зобов'язання первісного лізингоодержувача як сторони, що іменується лізингоодержувач у зобов'язаннях, що виникли на підставі договору, в обсязі та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором. У зв'язку зі здійсненням на підставі цього договору зміни сторони у договорі лізингоодержувачем за договором стає ОСОБА_4.

ТОВ Компанія Браво сплачено ПАТ АБ Порто-Франко за вказаним договором лізингу 5 196 798 грн., про що свідчить довідка банку від 28.07.2017р. №04/3908 (т.7 а.с.87) та виписки за особовими рахунками банкрута (т. 4 а.с.135-153).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси, у справі №522/20729/14-ц від 26.03.2015р. (т 7 а.с.79- 81), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 14.07.2015р. (т.7 а.с.82-86) у задоволенні позову ПАТ АБ ПОРТО -ФРАНКО в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в АБ ПОРТО-ФРАНКО Красюк І.І. до ТОВ Компанія Браво , ОСОБА_4 про визнання недійсною додаткової угоди №2 до договору фінансового лізингу №01-L від 29.03.2002р. відмовлено, встановлено, що не має жодних правових підстав щодо визнання вказаної додаткової угоди недійсною та для застосування наслідків недійсності правочину. У рішеннях суду зазначено, що враховуючи норми Податкового кодексу України в ред.. 01.09.2014р. чинній на час укладення додаткової угоди від 01.08.2014р. необґрунтованими є посилання позивача , що не проведення актуальної експертної оцінки об'єкту призвело до зниження зміни договору, о стало наслідком зменшення податкових зобов'язань. Та визнані необґрунтованими посилання позивача на недійсність угоди з огляду на норму ст. 52 Закону України Про банки та банківську діяльність , оскільки угода укладена банком з пов'язаною особою. Вказаними рішеннями судів встановлено, що на виконання умов договору фінансового лізину від 29.03.2002р. новий лізингоодержувач ОСОБА_4 сплатив ПАТ АБ Порто-Франко ціну предмет позову в повному обсязі 3 060 000 грн.

Ліквідатором банкрута арбітражним керуючим Сніткіною І.О. складено акт (т.7 а.с.36) про відсутність об'єкту фінансового лізингу за адресою АДРЕСА_2.

Згідно листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 12.01.2018р. №01-8/3вх надані містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за адресою АДРЕСА_2 за №01-06/379 від 18.03.2016р. у вересні 2016р. зареєстрована декларація про початок будівельних робіт за №ОД 083162631926.

Документи реєстраційних справ №455971551101, наданих Відділом документального та інформативного забезпечення Управління державної реєстрації Юридичного департаменту Одеської міської ради (т.9 а.с.132-156, т.10 а.с.1-157) свідчать про те, що об'єкти нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 були зареєстровані за ОСОБА_4, реєстраційні справи на підставі яких було отримано наступні свідоцтва про право владності №26945066, 26942335, 26943599 від 17.09.2014р. на підставі яких ОСОБА_4 отримав у власність майново-житловий комплекс за адресою АДРЕСА_2 на зберігання до архіву Управління не надходили.

Норми права, які застосовує суд.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ГПК України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно ч.1, 4 ст. 2 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. Провадження у справах про банкрутство окремих категорій боржників регулюється з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Ч.4 ст. 11 ГПК України передбачає застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі Сокуренко і Стригун проти України від 20 липня 2006 року зазначив, що фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі Занд проти Австрії висловлено думку, що термін судом, встановленим законом у пункті першому статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...] .

Відповідно до положень ч.6 ст.12 ГПК господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження з урахуванням особливостей, встановлених Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом .

Згідно з пунктами 8 частини 1 статті 20 ГПК господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 10 Закону № 2343-XII, відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.

Системний аналіз положень Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми Закону № 2343-XII мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону № 2343-XII); за позовом розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону № 2343-XII); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону № 2343-XII); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону № 2343-XII); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону № 2343-XII).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону № 2343-XII, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Згідно з частиною другою статті 4 ЦК основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс України. Відповідно до положень частини третьої статті 104 ЦК порядок припинення юридичної особи в процесі відновлення її платоспроможності або банкрутства встановлюється законом.

Таким чином і з огляду на положення статей 4, 104, 110-112 ЦК, Закон № 2343-XII є частиною цивільного законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон, також норм ЦК, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Так, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК і загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК.

Отже, ЦК імперативно не визнає оспорюваний правочин недійсним, а лише допускає можливість визнання його таким у судовому порядку, при цьому, визнання такого правочину недійсним відбувається судом, по-перше, за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, а по-друге, якщо в результаті судового розгляду такого звернення буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину. Вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 13.04.2016р. №3-304гс16.

Зважаючи на викладене, суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство ТОВ Компанія Браво розглядає заяву ліквідатора банкрута про визнання правочину за участю боржника недійсним за загальними нормами цивільного законодавства в межах провадження у справі про банкрутство.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановляє наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Згідно ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відповідно до ст. 6 Закону України „Про фінансовий лізинг" Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Згідно ст. 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч.ч. 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За положеннями ч.1 ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається недійсним.

Ч. 1 ст. 233 ЦК України передбачено що правочин, який вчинено особою. під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За роз'ясненнями, наданими у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

Ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача. Доведення того, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено або було б вчинено на інших умовах, покладається на позивача.

Таким чином, при вирішенні спору про визнання правочину недійсними на підставі ст.ст. 232, 233 ЦК України суд здійснює аналіз доведеності позивачем факту зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Ст. 14 ГПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі „Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що хоча п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітися як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі „Трофимчук проти України").

П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

У рішенні Європейського Суду з прав людини "Савенков проти України" від 02.05.2013р. "Папазов проти України" від 15.03.2012р. зазначено, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника.

Нормами Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом строків розгляду заяв про визнання угод недійсними в межах справи про банкрутство не встановлено. Суд встановивши очевидну складність вказаної заяви, поведінку учасників, наявність поважних причин неявки ОСОБА_4, ступінь важливості предмета спору для учасників, розглянув заяву з врахуванням критерію розумності тривалості провадження з огляду на завдання господарського судочинства, мету справи та необхідність захисту прав кредиторів та учасників справи.

Висновки суду

Договір лізингу було укладено 29.03.2002р. строком до 2.12.2037р., до якого майно не могло належати на праві власності боржнику; за умовами договору фінансового лізингу ТОВ Компанія Браво несла лише фінансові зобов'язання, їх загальна сума 7 418 939 грн.; з моменту укладення договору лізингу до моменту підписання додаткової угоди минуло 12 років, за цей час майно знищено, що підтверджується наданими документами.

Посилання ліквідатора банкрута на те, що відчуження майна на користь ОСОБА_7 призвело до визнання його банкрутом спростовуються тим, що згідно п.7.1 договору фінансового лізингу від 29.03.2002р. протягом усього строку дії договору нерухомість є власністю лізингодавця, тобто майно не належало банкруту, арбітражним керуючим не надано доказів використання вказаного майна ТОВ Компанія Браво у своїй господарській діяльності.

Доводи заявника про те, що ТОВ Компанія Браво всупереч основній меті і завдання взяло на себе зобов'язання, в результаті чого стало неплатоспроможним та виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; здійснило відчуження майна безоплатно тобто на вкрай невигідних умовах не знаходять підтвердження з огляду на те, що по-перше майно не стало власністю ТОВ Компанія Браво ; неоплатність угоди, яка оформлена спірною додатковою угодою не є доказом зловмисної домовленості або наявності тяжких обставин, передбачених законом

Доводи заявника про те, що додаткова угода щодо зміни лізингоодержувача від 01.08.2014р. про безоплатну передачу майна боржника у власність ОСОБА_4 є доказом зловмисної домовленості між сторонами; укладена всупереч основній меті та завданням ТОВ Компанія Браво , мала на меті штучне виведення активів банкрута внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів не підтверджені та необґрунтовані, є припущеннями.

Не приймаються до уваги і посилання заявника на наявність такої підстави визнання нікчемною додаткової угода №2 до договору фінансового лізингу, за відсутності нотаріального посвідчення, оскільки згідно ч.1 ст. 6 Закону України Про фінансовий лізинг договір лізингу має бути укладений у письмовій формі, додаткова угода є його частиною, тому її теж було укладено у простій письмовій формі, тобто нотаріального посвідчення угоди законодавство не вимагало.

Суд дійшов висновку про недоведеність заявником факту зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину, який оскаржується, тому відмовляє у задоволенні заяви.

При цьому судом не приймаються до уваги доводи представника ОСОБА_4 щодо недотримання заявником норм ст. 20 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при подачі заяви, оскільки заяві подана не на підставі цієї статті Закону, а на загальних підставах, передбачених ЦК України, а саме ст. 233 ЦК України.

Посилання представника ОСОБА_4 на те, що подаючи заяву ліквідатор мав на меті добитись нового слухання справи та нового її вирішення, порушуючи принцип правової визначеності, за наявності рішення Приморського районного суду яким вирішено спір між сторонами та відмовлено у визнанні додаткової угоди до договору лізингу недійсною за відсутності порушень приписів ст. 203 ЦК України, не ґрунтується на засадах верховенства права, оскільки заява подана з інших правових підстав та національним законодавством не передбачено заборони на розгляд такої заяви, що узгоджується із задекларованим у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом на справедливий суд, яке включає в себе право на доступ до суду.

Приймаючи до уваги відсутність підстав, з якими пов'язується недійсність додаткової угоди до договору, суд відмовляє у задоволенні заяви ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Сніткіної І.А. про визнання додаткової угоди до договору недійсним.

Керуючись ч. 4 ст. 10, ст. 95 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ст. 234 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія „Браво" арбітражного керуючого Сніткіної Ірини Анатоліївни про визнання недійсною додаткової угоди №2 від 01.08.2014р. до договору фінансового лізингу №1-L від 29.03.2002р., укладеною між АБ Порто-Франко , ТОВ Компанія „Браво" та ОСОБА_4 та застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення з ОСОБА_4 на користь ТОВ Компанія „Браво 5 196 708 грн. у якості відшкодування витрат за договором фінансового лізингу №1-L відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття відповідно до ч. 1 ст. 235 Господарського процесуального кодексу та ч. 4 ст. 8 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Ухвала може бути оскаржена у порядку, встановленому ст. ст. 254, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, ст. 8 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Копію ухвали надіслати: ТОВ "Експерт Партнер" (65091, м. Одеса, вул. Картамишевська, буд. 9), ПАТ АБ "Порто-Франко" (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 10), ліквідатору банкрута арбітражному керуючому Сніткіній І.А. (65026, АДРЕСА_4), ОСОБА_4 (65082, АДРЕСА_3), ОСОБА_5 (65058, АДРЕСА_1).

Суддя Л.І. Грабован