Постанова

від 05.09.2018 по справі 522/24628/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 522/24628/16-ц

провадження № 61-3920св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року у складі судді Бойчука А. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Журавльова О. Г., Комлевої О. С., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року у цивільній справі № 522/21172/16-ц ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 27 серпня 2011 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_1, який було розірвано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2016 року. ОСОБА_1 за час шлюбу з нею 07 лютого 2012 року була придбана квартира АДРЕСА_1. Вказувала, що вказана квартира належить подружжю на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу між ними у рівних ідеальних частках - по 1/2 частки кожному, оскільки зазначене майно набувалося сторонами по справі за рахунок спільних сімейних грошових коштів, у той час як ОСОБА_1 вважає вказану квартиру своєю особистою власністю.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд поділити спільне сумісне майно подружжя, визнавши за нею право особистої приватної власності на 1/2 частку квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності.

Позовна заява мотивована тим, що 07 лютого 2012 року ним була придбана спірна квартира за час шлюбу з ОСОБА_2, проте ця квартира набута у власність за його особисті кошти, у зв'язку з чим є його особистою приватною власністю. На підтвердження своїх тверджень надав суду виписки з банків, з яких вбачається наявність у нього грошових коштів до реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 Вказував, що остання не визнає його право особистої приватної власності на спірну квартиру та вважає її спільною сумісною власністю подружжя.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 січня 2017 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 було об'єднано в одне провадження з цивільною справою № 522/21172/16-ц за позовом ОСОБА_2

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Суд вважав спірну квартиру особистою власністю ОСОБА_1, оскільки вона була придбана за його особисті кошти, що підтверджується виписками з банків, які засвідчують наявність у нього коштів до шлюбу з ОСОБА_2

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

Апеляційний суд погодився про необхідність врахування правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, та вважав, що ОСОБА_2 не спростувала доказів про придбання ОСОБА_1 спірного нерухомого майна за його власні кошти та не довела своєї участі у придбанні квартири.

У січні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу повністю на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли безпідставного висновку про те, що виписки з банку є беззаперечними доказами придбання спірної квартири виключно за особисті кошти ОСОБА_1 При цьому, суди не звернули увагу на те, що останнім навіть не надано доказів того, що вказані кошти знімалися ним з рахунків у банках безпосередньо перед придбанням квартири.

Посилається, що суди взагалі не взяли до уваги наданих нею доказів на підтвердження того, що вона фінансово приймала участь у придбанні спірної квартири за час їхнього шлюбу.

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до суду не подав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Судами встановлено, що 27 серпня 2011 року між ОСОБА_2 (дошлюбне прізвище - Романтєєва) та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований другим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, актовий запис № 293.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_3, що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі, актовий запис № 9705.

Шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2016 року.

Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 10 лютого 2012 року, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1

З договору купівлі-продажу від 07 лютого 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левченко Н. А. та зареєстрованого в реєстрі 07 лютого 2012 року за № 170, вбачається, що ОСОБА_1 була придбана вказана квартира загальною вартістю 546 054 грн (том 1, а. с. 4-5).

Задовольняючи позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що спірна квартира є особистою власністю ОСОБА_1, оскільки придбана ним за власні кошти, що підтверджується наданими ним доказами, а саме: банківською випискою з особового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_1 у акціонерному товаристві Імексбанк , відповідно до якої у період з 14 грудня 2007 року по 16 березня 2009 року підтверджується наявність депозиту у розмірі 70 000 грн.; банківською випискою з особового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_2 у акціонерному товаристві Імексбанк , відповідно до якої у період з 28 березня 2007 року по 30 квітня 2009 року підтверджується обіг грошових коштів (нарахування заробітної плати та зняття) на загальну суму 48 743,71 доларів США; банківською випискою з особового рахунку ОСОБА_1 НОМЕР_3 у акціонерному товаристві Імексбанк , відповідно до якої у період з 14 серпня 2008 року по 16 лютого 2009 року підтверджується наявність депозиту у розмірі 14 000 доларів США.; банківськими виписками на підтвердження наявності у ОСОБА_1 депозиту у публічному акціонерному товаристві акціонерному банку Південний на суму 30 000 доларів США у період з 03 грудня 2010 року по 03 червня 2011 року та на підтвердження отримання заробітної плати на особистий рахунок у цьому банку у період з 24 березня 2009 року по 26 серпня 2011 року на загальну суму 45 355 доларів США.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можна.

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує .

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, який уже було оприлюднено на час ухвалення судових рішень.

Вирішуючи спір, суди послалися на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, проте не звернули уваги на змінену по суті правову позицію Верховного Суду України у справі № 6-843цс17 від 24 травня 2017 року, яка відповідає нормам СК України про презумпцію спільності майна подружжя , за якою саме особа, яка заявляє відповідні вимоги, спростовує цю презумпцію, а не навпаки.

Судами не було забезпечено повний та всебічний розгляд справи, не встановлено достовірно, за рахунок яких коштів була придбана спірна квартира, чи придбавалася вона особисто у приватну власність ОСОБА_1, чи на потреби сім'ї, чи достатньо наданих нимдоказів для спростування матеріально-правової презумпції спільності майна подружжя.

Сама по собі наявність у ОСОБА_1 коштів до укладення шлюбу з ОСОБА_2 не може бути беззаперечним підтвердження того, що спірна квартира була придбана ним за ці кошти без надання відповідних доказів. Суди чітко не встановили зв'язок вказаних коштів з придбанням спірної квартири та не надали належної оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що сторони придбали спірну квартиру за час шлюбу, в інтересах сім'ї, за спільні грошові кошти.

Крім того, суди не звернули уваги та не надали належної оцінки нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_2 від 07 лютого 2012 року про її згоду на придбання ОСОБА_1 спірної квартири , відповідно до якої кошти, які витрачаються на придбання квартири, є їх спільною сумісною власністю, а на придбану квартиру також поширюються норми права про спільну сумісну власність подружжя (том 2, а. с. 17).

Згідно з положеннями частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Положеннями частини 4 статті 10 ЦПК України 2004 року на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У статті 212 ЦПК України 2004 року визначено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

Суди не сприяли сторонам у всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не дослідили та не обґрунтували належним чином достатність та взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, відповідно, не навели у судових рішеннях належним чином результати оцінки доказів, мотиви їх прийняття та відхилення, достатність для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відхилення позовних вимог ОСОБА_2

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції всупереч частині другій статті 315 ЦПК України 2004 року в ухвалі не зазначив належним чином мотивів відхилення доводів апеляційної скарги, формально вказавши, що її доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.

Судові рішення судів попередніх інстанцій не мотивовані належним чином, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення вищевказаних положень закону та вимог статей 212-214, 315 ЦПК України 2004 року належним чином не встановили усі необхідні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, формально розглянули справу на користь ОСОБА_1, не забезпечили повного та всебічного її розгляду, не надали належної оцінки доводам учасників процесу та наданим ними доказам, що призвело до передчасного висновку про задоволення позову останнього та відмови у задоволенні позову ОСОБА_2

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені обома судами, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 13 грудня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В.Синельников

Ю. В.Черняк