Постанова

від 10.09.2018 по справі 917/2081/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" вересня 2018 р. Справа № 917/2081/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І., суддя Сіверін В. І. , суддя Слободін М.М.

при секретарі Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

прокурора - Зливка К.О., посвідчення №047938 від 13.09.2017 року;

1-го відповідача - не з'явився;

2-го відповідача - адвокат Балабанов Г.Л., довіреність від 26.06.2017 року, посвідчення НОМЕР_1 від 11.10.2017 року;

1-ї третьої особи - не з'явився;

2-ї третьої особи - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад", с. Розсошенці, Полтавського району, Полтавської області (вх. № 1461П/1-18)

на рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018 року, ухваленого в приміщенні господарського суду Полтавської області (суддя Солодюк О.В.), повний текст якого складено 01.06.2018 року

за позовною заявою Першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури Полтавської області, м. Полтава

до 1. Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області, м.Полтава

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад", с. Розсошенці, Полтавського району, Полтавської області

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову на стороні позивача : 1. Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, м. Полтава

2. Нестеренківська сільська рада Полтавського району Полтавської області, Полтавський район, Полтавська область

про визнання недійсним та скасування розпорядження, визнання недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту та зобов'язання повернути земельні ділянки

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17 позов задоволено; визнано недійсним та скасовано розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" №316 від 05.04.2011 року; визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку сільськогосподарського призначення від 23.12.2011 року, укладений між Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області та ТОВ "Полтава-Сад", згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 31,7790 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:0299); визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку сільськогосподарського призначення від 27.12.2011 року, укладений між Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області та ТОВ "Полтава-Сад", згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 43,0000 га (кадастровий номер 5324083700:00:002:0009); визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку сільськогосподарського призначення від 27.12.2011 року, укладений між Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області та ТОВ "Полтава-Сад", згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 11,4967 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:01); визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку сільськогосподарського призначення від 27.12.2011 року, укладений між Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області та ТОВ "Полтава-Сад", згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 12,5119 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:0300); зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" повернути земельні ділянки сільськогосподарського призначення (рілля) загальною площею 98,7876 га, що розташовані на території Нестеренківської сільської ради Полтавського району Полтавської області, у розпорядження держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області; стягнуто з Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області на користь прокуратури Полтавської області 4 800,00 грн. - витрати по сплаті судового збору; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" на користь прокуратури Полтавської області- 4 800,00 грн. - витрати по сплаті судового збору.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" з рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує про наступне.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочинів недійсними має доказувати неправомірність встановлення земельного сервітуту, а також наявність у 2-го відповідача можливості задоволення своїх потреб іншим способом.

Позивачем жодних доказів щодо відсутності у 2-го відповідача необхідності у встановленні земельного сервітуту чи можливості задовольнити власні потреби іншим способом до суду не надано.

Також, позивачем були пропущені строки позовної давності для звернення з позовом.

Спірні правовідносини щодо винесення головою Полтавської районної державної адміністрації розпорядження №316 від 05.04.2011 року та укладення договорів сервітуту виникли у 2011 році, у тексті позовної заяви позивач посилається на приписи п. 4.1 постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року №10, згідно якої у разі коли згідно з законом позивачем у справі виступає прокурор, позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

Отже, на думку апелянта, позивач мав можливість та обов'язок довідатися про існування оскаржуваного ним розпорядження №316 від 05.04.2011 року та укладення договорів сервітуту ще в 2011 році.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.07.2018 року суддею - доповідачем у справі визначено суддю Терещенко О.І. та сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Терещенко О.І, суддя Сіверін В.І., суддя Слободін М.М.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 19.07.2018 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" на рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17 залишено без руху; Товариство з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" зобов'язано усунути встановлені при поданні апеляційної скарги недоліки протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху; роз'яснено Товариству з обмеженою відповідальністю Полтава-Сад , що при невиконанні вимог даної ухвали, апеляційна скарга вважається неподаною та повертається апелянту.

08.08.2018 року на адресу суду від апелянта надійшла заява (вх.№6219), в якій останній просить долучити до матеріалів справи оригінал платіжного доручення від 06.08.2018 року №17078 на суму 11 757,00 грн.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 09.08.2018 року клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження задоволено; поновлено строк на подання апеляційної скарги; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад" на рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17; учасникам справи встановлено строк до 28.08.2018 року на протязі якого вони мають право подати відзив на апеляційну скаргу; призначено справу до розгляду на 06.09.2018 року; до розгляду апеляційної скарги дію рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі зупинено.

23.08.2018 року на адресу суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№6627), який долучений до матеріалів справи.

Позивач в обгрунтування своєї правової позиції вказує на наступне.

Господарський суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що договори про встановлення земельного сервітуту від 23.12.2011 року та 27.12.2011 року суперечать вимогам законодавства, внаслідок чого підлягають визнанню недійсними відповідно до статті 215 ЦК України та в силу статті 216 ЦК України правовим наслідком недійсності даних договорів має бути повернення апелянтом отриманих за недійсними договорами земельних ділянок у попередньому стані.

Також, зазначає, що прокуратура Полтавського району не зобов'язана була у 2010-2011 роках в силу повноважень, визначених нормами Закону України Про прокуратуру здійснювати систематичні перевірки законності усіх рішень та розпоряджень Полтавської районної державної адміністрації без виключення та контролювати подальше їх виконання.

Полтавською місцевою прокуратурою не пропущено строку позовної давності , оскільки порушення щодо її неповернення власнику триває і до цього часу та строки позовної давності не закінчились.

28.08.2018 року на адресу суду від 1-ї третьої особи надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін (вх.№6685), який долучений до матеріалів справи.

Перша третя особа вказує на те, що відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 01.03.2018 року Про затвердження переліку земельних ділянок - атласу №152, в який було внесено зміни наказаом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 29.03.2018 року Про внесення змін до наказу Головного управління від 01.02.2018 року №152 було затвероджено перелік зарезервованих земельних ділянок, які можуть бути передані учасникам АТО та альбом - атлас з резервування земельних ділянок на території відповідних адміністративно - територіальних одиниць Полтавської області, в тому числі і земельні ділянки площею 11,4967 га, кадастровий номер 5324083700:00:003:0301, площею 12,5119 га, кадастровий номер 5324083700:00:003:0300, кадастровий номер 5324083700:00:003:0299 площею 31,7793 га.

06.09.2018 року на адресу суду від 2-го відповідача надійшла відповідь на відзив, в якій останній просить задовольнити вимоги апеляційної скарги (вх.№6932), яка долучена до матеріалів справи.

Апелянт вказує про те, що саме позивач при поданні позовної заяви мав довести ті обставини, що він не тільки не знав про порушення прав держави внаслідок укладення спірних договорів сервітуту, але і не мав об'єктивної можливості дізнатися про такі обставини раніше 03.11.2017 року, з огляду на виникнення спірних правовідносин в 2011 році.

В момент виникнення спірних правовідносин, а саме в 2011 році чинне на той час законодавство передбачало обов'язок прокуратури здійснювати нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів.

06.09.2018 року на адресу суду від 2-го відповідача надійшли пояснення, в яких останній просить задовольнити вимоги апеляційної скарги (вх.№6933), які долучені до матеріалів справи.

Апелянт зазначає про те, що право сервітуту не підлягало продажу на земельних торгах в 2011 році, оскільки на час укладення таких договорів законодавство не передбачало проведення земельних торгів для укладення договорів сервітуту на земельні ділянки державної власності.

Апелянт є користувачем земельних ділянок суміжних з тими, на які встановлено спірні договори земельного сервітуту.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 06.09.2018 року оголошено перерву у розгляді справи до 10.09.2018 року.

У судовому засіданні 10.09.2018 року представник відповідача підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просив її задовольнити, скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Прокурор у судовому засіданні 10.09.2018 року заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Представники 1-го відповідача, 1-ї та 2-ї третіх осіб в судове засідання 10.09.2018 року не з'явились, хоча належним чином повідомлялися про дату, час та місце його проведення, про що свідчить штамп на зворотньому боці ухвали, якою було оголошено перерву у розгляді справи, про відправлення її копій сторонам і є доказом належного повідомлення учасників спору про дату, час та місце судового засідання відповідно до пунктів 3.5.2., 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України.

Крім того, вказану ухвалу суду від 06.09.2018 року було у встановленому порядку внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень та інформація у справі, що розглядається була розміщена за веб-адресою https://court.gov.ua/fair/ та www.hra.arbitr.gov.ua/sud5039.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, зокрема, було надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених статтею 42 Господарського процесуального кодексу України , колегія суддів вважає за можливе закінчити розгляд апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції неоспорених обставин справи, колегія суддів встановила наступне.

Головою Полтавської районної державної адміністрації прийнято розпорядження "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" №316 від 05.04.2011 року.

Надалі, Полтавською районною державною адміністрацією із ТОВ "Полтава-Сад" укладено договір про встановлення земельного сервітуту від 23.12.2011 року, відповідно до умов якого "Полтава-Сад" надано право обмеженого користування земельною ділянкою (земельний сервітут) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), що знаходиться за межами населених пунктів на території Нестеренківської сільської ради Полтавського району (землі запасу) площею 31,7790 га (землі сільськогосподарського призначення).

Цільове призначення земельної ділянки, на яку встановлюється сервітут, не змінюється.

Згідно п. 4.2 договору, цей договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації та діє до 23.12.2018 року.

Плата за встановлення сервітуту вноситься у грошовій формі в розмірі 21 904,63 грн. щорічно.

Договір зареєстрований у відділі Держкомзему у Полтавському районі Полтавської області, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 23.12.2011р. за №532400004001080.

Кадастровий номер земельної ділянки 5324083700:00:003:0299.

Також, 27.12.2011 року головою Полтавської районної державної адміністрації з ТОВ "Полтава-Сад" укладено договори з аналогічними умовами, строками, цільовим призначенням земельних ділянок, які зареєстровано у відділі Держкомзему у Полтавському районі Полтавської області 27.12.2011 року, а саме: договір, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 43,00 га, кадастровий номер 5324083700:00:002:0009, запис про державну реєстрацію №532400004001085; договір, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 11,4967га, кадастровий номер 5324083700:00:003:01, запис про державну реєстрацію №532400004001086; договір, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 12,5119 га, кадастровий номер 5324083700:00:003:0300, запис про державну реєстрацію №532400004001084.

Прокурор при зверненні до господарського суду Полтавської області з позовом посилається на те, що відповідно до норм ЦК України земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також у тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації № 316 від 05.04.2011 року "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" , не тільки порушує вимоги ст. 134 ЗК України щодо набуття права на оренду земельної ділянки державної власності на конкурентних засадах (земельних торгах), а й фактично призвело до порушення економічних інтересів держави, оскільки земельні ділянки вибули із державної власності безоплатно і Державний бюджет не отримав взагалі коштів від надання земельних ділянок у користування юридичній особі.

Враховуючи категорію та цільове призначення спірних земельних ділянок - землі запасу сільськогосподарського призначення (рілля), мету укладення спірних договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також оплатний характер цих договорів, між сторонами договорів склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельними ділянками для ведення ТОВ "Полтава-Сад" підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі наведеному у ст. 1 Закону України "Про оренду землі".

Отже, правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч. 2 ст. 124 та ч. 1 ст. 134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів.

В силу ч. 4 ст. 122 ЗК України, органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення на території області на даний час є Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області.

Не передбачено повноважень щодо звернення Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області до суду про визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення з чужого незаконного володіння.

Незаконна передача земельних ділянок ТОВ "Полтава-Сад" на підставі земельного сервітуту у спосіб не передбачений законодавством, порушує інтереси держави у сфері використання та охорони земель, ефективного і раціонального використання земельних ресурсів.

З огляду на викладене, прокурор у позові просив визнати недійсним та скасувати розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації № 316 від 05.04.2011 року "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)"; визнати недійсними вказані вище договори про встановлення земельного сервітуту та повернути земельні ділянки державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області.

22.05.2018 року господарським судом Полтавської облатсі прийнято оскаржуване рішення, з підстав викладених вище.

Переглянувши справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, остання, відповідно до статті 9 Конституції України набула статусу частини національного законодавства.

З прийняттям у 2006 році Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах Ryabykh v.Russia від 24.07.2003 року, Svitlana Naumenko v. Ukraine від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

У відповідності ст. 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно ст. 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості, проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Статтею 98 ЗК України передбачено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

У відповідності до ст. 99 ЗК України, передбачені види права земельного сервітуту, які власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення.

Відповідно до статті 100 ЗК України, сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Отже, земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також у тому разі, якщо потреби, такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом; обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 2-й відповідач не є власником земельних ділянок у якого є потреба у використанні суміжних (сусідніх) земельних ділянок, щоб усунути недоліки своїх ділянок, зумовлені їх місцем розташуванням або природним станом.

Посилання апелянта на те, що він є користувачем земельних ділянок, що межують з тими земельними ділянками, на які встановлено сервітут є необгрунтованими, оскільки обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб.

Апелянтом не надано належних та допустимих доказів в розумінні статтей 76-77 ГПК України неможливості задоволення його потреби при користуванні суміжними земельними ділянками в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої, влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок державної власності встановлений ст. 124 ЗК України та нормами Законом України "Про оренду землі".

Аналіз вимог ст. ст. 122, 124, ч. 1 ст. 123, п. 12 Розділу "Перехідні положення" ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття розпорядження відповідачем 1 та укладення договорів) дає підстави дійти висновку, що надання земельних ділянок в оренду, суборенду здійснюється у відповідному порядку. Тобто, на підставі рішень органів виконавчої влади, зокрема районних та обласних державних адміністрацій, за проектами відведення цих ділянок.

Приписами статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

У відповідності ч. 1 ст. 134 ЗК України, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як вже було зазначено вище, головою Полтавської районної державної адміністрації прийнято розпорядження "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" №316 від 05.04.2011 року в порушення вимоги ст. 134 ЗК України, що, фактично призвело до порушення економічних інтересів держави, оскільки земельні ділянки вибули із державної власності безоплатно.

Отже, місцевий господарський суд дійшов вірного та обгрунтованого висновку про те, що Полтавською районною державною адміністрацією ТОВ "Полтава-Сад" надано земельні ділянки сільськогосподарського призначення в порушення вимог законодавства, зокрема, порядку та підстав надання земельних ділянок.

Згідно ч. 1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, вимога про визнання недійсним та скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" №316 від 05.04.2011 року є обґрунтованою.

А отже, аргументи апелянта про те, що позивач, заявляючи вимогу про визнання правочинів недійсними має доказувати неправомірність встановлення земельного сервітуту, а також наявність у 2-го відповідача можливості задоволення своїх потреб іншим способом, втім позивачем жодних доказів щодо відсутності у 2-го відповідача необхідності у встановленні земельного сервітуту чи можливості задовольнити власні потреби іншим способом до суду не надано, не приймаються, оскільки є необгрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку сільськогосподарського призначення: від 23.12.2011року, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 31,7790 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:0299), від 27.12.2011року, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 43,0000га (кадастровий номер 5324083700:00:002:0009), від 27.12.2011 року, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 11,4967 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:01), від 27.12.2011 року, згідно якого передано в користування земельну ділянку (земельний сервітут) площею 12,5119 га (кадастровий номер 5324083700:00:003:0300), укладених між Полтавською районною державною адміністрацією Полтавської області та ТОВ "Полтава-Сад", колегія суддів зазначає наступне.

Зі змісту спірних договорів вбачається, що в них не ; зазначено потреб, для яких встановлюється сервітут, а вказано лише мету договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка відповідає правовідносинам щодо оренди землі.

Втім, в матеріалах справи відсутні докази того, що потреби суб'єкта господарювання, тобто, апелянта, а саме, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, не могли бути задоволені іншим способом, ніж встановлення земельного сервітуту.

Суть правовідносин між сторонами договорів, їх зміст та мета отримання земельних ділянок не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут, а зміст договорів суперечить зазначеним вище положенням ЦК України, ЗК України та Закону України "Про оренду землі".

Разом з тим, спірні договори не спрямовані на реальне настання наслідків, що ними обумовлені, а отже, у апелянта не виникло право на встановлення спірних земельних сервітутів.

Враховуючи категорію та цільове призначення спірних земельних ділянок - землі запасу сільськогосподарського призначення (рілля), мету укладення спірних договорів - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також оплатний характер цих договорів, господарський суд першої інстанції вірно встановив, що між сторонами договорів склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельними ділянками для ведення ТОВ "Полтава-Сад" підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі наведеному у ст. 1 Закону України "Про оренду землі".

Отже, правом земельного сервітуту було замінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч. 2 ст. 124 та ч. 1 ст. 134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів.

Також, обов'язок зі сплати орендної плати є нормативно врегульованим, однак до спірних договорів не долучено розрахунки орендної плати та не визначено нормативно грошову оцінку земель всупереч ч. 1 ст. 13 Закону України "Про оцінку земель".

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності - правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Частиною 3 ст. 207 ГК України передбачено, що у разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Згідно ст.1212 ЦК України особа, яка набуло майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Приписами ст. 152 ЗК України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною та відновлення стану земельної" ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Враховуючи те, що відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України, органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення на даний час є Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, а також те, що спірні договори про встановлення земельного сервітуту визнані судом недійсними, вказані земельні ділянки підлягають поверненню 2-м відповідачем державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області.

Щодо аргументів апелянта про те, що позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні до суду з даним позовом, колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 256 ЦК України визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

При цьому, встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України.

При цьому, початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду пов'язується як з об'єктивним моментом - наявністю порушення прав особи, так і з суб'єктивним, коли особа, яка звертається до суду, дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.

Отже, закон пов'язує початок перебігу позовної давності не з моментом проінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв'язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів.

З матеріалів справи вбачається, що органам прокуратури про порушення речового права держави як власника вказаних земельних ділянок та інших вимог земельного законодавства стало відомо 03.11.2017 року, тобто, з дати звернення Нестеренківської сільської ради з листом до Полтавської місцевої прокуратури від 03.11.2017 р. за №359.

А отже, прокурор звернувся до господарського суду першої інстанції про визнання недійсним та скасування розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту та повернення земельних ділянок з дотриманням вимог ст.ст. 256, 261 ЦК України, тобто, у межах строку позовної давності.

Аргументи апелянта про те, що позивач мав можливість та обов'язок, здійснюючи прокурорський нагляд довідатися про існування оскаржуваного ним розпорядження №316 від 05.04.2011 р. та укладення договорів сервітуту ще в 2011 р. є безпідставними, оскільки відповідно до ст. 19 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції станом на 05.04.2011 р.) перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю та не втручається в господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Також, є необгрунтованими посилання апелянта на п.10 Наказу Генеральної прокуратури № 3гн від 18.10.2010 р. щодо періодичності, але не рідше одного разу на місяць, перевірки законності правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, оскільки даний наказ не є законодавчим актом.

Не приймаються, також, посилання апелянта на постанови Вищого господарського суду України від 23.03.2016 року по справі № 922/4326/15 та від 19.10.2017 р. по справі № 910/23948/16 про застосування судом позовної давності, оскільки відповідно до ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII іншими судами при застосуванні норм права враховуються висновки щодо застосування таких норм права, викладені лише у постановах Верховного Суду.

Таким чином, необгрунтованими є аргументи апелянта про те, що позивач мав можливість та обов'язок довідатися про існування оскаржуваного ним розпорядження №316 від 05.04.2011 року та укладення договорів сервітуту ще в 2011 році.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України , статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією . Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4 , 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83 , частини першої статті 84 , статті 122 ЗК України , статей 1 , 2 , 6 , 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України ) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 , 19 Конституції України ).

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірних земельних ділянок із володіння 2-го відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЗК України , які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Отже, висновок місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року).

Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків господарського суду першої інстанції.

Відповідно до статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010р.)

Апелянту була надана можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання.

Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008р.)

Отже, на думку колегії суддів, під час розгляду справи її фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів; висновки суду відповідають цим обставинам, юридична оцінка надана їм з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Полтава-Сад", с. Розсошенці, Полтавського району, Полтавської області залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 22.05.2018р. у справі №917/2081/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у строк протягом двадцяти днів з дня її проголошення, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 13.09.2018 року.

Головуючий суддя Терещенко О.І.

Суддя Сіверін В. І.

Суддя Слободін М.М.