Постанова

від 17.09.2018 по справі 803/800/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2018 рокуЛьвів№ 876/6193/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Гуляка В.В., Шинкар Т.І.,

за участі секретаря судового засідання Федак С.Р.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.07.2018 року (головуючий суддя Денисюк Р.С.) ухвалене у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Луцьку у справі №803/800/18 за позовом Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

ВСТАНОВИВ:

Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів 02.05.2018 року звернулося в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг в якому просить стягнути з відповідача на користь держави в особі Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів в дохід державного бюджету на рахунки відкриті в управліннях Державної казначейської служби України (Держбюджет міста Луцька, 50070000, номер рахунку 31213230700002, МФО 803014, ідентифікаційний номер 38009628) адміністративно-господарські санкції в сумі 19306,79 грн. та пеню в сумі 185,28 грн.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 04.07.2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції Волинське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права просить скасувати рішення суду та задовольнити позов повністю. А саме вказує, що відповідач повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 19306,79 грн., у зв'язку із тим, що порушено терміни сплати адміністративно-господарських санкцій на 16 днів та сплатити пеню в розмірі 185,28 грн. Відповідач не виконав свого обов'язку в тій частині, що самостійно не забезпечив працевлаштування осіб з інвалідністю та покладає обов'язок працевлаштування на центр зайнятості та подав центру зайнятості звіти №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) не за всі місяці 2017 року, а лише 03.02.2017 року, 10.04.2017 року та 11.10.2017 року, а відтак роботодавцем не вчинено усіх дій, необхідних для працевлаштування інвалідів, тому підстави для звільнення від відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні в даному випадку відсутні. Також посилається на стягнення розміру судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу, яку стягнуто в розмірі 4700 грн, яку слід зменшити.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому викладено заперечення щодо змісту і вимог апеляційної скарги.

Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, хоча належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає судовому розгляду.

Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

В порядку статті 230 КАС України секретарем судового засідання забезпечено ведення протоколу судового засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Приймаючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем були виконані вимоги Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні щодо вжиття заходів для працевлаштування інвалідів. Доказів, які б свідчили про те, що відповідач відмовив у прийнятті на роботу інвалідам, які безпосередньо зверталися до підприємства відповідача, або які були направлені переліченими у статті 18 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні органами позивачем не були надані і у справі відсутні.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до приписів частини 3 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 30 січні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг подало до Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Звіт форми №10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2017 рік, відповідно до якого середньооблікова чисельність штатних працівників складає 14 осіб. Кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні складає 1 особа. Середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становить 0 осіб.

Розрахунком заборгованості Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2017 році, позивачем здійснено Товариству з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг розрахунок суми адміністративно-господарських санкцій в сумі 19306,79 грн. та нараховано пеню в розмірі 185,28 грн.

В матеріалах справи наявні звітність інформація про попит на робочу силу (вакансії) Форма №3-ПН Товариства з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг , яка подавалась у Волинський міськрайонний центр зайнятості протягом 2017 року (а.с.31-38).

Відповідно до статті 18 України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні від 21.03.1991 №875-XII (далі - Закон №875) забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 3 статті 18-1 Закону № 875 державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань з урахуванням його побажань.

Згідно із частиною 1 статті 19 Закону №875 для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Частиною 2 статті 19 Закону №875 передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Таким чином з аналізу норм Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів вбачається, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до частин першої, другої статті 20 Закону №875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

При цьому, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій суд виходить із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях, або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій, при цьому враховує, що елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.

Частиною 8 статті 69 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Згідно частини 1 статті 217 ГК України господарськими санкціями визначаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

Так, відповідно до частини першої статті 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 ГК України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Згідно із пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення № 5067 (далі - Закон № 5067) роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) (далі - Наказ № 316). В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Колегія суддів звертає увагу, що періодичність подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов'язок щодо звітування своєчасно та в повному обсязі. Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив один із залежних від нього, передбачений законодавством, захід для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто дію для недопущення господарського правопорушення.

Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів, з огляду на приписи Порядку подання підприємствами, установами організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 (далі - Порядок № 70), роботодавці подають до центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страховик внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття.

При цьому, зарахування кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів до нормативу таких робочих місць здійснюється відповідно до Інструкції щодо заповнення форми № 10-ПІ (річна) Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів , затвердженої наказом Мінпраці від 10 лютого 2007 року № 42.

При цьому, Законом № 875 також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року.

Форму звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) та Порядок її подання, затверджено наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 (далі - Порядок №316).

Відповідно до пункту 3 Порядку №316 форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця.

Згідно з пунктом 5 Порядку №316 форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Отже, роботодавець, створивши робоче місце для особи з інвалідністю та за відсутності на цьому робочому місці працевлаштованої особи, повинен подати до центру зайнятості відповідну інформацію.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що подання форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) кожного місяця чинним законодавством не передбачено.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем в лютому, квітні та жовтні 2017 року подавалися звіти за формою 3-ПН з переліком вакансій, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю до центру зайнятості.

Тобто, у відповідності до норм чинного законодавства відповідач створив робочі місця для осіб з інвалідністю та надавав інформацію до місцевого центру зайнятості.

При цьому, суд зазначає, що обов`язок підприємства по створенню робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується обов`язком щодо їх працевлаштування.

Судом встановлено, що підставою для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій стало невиконання Товариством з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2017 році. Поряд із цим, з наданого до матеріалів адміністративної справи Звіту форми №10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2017 рік, середньооблікова чисельність штатних працівників Товариства з обмеженою відповідальністю Сонорес Маркетинг складає 14 осіб. Кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні складає 1 особа. Середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становить 0 осіб.

Відповідачем 03.02.2017, 10.04.2017 та 11.10.2017 було подано до Луцького міського центру зайнятості звітність за формою № 3-ПН - інформацію про попит на робочу силу (вакансії) - маркетолог , у якому повідомлялося про наявність вакансії для працевлаштування осіб з інвалідністю. Центром зайнятості особи з інвалідністю до відповідача не спрямовувалися.

Відтак, робочі місця залишилися вакантними у зв'язку з тим, що центром зайнятості особи з інвалідністю до відповідача не спрямовувалися та безпосередньо до роботодавця з питань працевлаштування не зверталися, тобто не з вини підприємства.

Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2017 рік не встановлено.

При вирішенні наведеного спору колегія суддів враховує правову позицію, висловлену Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 09.07.2013р. по справі № 21-200а13, згідно якої обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування; на учасника господарських відносин не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають на ньому працювати, лише у випадку, якщо відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справах № 817/652/17, № 802/707/17-а, від 08 травня 2018 року по справі №805/2275/17-а, від 13 червня 2018 року №819/639/17, від 21 серпня 2018 року № 817/650/17, які в силу приписів частини 5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій і статус суддів враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.

Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Враховуючи вказане, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач ужив всі заходи по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого нормативу, при цьому, жодних доказів про те, що відповідачем не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, позивачем не надано та не доведено факту протиправної відмови у працевлаштуванні інвалідів з боку товариства, скаржником належними та допустимими доказами не підтверджено правомірності прийнятого рішення, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частина 7 статті 139 КАС України встановлює, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання послуг професійної правничої допомоги від 07.05.2018, корінця розрахункової відомості серії ЯБ № 91 від 22.05.2018 на суму 4700,00 грн. та детального опису виконаних адвокатом робіт і наданих послуг) (а.с. 53-55) відповідач сплатив на рахунок адвоката ОСОБА_1 4700,00 грн. за надані послуги правової допомоги, яка складається із: з'ясування фактичних обставин справи - 1 год.; надання консультацій та роз'яснень - 0,5 год.; збір документів, виготовлення копій, формування адвокатського досьє - 1 год.; вивчення законодавства по правовому питанню - 2 год.; вивчення та узагальнення судової практики по правовому питанню - 3 год.; підготовка відзиву на позовну заяву - 5 год.; клопотання про розгляд справи з викликом сторін - 0,5 год. Будь-яких клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу адвоката з обґрунтуванням неспівмірності витрат, позивачем заявлено не було в суді першої інстанції. Мотивація наведена у апеляційній скарзі, не дає адміністративному суду апеляційної інстанції підстави для постановлення висновків, які спростовують правову позицію суду першої інстанції.

Згідно статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Розмір відшкодування на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу від позивача не надходило, а відповідач надав суду належні та достатні докази для відшкодування понесених витрат на правничу допомогу.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 313, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Волинського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.

Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 04.07.2018 року у справі №803/800/18 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді В.В. Гуляк

ОСОБА_2

Повний текст постанови складено 19.09.2018 року