Рішення

від 11.09.2018 по справі 522/16082/14-ц

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/16082/14-ц

Провадження № 2/522/4837/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси

у складі: головуючого судді Бойчука А.Ю.

за участю секретаря Іскрич В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, зазначивши в його обґрунтування, що 23 червня 2013 року між ним та відповідачем був укладений договір позики, на підтвердження укладення якого відповідач склав розписку, згідно з яким позивач передав, а відповідач прийняв в борг грошові кошти у сумі 115 000,00 доларів США із зобовязанням повернути їх до 30 червня 2013 року.

Посилаючись на те, що у встановлений строк відповідач грошові кошти не повернув, до теперішнього часу грошові зобов'язання не виконав, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість у розмірі 4 280 920 гривень 94 копійки, з яких: 3 192 400,00 грн. - основного боргу, 928 988,40 грн. - індекс інфляції, 159 532,54 грн. - 3% річних.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 2 481 700,00 грн., 3% річних в сумі 124 017,00 грн. та судовий збір в розмірі 3654,00 грн.

24 грудня 2015 року ухвалою апеляційного суду Одеської області рішення Приморського районного суду м. Одеси залишено без змін.

25 травня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивач в судовому засіданні позовну заяву підтримав та просив суд її задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити в повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши позивача, представника відповідача, приходить до наступного.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд відповідно до ст. 13 ЦПК України, розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Згідно ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною дургою ст. 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобовязання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання грошей.

Суд, досліджуючи боргову розписку чи договор позики, повинен виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-487цс17).

Заперечуючи проти дійсності розписки та існування боргу за нею відповідач ОСОБА_2 стверджує, що не отримував від позивача ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 115 000,00 доларів США за розпискою від 23 червня 2013 року. Зазначена розписка була складена ним 23 травня 2013 року на виконання домовленості між відповідачем та позивачем у зв'язку із вступом відповідача до складу учасників ПРИВАТНОГО ПІДПРИЄМСТВА КАМЕЯ (ідентифікаційний код юридичної особи - 32217307; місцезнаходження: Одеська обл., м. Іллічівськ, б-р Гайдара, буд. 3, кв. 80).

Згідно з Договором купівлі-продажу, посвідченим 23 травня 2013 року приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу ОСОБА_3 за № 1449, позивач зобов'язався передати відповідачу частку в статутному капіталі ПП КАМЕЯ у розмірі 40%, що складає 1 515 311,20 грн., а відповідач - прийняти частку та оплатити її у розмірі 1 515 311,20 грн.

Проте, при посвідченні вказаного договору купівлі-продажу відповідач не передавав позивачу грошові кошти в якості оплати вартості частки статутного капіталу підприємства. За попередньою домовленістю між відповідачем та позивачем, досягнутою до укладання вказаного договору купівлі-продажу, основна частина грошової суми мала бути використана для здійснення розрахунків з кредиторами - фізичними особами (ОСОБА_4 ( ОСОБА_4 ), ОСОБА_5, ОСОБА_6), перед якими у ПП КАМЕЯ сформувалась кредиторська заборгованість. Залишок коштів відповідач ОСОБА_2 повинен був вннести до каси підприємства.

Обставини, наведені у запереченнях відповідача, підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та наданими суду доказами.

Так, показаннями свідка ОСОБА_7, який на момент проведення переговорів між позивачем й відповідачем навесні 2013 року працював у ПП КАМЕЯ на посаді комерційного директора, проводив внутрішню інвентаризацію засобів на підприємстві та оцінював його платоспроможність й фінансовий стан, підтверджено наявність заборгованості у ПП КАМЕЯ перед фізичними особами - кредиторами до вступу відповідача ОСОБА_2 у склад засновників підприємства, а також підтверджено особисту фінансову неспроможність позивача позичити відповідачу грошові кошти за розпискою.

Показаннями свідка ОСОБА_9 підтверджено здійснення ОСОБА_1, як засновником та директором ПП КАМЕЯ , пошуку у 2013 році інвесторів для ПП КАМЕЯ у зв'язку із критичним фінансовим станом підприємства та відсутністю власних грошових коштів для підтримання його діяльності. Також, показаннями підтверджено здійснення ОСОБА_2 погашення заборгованості ПП КАМЕЯ перед фізичними особами - кредиторами в якості умови вступу до складу засновників вказаного підприємства та способу оплати вартості частки статутного капіталу за договором купівлі-продажу від 23 травня 2013 року.

Показаннями свідка ОСОБА_8 підтверджено написання ОСОБА_2 в приміщенні приватного нотаріуса 23 травня 2013 року, до укладення з ОСОБА_1 договору купівлі-продажу: розписки, датованої 23 червня 2013 року, та заяви, датованої 01 липня 2013 року. В своїх показаннях ОСОБА_8 підтвердив написання вказаних документів під його диктовку ОСОБА_2, складання їх з метою забезпечення виконання ОСОБА_2 домовленості з ОСОБА_1 щодо погашення ОСОБА_2 заборгованості ПП КАМЕЯ перед кредиторами - фізичними особами.

Факт погашення заборгованості перед кредиторами-фізичними особами ПП КАМЕЯ підтверджено Оборотно-сальдовою ведомостью по счету ДС.ДД ОбъектыДР за 01.05.13-12.07.13. Згідно з якою погашено заборгованість перед ОСОБА_4 (зазначений як ОСОБА_4 ) у розмірі 30000,00 доларів США та перед ОСОБА_5 у розмірі 10000,00 доларів США.

Обставини внесення ОСОБА_2 залишку грошових коштів до каси підприємства після розрахунків з його кредиторами підтверджено довідкою ПП КАМЕЯ вих. № 11 від 17.05.2013р. та выпиской о задолженности контрагентов за 01.04.2013-17.05.2013, згідно з якою відповідачем внесено до каси ПП КАМЕЯ грошові кошти в розмірі 200 366,00 грн. для погашення заборгованості ПП КАМЕЯ .

Звукозаписами розмов ОСОБА_1, ОСОБА_8 та ОСОБА_2 підтверджено, що під час обговорення виходу відповідача зі складу засновників ПП КАМЕЯ наприкінці 2013 року - початку 2014 року позивач посилався на відсутність у нього коштів для виплати Відповідачу вартості його частки у статутному капіталі підприємства. З аналізу вказаних звукозаписів, суд приходить до висновку, що за умови дійсності розписки, датованої 23 червня 2013 року, та наявності згідно неї боргу, позивач, на підставі заяви ОСОБА_2, датованої 01 липня 2013 року, відхилив би як безпідставні вимоги відповідача щодо виплати йому вартості частки у статутному капіталі ПП КАМЕЯ , однак не вчинив таких дій.

Частиною першою ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Наведеним підтверджено, що при складанні 23 травня 2013 року розписки, датованої 23 червня 2013 року, відповідач та позивач не мали дійсного наміру встановлення боргових зобов'язань відповідача на підставі зазначеного правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу:

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України);

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як визначено частиною першою ст. 234 ЦК України, правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ч. 2 ст. 234 ЦК України).

Судом також прийнято до уваги, що 27 травня 2014 року, до звернення позивача з позовом до суду, відповідач звернувся до позивача листом з вимогою повернення розписки, що підтверджено описом вкладення до листа та фіскальним чеком. В даному листі відповідач наголошував, що грошові кошти за розпискою ОСОБА_1 не надавались, а розписка була складена за вимогою позивача та слугувала гарантією того, що грошові кошти у розмірі вартості частки статутного капіталу ПП КАМЕЯ , які відповідач мав передати позивачу за договором купівлі-продажу, відповідач передасть третім особам в рахунок погашення боргів ПП КАМЕЯ перед вказаними особами. У зв'язку із тим, що позивач не вчиняв дій щодо повернення відповідачу розписки та ухилявся від їх вчинення, 06 серпня 2014 року відповідач звернувся до Іллічівського МВ УМВС України в Одеській області із заявою про вчинення позивачем кримінального правопорушення.

Враховуючи вищевикладені обставини, оцінивши докази, надані суду на їх підтвердження, суд прийшов до висновку про фіктивність договору позики між позивачем та відповідачем, на підтвердження якого 23 травня 2013 року відповідачем ОСОБА_2 було складено розписку, датовану 23 червня 2013 року.

Крім того, частиною першою ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Як вбачається зі змісту розписки від 23 червня 2013 року, відповідач отримав грошові кошти в борг на строк до 30 червня 2013 року. Отже, розписка містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів без зобов'язання їх повернення. Крім того, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, не містить дати отримання грошових коштів та реквізити сторін (реєстраційний номер облікової картки платника податків кредитора і боржника, місце реєстрації чи проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту тощо).

Пунктом 4 ст. 129 Конституції України закріплено, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четвертастатті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року).

У відповідності до ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами.

У відповідності до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Положеннями ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Положеннями частини третьої вказаної статті визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України закріплено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, відповідно до ст.265 ЦПК України.

Згідно ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Крім того, враховуючи вищенаведені норми, відсутність у розписці від 23 червня 2013 року зобов'язання повернення грошей та реквізитів сторін свідчить про те, що між сторонами не виникли боргові зобов'язання, а тому - відсутні підстави для задоволення вимог позивача щодо стягнення боргу за розпискою від 23 червня 2013 року.

Аналогічного висновку щодо оцінки розписки дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 21 березня 2018 року, справа № 211/3035/14-ц, провадження № 61-3673св18.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись: ст. ст. 2, 4, 13, 76-81, 95, 258-259, 263 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складений 19.09.2018 року.

Суддя: А. Ю. Бойчук