Постанова

від 13.09.2018 по справі 641/2269/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа № 641/2269/17 (категорія: спори, що виникають із трудових правовідносин)

Провадження № 22-ц/790/2361/18

13 вересня 2018 року Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів:

головуючого судді - Кіся П.В.,

суддів: - ОСОБА_1,

- ОСОБА_2,

за участю секретаря - Пузікової Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 12 лютого 2018 року (суддя Курганникова О.А.)

у цивільній справі (№ 641/2269/17) за позовом ОСОБА_3 до Державного учбового закладу Харківське Вище Професійне училище № 6

про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди ,-

ВСТАНОВИВ:

06.04.2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом та просила суд визнати незаконним і скасувати наказ директора Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище №6 №34-к від 15.03.2017 року про звільнення її з посади бухгалтера, на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України; поновити її на посаді бухгалтера Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище №6 (далі по тексту - ДНЗ ХВПУ №6 ) з 13.02.2018 року; визнати факт відсутності її на роботі 14.03.2017 року з поважних причин; стягнути з ДНЗ ХВПУ №6 на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та суму фактичного розрахунку у розмірі 1163,63 грн. та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилалась на те, що з 16.02.2012 року вона працювала бухгалтером ДНЗ ХВПУ №6 .

15.03.2017 року її було звільнено з роботи за прогул без поважних причин за п. 4 ст. 40 КЗпП України відповідно до наказу від 15.03.2017 року № 34-к. Однак, вона була відсутня на роботі з поважних причин, про що свідчить її письмова заява від 13.03.2017 року на ім'я директора ДНЗ ХВПУ №6 ОСОБА_4 з проханням про наданні їй відпустки за власний рахунок на 14.03.2017 року, у зв'язку з сімейними обставинами. Крім того її було звільнено з роботи без засідання профспілкового комітету, членом якого вона є.

Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 12 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені частково.

Суд вирішив: визнати незаконним і скасувати наказ директора ДНЗ ХВПУ №6 №34-к від 15.03.2017 року про звільнення з посади бухгалтера ОСОБА_3, на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України; поновити ОСОБА_3 на посаді бухгалтера ДНЗ ХВПУ №6 з 13.02.2018 року; стягнути з ДНЗ ХВПУ №6 на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 23 917 грн. 08 коп. та допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді бухгалтера і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_3, зокрема у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд вирішив відмовив, вирішив питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі, з урахуванням уточнень, ОСОБА_3 просить рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди скасувати і ухвалити в цій частині нове, яким стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 36 245 грн. 52 коп. та моральну шкоду в сумі 52 753 грн. 04 коп.

Вважає рішення суду необґрунтованим та таким, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а також невідповідності висновків суду обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_3 зазначає, що при ухваленні рішення суд першої інстанції фактично послався на довідку відповідача від 01.02.2018 року згідно з якою середньомісячна заробітна плата ОСОБА_3 склала 2268 грн., середньоденна 103,09 грн. і саме з цього показника він виходив при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Однак такий розрахунок є невірним, не відповідає Порядку №100, оскільки розрахунок проведений за 6 місяців роботи.

Суд належну оцінку наданому розрахунку не надав, свого розрахунку в рішенні не навів, у зв'язку з чим прийняв незаконне рішення в частині визначення конкретного розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вважає, що правильним було б рішення про стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 36 245.52 грн.

Саме ця сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім того, суд прийняв незаконне та необґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення моральної шкоди. Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, суд виходив з того, що не доведено факт заподіяння моральної шкоди у зв'язку з протиправними діями відповідача. З таким висновком суду не згодна, оскільки при вирішенні справи, суд встановив, що її звільнення було проведено з порушенням норм діючого законодавства, є незаконним. Тобто факт протиправності дій відповідача та порушення цим її законних прав, зокрема, на працю, оплату праці, є встановленим та доведеним.

Саме з незаконністю звільнення, втратою роботи та джерела доходу позивач і пов'язувала спричинення моральної шкоди, яка виразилась в душевних страждань, які вона відчула, оскільки стала хвилюватись, нервувати, порушився звичний спосіб життя, вона вимушена була докладати додаткових зусиль для його організації, звертатися за захистом своїх прав до суду, доводити свою невинуватість.

Протягом тривалого часу вона залишалась без стабільного заробітку, не могла утримувати свою доньку, яка в силу свого стану здоров'я потребує постійного лікування. Відсутність лікування привело до значного погіршення стану дитини, про що свідчить консультаційний висновок спеціаліста та записи в амбулаторній книжці дитини.

Вважаю, що вказані обставини відповідно до ст.237-1 КЗпП України є достатніми підставами для стягнення моральної шкоди.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 та її представник апеляційну скаргу підтримали і просили задовольнити, посилаючись на викладені в ній доводи.

Відповідач рішення суду не оскаржував, а в поданому до апеляційного суду відзиві, підтриманому в судовому засіданні представником ДНЗ ХВПУ №6 , просив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 відмовити, вказуючи, що ДНЗ ХВПУ №6 не поділяє думку суду, щодо нібито мало місце не законне звільнення ОСОБА_3 без згоди профспілкового комітету, членом якого остання перебувала на час звільнення, однак відповідач у особі директора, виконуючи зазначене рішення суду, наказом №19-к від 13.02.2018 року скасував наказ №34-к від 15.03.2017 року про звільнення ОСОБА_5, її поновлено на посаді бухгалтера з 15.03.2017 року, виплачена компенсація за невикористану відпустку за період роботи з 16.02.2016 року по 15.03.2017 року за 28 календарних дні, та нараховано середній заробіток за час вимушеного прогулу у встановленому судом розмірі 23917,08 грн.

Вказував, що стороною відповідача при розгляді справи в суді першої інстанції були надані належні докази на підтвердження факту відсутності ОСОБА_3 на роботі без поважних причин 14.03.2017 року. В ході службової перевірки були відібрані пояснювальні записки від головного бухгалтера ОСОБА_6, яка є безпосереднім керівником позивачки, секретаря Глущенко Л.С., заступника директора з навчально - виховної роботи ОСОБА_7, згідно з якими ОСОБА_3 заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати до ДНЗ ХВПУ №6 не надавала. Адміністрація ДНЗ ХВПУ №6 , зверталася 15.03.2017 року до профспілкового комітету щодо погодження звільнення ОСОБА_3, яка є членом профспілкової організації, у зв'язку з прогулом за п.4 ст. 40 КЗпП, яке було розглянуто по суті, надано згоду на таке звільнення, що підтверджується відповідною довідкою наданою Головою профспілкового комітету ОСОБА_8 Також суду надавалась заява ОСОБА_3 від 13.05.2017 року про надання відпустки на 14.05.2017 без збереження заробітної плати, яку, нібито, вона надавала безпосередньо ОСОБА_9, яка містила ознаки підробки, оскільки підпис у зазначеній заяві не відповідав справжньому підпису останньої. За вказаним фактом підробки документу директор училища звернувся з заявою до правоохоронного органу за місцем скоєння злочину, але орган поліції відмовив у відкритті кримінального провадження, посилаючись та те, що заяву ОСОБА_3 неможливо віднести до офіційного документу та за таких обставин в її діях відсутній клад злочину, передбачений ч.1,4 ст.358 КК України. Допитані в суді свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_10 також підтвердили той факт, що ОСОБА_3 не подавала 13.03.2017 р. заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати у зв'язку з сімейними обставинами, що також підтверджується відсутністю відповідного запису у журналі вхідної кореспонденції.

З метою погодження з профспілковим комітетом звільнення ОСОБА_3, у зв'язку з прогулом 14.03.2017, відповідним листом від 15.03.2017 адміністрацією ДНЗ ХВПУ №6 Голові профспілкового комітету ОСОБА_8 надані відповідні документи, якими обґрунтовувалися відсутність ОСОБА_3 на роботі буз поважних причин. Відповідь на подання, яка була надана Головою профспілкового комітету ОСОБА_8, під час розгляду справи по суті долучена судом до матеріалів справи. Відповідно до листа від 15.03.2017 р. Адміністрацією ДНЗ ХВПУ №6 було надано документи до Голови профспілкового комітету ОСОБА_8, для погодження на звільнення ОСОБА_3, бухгалтера, у зв'язку з прогулом 14.03.2017 р.

З апеляційною скаргою ОСОБА_3 не згодні, оскільки визначений судом першої інстанції розмір середнього заробітку відповідає законодаству, яким регулюється визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в тому числі в положенням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (із наступними змінами та доповненнями).

Викладені в апеляційній скарзі ОСОБА_3 розрахунки з посиланням на п.8 Постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 та її висновок щодо невірного, начебто, розрахунку нарахованої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період часу з 15.03.2017 року по 12.02.2018 року, тобто на дату ухвалення судом рішення, оскілки вважає що розрахунок виплати необхідно здійснити з фактично відпрацьованих робочих днів, а не календарних, не відповідає фактичним обставинам і вимогам законодавства, яким регулюються ці питання.

Згідно п. 8 указаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Виплати нараховуються шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на кількість робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на кількість відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених законодавством, на кількість календарних днів за цей період.

Згідно довідки №21 від 01.02.2018 року про середню заробітну плату ОСОБА_3, середньомісячна заробітна плата останньої складала 2268,00 грн. та середньоденна зарплата складала 103,09 грн., що відповідає вимогам законодавства при здійсненні розрахунку заробітної плати.

Таким чином, суд у своєму рішенні дійшов до висновку про необхідність стягнення з Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище №6 на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15.03.2017 року по 12.02.2018 року, тобто дату ухвалення рішення, в сумі 23917,08 грн.

Суд, ухвалюючи рішення щодо поновлення ОСОБА_3 на посаді бухгалтера Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище №6 , з 13.02.2018 року, та стягнення з Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище№6 на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 23917,08 грн., обчислював нарахування заробітної плати беручи до уваги саме календарні дні.

Так, згідно розрахунків ОСОБА_3, в січні 2017 року їй за відпрацьованих 11 днів нараховано 1816 грн. Зазначене твердження ОСОБА_3 не відповідає дійсності, оскільки згідно лікарняного листа №976523 з 19.01.2017 по 03.02.2017 року ОСОБА_3 знаходилась на лікарняному: в січні 2017 року 13 календарних днів, та в лютому 2017 року 3 календарних дні.(Лікарняний лист №976523 від 19.01.2017)

Таким чином, з урахуванням наявності зазначеного вище лікарняного листа в січні 2017 року, тобто за 18 календарних днів заробітна плата ОСОБА_3 нарахована в сумі 1816 грн.

Крім того, згідно розрахунків ОСОБА_3, в лютому 2017 року за 17 днів нарахована заробітна плата в сумі 2720 грн.

Зазначене твердження ОСОБА_3 також не відповідає дійсності, оскільки згідно лікарняного листа №976523 з 19.01.2017 по 03.02.2017 року ОСОБА_3 знаходилась на лікарняному: в січні 13 календарних днів, та в лютому 2017 року 3 календарних дні. З урахуванням наявності зазначеного вище лікарняного листа у лютому 2017 року (28дн. - 3дн. = 25дн ), тобто за 25 календарних дні заробітна плата ОСОБА_3 нарахована в сумі 2720 грн.

З вимогами ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди у розмірі 52753,04 грн. відповідач також не погоджується, вказуючи на те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів в обґрунтування наявності такої шкоди та в такому розмірі.

Посилався на ч.3 ст. 23 ЦК України, якою передбачено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Однак позивачем ОСОБА_3, на думку представника відповідача, не надано в суді першої інстанції і в апеляційній скарзі належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди, з посиланням на заподіяння моральної шкоди її дочці, яка взагалі не є стороною відповідних правовідносин.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, обговоривши доводи сторін, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням нового про часткове задоволення вказаних позовних вимог, зважуючи на таке.

Постановляючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивача ОСОБА_3 на ту обставину, що 14.03.2017 року вона була відсутня на робочому місці з поважних причин не знайшло свого підтвердження, однак звільнення її було здійснено з порушенням встановленого законом порядку, а саме через відсутність прийнятого і оформленого належним чином рішення виборного органу профспілкового комітету, членом якого на той час була ОСОБА_3, про надання адміністрації ДНЗ ХВПУ №6 згоди на її звільнення за прогул.

Ні ОСОБА_3, а ні відповідачем рішення суду в частині задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу директора ДНЗ ХВПУ №6 від 15.03.2017 року про звільнення ОСОБА_3 за п.4 ст.40 КЗпП України з підстав лише ненадання згоди профспілковим органом не оскаржувалося, а відтак висновки суду першої інстанції в цій частині рішення є також таким, що визнаються сторонами.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем взагалі не доведено факту заподіяння їй моральної шкоди.

Однак з таким висновком колегія суддів погодитися не може у зв'язку з невідповідністю вказаного висновку суду обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цих позовних вимог.

За загальним правилом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно спеціальної норми статті 237-1 КЗпП України, якою регулюються спірні правовідносини у даній справі, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно обставин даної справи, які визнали сторони, ОСОБА_3 звільнена незаконно.

У зв'язку з незаконним звільненням ОСОБА_3 тривалий час була змушена витрачати час на захист порушеного відповідачем права на оплачувану працю, змушена була докладати додаткових зусиль і часу на усунення негативних наслідків порушення відповідачем її звичайного укладу життя, відчувати душевні страждання від вказаних ускладнень у житті внаслідок звільнення, яке було здійснено, як встановив суд незаконно.

Отже, висновок суду про недоведеність доводів позивача про те, що незаконним звільненням відповідач завдав їй моральну шкоду, не відповідає обставинам справи.

Разом з тим, певною мірою заслуговують на уваги і доводи відповідача, з якими погодився суд, які полягають ненаданні ОСОБА_3 належних доказів щодо обґрунтованості зазначеного нею розміру грошового відшкодування моральної шкоди.

Дійсно, як встановлено рішення суду і частково підтверджується змістом доводів позивача нею так і не надано доказів поважності причин відсутності на роботі 14 березня 2017 року.

Як зі змісту її позовної заяви, поданих суду письмових пояснень і її доводів у судовому засіданні вбачається, що звільненню ОСОБА_3 передувало виникнення неприязне них стосунків між нею і керівництвом, зокрема головним бухгалтером ДНЗ ХВПУ №6, відносно особистих і професійних якостей якої ОСОБА_3 вважала за можливе висловитись в зневажливій формі публічно в трудовому колективі, а 14 березня 2017 року ОСОБА_3 була відсутня на роботі і вважала достатнім самого лише факту подання нею заяви від 13.04.2017 року з проханням надати їй відпустку на 14.03.2017 року по сімейним обставинам, не вказуючи причину і не узгоджуючи ц питання з адміністрацією.

Відповідно до ст.139 КЗпП України, яка стосується і ОСОБА_3, працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни.

Статус члена профкому не тільки надає додаткові гарантії її діяльності та при вирішенні питання про звільнення, але й покладає обов'язок бути сумлінним працівником, взірцем для інших працівників.

Зважуючи викладені обставини, а також вимог частини 3 третьої статті 23 ЦК України щодо урахування усіх обставин, які мають істотне значення для справи, врахування вимог розумності і справедливості, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди, визначивши розмір грошового відшкодування у сумі 4000 грн.

Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 висновків суду не спростовують і не свідчать про наявність передбачених законом підстав для його скасування чи зміни.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, п.п.3,4 ч.1 та ч.2 ст.376, ст.ст.381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольни ти частково.

Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 12 лютого 2018 року в частині відмови відшкодування морально шкоди - скасувати і ухвали в цій частині нове.

Позовні вимоги ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Стягнути з Державного навчального закладу Харківське вище професійне училище №6 (61036, м. Харків, вул. Мухачова, 1, код ЄДРПО-05537609) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП - НОМЕР_1) 4 000 грн. у якості відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 12 лютого 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 17 вересня 2018 року.

Головуючий - П.В. Кісь

Судді: І.В. Бурлака

ОСОБА_2