Постанова

від 26.09.2018 по справі 296/10167/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 296/10167/14-ц

провадження № 61-14166св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Пророка В. В., Сімоненко В. М., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: фізична особа-підприємець ОСОБА_2, Публічне акціонерне товариство комерційний банк ПриватБанк ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 27 січня 2015 року у складі судді Шалоти К. В. та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 14 грудня 2015 року у складі колегії суддів: Зарицької Г. В., Коломієць О. С., Якухно О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2.), Публічного акціонерного товариства комерційного банку ПриватБанк (далі - ПАТ КБ ПриватБанк ) про визнання недійсним договору іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 21 грудня 2007 року між банком та ФОП ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 140 000 грн зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами - 19 % річних з терміном повернення не пізніше 20 грудня 2012 року. З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, між сторонами було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку хлібний павільйон, загальною площею 16 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1. Позивач зазначає, що з січня 1998 року вони з ОСОБА_2 проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, однак згоди на укладення договору іпотеки від 21 грудня 2007 року не давала, а тому вважає, що порушено її право як співвласника.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила визнати недійсним іпотечний договір від 21 грудня 2007 року, укладений між ПАТ КБ ПриватБанк та ФОП ОСОБА_2, в забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 21 грудня 2007 року.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 27 січня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ФОП ОСОБА_2 на момент укладення спірного правочину був єдиним власником предмета іпотеки, а рішення суду про встановлення факту спільного сумісного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ухвалено більш як через два роки після укладення іпотечного договору від 21 грудня 2007 року, отже не впливає на суть правовідносин, які склалися у зв'язку з укладенням вказаного договору.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 14 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно - хлібний павільйон належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не надав другому із подружжя згоди на укладення цього договору, а тому правових підстав для визнання договору іпотеки недійсним немає.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ФОП ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами залишено поза увагою те, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 07 жовтня 2009 року встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01 листопада 1998 року перебувають у фактичних шлюбних відносинах, ведуть спільне господарство та проживають однією сім'єю. Відповідач зазначає, що хлібний павільйон придбаний під час спільного проживання з позивачем, тому є їх спільною сумісною власністю.

21 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що 21 грудня 2007 року між банком та ФОП ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 140 000 грн зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами - 19 % річних з терміном повернення не пізніше 20 грудня 2012 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за цим кредитним договором 21 грудня 2007 року між сторонами було укладено іпотечний договір, відповідно до якого ОСОБА_2 передав ПАТ КБ ПриватБанк в іпотеку таке майно: хлібний павільйон літ А , загальною площею 16 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належить ФОП ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу хлібного павільйону, посвідченого 26 листопада 2007 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Прімою Н. В.

Установлено, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 07 жовтня 2009 року встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 з 01 листопада 1998 року до моменту винесення рішення.

У позовній заяві ОСОБА_1 посилалася як на підставу недійсності вищевказаного договору іпотеки - на відсутність її згоди на укладення договору іпотеки від 21 грудня 2007 року як співвласника спірного хлібного павільйону відповідно до вимог статті 369 ЦК України та статті 74 СК України.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України Про іпотеку майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Установлено, що при укладенні договору іпотеки іпотекодавець засвідчив, що на момент укладення цього договору предмет іпотеки належить йому на праві власності. На момент придбання предмета іпотеки в зареєстрованому шлюбі він не перебував та не проживав однією сім'єю без укладення шлюбу. Осіб, які можуть претендувати на спільну власність щодо зазначеного майна, немає.

На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов правильного висновку, що на час укладення договору іпотеки 21 грудня 2007 року банк не знав і не міг знати, що спірний хлібний павільйон належить на праві спільної сумісної власності ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1

За таких обставин суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання договору іпотеки недійсним.

Посилання касаційної скаргиФОП ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 07 жовтня 2009 року провстановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 з 01 листопада 1998 року до моменту винесення рішення, не заслуговують на увагу, оскільки встановлений цим рішенням факт постійного проживання ОСОБА_1 таОСОБА_2 з 01 листопада 1998 року по час постановлення рішення, правового значення для вирішення цього спору не має, у зв'язку з висновками, які зроблені вище.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 27 січня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 14 грудня 2015 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

В. В. Пророк

В. М. Сімоненко

І. М. Фаловська