Рішення

від 27.09.2018 по справі 916/1093/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"27" вересня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/1093/18

Господарський суд Одеської області у складі судді Погребна К.Ф.

при секретарі судового засідання Арзуманян В.А.

розглянувши справу №916/1093/18

за позовом: Комунального підприємства «Асорті» (67700, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул.. Першотравнева, 75, код ЄДРОПУ 24764742)

до відповідача: ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Автотранспортне підприємство 15107» (67700, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул.. Шабська, 67А, код ЄДРПОУ 03115028)

про стягнення 210 080грн.

Представники сторін:

Від позивача: ОСОБА_2 за ордером серії ОД №265568 від 03.07.2018р.

Від відповідача: ОСОБА_3 за довіреністю від 15.01.2018р.

Суть спору: Комунальне підприємство «Асорті» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до відповідача ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Автотранспортне підприємство 15107» про стягнення заборгованості в розмірі 210 080грн., яка складається з основного боргу в сумі 80 000грн., пені в розмірі 60 480грн та штрафу в сумі 69 600грн.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідач зобов'язань договором про надання послуг з організації паркування автотранспорту №01062017 від 01.06.2017р.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 08.06.2018р. було відкрито провадження по справі №916/1093/18. Розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 30.07.2018р. строк підготовчого провадження був продовжений на тридцять днів, в порядку ч. 3 ст. 177 ГПК України.

29.08.2018р. до суду від позивача надійшла уточнення позовна заява, згідно якої останній, окрім стягнення заборгованості в розмірів 210 080грн. просить суд зобов'язати ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Автотранспортне підприємство 15107» звільнити земельну ділянку по вилиці Ізмаїльській 56-з у місті Білгород-Дністровському загальною площею 0,0891 га із кадастровим номером 5110300000:01:003:0352 та повернути її у розпорядження Комунального підприємства «Асорті» .

Відповідна заява судом залучається до матеріалів справи, проте до уваги не приймається та позовні вимоги розглядаються в редакції первісних позовних вимог , з огляду на той факт, що відповідно до ч. 3 п. 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011, №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", відповідна заява якою позивач фактично збільшив позовні вимоги, додавши вимогу немайнового характеру є фактичним поданням іншого позову.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05.09.2018р. підготовче провадження було закрито, розгляд справи призначено по суті в судовому засіданні.

Відповідач 14.08.2018р. за вх.ГСОО №16493/18 надав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги не визнає, вважає їх необґрунтованими безпідставними та просить суд в задоволені позову відмовити повністю.

Судом після повернення з нарадчої кімнати, в порядку ст. 240 ГПК України, було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив .

01.06.2017р. між Комунальним підприємством Асорті (Підприємство) та ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю АТП - 15107 (Замовник) було укладеного договір про надання послуг з організації паркування автотранспорту № 01062017, відповідно до умов якого Підприємство надає Замовнику послуги з організації паркування автотранспорту на майданчику, розташованого за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська 56-з, надалі майданчик (автопарковка), що знаходиться у Підприємстві у постійному користуванні, включаючи: закріплення за Замовником постійних паркувальних машино-місць у кількості 7 (семи) місць, послуги з організації управління, обслуговування та експлуатації автопарковки.

Пунктом 1.2 договору встановлено, що Замовник має право здійснювати паркування на паркувальних місцях транспортних засобів, з метою надання послуг з перевезення пасажирів.

Відповідно до п. 2.2.1 договору, Замовник зобов'язаний своєчасно та у повному обсязі вносити плату за послугу Підприємству у відповідності до умов цього Договору.

Розділом 3 договору передбачена ціна і порядок оплати. Так згідно п.3.1 договору, вартість послуг Підприємства відповідно до цього договору становить фіксовану суму 16 000грн. за ПДВ за кожний повний календарний місяць. Оплата послуг Підприємству відповідно до цього договору здійснюється Замовником щомісячна, у порядку 100% попередньої плати не пізніше 5-го числа кожного місяця, за який вноситься оплата (п.3.2 договору).

У випадку прострочення платежу, часткової недоплати Замовник оплачує Підприємству пеню в розмірі 3 % від суми щомісячного платежу, встановленої в п. 3.1 Цього договору, за кожний день прострочення (п.4.1 договору).

Пунктом 5.2 Договору, термін дії договору з 01.06.2017р. по 31.12.2017р.

Сторони не звільняються від відповідальності за порушення зобов'язань, що виникли з договору і по закінченню терміну його дії. Такі зобов'язання залишаються чинними до їх належного виконання (п.5.3 договору).

Згідно п. 5.4 договору, після припинення терміну дії або розірвання договору, Замовник зобов'язаний протягом п'яти календарних днів звільнити майданчик.

Положенням п.5.5 договору встановлено, що у випадку недотримання пункту договору 5.4 Замовник сплачує Підприємству штрафу в розмірі 3% від суми щомісячного платежу, встановленої в п.3.1 цього договору, за кожний календарний день до моменту припинення порушення.

Договір припиняється після закінчення терміну дії договору, встановленого в п.5.2 договору, а після закінчення терміну дії договору Замовник має першочергове право на отримання послуг на наступний період (п.6.4, п.6.5 договору).

Позивач вказує, що на виконання приписів розділу 6 договору, за місяць до закінчення терміну дії договору на адресу Відповідача надіслав повідомлення від 13.12.2017р. за № 184 про відсутність наміру укладати із ТОВ АТП 15107 договір про надання послуг з організації паркування автотранспорту на новий термін та повідомив останнього, відповідно до положень п.5.4 договору, після 31.12.2017р. в продовж 5 днів (до 05.01.2018р. включно) звільнити майданчик, який розташований по вул. Ізмаїльській, 56-з в м. Білгороді-Дністровському Одеської області.

За посиланнями позивача, після припинення строку дії договору, а саме після 31.12.2017р. Комунальне підприємство Асорті не вчиняло ні які дії, які б були направлені на неможливість відповідачем користуватися послугами за умовами договору від 01.06.2017р., що свідчить про продовження надання Комунальним підприємством Асорті послуги за умовами Договору, а відповідач продовжував користуватися майданчиком для паркування свого автотранспорту. Проте, в порушення п. 3.1 договору із січня місяця до теперішній час не сплачує за це фіксовану суму згідно умов договору.

Позивач стверджує, що факт фактичного отримання відповідачем послуг від позивача за умовами договору підтверджується наступними доказами, акти від 20.03.2018 р., 06.04.2018 р., 03.05.2018р. та фото фіксацією.

Отже, позивач зазначає, в зв'язку, з отриманням відповідачем послуг за договором про надання послуг з організації паркування автотранспорту № 01062017 на їх не оплатою у останнього виникла заборгованість за фактичне користування майданчиком за період з 01.01.2018р. по теперішній час в розмірів 80 000грн. Крім того, позивачем нараховані штрафні санкції, згідно п.4.1 договору у вигляді пері в розмірі 60 480грн. та п.5.5 у вигляді штрафу в сумі 69 600грн.

Посилаючись на вищенаведені обставини Комунальне підприємство Асорті звернулась до господарського суду Одеської області з відповідним позовом за захистом свого порушеного права.

Дослідивши в сукупності всі обставини та матеріали справи, проаналізувавши норми чинного законодавства, що регулюють спірні відносини, суд дійшов висновку про відмову в задоволені позовних вимог з наступних підстав.

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як встановлено судом, 01.06.2017р. між Комунальним підприємством Асорті (Підприємство) та ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю АТП - 15107 (Замовник) було укладеного договір про надання послуг з організації паркування автотранспорту № 01062017, відповідно до умов якого Підприємство надає Замовнику послуги з організації паркування автотранспорту на майданчику, розташованого за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська 56-з, надалі майданчик (автопарковка), що знаходиться у Підприємстві у постійному користуванні, включаючи: закріплення за Замовником постійних паркувальних машино-місць у кількості 7 (семи) місць, послуги з організації управління, обслуговування та експлуатації автопарковки.

Пунктом 5.2 Договору, термін дії договору з 01.06.2017р. по 31.12.2017р.

Позивач стверджує, що після закінчення строку дії договору відповідач продовжив отримувати послуги за цим договором, а саме продовжив користуватись майданчиком який розташований за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська 56-з в підтвердження чого надав акти від 20.03.2018 р., 06.04.2018 р., 03.05.2018р. та фотофіксацією.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того,

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Надані в якості доказів продовження отримання відповідачем послуг за договором від 01.06.2017р. акти від 20.03.2018 р., 06.04.2018 р., 03.05.2018р, не можуть бути прийнятими судом як належні докази з огляду на той факт, що всі акти складені позивачем одноособово, без залучення та повідомлення представників ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю АТП - 15107

Що ж стосується фото фіксації, на думку суд відповідні докази не підтверджують факт користування ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю АТП - 15107 майданчика який розташований за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська 56-з, оскільки з неї не можливо встановити що зображені на неї маршрутні автобуси розташовані саме на майданчику який знаходиться у постійному користуванні позивача, та тим більш не можливо встановити що відповідні маршрутні автобуси належать відповідачу.

З врахуванням відсутності належних та допустимих доказів які б підтверджували факт користуватись відповідачем майданчиком який розташований за адресою: м. Білгород-Дністровський, вул. Ізмаїльська 56-з а отже підтвердження факту продовження отримання відповідачем послуг за договором про надання послуг з організації паркування автотранспорту № 01062017 від 01.06.2018р., позовні вимоги Комунального підприємства «Асорті» задоволенню судом не підлягають.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Враховуючи викладене, а також вимоги ст. 74 ГПК України, згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги позивача щодо стягнення заборгованості в розмірі 210 080 грн. задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не доведено, факту продовження отримання відповідачем послуг за договором про надання послуг з організації паркування автотранспорту № 01062017 від 01.06.2017р., а отже не доведено факту порушення його прав за захистом яких останій звернувся до суду з відповідним позовом.

Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В задоволені позову Комунального підприємства «Асорті» (67700, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул.. Першотравнева, 75, код ЄДРОПУ 24764742) до ОСОБА_1 з обмеженою відповідальністю «Автотранспортне підприємство 15107» (67700, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул.. Шабська, 67А, код ЄДРПОУ 03115028) про стягнення 210 080грн. - відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на Комунальне підприємство «Асорті» (67700, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул.. Першотравнева, 75, код ЄДРОПУ 24764742)

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 05 жовтня 2018 р.

Суддя К.Ф. Погребна