Рішення

від 28.09.2018 по справі 910/9391/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28.09.2018Справа № 910/9391/18 За позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради

до 1. Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича

2. Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ

За участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1.Оболонську районну в місті Києві державну адміністрацію

2.Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування

житлового фонду Оболонського району м. Києва

про визнання недійсним договору та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Шудри А.О.

Представники сторін:

від позивача: Тетерятник О.В.

від відповідача 1: Гопка О.І., Головня С.Д.

від відповідача: 2: не з'явився

від третьої особи 1: не з'явився

від третьої особи 2: Мельник М.О.

прокурор: Вакулюк Д.С.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа за позовом Київської місцевої прокуратури № 5 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича та Товариства з обмеженою відповідальністю Топ Нерухомість про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 10.06.2016, укладеного між Фізичної особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем та Товариством з обмеженою відповідальністю Топ Нерухомість ; зобов'язання Фізичної особи-підприємця Гопку Олександра Івановича усунути перешкоди Київській міській раді у користування майном територіальної громади м. Києва, а саме: приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва, шляхом виселення останнього із вказаного приміщення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що судовими рішеннями у справах №910/1468/17 та № 826/19963/16 встановлено, що дійсним власником спірного приміщення є територіальна громада м. Києва в особі Київської міської ради. У зв'язку з тим, що у Товариства з обмеженою відповідальністю Топ Нерухомість було відсутнє право на укладення договору оренди приміщення, власником якого він не являється, а отже, договір оренди підлягає визнанню недійсним, а відповідне приміщення має бути звільнене від незаконного орендаря.

Ухвалою від 21.05.2018р. відкрито провадження по справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 18.06.2018р.

Відповідач 1 у відзиві та письмових поясненнях проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що станом на момент укладання спірного договору оренди право власності на приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва, було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю Топ Нерухомість . До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що до укладання вказаного вище правочину у відповідача 1 було наявним право користування спірним майном, що виникло на підставі договору оренди від 30.12.2011р., укладеного з Дочірнім підприємством ЕКОС .

Відповідач 2 відзиву на позов не подав, всіма правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час розгляду спору не скористався.

18.06.2018р. судом було відкладено підготовче засідання на 16.07.2018р.

16.07.2018р. судом на підставі ч.3 ст.177 Господарського процесуального кодексу України було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено судове засідання на 10.08.2018р.

У судовому засіданні 10.08.2018р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача 1 про витребування доказів та призначення судової експертизи. При цьому, судом було враховано наступне.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Проте, клопотання відповідача 1 вимогам наведеної правової норми не відповідає, а отже, у суду відсутні підстави для його задоволення в частині витребування доказів.

Стосовно клопотання Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича про призначення судової експертизи суд зазначає таке.

Статтею 1 Закону України Про судову експертизу визначено, що судовою експертизою є дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Частиною 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Як зазначено в листі №01-8/2651 від 27.11.2006р. Вищого господарського суду України Про деякі питання призначення судових експертиз судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Проте, виходячи з предмету та підстав позовних вимог, з огляду на обставини, що входять до предмету доказування у справі, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для призначення по справі судової експертизи, а отже, і відмови в задоволенні клопотання відповідача 1 в цій частині.

10.08.2018р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 07.09.2018р.

У зв'язку з перебуванням судді Спичака О.М. 07.09.2018р. на лікарняному, судове засідання не відбулось.

Ухвалою від 13.09.2018р. призначено розгляд справи по суті на 28.09.2018р.

Прокурором та представником позивача у судовому засіданні 28.09.2018р. було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідачем 2 та його представником проти задоволення позову було на заперечення з підстав, викладених у відзиві та додаткових поясненнях по справі.

Представником третьої особи 2 було надано усні пояснення по суті справи.

Представники відповідача 2 та третьої особи 1 у судове засідання 28.09.2018р. не з'явились, проте, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Наразі, з огляду на неявку вказаних учасників судового процесу, господарський суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Отже, за висновками суду, неявка представників відповідача 2 та третьої особи 1 не перешкоджає розгляду спору по суті у судовому засіданні 28.09.2018р.

В судовому засіданні 28.09.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та третьої особи 1, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1468/17 за позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ нерухомого майна, а саме: нежилих приміщень №38 (площею 69,6 кв.м.) та № 41 (площею 134,4 кв.м.), загальною площею 204 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Рішенням від 16.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 позовні вимоги Київської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено: витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ нерухоме майно, а саме: нежилі приміщення № 38 ( площею 69,6 кв.м. ) та № 41 ( площею 134,4 кв.м. ), загальною площею 204 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради; розподілено судові витрати.

Вказане рішення набрало законної сили 07.04.2017р.

Наразі, суд зазначає, що частиною 2 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Отже, виходячи з вищевикладеного, судове рішення по справі №910/1468/17, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.

В рішенні від 16.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 судом було встановлено наступне.

Розпорядженням №41 від 31.05.2015р. Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесене до сфери управління Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації спірні нежитлові приміщення передані на баланс Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва .

Пунктом першим Розпорядження №41 від 31.05.2015р. Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації Про деякі питання комунального майна териоріальної громади міста Києва, що віднесено до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації майно, яке перебуває у сфері управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації закріплено на праві господарського віддання за Комунальним підприємством Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва , в тому числі, й нежитлове приміщення № 41, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з інформаційною довідкою №127930480 від 18.06.2018р. з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна право власності на наступні об'єкти нерухомості: нежитлові приміщення №38 та № 41 загальною площею 204 кв.м. по АДРЕСА_1 в м. Києві зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ .

У судовому рішенні по справі №910/1468/17 встановлено, під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні, яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014100050000286, за ч. 1 ст. 358, ч. 4 ст. 190 Кримінального кодексу України, Київською місцевою прокуратурою № 5 було встановлено, що у провадженні Дарницького районного суду міста Києва перебувала справа №2266222800 за позовом ОСОБА_8.

Рішенням від 14.04.2000р. Дарницького районного суду м. Києва у справі №2266222800 встановлений факт належності права власності на групи нежилих приміщень загальною площею 204 кв.м., яка складається з приміщень № 38-69,6 кв.м. та 41-134,4 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_8.

В судовому рішенні по справі №910/1468/17 встановлено, що в ході досудового розслідування 01.08.2016р. слідчим СВ Оболонського УП ГУ НП в м. Києві направлений запит голові Дарницького районного суду міста Києва у справі №2266222800.

Згідно листа від 02.08.2016 р. Голови Дарницького районного суду м. Києва матеріали справи №226622280 в провадженні Дарницького районного суду м. Києва не перебували.

Згідно листа від 17.01.2017р. Дарницького районного суду відповідно до автоматизованої системи документообігу справа за позовом ОСОБА_8 про встановлення факту належності права власності групи нежитлових приміщень, не значиться.

Господарським судом міста Києва було встановлено, що Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синьовид Іриною Олексіївною на підставі неіснуючого рішення суду 27.04.2016 р. проведено реєстрацію об'єктів нерухомого майна за Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ .

Використовуючи неіснуюче рішення суду, директор товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ незаконно заволодів майном, що є власністю територіальної громади м. Києва та перебуває у господарському віданні комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва , шляхом передачі його до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ .

27.04.2016р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синьовид Іриною Олексіївною було проведено реєстрацію нежитлових приміщень №38, №41 загальною площею 204 кв.м. по АДРЕСА_1 в Оболонському районі м. Києва за Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ .

Одночасно, як вбачається з матеріалів справи, 10.06.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем (орендар) було укладено договір оренди нежитлового приміщення, відповідно до п.1.1 якого орендодавець передає, а орендар бере в тимчасове володіння наступне приміщення:

- адреса будинку, в якому знаходиться приміщення , що орендується: АДРЕСА_1;

- загальна площа приміщення, що орендується 134,4 кв.м;

- номер приміщення №41, поверх перший;

- стан приміщення, що орендується, на момент передачі в оренду: придатне використання згідно п.2 договору;

За умовами п.2.1 договору від 10.06.2016р. приміщення, що орендується, надається орендарю для розміщення закладу громадського харчування.

Термін оренди складає 2 роки 11 місяців з моменту прийняття приміщення, що орендується, за актом приймання-передачі (п.3.1 договору від 10.06.2016р.).

Згідно п.п.4.1, 4.2 договору від 10.06.2016р. розмір орендної плати встановлюється окремим додатком до договору. Орендна плата сплачується до 20 числа кожного місяця на підставі виставленого орендодавцем рахунку.

За поясненнями прокурора та позивача, які з боку відповідача 1 підтверджені, станом на теперішній час Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем використовується приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 2, 3 ст.53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Наразі, за твердженнями прокурора та позивача, договір від 10.06.2016р., укладений між відповідачами, суперечить приписам чинного законодавства, оскільки директор Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ незаконно заволодів майном, яке є предметом оренди, та належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Прокурором та позивачем наголошено, що договір оренди від 10.06.2016р. порушує публічний порядок, а отже є нікчемним. Вказані обставини, на думку заявників, вказують на незаконність передання в оренду приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем.

Відповідач 1 у відзиві та письмових поясненнях проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що станом на момент укладання спірного договору оренди право власності на приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва, було зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю Топ Нерухомість . До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що укладання вказаного вище правочину у відповідача 1 було наявним право користування спірним майном, що виникло на підставі договору оренди від 30.12.2011р., укладеного з Дочірнім підприємством ЕКОС .

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору від 10.06.2016р. підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами ст.761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Як було встановлено судом вище, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/1468/17 за позовом Київської місцевої прокуратури №5 в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ нерухомого майна, а саме: нежилих приміщень №38 (площею 69,6 кв.м.) та № 41 (площею 134,4 кв.м.), загальною площею 204 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Рішенням від 16.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 позовні вимоги Київської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено: витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ нерухоме майно, а саме: нежилі приміщення № 38 ( площею 69,6 кв.м. ) та № 41 ( площею 134,4 кв.м. ), загальною площею 204 кв.м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради; розподілено судові витрати. Вказане рішення набрало законної сили 07.04.2017р.

В рішенні від 16.03.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/1468/17 судом було встановлено, що використовуючи неіснуюче рішення суду, директор Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ незаконно заволодів майном, що є власністю територіальної громади м. Києва та перебуває у господарському віданні Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва , шляхом передачі його до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ .

Тобто, в судовому рішенні по справі №910/1468/17 Господарським судом міста Києва було встановлено наявність саме у територіальної громади міста Києва майнових прав (права власності) на, в тому числі, приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва.

Наразі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розумінні ст.76,77 Господарського процесуального кодексу України докази відчуження з 2015р. територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради означеного майна на користь інших осіб.

Тобто, з наведеного вбачається, що фактично об'єктом оренди за спірним правочином є об'єкти нерухомого майна комунальної форми власності.

При цьому, суд зазначає, що наявність у довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна реєстраційного запису, в якому вказано, що станом на момент укладання договору від 10.06.2016р. власником приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у Оболонському районі м. Києва, було Товариство з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ , не нівелюють висновків суду стосовно того, що об'єктом оренди за спірним правочином є саме нерухоме майно, що належить територіальній громаді міста Києва.

Наразі, суд зазначає, що організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності врегульовано Законом України Про оренду державного та комунального майна .

Згідно ч.1 ст.4 Закону України Про оренду державного та комунального майна (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину) об'єктами оренди за цим Законом є: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. У разі виділення цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства складається розподільчий баланс. Грошові кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України, а інші оборотні матеріальні засоби викуповуються орендарем. Порядок викупу оборотних матеріальних засобів та використання грошових коштів, одержаних від їх викупу, а також грошових коштів, наданих орендареві на умовах кредиту відповідно до цієї статті, визначаються Кабінетом Міністрів України; нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації); захисні споруди цивільного захисту із збереженням їх цільового призначення, крім зазначених у частині другій цієї статті.

Відповідно ч.1 ст.5 Закону України Про оренду державного та комунального майна органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Тобто, з наведеного вбачається, що чинним на момент укладання спірного паровичну законодавством було визначено чіткий перелік осіб, які мають право передавати державне майно в оренду, - виступати орендодавцями за відповідними правочинами.

Отже, з системного аналізу наведених вище правових норм полягає, що станом на 10.06.2016р. (дата укладання спірного договору оренди) у Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ було відсутнім право на передання в оренду Фізичній особі-підприємцю Гопка Олександру Івановичу приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

Отже, виходячи з вищевикладеного, з огляду на те, що об'єктом оренди за договором від 10.06.2016р. є об'єкти нерухомого майна, що належить територіальній громаді міста Києва, враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази наявності станом на момент укладання спірного правочину у відповідача 2 права передання нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, в найм, суд дійшов висновку, що договір від 10.06.2016р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем, суперечить вимогам чинного законодавства, що вказує на наявність достатніх підстав для визнання вказаного правочину недійсним.

Одночасно, посилання прокурора та позивача та приписи ст.228 Цивільного кодексу України суд до уваги не приймає як безпідставні та юридично неспроможні.

Згідно ст.228 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У п.3.7 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними вказано, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Наразі, суд зазначає, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред'явлення таких роз'яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

В свою чергу, обов'язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Проте, всупереч наведеного вище, незважаючи на передбачений господарським процесуальним кодексом України обов'язок з доказування, прокурором та позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами обставин того, що спірні правочини було укладено відповідачами саме за наявності дійсного наміру до порушення інтересів держави і суспільства, його моральним засадам.

Тобто, у даному випадку, посилання прокурора та позивача в якості обґрунтування позову на приписи ст.228 Цивільного кодексу України є такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування, однак, не нівелюють висновків суду щодо наявності підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Фізичної особи-підприємця Гопку Олександра Івановича усунути перешкоди Київській міській раді у користування майном територіальної громади м. Києва, а саме: приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, шляхом виселення останнього із вказаного приміщення, суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України .

Статтею 16 Цивільного кодексу України унормовано, що способом захисту цивільного права та інтересу є, зокрема, припинення дії, яка порушує право.

Наразі, судом прийнято до уваги, що судове рішення про виселення підлягає примусовому виконанню у порядку, що визначений Законом України Про виконавче провадження , а отже, застосування саме такого способу захисту призведе до дійсного відновлення прав та законних інтересів територіальної громади міста Києва, як власника приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому,суд зауважує, що у даному випадку застосування означеного способу захисту судом ніяким чином не свідчить про вихід суду за межі позовних вимог, з урахуванням того, що згідно приписів ст.5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, з урахуванням висновків щодо наявності підстав для визнання недійсним договору від 10.06.2016р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 5 в інтересах держави в особі Київської міської ради в частині виселення Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича з приміщення №41, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Одночасно, суд вважає безпідставними посилання прокурора в якості обґрунтування позову на приписи ст.391 Цивільного кодексу України, згідно яких власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. При цьому, суд зазначає наступне.

Застосовуючи положення статті 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Тоді як, у даному випадку, спірне нерухоме майно не перебуває у фактичному володінні позивача, що вказує на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин для застосування до спірних правовідносин приписів статті 391 Цивільного кодексу України.

Однак, в контексті означеного суд зазначає, що посилання прокурора та позивача на невірну норму права не спростовує висновків суду щодо наявності підстав для виселення відповідача 1 та необхідності ефективного захисту прав та законних інтересів територіальної громади міста Києва.

До того ж, вважає безпідставними посилання відповідача 1 на наявність права користування спірним приміщенням, з огляду на чинність договору від 30.12.2011р., укладеного з Дочірнім підприємством ЕКОС , з урахуванням наступного.

За умовами п.4.1 договору від 30.12.2011р. термін оренди становить до 31.12.2012р. без права його пролонгації та викупу приміщення.

Як було встановлено вище, пунктом першим Розпорядження №41 від 31.05.2015р. Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації Про деякі питання комунального майна териоріальної громади міста Києва віднесено до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації майно, яке перебуває у сфері управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації закріплено на праві господарського віддання за Комунальним підприємством Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва , в тому числі, й нежитлове приміщення № 41, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

З представлених суду документів полягає, що 20.01.2016р. Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією було скеровано на адресу відповідача 1 повідомлення про припинення договору.

Одночасно, у провадженні Господарського суду Черкаської області перебувала справа №925/312/15 за позовом Комунального підприємства Житлосервіс Приозерне Оболонського району у м.Києві до Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича про виселення з приміщення загальною площею 144,54 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням від 05.05.2015р. Господарського суду Черкаської області в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою від 30.06.2015р. Київського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2015р. у справі №925/312/15 скасовано та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги Комунального підприємства Житлосервіс Приозерне Оболонського району в місті Києві задоволено; виселено фізичну особу - підприємця Гопку Олександра Івановича з нежитлового приміщення шляхом передачі приміщення Комунального підприємства Житлосервіс Приозерне Оболонського району в місті Києві.

Проте, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Відповідно до ч. 2 статті 26 Закону договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно ж ч. 2 статті 17 Законом України Про оренду державного та комунального майна у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Зазначена норма є імперативною та підлягає обов'язковому застосування до спірних відносин незалежно від відповідних умов договору та обставин повідомлення орендаря про припинення договору до закінчення терміну його дії, або повідомлення про це після спливу місячного терміну з дати закінчення терміну дії договору.

У межах розгляду справи №925/312/15, судом було встановлено, що договір від 30.12.2011р. не припинив своєї дії 31.12.2012р., а отже поновив свою дію на той самій строк.

Проте, як вказувалось вище, 20.01.2016р. Оболонською районною в місті Києві державною адміністрацією було скеровано на адресу відповідача 1 повідомлення про припинення договору.

Тобто, з наведеного полягає, що орендодавцем було повідомлено орендаря протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору про його припинення, що з урахуванням приписів ст.17 Закону України Про оренду державного та комунального майна та умов договору від 30.12.2011р., вказує на відсутність підстав вважати вказаний правочин поновленим.

За таких обставин, виходячи з вищевикладеного, суд вважає безпідставними та юридично неспроможними посилання Фізичної особи-підприємця Гопки Олександра Івановича на договір від 30.12.2011р. в якості належної підстави для здійснення користування спірним приміщенням.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі Руїс Торіха проти Іспанії ). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається за відповідачів.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення №41 по АДРЕСА_1, площею 134,4 кв.м, укладений 10.06.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ та Фізичною особою-підприємцем Гопкою Олександром Івановичем.

3. Виселити Фізичну особу - підприємця Гопку Олександра Івановича (19922, Черкаська обл., Чорнобаївський район, село Хрестителеве, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) з нежитлового приміщення №41 площею 134,4 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 в Оболонському районі м.Києва.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю ТОП НЕРУХОМІСТЬ (04210, м.Київ, АДРЕСА_1, приміщення, 41, ЄДРПОУ 40441453) на користь Прокуратури міста Києва (03150, м.Київ, вул.Предславинська, будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 881 грн.

5. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Гопки Олександра Івановича (19922, Черкаська обл., Чорнобаївський район, село Хрестителеве, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Прокуратури міста Києва (03150, м.Київ, вул.Предславинська, будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 2643 грн.

6. Видати накази після набрання рішенням по справі законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 08.10.2018р.

Суддя Спичак О.М.