УКРАЇНА
Господарський суд
Житомирської області
10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,
E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"25" вересня 2018 р. Справа № 906/665/18
Господарський суд Житомирської області у складі:
судді Тимошенка О.М.
секретар судового засідання: Зоренко О.М.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 (довіреність від 11.07.18)
від відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТІДІСІ-Дальнобой" (м.Київ)
до Приватного підприємтва "Вікінг" (м.Коростень)
про стягнення 187 695,09 грн
Позивачем пред'явлено позов про стягнення на його користь з відповідача 34392,44грн. 3% річних та 153302,65грн. інфляціних за неналежне виконання умов договору оренди №940/2015 від 01.12.15 по сплаті орендних платежів, які нараховано за період з 16.09.16 по 06.08.18 на суму боргу 606693,75 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що згідно Договору оренди №940/2015 від 01.12.2015 він передав в користування відповідачу шини для вантажних автотранспортних засобів (далі - майно); рішенням господарського суду Житомирської області від 09.11.17 у справі №906/1097/16 встановлено заборгованість відповідача за оренду майна за період з квітня 2016 по серпень 2016 в розмірі 606693,75грн., оскільки відповідач присуджені до сплати кошти за оренду майна не сплатив, відповідач скористався своїм правом та нарахував річні та інфляційні за весь період прострочення виконання грошового зобов'язання позивачем - з 16.09.16 по 06.08.18 на суму боргу 606693,75 грн.
27.08.18 до суду надійшли заперечення на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти розгляду даного спору господарським судом Житомирської області та просить залишити позов без розгляду на підставі п.7 ч.1 ст.226 ГПК України з посиланням на те, що між сторонами укладено третейську угоду про передання спору на розгляд третейського суду. Третейське застереження не втратило чинності, що визначено ст. 12 Закону України "Про третейські суди", а саме недійсність окремих положень договору, контракту, що містить третейське застереження, не тягне за собою недійсність такого третейського застереження. Третейська угода є чинною, тому спір повинен розглядати саме третейський суд.
06.09.18 до суду надійшов відзив відповідача №0409/3 від 04.09.18 на заперечення позивача , в якому позивач зазначає, що наявність третейської угоди не є відмовою від права на звернення до суду,а є угодою про обрання одного із способів вирішення спору. Відтак, у сторін спору існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві, наголошував на тому, що орендні платежі відповідачем сплачені не були.
Відповідач свого представника в судове засідання не направив, про причину неявки суд не повідомив, про день розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення кореспонденції.
Враховуючи те, що явка представників сторін в засідання суду обов'язковою не визнавалась, господарський суд вважає, що неявка відповідача, повідомленого належним чином, не перешкоджає розгляду справи за наявними матеріалами відповідно до ст. 202 ГПК України.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, господарський суд
ВСТАНОВИВ:
01.12.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мережа Сервісних станцій "ТІДІСІ- Дальнобой" (орендодавець/позивач) та Приватним підприємством "Вікінг" (орендар/відповідач) укладено договір оренди №940/2015 (а.с. 29), відповідно до якого Орендодавець передає Орендарю шини для вантажних автотранспортних засобів Орендаря (далі - об'єкт оренди) на певний строк та за певну плату (далі- орендна плата), а Орендар приймає об'єкт оренди в тимчасове володіння і користування для здійснення власної господарської діяльності (п.п. 1.1. договору).
Пунктом 1.2. договору визначено, що об'єкт оренди на весь термін оренди залишається власністю орендодавця.
Орендна плата, нараховується за повний календарний місяць оренди, який починається першим числом та закінчується останнім числом календарного місяця (пункт 2.13 договору)
Орендар оплачує рахунок-фактуру не пізніше 15-числа місяця, наступного за звітним. Оплата здійснюється в повному обсязі, у разі якщо курс гривні до долара США Національного банку України на момент оплати відрізняється від курсу, за яким виставлено рахунок-фактуру, в межах +/- 2% (два відсотка). В протилежному випадку, орендодавець здійснює перерахунок орендної плати та надає відкоригований рахунок-фактуру (пункти 2.15, 2.16 договору).
Пунктом 2.18 договору визначено: щомісячно після проведення оплати Орендарем, сторони підписують "ОСОБА_1 виконаних робіт".
Договір набирає чинності з моменту підписання обома сторонами та засвідчення корпоративними печатками сторін і діє до моменту, поки одна із сторін не стане ініціатором його розірвання (пункт 15.1 договору).
Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений їх печатками (а.с.29).
Рішенням господарського суду Житомирської області від 09.11.17 у справі №906/1097/16 по спору між тими ж сторонами про стягнення з відповідача орендної плати, стягнуто з Приватного підприємства "Вікінг" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю " МСС" ТІДІСІ-Дальнобой" 606693,75 грн. боргу за оренду майна, який утворився за період квітень-серпень 2016.
При розгляді справи №906/665/18 судом було встановлено наступне:
- згідно актів приймання-передачі та встановлення об'єкту оренди №1 - №48 від 01.12.2015, Орендодавець передав Орендарю та встановив на його транспортні засоби об'єкти оренди (378 вантажних шин) загальною вартістю 2732140,06грн.;
- у період квітня-серпня 2016 року орендна плата відповідачем не сплачувалась, звіти про пробіг об'єкта оренди та акти виконаних робіт за цей період у паперовій формі не складались та не підписувались;
- орендодавець, у спірний період, щомісяця формував акти здачі-прийнятих робіт: №143 від 30.04.2016 на загальну суму з ПДВ 132399,79 грн; № 198 від 31.05.2016 на загальну суму з ПДВ 96489,89 грн; №268 від 30.06.2016 на загальну суму з ПДВ 156139,18 грн; №323 від 31.07.2016 на загальну суму з ПДВ 155786,09 грн; №382 від 31.08.2016 на загальну суму з ПДВ 65408,82 грн.;
- Договір оренди №940/2015 від 01.12.15 розірвано за згодою сторін з 01.09.16.
Рішення суду господарського суду Житомирської області від 09.11.17 у справі №906/1097/16 залишене в силі судами вищих інстанцій та набрало законної сили.
Відповідно до ч.4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки відповідач рішення суду на даний час не виконав, орендні платежі не сплатив, Товариство з обмеженою відповідальністю "МСС "ТІДІСІ-Дальнобой" звернулося до господарського суду Житомирської області з позовом про стягнення з відповідача 34392,44грн. 3% річних та 153302,65грн. інфляціних за неналежне виконання умов договору оренди 940/2015 від 01.12.15 по сплаті орендних платежів, які нараховано за період з 16.09.16 по 06.08.18 на суму боргу 606693,75 грн. .
Оцінивши в сукупності матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, врахувавши пояснення учасників процесу, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.
Відповідно до частини 1, пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цивільними актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 174 Господарського кодексу України (далі ГК України) передбачено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно частини 1 статті 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Абзацом 2 частини 1 статті 175 ГК України визначено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною 1 статті 193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Правовідносини, що виникли між сторонами спору є відносинами, що виникли з договору оренди (найму).
Відповідно до частин 1, 2 статті 283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Згідно частини 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частинами 1, 5 статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Згідно статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Рішенням господарського суду Житомирської області по справі №906/1097/16 стягнуто з відповідача боргу по орендній платі в розмірі 606693,75грн., який утворився за період квітень-серпень 2016.
Відповідач доказів сплати боргу не надав, рішення суду по вказаній справі не виконав.
Відповідно до ст. ст.625 ч.2 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та три проценти річних від простроченої суми.
Судом встановлено, що по справі №906/1097/16 позивач не ставив вимогу про стягнення з відповідача річних та інфляційних за прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно п.4.1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.13 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань , сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
За п.5.1 вказаної Постанови, кредитор вправі вимагати, в тому числі в судовому порядку, сплати боржником сум інфляційних нарахувань та процентів річних як разом зі сплатою суми основного боргу, так і окремо від неї.
За п.7 вказаної Постанови, за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, позивач вправі вимагати стягнення річних та інфляційних за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно розрахунку позивача річні та інфляційні обраховано за період з 16.09.16 по 06.08.18 на суму боргу 606693,75грн. , який виник за період квітень-серпень 2016 (а.с.8,9).
Враховуючи п.2.15 договору, прострочення виконання зобов'язання по сплаті оренди за останній місяць періоду (серпень 2016) розпочинається з 16.09.16.
Суд, перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних приходить до висновку, що він складений правильно і тому задовільняє позов у цій частині в заявленому розмірі.
В частині стягнення інфляційних нарахувань, слід зазначити, що індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, який визначається виключно Держкомстатом і його найменший період визначення становить місяць, а тому прострочка платежу за менший період не тягне за собою нарахування інфляційних втрат, а розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що мала місце на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Держкомстатом, за період прострочки. Розрахунки індексу інфляції за квартал, період з початку року і т. п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т. д.) індексів (наказ Держкомстату від 27.07.2007 р., № 265 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін").
З огляду на викладене, індекс інфляції має нараховуватись в наступному місяці за місяцем, в якому мав бути здійснений платіж.
Натомість позивач помилково застосував індекс інфляції за вересень 2016, в якому відповідач, згідно договору, мав здійснити оплату за оренду майна у серпні 2016.
Перевіривши здійснені позивачем нарахування інфляційних за несвоєчасну оплату орендних платежів, господарський суд вважає, що правомірним є нарахування інфляційних за період з жовтня 2016 по серпень 2018 на суму боргу 606693,75грн. що становить 147972,61грн.
Таким чином, вимога позивача підлягає задоволенню в частині стягнення 147972,61грн. інфляційних та 34392,44грн. річних.
Відповідач заперечив щодо розгляду справи господарським судом.
Статтею 6 Закону України "Про третейські суди" визначено, що третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, , за винятком спорів. передбачених дано статте п. п. 1-14.
Статтею 5 Закону України Про третейські суди передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Також, п.п. 11.1 та 11.2. договору сторони передбачили, що усі спори, що виникають з цього договору або пов'язані з ним, вирішуються шляхом переговорів між сторонами. У випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України "Про третейські суди", домовились про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Продавців послуг та товарів для автомобілів", що знаходиться за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Богунська, 26в. Суддя призначається головою Третейського суду у відповідності до чинного Регламенту постійно діючого Третейського суду Асоціації "Продавців послуг та товарів для автомобілів", з яким сторони ознайомлені.
За наведених обставин, суд вважає, що сторони скористалися своїм правом та визначили в третейському застереженні, що на розгляд третейського суду можуть бути передані всі спори, що виникають з вказаного договору, в тому числі і стягнення заборгованості з орендних платежів.
Разом з цим, господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК господарський суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Відповідно до положень статті 124 Конституції України, статей 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини 1 статті 16 ЦК України, частини 4 статті 4 ГПК України в редакції з 15.12.2017, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
У рішенні Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з нормами статей 2, 5, 8, 12, 14 Закону України "Про третейські суди", передача спору на розгляд третейського суду є визначеним законом правом відповідних юридичних та/або фізичних осіб, яке реалізується шляхом укладення угоди між цими сторонами про передачу спору на вирішення третейським судом, а угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
Отже, третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є угодою про обрання одного із способів вирішення спору. Відтак, у сторін договору існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду. При цьому, обмеження права на звернення до господарського суду не допускається.
В рішенні Конституційного Суду України від 10.01.2008 у справі №1-3/2008 (№1-рп/2008) за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду) визначено, що практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27.02.1980).
Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, погоджуючи за власним волевиявленням (добровільно) умови договору, укладення якого та умови якого, як зазначено вище, передбачені та не суперечать вимогам законодавства, сторона договору погоджується із обов'язковістю їх виконання в силу норм статей 525, 526 ЦК України.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду при розгляді справи №906/1097/16 висловила свою позицію з цього приводу та у Постанові від 08.05.18 зазначила про відсутність підстави припинення провадження у справі відповідно до пункту 5 частини 1 статті 80 ГПК України в редакції до 15.12.2017, оскільки Закон України "Про третейські суди" передбачає виключно право, а не обов'язок сторін на звернення до цього суду, у разі відсутності у позивача волевиявлення на звернення до третейського суду чинне законодавство жодним чином не позбавляє його конституційного права на звернення до господарського суду, чим позивач правомірно скористався.
Заперечення відповідача щодо розгляду справи господарським судом Житомирської області спростовуються викладеним вище.
Як визначає ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України oбставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Oбов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Заперечень щодо підстав та предмету спору від відповідача не надходили. Доказів сплати боргу за оренду майна та задоволення вимог позивача по даному спору суду не надано.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, в розмірі 182365,05грн., з яких: 147972,61грн. інфляційних; 34392,44грн. річних. В частині позову про стягнення 5330,04грн. суд відмовляє в задоволенні.
Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача пропорційно сумі задоволених позовних вимог в розмірі 2735,48грн.
Керуючись статтями 123, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
ВИРІШИВ:
1.Позов задовольнити частково.
2.Стягнути з Приватного підприємства "Вікінг" (11500, Житомирська область, м. Коростень, Білокоровицьке шосе, 10, ід. код 31581361) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТІДІСІ-Дальнобой" (01042, м. Київ, вул. Івана Кудрі, 5, кім. 312, ід. код 33212540) - 147972,61 грн. інфляційних, 34392,44 грн. річних, 2735,48 грн. витрат по оплаті судового збору.
3.Відмовити в позові в частині стягнення 5330,04 грн. інфляційних.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 28.09.18
Суддя Тимошенко О. М.
Віддрукувати:
1- в справу
2-3- сторонам (рек. з повідом.)
Суд | Господарський суд Житомирської області |
Дата ухвалення рішення | 25.09.2018 |
Оприлюднено | 22.10.2018 |
Номер документу | 77246619 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Господарський суд Житомирської області
Тимошенко О. М.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні