Рішення

від 26.10.2018 по справі 910/9749/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

26.10.2018Справа №910/9749/18

Суддя господарського суду міста Києва Бойко Р.В., розглянувши в нарадчій кімнаті в порядку письмового провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі"

про стягнення 376 452,00 грн.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" звернулось до господарського суду міста Києва із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" про стягнення 376 452,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не було належним чином виконано взяті на себе зобов'язання за договором постачання програмного забезпечення №125 від 05.12.2016, у зв'язку з чим позивач вказує на існування правових підстав для стягнення з відповідача сплачених в якості передоплати коштів у розмірі 376 452,00 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.08.2018 (постановленою після усунення позивачем недоліків позовної заяви, встановлених ухвалою від 26.07.2018) відкрито провадження у справі №910/9749/18; вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Згідно приписів ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Про розгляд господарським судом міста Києва справи №910/9749/18 відповідач повідомлявся належним чином за адресою, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (01001, м. Київ, вул. Мала Житомирська, буд. 9Б), що підтверджується довідкою відділення поштового зв'язку про повернення поштового відправлення у зв'язку із закінченням встановленого строку зберігання, та поштовим конвертом, в якому ухвала суду була направлена відповідачу.

Крім того, ухвала суду про відкриття провадження у справі №910/9749/18 була направлена на адреси відповідача, які вказані у Договорі №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 (02095, м. Київ, вул. Княжий Затон, буд. 21, кв. 148 та 02081, м. Київ, вул. Здолбунівська, буд. 7-Д, корпус 3, офіс 402), що підтверджується довідками відділення поштового зв'язку про повернення поштового відправлення у зв'язку із закінченням встановленого строку зберігання, та поштовими конвертами, в яких ухвала суду була направлена відповідачу.

Згідно пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Суд зазначає, що вказана ухвала надсилалася рекомендованим листом з поміткою "судова повістка".

Відповідно до п. 116 розділу "Строк зберігання поштових відправлень, поштових переказів" Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №270 від 05.03 2009, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через 5 календарних днів з дня надходження листа до об'єкта поштового зв'язку місця призначення із зазначенням причини невручення.

З пунктів 99 та 116 вказаних Правил вбачається, що повернення поштою рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" з зазначенням причини "за закінченням терміну зберігання" можливо тільки у разі, якщо під час доставки поштою його не можна було вручити адресату або його уповноваженому представнику (відправлення не вручене під час доставки), та якщо на вкладене до абонентської скриньки адресата повідомлення про надходження зазначеного реєстрованого поштового відправлення адресат не відреагував - не звернувся на пошту для отримання судової повістки, проте відправлення чекало адресата (зберігалося) на пошті встановлений законом строк, і лише після його сплину було повернуто за зворотною адресою.

Враховуючи наведене, суд вважає, що неотримання судової повістки (листа з ухвалою суду) відповідачем та повернення її до суду з поміткою "повернута відправнику за закінченням терміну зберігання" є наслідками волевої поведінки відповідача у формі бездіяльності щодо її належного отримання.

З огляду на наведене, відповідач вважається повідомленим належним чином про розгляд господарським судом міста Києва справи №910/9749/18, оскільки судом було виконано всі покладені на нього обов'язки, а відповідач, натомість, проявив бездіяльність щодо отримання ухвал суду.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов у визначений у відповідності до положень Господарського процесуального кодексу України строк не скористався.

Будь-яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва встановив наступне.

05.12.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Глобал Софт", яке змінило своє найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" (покупець) укладено Договір №125 постачання програмного забезпечення (надалі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити програмне забезпечення, а покупець прийняти та сплатити на умовах цього договору спеціальні програмні продукти (програмне забезпечення), а саме: - програмне забезпечення R-Keeper модуль "Менеджер"; - програмне забезпечення R-Keeper модуль "Касса"; - програмне забезпечення R-Keeper модуль "Офіціант"; - програмне забезпечення R-Keeper "Персональна депозитно-дисконтна система"; - програмне забезпечення Shelter V.2 (готельний модуль на 47 номерів); - 1С-Рарус: управління рестораном, редакція 3, українська версія; - 1С-Рарус: управління рестораном, українська версія, додаткова ліцензія на 5 робочих місць; - 1С:Підприємство 8, клієнтська ліцензія на платформу 5 робочих місць; - комп'ютерна програма "1С:Бухгалтерія для України" редакція 8; - послуги з впровадження програми Shelter; - послуги з налаштування та встановлення програмного забезпечення R-Keeper 7; - послуги з впровадження програми 1С-Рарус:Управління персоналом.

Відповідно до п. 1.2.5 Договору постачальник гарантує, що виконання умов цього договору не порушують авторські та суміжні права автора, що володіє авторськими та суміжними правами на програмне забезпечення відповідно до Закону України "Про авторське і суміжні права".

Пунктом 2.1 Договору передбачено, що постачальник зобов'язується вчасно передати програмне забезпечення у повному комплекті зі всією документацією, що постачається разом із програмним забезпеченням покупцеві на умовах даного договору.

У пункті 2.2 Договору зазначено, що постачальник проводить доставку програмного забезпечення на територію покупця власними засобами та за свій рахунок.

Згідно з п. 4.2 Договору загальна вартість програмного забезпечення становить 376 452,00 грн.

У п. 4.3 Договору сторонами було погоджено, що грошову суму, передбачену п. 4.2 договору, покупець сплачує постачальнику у якості 100% передплати.

Зобов'язання постачальника з поставки програмного забезпечення вважаються виконаними в момент фактичного постачання програмного забезпечення покупцеві та підписання сторонами товаросупровідних документів (видаткова накладна) (п. 6.1 Договору).

На виконання умов п. 4.3 Договору позивач 27.12.2016 сплатив відповідачу грошові кошти у розмірі 376 452,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №2917 від 27.12.2016 з призначенням платежу - за програмне забезпечення, комп'ютерні програми та послуги з впровадження відповідно до Договору №125 від 05.12.2016.

У позовній заяві позивач вказав на те, що відповідачем було встановлено програмне забезпечення на технічні засоби позивача, проте послуги з впровадження програм та налаштування обладнання (технічного обслуговування), інформаційно-консультаційні послуги надані не були, а договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності між сторонами не укладено.

19.02.2018 позивач направив відповідачу претензію №01-63 від 15.02.2018, в якій вказав, що він сплатив на рахунок відповідача грошові кошти у сумі 376 452,00 грн., однак вказаний договір є неукладеним так як передача прав на комп'ютерні програми, що є об'єктами авторського права, здійснюється з урахуванням ч. 2 ст. 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" у формі письмового договору на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, який між сторонами не укладався. Тому, посилаючись на норми ст. 1212 Цивільного кодексу України та норми ст. 222 Господарського кодексу України, позивач просив відповідача повернути грошові кошти у розмірі 376 452,00 грн.

Звертаючись з даним позовом до суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" вказує на те, що комп'ютерні програми є об'єктами авторського права, а розпорядження майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, який повинен укладатися у письмовій формі, та при недодержання письмової форми договору, такий договір є нікчемним (ст. 1107 Цивільного кодексу України).

Однак, між сторонами не було укладено договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (комп'ютерними програмами), так як між сторонами не досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, визначених ч. 2 ст. 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Наведені обставини, на думку позивача, свідчать про те, що Договір №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 є неукладеним, а відповідач набув грошові кошти у розмірі 376 452,00 грн. без достатньої правової підстави, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача вказану суму грошових коштів.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем Договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі Глави 54 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у обумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч.ч. 1. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 655 Цивільного кодексу України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з п. 4.2 Договору загальна вартість програмного забезпечення становить 376 452,00 грн.

У пункті 4.3 Договору сторонами було погоджено, що грошову суму, передбачену п. 4.2 договору, покупець сплачує постачальнику у якості 100% передплати.

Як вбачається з матеріалів справи та підтверджується самим позивачем у позові, на виконання умов п. 4.3 Договору, Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" 27.12.2016 сплатило Товариству з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" кошти у розмірі 376 452,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №2917 від 27.12.2016 з призначенням платежу - за програмне забезпечення, комп'ютерні програми та послуги з впровадження відповідно до Договору №125 від 05.12.2016.

Таким чином, грошові кошти у розмірі 376452 грн. 00 коп. були сплачені позивачем на користь відповідача саме на виконання умов Договору у якості попередньої оплати за товар, який відповідач повинен був поставити позивачу, отримавши попередню оплату), тобто за наявності правової підстави.

Водночас, приписами частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм Глави 83 Цивільного кодексу України, свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Пунктом 5.1 Договору встановлено, що постачання програмного забезпечення складає 25 робочих днів з моменту надходження грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника.

У позовній заяві позивач вказав на те, що відповідачем було встановлено програмне забезпечення на технічні засоби позивача, проте послуги з впровадження програм та налаштування обладнання (технічного обслуговування), інформаційно-консультаційні послуги надані не були, а договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності між сторонами не укладено.

Тобто, як зазначає сам позивач у позовній заяві, відповідач виконав свої зобов'язання за Договором, однак не у повному обсязі.

Нормами ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Таким чином, законодавством передбачені спеціальні норми, які регулюють порядок (процедуру) повернення попередньої оплати (частини попередньої оплати) у випадку невиконання/неналежного виконання постачальником обов'язку з поставки товару (продукції).

При цьому, суд вважає помилковим твердження позивача, що за своєю правовою природою Договір №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 (який є договором поставки) є договором щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 418 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Згідно з ч. 1 ст. 420 Цивільного кодексу України до об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать комп'ютерні програми.

Відповідно до ч. 1 ст. 424 Цивільного кодексу України майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Частиною 2 статті 433 Цивільного кодексу України встановлено, що об'єктами авторського права є комп'ютерні програми.

Комп'ютерні програми охороняються як літературні твори (ч. 4 ст. 433 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 440 Цивільного кодексу України майновими правами інтелектуальної власності на твір є: 1) право на використання твору; 2) виключне право дозволяти використання твору; 3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права на твір належать його авторові, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Статтею 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що комп'ютерна програма - набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах).

За приписами ч. 1 ст. 32 Закону України "Про авторське право і суміжні права" автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору.

Частиною 1 статті 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлено, що договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. В усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права" договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди).

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107 Цивільного кодексу України).

Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним. Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України "Про авторське право і суміжні права" авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об'єкта, в якому втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки.

Тобто, перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

Договір №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 не є договором щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності так як його умовами не передбачено перехід майнових прав інтелектуальної власності на об'єкт права інтелектуальної власності (комп'ютерну програму), а передбачено перехід прав власності на річ - матеріальний об'єкт, в якому втілено твір (на магнітних носіях в упаковці з інструкцією з використання - п.п. 1.2, 1.2.1 Договору).

Враховуючи викладене, суд вважає необґрунтованими твердження позивача, що Договір №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 є договором щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, який не містить істотних умов, передбачених ст. 33 Закону України "Про авторське право і суміжні права", з огляду на що є неукладеним.

Договір №125 постачання програмного забезпечення від 05.12.2016 за своєю правовою природою є договором поставки та до нього не застосовуються норми законодавства, які регулюють правовідносини у сфері права інтелектуальної власності.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини 1 та 2 статті 640 Цивільного кодексу України ).

Згідно з частиною 2 статті 642 Цивільного кодексу України , якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (частина 8 статті 181 Господарського кодексу України).

З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 29.08.2018 у справі №915/839/17, від 08.10.2018 у справі №910/8943/17 та від 19.10.2018 у справі №920/558/17.

Відтак, фактичне виконання договору (здійснення попередньої оплати позивачем та часткову поставку товару відповідачем) уномежливлює визнання договору неукладеним, так як визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами.

Частинами 1 та 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України).

Аналогічні приписи закріплені у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Таким чином, враховуючи презумпцію правомірності правочину, закріплену у статті 204 Цивільного кодексу України, відсутність доказів визнання недійсним Договору, сплату позивачем коштів у розмірі 376 452,00 грн. у якості попередньої оплати за товар згідно Договору та часткове виконання відповідачем своїх зобов'язань з поставки такого товару, суд приходить до висновку, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" було набуто спірні кошти за наявності на те правової підстави та така підстава станом на дату розгляду справи не відпала, що виключає правомірність стягнення цих коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Натомість приписами ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Тобто, даною імперативною нормою встановлено, що суд не може самостійно визначати підстави позову та керується лише тими, які заявлені позивачем.

Крім того, суд не може застосувати приписи частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, якими передбачено, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону, оскільки у даному випадку законом передбачено ефективний спосіб захисту прав позивача у спірних правовідносинах (норми ст. 693 Цивільного кодексу України).

У зв'язку з наведеним та керуючись імперативними приписами ч. 1 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи до уваги заявлені позивачем підстави позову, суд дійшов висновку про відмову у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" про стягнення 376 452,00 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у позові повністю.

На підставі викладеного, керуючись ч. 1 ст. 129, ч. 2 ст. 178, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр" (місцезнаходження: 65026, Одеська обл., м. Одеса, вул. Буніна, буд. 10; адреса для листування, вказана у позові: 65091, м. Одеса, а/с №101; ідентифікаційний код 24767048) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Айті Арт Технолоджі" (01001, м. Київ, вул. Мала Житомирська, буд. 9-Б; ідентифікаційний код 39746375) про стягнення 376 452,00 грн. відмовити повністю.

2. Судові витрати пов'язані з розглядом даної справи, покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Морський Бізнес Центр".

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення. Відповідно до п.17.5 ч.1 ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається до Північного апеляційного господарського суду або через господарський суд міста Києва.

Повний текст рішення складено 26.10.2018.

Суддя Р.В. Бойко