Постанова

від 31.10.2018 по справі 450/1492/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 450/1492/14-ц

провадження № 61-14246св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Державне територіально-галузеве об'єднання Львівська залізниця , правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Укрзалізниця ,

відповідачі: Сороки-Львівська сільська рада Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_2,

треті особи: Відділ Держземагенства у Пустомитівському районі Львівської області, Пустомитівська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця та ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року у складі колегії суддів: Тропак О. В., Приколоти Т. І., Федоришина А. В.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року Державне територіально-галузеве об'єднання Львівська залізниця (далі - ДТГО Львівська залізниця , Залізниця), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Укрзалізниця (далі - ПАТ Укрзалізниця ), звернулося до суду з позовом до Сороки-Львівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі - Сороки-Львівська сільська рада), ОСОБА_2, треті особи: Відділ Держземагенства у Пустомитівському районі Львівської області, Пустомитівська державна нотаріальна контора, про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, посилаючись на те, що під час проведення у жовтні 2013 року інвентаризації земель, які знаходяться у постійному користуванні Залізниці, було виявлено, що в адміністративних межах Сороки-Львівської сільської ради частина земельних ділянок та смуги відведення Залізниці загальною площею 0,0521 га перебуває у власності ОСОБА_2, яка успадкувала цю ділянку після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 В свою чергу спадкодавець отримала спірну земельну ділянку у приватну власність на підставі рішення Сороки-Львівської сільської ради від 14 листопада 2003 року № 103 Про передачу земельної ділянки у приватну власність . Однак вказане рішення сільською радою прийняте з перевищенням повноважень та з порушенням норм земельного законодавства, у зв'язку з чим ОСОБА_2 безпідставно отримала у власність вказану ділянку. Враховуючи викладене, ДТГО Львівська залізниця просило визнати незаконним та скасувати зазначене рішення сільської ради та визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину серії НОМЕР_1 від 25 вересня 2009 року, видане на ім'я ОСОБА_2

Представник відповідача Сороки-Львівської сільської ради Андросюк З. П. та представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 заперечили проти задоволення позову та просили застосувати до пред'явлених позивачем вимог позовну давність

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 жовтня 2015 року у складі судді Данилів Є. О. у задоволенні позову ДТГО Львівська залізниця відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що Сороки-Львівська сільська рада не мала права передавати ОСОБА_3 у приватну власність земельну ділянку, яка відноситься до земель залізничного транспорту, а тому позовні вимоги ДТГО Львівська залізниця є обґрунтованими. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, суд виходив з того, що підписання у 2006 році ОСОБА_6 як повноважним представником Залізниці актів узгодження меж земельних ділянок свідчить про те, що позивачу було відомо про відведення спірної земельної ділянки у власність фізичної особи.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року апеляційну скаргу ДТГО Львівська залізниця , правонаступником якого є Публічне ПАТ Укрзалізниця , задоволено частково. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 жовтня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Сороки-Львівської сільської ради від 14 листопада 2003 року № 103 Про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_3. . У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину серії НОМЕР_1 від 25 вересня 2009 року, виданого Пустомитівською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_2, відмовлено за безпідставністю.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині скасування рішення Сороки-Львівської сільської ради, однак безпідставно відмовив у їх задоволенні у зв'язку з пропуском позовної давності. Так, відповідно до пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VІ Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства (далі - Закон № 4176-VІ)протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. Оскільки Залізниця звернулася до суду з позовом у червні 2014 року, тобто в межах трьох років з дня набрання чинності Законом № 4176-VI (15 січня 2015 року), то позовна давність не пропущена. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 є вторинним набувачем спірної земельної ділянки і правовідносини, які склалися між сторонами, є речово-правовими, а не зобов'язальними. ДТГО Львівська залізниця не заявляло вимогу про визнання недійсним державного акта на спірну земельну ділянку, виданого ОСОБА_3 на підставі рішення Сороки-Львівської сільської ради. Тому позовні вимоги в означеній частині є безпідставними.

04 квітня 2016 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року в частині задоволення позову ДТГО Львівська залізниця про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову в означеній частині відмовити.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що ДТГО Львівська залізниця не надано будь-яких доказів на підтвердження його права користування чи розпорядження земельною ділянкою. У наявному в матеріалах справи плані меж смуги відведення лінії залізничної дороги не зазначено місце знаходження спірної ділянки. Сільська рада діяла у межах наданих їй повноважень. Позивачем пропущена позовна давність.

08 квітня 2016 року ПАТ Укрзалізниця подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга ПАТ Укрзалізниця мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Наявність цього свідоцтва позбавляє Залізницю права користування частиною смуги відведення, яка вибула з її складу через прийняття сільською радою незаконного рішення. Судом безпідставно не застосовано положення статті 1301 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), яка визначає випадки, в яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнане недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 21 вересня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

21 березня 2018 року справу № 450/1492/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що рішенням Сороки-Львівської сільської ради від 14 листопада 2003 року № 103 Про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_3 було передано у власність земельну ділянку площею 0,0521 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в селі Муроване Пустомитівського району Львівської області.

На підставі вказаного рішення 20 лютого 2007 року ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_3 померла.

Вищевказану земельну ділянку успадкувала ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину серії НОМЕР_1 від 25 вересня 2009 року, виданим Пустомитівською державною нотаріальною конторою.

Актом обстеження земельної ділянки ДТГО Львівська залізниця від 14 листопада 2013 року, складеним комісією у складі: інженера технічного відділу ПЧЛ-1 ОСОБА_7, інженера сектора майнових та земельних ресурсів ДН-1 ОСОБА_8, інженера-землевпорядника ПЧ-3 ОСОБА_9, землевпорядника Сороки-Львівської сільської ради ОСОБА_10, встановлено, що на 5 км + 920 м - 5 км + 950 м на відстані 70-62-64 м з лівої сторони від осі головної колії, при смузі відведення 80 м, знаходиться огороджена земельна ділянка ОСОБА_2, яка раніше належала ОСОБА_3

Під час встановлення меж земельних ділянок ДТГО Львівська залізниця на проміжку від 5 км + 920 м до 5 км + 950 м на перегоні Львів - Ківерці в адміністративних межах Сороки-Львівської сільської ради виявлено накладення земельних ділянок сторонніх землекористувачів на смугу відведення залізниці, що підтверджується повідомленням Командитного товариства Науково-впроваджувальної фірми Нові технології від 23 жовтня 2013 року № 53.

Відповідно до частини першої, пункту б) частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України в редакції, чинній на час прийняття рішення Сороки-Львівською сільською радою, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Згідно зі статтею 68 Земельного кодексу України, частиною першою статті 23 Закону України Про транспорт в редакції, чинній на час прийняття рішення Сороки-Львівською сільською радою,до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. До складу земель залізничного транспорту входять землі, що прилягають до залізничного полотна, є смугою відведення залізниць і надаються їм у користування відповідно до чинного законодавства.

Спірна земельна ділянка входить до складу залізничного транспорту, що підтверджено Планом смуги відведення лінії Львів - Ківерці Львівської залізниці в адміністративних межах Брюховицького району Львівської області 1956 року, який відповідно до статті 17 Закону України Про основи містобудування є містобудівною документацією, що є основою, зокрема для підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації та вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 24 червня 2014 року у справі № 446/915/14-к ОСОБА_6 було звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість ) у зв'язку із закінченням строків давності. Вказаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_6, обіймаючи посаду начальника Кам'янка-Бузької дистанції колії ДТГО Львівська залізниця , яка пов'язана з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, неналежно виконував свої службові обов'язки. Так, у першому півріччі 2006 року ОСОБА_6, не виїхавши на місце і не перевіривши розташування земельних ділянок, їх площ та меж на відповідність встановленим нормативним вимогам, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, підписав акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки ОСОБА_3 площею 0,0524 га в селі МурованеПустомитівського району Львівської області , яка розташована у смузі відведення залізничної колії (площа перетину 0,0523 га) і знаходилася у постійному користуванні ДТГО Львівська залізниця .

Тому не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 про те, що спірна земельна ділянка не розташована у смузі відведення залізничної колії.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Статтями 1, 4 Положення Про землі, надані транспорту , затвердженого 07 лютого 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету СРСР № 58 і Ради народних комісарів СРСР № 50, передбачалося, що землями, наданими транспорту (в тому числі - і залізничному), визнавалися землі, зайняті залізничними шляхами та іншими об'єктами залізничної інфраструктури.

Вказане Положення діяло до набрання чинності Постановою Ради Міністрів СРСР від 08 січня 1981 року № 24 Про затвердження Положення про землі, надані транспорту .

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року, чинним на час набуття у 1956 році Залізницею права на земельні ділянки, передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

Разом з тим вимог щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 Загальних основ землекористування та землеустрою , затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСРвід 18 грудня 1990 року (далі - Постанова № 562) право Залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови № 562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року № 563-ХІІ Про земельну реформу (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже відсутня вимога закону щодо обов'язкового виготовлення Залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою.

Тому не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 про те, що ДТГО Львівська залізниця не надало будь-яких доказів на підтвердження його права користування чи розпорядження земельною ділянкою. Факт користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна підтверджується письмовими доказами.

Відповідно до пункту г) частини третьої статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, оскільки Сороки-Львівською сільською радоюбула передана земельна ділянка у приватну власність ОСОБА_3 за рахунок земель, які знаходилися у правомірному користуванні ДТГО Львівська залізниця , без попереднього їх вилучення та зміни цільового призначення у встановленому законом порядку, чим порушено права позивача як землекористувача.

Під час розгляду справи відповідачі подали заяву про застосування позовної давності до заявлених Залізницею позовних вимог.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Звертаючись у червні 2014 року до суду з цим позовом, ДТГО Львівська залізниця зазначило, що про порушене право йому стало відомо у березні 2014 року.

На підставі Закону № 4176-VІ, що набрав чинності 15 січня 2012 року, виключено пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, яким було передбачено, що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Однак відповідно до пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про: 1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; 2) застосування наслідків нікчемного правочину; 3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради у зв'язку з пропуском позовної давності та задовольняючи позов в означеній частині, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Залізниця звернулася до суду з позовом у червні 2014 року, тобто в межах трьох років з дня набрання чинності Законом № 4176-VI та з підстав, передбачених підпунктом 3 пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону, а тому позовна давність не пропущена.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з пропуском позовної давності та відмовляючи у задоволенні позову в означеній частині за безпідставністю, суд апеляційної інстанції також дійшов правильного по суті висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами, є речово-правовими, а відповідач ОСОБА_2 є вторинним набувачем спірної земельної ділянки, яку вона успадкувала після померлої ОСОБА_3

Право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України, статті 3 і 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року)).

Відповідно до статті 1299 ЦК України, чинній на час видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину,якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу). Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з

моменту державної реєстрації цього майна.

Згідно зі статтею 387, частиною третьою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов'язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Це означає, що якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами наведених правових норм, а не у спосіб визнання недійсним правовстановлюючого документа незаконного володільця.

При цьому право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння підлягає захисту незалежно від того, на якій правовій підставі незаконний володілець набув майно (за договором чи в порядку спадкування).

Визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним, яке за своїм змістом не є правочином, будь-яких правових наслідків не тягне, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Задоволення позову в означеній частині не забезпечить відновлення порушених прав ДТГО Львівська залізниця .

У зв'язку з наведеним Залізниця має право на підставі статей 387, 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.

Тому не заслуговують на увагу доводи Залізниці про те, що судом апеляційної інстанції безпідставно не застосовано положення статті 1301 ЦК України, яка визначає випадки, за яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнане недійсним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року , правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване по суті судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші зазначені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Разом з тим дане рішення суду не перешкоджає позивачу захистити свої права шляхом пред'явлення у встановленому законом порядку позову про витребування майна з чужого володіння.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Львівської області від 10 березня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик