Рішення

від 05.11.2018 по справі 509/4216/16-ц

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/4216/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2018 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави, в особі ОСОБА_1 оборони України, ОСОБА_2 відділу міста ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області, за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів : Концерну Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі Концерну Військторгсервіс про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ :

15 листопада 2016 року, Заступник військового прокурора Одеського гарнізону, в інтересах держави, в особі Міноборони України та КЕВ м. Одеси, звернувся до суду з позовною заявою, яку в подальшому, уточнив та в остаточній редакції якого від 30.05.2017 р., просив суд, визнати недійсним державний акт серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р. на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по вул. Набережна, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, виданий на ім'я ОСОБА_4 на підставі рішення ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 1266-V від 09.09.2008 року та зобов'язати ОСОБА_5 повернути за актом прийому-передачі державі в особі квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси (код ЄДРПОУ : 08038284) земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, вартістю 178432 грн., з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по вул. Набережній, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р., стягнувши з відповідача судові витрати по сплаті судового збору.

В обґрунтування вказаного позову заступник військового прокурора Одеського гарнізону зазначив, що відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії В № 032344 квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області була надана у постійне та безоплатне користування земельна ділянка, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

На вказаній частині земельної ділянки, за адресою: Одеська область Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6, розташовані будівлі та споруди бази відпочинку, закріпленої за державним підприємством ОСОБА_1 оборони України Оздоровчий комплекс Ювілейний , яке у відповідно до наказу Міністра оборони України від 25.07.2006 року №454 було реорганізовано шляхом його приєднання до державного підприємства ОСОБА_1 оборони України Управління торгівлі Південного оперативного командування , правонаступником якого на даний час є Концерн Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі Концерну Військторгсервіс .

Таким чином, на думку прокурора, вищезазначені землі відносяться за формою власності - до державної власності, за цільовим призначенням - до земель оборони та перебувають на відповідному обліку у органах квартирно-експлуатаційної служби ЗС України.

14.07.2003 року ОСОБА_6 сільською радою видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно Оздоровчого комплексу Ювілейний (37 будівель та споруд), власником якого визначено державне підприємство ОСОБА_1 оборони України.

В подальшому, 20.03.2008 року ОСОБА_6 сільською радою прийнято рішення №1121 -V Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно гр. України (згідно додатку) на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в с. Молодіжне, Овідіопольський район, Одеської області .

Тим самим, рішенням ОСОБА_6 сільської ради №1266-V від 09.09.2008 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на право приватної власності на земельні ділянка, що передаються гр. України для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у с. Молодіжне (зокрема за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6/18), а також передано земельні ділянки (загальною площею 1,53 га) безкоштовно у власність гр. України для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель та споруд (присадибні ділянки) у с. Молодіжне (згідно додатку, зокрема відповідачу ОСОБА_4А.), а також видано державні акти на право власності на землю.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_6 сільської ради на ім'я ОСОБА_4 видано державний акт серії ЯЖ № 319460 на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, розташовану по вул. Набережна, 6/18, с. Молодіжне, Одеська область.

Таким чином, позивачі вважають що у відповідача ОСОБА_4 безпідставно виникло право власності на частину земельної ділянки, що відноситься до земель оборони та на якій розміщено будівлі та споруди бази відпочинку Ювілейна .

При цьому, як вказується у позові, ні Кабінет Міністрів України, ні Міністр оборони України відповідну згоду на припинення права користування земельними ділянками загальною площею 1,53 га, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна Оздоровчий комплекс Ювілейний на її вилучення ОСОБА_6 сільській раді не надавали, жодних заяв про добровільну відмову від належного ОСОБА_1 оборони України права на вказану земельну ділянку сільській раді або вказаним громадянам не адресував.

Рішеннями ОСОБА_6 сільської ради №1121-V від 20.03.2008 року та №1266-V від 09.09.2008 року земельна ділянка площею 0,085 га, розташована по вул. Набережній у с. Молодіжне була передана у власність громадянину ОСОБА_4 безоплатно.

Також, з уточненої позовної заяви вбачається, що згідно Інформаційної довідки отриманої з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, стало відомо, що право власності на спірну земельну ділянку яка розташована за адресою: вул. Набережна, 6/18, с. Молодіжне, Одеська область, зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 26.01.2017 р., у зв'язку з чим, було задоволено клопотання прокурора про залучення до участі у справі у якості співвідповідача ОСОБА_5 (а.с. 135 т. 1).

27.11.2017 року Овідіопольський районним судом Одеської області ухвалено заочне рішення у даній справі, яким позовні вимоги задоволено у повному обсязі (а.с. 169-175 т. 1).

Ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 02.02.2018 року, було задоволено заяву представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення та вказане заочне рішення від 27.11.2017 р. скасовано, а справу передано до канцелярії суду для подальшого автоматичного розподілу (а.с. 209-210 т. 1).

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.02.2018 р. - матеріали вищевказаної цивільної справи були розподілені в провадження судді Овідіопольського районного суду Одеської області Гандзій Д.М., яким прийнято справу до свого провадження (а.с. 214 т. 1).

В подальшому, ухвалою суду від 13.03.2018 року, задоволено клопотання прокурора та залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_6 сільську раду Овідіопольського району Одеської області, тим самим виключено з кола сторін третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 сільську раду Овідіопольського району Одеської області в порядку ст.ст. 50,51 ЦПК України (а.с. 231,234-235 т. 1).

Виходячи з доводів які зазначені у позовній заяві з посиланням на докази що містяться у матеріалах справи, прокурор зазначає, про порушення прав держави в особі ОСОБА_1 оборони України та квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси, а також вказує що у даному випадку власник спірної земельної ділянки має право витребувати своє майно від добросовісного набувача у всіх випадках.

В судові засідання представник прокуратури не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, зворотними поштовими повідомленнями та особисто під розписки, причини неявки суду не повідомив, однак надіслав до суду письмову заяву, в якій повністю підтримав свій уточнений позов у повному обсязі, просив його задовольнити повністю та слухати справу без його участі (а.с. 223,226,237,245 т. 1, 16,18,26 т. 2).

Представники позивача ОСОБА_1 оборони України в судові засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, зворотними поштовими повідомленнями та особисто під розписки, причини неявки суду не повідомили, однак надіславши до суду письмову заяву, в якій повністю підтримали уточнений позов, поданий в їхніх інтересах прокурором у повному обсязі, просили його задовольнити повністю та слухати справу без їхньої участі, з урахуванням письмових пояснень щодо строку позовної давності, поданих раніше (а.с. 93-96,222,237,245 т. 1, 16,17,27 т. 2).

Представники позивачів ОСОБА_2 відділу м. Одеси в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином, зворотними поштовими повідомленнями та особисто під розписки, причини неявки суду не повідомили, надіславши до суду письмове клопотання, в якому повністю підтримали позов прокурора, поданий в їхніх інтересах, який просили суд задовольнити і розглядати справу за їхньої відсутності (а.с. 227,237,245 т. 1, 16,19,25 т. 2).

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в жодне з судових засідань не з'явилися, про дати, час та місце всіх судових засідань повідомлялися належним чином, у відповідності до вимог ч. 5 ст. 74, ч. 8 ст. 76, ч. 1 ст. 77 ЦПК України, за останніми відомими судові адресами їхнього місця реєстрації (перебування, знаходження), що підтверджується відповідними довідками ОСОБА_8 України в Волинській області та адресою місця проживання ОСОБА_4, вказаної у нотаріально посвідченій довіреності на його представника від 07.11.2017 р. (реєстр. № 1182), а також зворотними поштовими повідомленнями, які повернулися до суду з відмітками про вручення судових повісток під підпис, причини своєї неявки суду не повідомили, заяв чи відзивів на позов у встановлені законом строки суду не надали, як і не надали заяви про розгляд справи за їхньою відсутністю (а.с. 224,240,241,246 т. 1, 13,14,18,20 т. 2).

Представник відповідачів ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області в жодне з судових засідань не з'явився, про дати, час та місце судових засідань повідомлявся належним чином, що підтверджується зворотними поштовими повідомленнями, врученими під підпис уповноваженому представнику відповідачів, але надіслав до суду свої письмові заперечення на позов, перебуваючи як у якості 3-ої особи, так і після залучення ОСОБА_6 с/р до участі у справі у якості співвідповідача ухвалою суду від 13.03.2018 р., в яких просив суд відмовити у задоволенні безпідставного і необґрунтованого позову прокурора, застосувавши до спірних правовідносин строк позовної давності для звернення до суду з вказаним позовом та проханням, в тому числі у своїх клопотаннях про розгляд справи за його відсутністю у зв'язку за завантаженістю юрисконсульта сільради в інших судових засіданнях (а.с. 215-221,225,238,239,247 т. 1, 1-12,15 т. 2).

Представниця 3-ої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів - Концерну Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі Концерну Військторгсервіс в судові засідання не з'явилась, про дату, час та місце судових засідань повідомлялась належним чином, зворотними поштовими повідомленнями та особисто під розписки, надіславши до суду письмову заяву на електронну адресу (скриньку) Овідіопольського райсуду Одеської області, в якій повністю підтримала позов, який просила задовольнити та розглянути справу за її відсутністю (а.с. 226,228-229,237,245 т. 1, 16,17,24 т. 2).

Дослідивши матеріали позову та додатково надані суду письмові докази від учасників процесу через канцелярію суду, суд вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Спорронг і Лоннрот проти Швеції (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах ОСОБА_9 проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії (&?о;...&?м;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі ОСОБА_7 проти Франції , від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Суд встановив і це підтверджується матеріалами справи, що відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії В № 032344 квартирно-експлуатаційній частині Одеського району у 1986 році, виконавчим комітетом Овідіопольської районної ради народних депутатів Одеської області була надана у постійне та безоплатне користування земельна ділянка, загальною площею 586,5 га, до складу якої увійшла земельна ділянка площею 296,8 га, розташована на території ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області (а.с. 15-16 т. 1).

Суд встановив, що вказаний державний акт на землю - є чинним до сьогодні і ніким не скасований і невизнаний недійсним.

На частині вказаної земельної ділянки, за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6, розміщуються будівлі та споруди бази відпочинку, закріпленої за державним підприємством ОСОБА_1 оборони України Оздоровчий комплекс Ювілейний , яке у подальшому відповідно до наказу Міністра оборони України від 25.07.2006 року № 454 було реорганізовано шляхом його приєднання до державного підприємства ОСОБА_1 оборони України Управління торгівлі Південного оперативного командування , правонаступником якого на теперішній час є Концерн Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі (а.с. 12-14 т. 1).

На підставі розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації від 11.07.2003 року № 459 за державним підприємством ОСОБА_1 оборони України визнано право власності на будівлі та споруди Оздоровчого комплексу Ювілейний , що знаходяться за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6, на підставі якого, 14.07.2003 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно Оздоровчого комплексу Ювілейний (37 будівель та споруд) (а.с. 19-29,70-73 т. 1).

25.05.2007 року ОСОБА_6 сільською радою прийнято рішення № 716-V Про вилучення із земель ОСОБА_1 оборони України КЕЧ Одеського району земельної ділянки, загальною площею 2,1 га, та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу ОСОБА_6 сільської ради (у межах с. Молодіжне) (а.с. 46 т. 1).

20.03.2008 року ОСОБА_6 сільською радою прийнято рішення № 1121 -V Про надання дозволу на підготовку технічної документації по складанню державних актів на право власності безкоштовно гр. України (згідно додатку, в тому числі відповідачу ОСОБА_4А.) на земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) в с. Молодіжне, Овідіопольський район, Одеської області (а.с. 39-31,48,50,51 т. 1).

У подальшому, рішенням ОСОБА_6 сільської ради № 1266-V від 09.09.2008 року затверджено технічну документацію по складанню державних актів на праве приватної власності на земельні ділянка, що передаються гр. України для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд у с. Молодіжне (зокрема за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6/18), а також передано земельну ділянку (загальною площею 0,085 га) безкоштовно у власність відповідачу ОСОБА_4, та видано державний акт на право власності на землю (а.с. 17-18,34 т. 1).

Судом також встановлено, що згідно листа на адресу голови ОСОБА_6 с/р від 27.04.2007 року № 661, колишній начальник КЕВ м. Одеси полковник ОСОБА_10 надав дозвіл на вилучення земельних ділянок загальною площею 2,10 га, розташованих на землях ОСОБА_6 сільської ради в селі Молодіжне по вул. Набережній, із земель, наданих раніше у постійне користування КЕЧ Одеського району (а.с. 47,48 т. 1).

При цьому, листом Міністра оборони України від 23.12.2004 року №220/2826 ОСОБА_3, який не міг слугувати підставою для вилучення зазначеної земельної ділянки площею 2,10 га, що береться до уваги судом, адже даний лист був адресований Овідіопольській державній адміністрації, а не Молодіженській сільській раді Овідіопольського району Одеської області, в якому йдеться проте, що МОУ не заперечує проти вилучення земельної ділянки площею 12,5 га з земель оборони з метою землевідведення новому власнику у зв'язку з реалізацією будівель і споруд ДП МОУ Оздоровчий комплекс Ювілейний , розташованих в с. Молодіжненому по вул. Набережна, 6 Овідіопольського району Одеської області (а.с. 49 т. 1).

Крім цього, згода на вилучення земельної ділянки - надавалась державній адміністрації лише у випадку реалізації будівель та споруд Державного підприємства ОСОБА_1 оборони України Оздоровчий комплекс Ювілейний , однак наявні у матеріалах справи докази свідчать про те, що вказане державне підприємство не відчужувалося відповідачу та до сьогодні перебуває у державній власності, у зв'язку з цим даний лист не може вважатися згодою Міністра на вилучення вказаної земельної ділянки.

Окрім того, як з'ясував суду, ані Кабінетом Міністрів України, ані ОСОБА_1 оборони України безпосередньо земельна ділянка площею 2,10 га військового містечка № 1 - до комунальної власності не передавалась, оскільки існує особливий, передбачений законодавством порядок надання земель оборони у користування із земель, що перебувають у користуванні відповідних військових формувань, обумовлений відповідним статусом цих земель та їх призначенням.

Зокрема, ст. 141 ЗК України визначено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою відбувається через добровільну) відмову землекористувача від даної земельної ділянки. Згідно ч. 3,4 ст. 142 ЗК України відмова від користування земельною ділянкою відбувається через подання спеціальної заяви про відмову землекористувача до власника земельної ділянки.

Також, частиною 1 статті 116 ЗК України закріплено правову норму, відповідно до якої підставою набуття права власності або права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, за умови, що такі рішення прийняті у межах їх повноважень та відповідно до закону.

Приписами ч. 3 ст. 78, ч. 1 ст. 84 ЗК України встановлено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, при цьому у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності.

Крім того, у ст. 14 Закону України Про збройні сили України унормовано, що земля закріплена за військовими частішими, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.

Згідно зі ст. 13 ЗК України, повноваження щодо розпорядження землями державної власності відноситься виключно до повноважень Кабінету Міністрів України. У даному випадку, власниками земельних ділянок, закріплених за суб'єктами, що перебувають у сфері управління ОСОБА_1 оборони України є Держава в особі Кабінету Міністрів України, оскільки за приписами ст. 110 Конституції України саме Кабінет міністрів України є вищим органом в системі органів виконавчої влади, якому падини повноваження з управління об'єктами державної власності.

Аналогічної правової позиції щодо необхідності надання Кабінетом Міністрів України згоди на вилучення земель оборони дотримується і Вищий господарський суд України у справі № 916/3719/15 (постанова від 23.06.2016 року залишена в силі Верховним Судом України).

Отже, наявність згоди Міністра оборони України на припинення права постійного користування земельною ділянкою без рішення власника - Кабінету Міністрів України, не є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Відтак, на думку суду - державний акт серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р. на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по вул. Набережна, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, виданий на ім'я ОСОБА_4 на підставі рішення ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 1266-V від 09.09.2008 року - прямо і суттєво порушує права та інтереси держави як власника вказаних земель в особі ОСОБА_1 оборони України як належного землекористувача, а тому є незаконним та підлягає визнанню недійним з огляду на наступне.

Частиною 1 статті 116 ЗК України закріплено правову норму, відповідно до якої підставою набуття права власності або права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, за умови, що такі рішення прийняті у межах їх повноважень та відповідно до закону.

Поряд із цим, ч. 1 ст. 19 ЗК України містить положення щодо поділу земель України за цільовим призначенням на відповідні категорії, серед яких, зокрема, і землі оборони.

Відповідно до вимог ст. 77 ЗК України, ст. 1 Закону України Про використання земель оборони - землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно зі ст. 20 ЗК України - земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно у відповідності до Закону України Про використання земель оборони .

Відповідно до п. 12 Перехідних положень ЗК України (у редакції, чинній на момент видачі оскаржуваного державного акту на право власності на землю) - до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно із ст. 6 Закону України Про розмежування земель державної та комунальної власності - при розмежуванні земель державної та комунальної власності не можуть передаватися до земель комунальної власності земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

Відтак, суд вважає, що ОСОБА_6 сільська рада не була уповноважена розпоряджатися земельною ділянкою, на якій фактично розташоване державне підприємство (станом на 2007 рік) ОСОБА_1 оборони України Управління торгівлі Південного оперативного командування , Концерн Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі та діяла з перевищенням своїх повноважень, ухвалюючи рішення № 1266-V від 09.09.2008 року, яке стало підставою для видачі оспорюваного державного акту, а також перевищила свої повноваження при зміні цільового призначення державної землі, ухвалюючи рішення № 716-V від 25.05.2007 р. Про вилучення із земель МОУ КЕЧ Одеського району земельної ділянки, загальною площею 2,10 га та зарахування цієї земельної ділянки до земель запасу ОСОБА_6 с/р (в межах с. Молодіжне) .

Таким чином, на думку суду, спірна земельна ділянка, розташована за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6/1, дотепер має бути віднесена за цільовим призначенням до земель оборони, за формою власності до державної власності.

Проте, ОСОБА_6 сільською радою не враховано правові норми ст. 142 ЗК України, відповідно до яких існує певний передбачений законодавством порядок припинення права постійного користування землями оборони, зокрема у зв'язку із добровільною відмовою від них землекористувача.

З огляду на викладене та вимоги п. в ч. 4 ст. 84 ЗК України, зазначена земельна ділянка не могла бути передана до земель приватної чи комунальної власності в силу її приналежності за цільовим призначенням до земель оборони, так як Держава - є безумовним власником земель оборони за Законом.

Відтак, оскільки вилучення ОСОБА_6 сільською радою спірної земельної ділянки із земель оборони відбулось з порушенням норм ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч.ч. 1,5 ст. 116, ст.ст. 120,141, ч. 3 ст. 142 ЗК України, ч. 3 ст. 24, ч. 1 ст. 59 Закону України Про місцеве самоврядування - вказана земельна ділянка, розташована за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с. Молодіжне, вул. Набережна, 6/1, незаконно надана у власність відповідачу ОСОБА_4, у зв'язку з чим, державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р. на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по вул. Набережна, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, виданий на ім'я ОСОБА_4 на підставі рішення ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 1266-V від 09.09.2008 року підлягає визнанню недійсним, а отже, позов прокурора в цій частині підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 317 ЦК України право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику цього майна.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов'язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 321 ЦК України передбачає непорушність права власності.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Крім того, відповідно до ст. 386 ЦК України власник має право на захист права власності.

Згідно зі ст. 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Стаття 393 ЦК України передбачає, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника - за позовом власника майна визнається судом недійсним та скасовується.

Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акту органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акту. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Рішеннями ОСОБА_6 сільської ради № 1121-V від 20.03.2008 року земельна ділянка площею 0,085 га, розташована по вул. Набережній у с. Молодіжне передана у власність ОСОБА_4 безоплатно.

Відтак, у даному випадку необхідно керуватись ч. 3 ст. 388 ЦК України, яка передбачає, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках, в зв'язку з чим позов в цій частині також підлягає задоволенню.

При цьому, надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у державній власності, без урахування обмежень, зазначених у Земельному кодексі України, Законі України Про використання земель оборони , Законі України Про збройні сили України - суперечить нормам чинного законодавства України.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу ЄКПЛ - є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13,14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4,5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1,2,6,10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні - земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновків, що правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності - становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування низки вимог Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

Такі висновки також узгоджуються з висновками ОСОБА_11 ЄСПЛ у справі від 29 березня 2010 року (заява № 34044є/02).

Таким чином, встановлення порушення статті 1 Першого протоколу ЄКПЛ, виправданість втручання у право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

На думку суду, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, прокурор законно обґрунтував наявність підстав для здійснення такого представництва в порядку ст. 36-1 Закону України Про прокуратуру , якою передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо, і прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах та у разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. При цьому, відчуження земельної ділянки відбулось із порушенням вимог законодавства, що призвело до порушення прав держави в особі ОСОБА_1 оборони України.

Першочергово право приватної власності на земельну ділянку площею 0,085 га набуто ОСОБА_4, згідно державного акту серії ЯЖ №319460 виданого на підставі рішення ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району, Одеської області, в подальшому (похідне) право приватної власності перейшло до ОСОБА_12 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 26.01.2017 р. (реєстр. № 90), який і на даний час є власник вказаної земельної ділянки, зареєструвавши право власності на спірну ділянку 27.01.2017 р. (номер запису про право власності : 18738844, державний реєстратор приватний нотаріус Луцького МНО ОСОБА_13, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень - індексний номер 33595270 від 27.01.2017 р.) (а.с. 131-132 т. 1).

З огляду на це, суд вважає що прокурором та позивачами вірно не заявлено позовної вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянку від 26.01.2017 року на підставі якого у ОСОБА_12 виникло право власності, що кореспондується як з вимогами законодавства так і з судовою практикою.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними - не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

У п. 26 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав роз'яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Так, відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У зв'язку з неправомірністю отримання земельної ділянки з земель оборони право власності на неї у ОСОБА_4 не виникло, а тому останній не мав права відчужувати вказану земельну ділянку іншим особам.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у справі № 910/9555/16 у постанові від 11.09.2018 р.

Що стосується заяв представника відповідача ОСОБА_6 с/р про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позивачами строків позовної давності, вони задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст.ст. 256,257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Положеннями частини першої статті 261 ЦК України унормовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами четвертою та п'ятою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

У Правових висновках (позиціях) у справах № 6-68цс15 від 16.09.2015 р. та № 6-2165цс15 від 14.09.2016 р., ВСУ вказує, що з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Так, представником відповідачів ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області в своїх письмових запереченнях було наголошено, що в жовтні 2014 році Перший заступник військового прокурора Південного регіону звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про визнання незаконним та скасування рішення відповідача - ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області та заявлено про застосування строків позовної давності, оскільки вони вважають, що позивачам було відомо або могло бути відомо про прийняті ОСОБА_6 сільською радою рішення №716-V від 25.05.2007 року, № 1121-V від 20.03.2008 року та № 1266-V від 09.09.2008 року, що також заявлено і представником відповідача.

Але виходячи з доказів наявних у матеріалах справи вбачається, що позивачу - ОСОБА_1 оборони України стало відомо про прийняті рішення № 716-V від 25.05.2007 року, № 1121-V від 20.03.2008 року та № 1266-V від 09.09.2008 року та про передачу земельної ділянки із земель оборони - в жовтні 2014 року.

Позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб'єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в її інтересах іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Таким чином, в даному випадку, вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо захисту прав інтересів держави в земельних правовідносинах. Тому перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор. Таку правову позицію щодо застосування строків позовної давності викладено у Постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 року у справі № 907/238/15.

Між тим, з матеріалів справи вбачається, що про спірні рішення № 716-V від 25.05.2007 року, № 1121-V від 20.03.2008 року та № 1266-V від 09.09.2008 року було відомо лише квартирно-експлуатаційному відділу міста ОСОБА_3, начальник якого, власне і направляв на адресу ОСОБА_6 сільської ради вищевказаного листа № 661 від 23.04.2007 року.

Таким чином, про передачу земельної ділянки було відомо тільки квартирно-експлуатаційному відділу міста ОСОБА_3, з огляду на те, що начальником КЕВ м. Одеси підписувався ОСОБА_7 прийому-передачі земельної ділянки від 12.07.2007 року.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що про прийняті рішення № 716-V від 25.05.2007 року, № 1121-V від 20.03.2008 року та № 1266-V від 09.09.2008 року та про передачу ОСОБА_6 сільській раді земельної ділянки із земель оборони було відомо позивачу - ОСОБА_1 оборони України.

Так, в матеріалах даної справи - відсутні будь-які належні документи (докази) з яких можливо було б зробити висновок про обізнаність ОСОБА_1 оборони України про рішення № 716-V від 25.05.2007 року, №1121-V від 20.03.2008 року та № 1266-V від 09.09.2008 року та про вищевказаний актом прийому передачі земельної ділянки від 12.07.2007 року.

Тобто, будь-яка документальна інформація щодо обізнаності ОСОБА_1 оборони України про передачу ОСОБА_6 сільській раді земельної ділянки із земель оборони площею 2,1 га в межах с. Молодіжного у 2007 році - відсутня.

Що стосується щорічного подання відомостей квартирно-експлуатаційним відділом міста ОСОБА_3 про облік земель оборони до ОСОБА_1 оборони України, то у квартирно-експлуатаційному відділу міста ОСОБА_3, існує обов'язок надання до ОСОБА_1 оборони України щорічної звітності щодо кількісного обліку земельних ділянок у КЕВ, тим самим ОСОБА_1 оборони не знало і не могло знать про свої порушенні права, виходячи з того, що спірна земельна ділянка продовжує обліковуватись на балансі квартирно-експлуатаційного відділу міста ОСОБА_3.

Відповідно, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 оборони України не могло бути відомо про порушене право, оскільки за звітністю, що надавалась ОСОБА_2 відділом міста ОСОБА_3 до ОСОБА_1 оборони України, інформації про вилучення ОСОБА_6 сільською радою земельної ділянки площею 2,1 га із земель оборони до земель запасу - не надавалось.

Таким чином, з огляду на викладене, суд вважає, що позов подано в межах встановленого законом строку позовної давності для захисту порушеного права власності держави на спірну земельну ділянку, який підлягає задоволенню повністю зі стягненням, в порядку ст. 141 ЦПК України, з відповідача ОСОБА_4 на користь військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України судових витрат зі сплати судового збору в розмірі 2756 грн., підтверджених документально (а.с. 2).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,95,133,137,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, Конституцією України, ст.ст. 257,261,268,317,319,321,328,373,388,393 ЦК України, ст.ст. 4,5,13,19,20,84,77,116,141 ЗК України, Законами України Про збройні сили України , Про використання земель оборони , Про розмежування земель державної та комунальної власності , Про місцеве самоврядування в Україні , Про прокуратуру , Правовими висновками ВСУ у справі № 6-68цс15 від 16.09.2015 р. та у справі № 6-2165цс15 від 14.09.2016 р., ЄКПЛ, Рішеннями ЄСПЛ, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах держави, в особі ОСОБА_1 оборони України, ОСОБА_2 відділу міста ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області, за участю 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів : Концерну Військторгсервіс в особі філії Одеське управління військової торгівлі Концерну Військторгсервіс про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, повернення земельної ділянки - задовольнити ;

2. Визнати недійсним державний акт серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р. на право власності на земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану по вул. Набережна, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, виданий на ім'я ОСОБА_4 (ІПН : НОМЕР_1) на підставі рішення ОСОБА_6 сільської ради Овідіопольського району Одеської області № 1266-V від 09.09.2008 року;

3. Зобов'язати ОСОБА_5 (ІПН : НОМЕР_2) повернути за актом прийому-передачі державі в особі квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси (код ЄДРПОУ : 08038284) земельну ділянку площею 0,085 га, кадастровий номер 5123782000:02:004:3236, вартістю 178432 грн., з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована по вул. Набережній, 6/18 у с. Молодіжне Овідіопольського району Одеської області, межі якої визначено у державному акті серії ЯЖ № 319460 від 14.07.2009 р. ;

4. Стягнути з ОСОБА_4 (ІПН : НОМЕР_1) на користь військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України (65058, м.Одеса, вул. Армійська, 18) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 2756 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 08.11.2018 р.

Суддя Гандзій Д.М.