Ухвала

від 08.11.2018 по справі 642/4744/18

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

08 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 642/4744/18

Номер провадження в суді апеляційної інстанції 11-сс/818/145/18

Провадження № 51 - 9672 ск 18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши касаційну скаргу захисника підозрюваного ОСОБА_4 адвоката ОСОБА_5 на ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2018 року,

встановив:

Ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання захисника підозрюваного ОСОБА_4 адвоката ОСОБА_5 про зміну запобіжного заходу підозрюваному ОСОБА_4 в порядку ст. 201 КПК України.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2018 року відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника підозрюваного ОСОБА_4 адвоката ОСОБА_5 на зазначену ухвалу слідчого судді на підставі ст. 399 ч. 4 КПК України.

У касаційній скарзі захисник просить переглянути ухвалу апеляційного суду в касаційному порядку. Не погоджується із рішенням апеляційного суду про те, що ухвала слідчого судді, якою відмовлено у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу, не підлягає окремому оскарженню в апеляційному порядку. Вважає, що в даному випадку апеляційному суду необхідно керуватися нормами ст. 55, 64, 129 Конституції України, загальними положеннями КПК України та практикою Європейського суду з прав людини щодо вказаного питання.

Перевіривши доводи касаційної скарги, долучені до неї копії ухвал, колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 19 ч. 2 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 1 КПК України встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством, аналіз якого свідчить, що унормування кримінальних процесуальних відносин відбувається шляхом чіткого та імперативного визначення процедур, регламентації прав їх учасників для попередження свавільного використання владними органами своїх повноважень і забезпечення умов справедливого судочинства.

Положення частин першої та другої статті 309 КПК України узгоджуються з вказаним принципом та містять вичерпний перелік судових рішень слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному суді і цей перелік розширеному тлумаченню не підлягає. Ухвала слідчого судді, винесена в порядку ст. 201 КПК України, про відмову у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу, до вказаного переліку не включена.

За змістом частини третьої статті 309 КПК України інші ухвали слідчого судді окремому оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді, а отже законодавець визначив саме такий спосіб реалізації права особи на судовий контроль законності такого виду рішення слідчого судді (іншого ніж ті, що включені до статті 309 КПК України).

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ухвала слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова від 08 жовтня 2018 року про відмову у задоволенні клопотання захисника про зміну запобіжного заходу ОСОБА_4 не підлягає окремому оскарженню в апеляційному порядку та відповідно до вимог ст. 399 ч. 4 КПК України виніс ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що, відмовивши у відкритті апеляційного провадження з цих підстав, апеляційний суд залишив поза увагою загальні засади кримінального провадження, якими забезпечується право на апеляційне оскарження судових рішень то вони не ґрунтуються на законі з огляду на наступне.

За змістом кримінального процесуального закону загальні засади кримінального провадження спрямовані на забезпечення законності кримінальної процесуальної діяльності та дотримання прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у такому провадженні, та не суперечать вимозі імперативності.

Слід звернути увагу й на те, що в загальних засадах йдеться про "забезпечення права на оскарження" (ст. 7 ч. 1 п. 17, ст. 24 КПК України), що, як зазначено в постанові Верховного Суду України від 03 березня 2016 року № 5 - 347кс15, є більш широким поняттям, ніж поняття "право", яке використовується в главі 31 "Провадження в суді апеляційної інстанції", оскільки воно передбачає, крім самого "права", ще й гарантований державою механізм його реалізації. Забезпечення права на апеляційне й касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов`язок суду прийняти та розглянути подану апеляційну чи касаційну скаргу.

Також колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне зазначити, що відмова апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження у зв`язку із оскарженням такого судового рішення слідчого судді, окреме оскарження якого на цій стадії законом не передбачене, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя, як про це йдеться в касаційній скарзі.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 Рішення у справі "Делкур проти Бельгії" від 17 січня 1970 року та пункт 65 Рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року).

В ухвалі Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви N 32671/02 у справі "Скорик проти України" зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року).

За таких обставин наявність визначених у законі вимог щодо звернення до суду вищого рівня в разі незгоди із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.

Отже, доводи скаржника щодо порушення апеляційним судом вимог КПК України, положень Конституції України та положень міжнародних договорів, є безпідставними.

Враховуючи викладене, з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

Пунктом 2 частини 2 статті 428 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Керуючись ст. 428 ч. 2 п. 2 КПК України, Суд

постановив:

Відмовити захиснику підозрюваного ОСОБА_4 адвокату ОСОБА_5 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на ухвалу Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2018 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3