Постанова

від 13.11.2018 по справі 826/14473/17

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/14473/17 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:

Аверкова В.В.

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 листопада 2018 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Сорочка Є.О.,

суддів Коротких А.Ю.,

Ганечко О.М.,

за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2018 року у справі за адміністративним позовом Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області до Приватного підприємства "Бест Кар". Товариства з обмеженою відповідальністю "Експо Артель" про визнання правочину недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: визнати недійсним правочин укладений між ТОВ "Бест Кар" та ТОВ "Експо Артель, за наслідком виконання якого було складено податкову накладну від 17 серпня 2016 року № 3.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що оскаржуваний договір є недійсним.

ТОВ "Експо Артель" у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 16 серпня 2016 року між ПП Бест Кар та ТОВ Експо Артіль укладено Договір № 67 поставки транспортних засобів, відповідно до якого ПП "Бест Кар" передає у власність, а ТОВ "Експо Артель" приймає автомобіль MAN TGL 8.180, шасі № НОМЕР_1.

Відповідно до акту № 67 приймання-передачі, 17 серпня 2016 року вказаний автомобіль передано у власність ТОВ "Експо Артель. 19 серпня 2016 року було здійснено реєстрацію вказаного автомобіля, про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2

Вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року у кримінальній справі № 761/1888/17 затверджено угоду про визнання винуватості від 18 січня 2017 року та визнано винуватим ОСОБА_5 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 5 статті 27, частиною 2 статті 28, частиною 2 статті 205, частиною 2 статті 205-1 Кримінального кодексу України.

Вважаючи договір, укладений між ПП Бест Кар та ТОВ Експо Артіль недійсним, позивач звернувся до суду з позовом.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що в діях відповідачів відсутній умисел під час укладенння договору без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування або несплати податків.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі - ПК).

Згідно з пп. 20.1.30 п. 20.1. ст. 20 ПК контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами;

Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 207 ЦК правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Згідно ст. 30 ЦК цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Відповідно до ст. 91 ЦК, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Згідно ч. 1 ст. 92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Статтею 203 ЦК визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. У свою чергу підстави недійсності правочину визначено ст. 215 ЦК. Так, відповідно до частини першої цієї статті підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами ч. 1 - 2 ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України (далі - ГК) господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 2 ст. 208 ГК передбачено, що недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9, якої визначено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (п. 8 постанови).

Верховним Судом України наголошено на тому, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Звертаючись до суду із даним позовом, податковий орган, як на підставу для визнання договору укладеного між позивачами недійсним, посилається лише на наявність вироку Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року у кримінальній справі № 761/1888/17, яким затверджено угоду про визнання винуватості від 18 січня 2017 року та визнано винуватим ОСОБА_5 (директора ПП Бест Кар ) у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 5 статті 27, частиною 2 статті 28, частиною 2 статті 205, частиною 2 статті 205-1 Кримінального кодексу України.

Згідно вказаного вироку ОСОБА_5 фактично майнових прав на ПП Бест Кар від попередніх власників не набував, не здійснював за це оплату, не проводив загальні збори учасників, не здійснював та не мав здійснювати керівництво фінансово-господарською діяльністю підприємства. &?є;…&?а; В той же час саме підприємство після здійснення вищеописаних дій мало бути використане з метою прикриття незаконної діяльності зі сприяння іншим юридичним особам в ухиленні від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) шляхом проведення з такими юридичними особами фіктивних (безтоварних) операцій, що мали б безпідставно формувати у останніх податковий кредит з ПДВ, який був підставою для зменшення їх податкових зобов'язань зі сплати даного податку.

Таким чимном, власника та директора ПП Бест Кар ОСОБА_5 визнано винним у здійсненні фіктивного підприємництва з метою прикриття незаконної діяльності - сприяння іншим юридичним особам в ухиленні від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів).

Проте, на переконання колегії суддів, наявність вироку щодо фіктивного підприємництва, не може свідчити про те, що всі правочини вчинені цим підприємством за підписом засудженої особи (директора, власника), є недійсними та такими, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладені учасниками господарських відносин з порушенням господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 08 листопада 2018 року (справа № 826/15028/17) сам факт наявності вироків, ухвалених на підставі угод у кримінальному провадженні, не дає підстав для автоматичного висновку про нереальність господарських операцій, внаслідок чого є нагальна необхідність здійснювати комплексне дослідження усіх складових господарських операцій із урахуванням обставин, встановлених у вироках, які набрали законної сили.

У вироку Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2017 року у кримінальній справі № 761/1888/17 будь-яких обставин відносно спірного договору не встановлено та не досліджувалось.

Суд не може робити висновок про нереальність господарських операцій підприємства з контрагентами на підставі вироку, якщо в останньому немає жодних обставин, що підтверджували б факт безтоварності спірних господарських операцій, а також якщо встановлена у вироку обставина не має значення для спору, що має місце у справі, тобто не стосується предмету доказування даної адміністративної справи (постанови Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 808/2459/17, від 12.04.2018 у справі № 826/1571/16 та від 16.05.2018 у справі №2а-0870/12052/11).

Як свідчать матеріали справи, господарський договір, за наслідками якого складено податкову накладну від 17 серпня 2016 року № 3, укладений директорами відповідачів - ОСОБА_5 та ОСОБА_7, які на той час мали необхідний обсяг дієздатності.

У ході виконання договору сторонами складені та підписані первинні та інші документи: акт приймання-передачі транспортного засобу, видаткова накладна, акт огляду реалізованого транспортного засобу, податкова накладна.

Придбаний транспортний засіб позивачем було зареєстровано у визначеному законом порядку, про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу від 19.08.2016 НОМЕР_2 Окрім того, позивач зазначений транспортний засіб використовує у власній діяльності, що підтверджується наданими позивачем документами (акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів, інвентарна картка обліку основних засобів, розпорядження та наказ про закріплення службового автотранспорту, поліси страхування, акти прийому-передачі виконаних робіт (технічного обслуговування), подорожні листи.

Таким чином, матеріали справи свідчать, що за результатами укладення та виконання умов спірного договору настали реальні правові наслідки, які будь-яким чином не суперечать вимогам чинного законодавства. У суду відсутні підстави вважати, що метою та результатом договору було ухилення від сплати податків, зборів чи інших платежів.

На думку колегії суддів, укладення господарського договору, умови якого не суперечать законодавству, його виконання та фактичне настання передбачених договором наслідків і їх подальше використання у господарській діяльності сторін, не може свідчити про недійсність такого договору навіть за умови визнання власника та керівника однієї із сторін винним у фіктивному підприємництві.

Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегією суддів також враховується, що згідно правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 02 жовтня 2018 року у справі №817/274/17 вимоги податкового органу про визнання правочинів, укладених господарюючими суб'єктами, недійсними підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС, оскільки такий спір є публічно-правовим та походить з компетенції органів Державної фіскальної служби здійснювати податковий контроль.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 34, 243, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 червня 2018 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Є.О. Сорочко

Суддя А.Ю. Коротких

Суддя О.М. Ганечко

Повний текст постанови складений 16.11.2018.