Постанова

від 19.11.2018 по справі 243/5469/17

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер 243/5469/17 Номер провадження 22-ц/4804/284/18

Єдиний унікальний номер 243/5469/17 Головуючий у 1 інстанції Мінаєв І.М.

Номер провадження 22-ц/4804/284/18 Суддя - доповідач Дундар І.О.

Категорія 53

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2018 року

Донецький апеляційний суд у складі:

головуючого судді Дундар І.О.,

суддів: Жданової В.С., Тимченко О.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні Донецького апеляційного суду у місті Бахмуті Донецької області цивільну справу № 243/5469/17 за позовом ОСОБА_1 до Донецького фізико-технічного інституту ім.О.О.Галкіна Національної академії наук України про стягнення невиплаченої одноразової допомоги при звільненні та середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,

за апеляційною скаргою Донецького фізико-технічного інституту ім.О.О.Галкіна Національної академії наук України

на рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 04 червня 2018 року, ухвалене об 11-37 годині,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому зазначив, що з 03 червня 2002 року працював у відповідача на різних посадах. У зв'язку з небезпекою для життя та здоров'я, пов'язаною з проведенням антитерористичної операції на території міста Донецька та деяких районів Донецької області, 20 червня 2014 року разом з сім'єю виїхав з міста Донецька до міста Святогірська. З 17 липня 2014 року по 31 січня 2015 року знаходився у відпустці без збереження заробітної плати. Наказом № 04К (а) від 02 лютого 2015 року був звільнений за п.6 ст.36 КЗпП України. Просив стягнути з відповідача невиплачену вихідну допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати та середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 02 лютого 2015 року по день фактичного розрахунку.

Рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 04 червня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено: стягнуто з Донецького фізико-технічного інституту ім.О.О.Галкіна Національної академії наук України на користь ОСОБА_1 невиплачену одноразову допомогу при звільненні 02 лютого 2015 року у сумі 2542 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 лютого 2015 року до 04 червня 2018 року у сумі 96241,30 грн., а в загальній сумі 98783,30 коп., з яких підлягають утриманню податки і обов'язкові платежі; стягнуто з Донецького фізико-технічного інституту ім.О.О.Галкіна Національної академії наук України судовий збір у розмірі 987 грн.83 коп.

В апеляційній скарзі відповідач просив рішення скасувати, прийняте нове, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначили, що рішення суду не відповідає вимогам Цивільного процесуального кодексу України - суд першої інстанції неправильно витлумачив Закон України Про торгово-промислові палати та не застосував Закон України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції , який підлягав застосуванню. Суд не взяв до уваги Постанову Верховного суду України від 31 травня 2017 року у цивільній справі № 759/7662/15-ц, якою встановлено, що проведення антитерористичної операції у населених пунктах, до яких відноситься і населений пункт, де здійснював свою діяльність відповідач, є загальновідомим фактом, встановленим на рівні нормативних актів, тому фактично відсутня вина відповідача у невиконанні зобов'язання, яке неможливо було виконати із-за обставин непереборної сили. Суд не взяв до уваги доводи відповідача про те, що підстав звільнення працівників у зв'язку з відмовою від переїзду в іншу місцевість із-за неможливості здійснювати подальшу діяльність у зоні проведення антитерористичної операції та виплати їм вихідної допомоги чинним трудовим законодавством не визначено, у зв'язку з чим відповідачем було застосовано норми пункту 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України як підставу звільнення без виплати вихідної допомоги. Суд не звернув уваги на Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підстримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 595 від 07 листопада 2014 року. Крім того, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог вимог позивача про стягнення з відповідача вихідної допомоги, оскільки вихідна допомога, згідно ст.. 44 КЗпП України, повинна виплачуватись тільки під час звільнення, з підстав, передбаченних КЗпП України. В зв'язку з тим, що судом встановлено, що звільнення позивача за п.6 ст. 36 КЗпП України є незаконним, то виплата вихідної допомоги є похідною від звільнення і буде фактично такою, що отримана без достатньої правової підстави.

Позивач ОСОБА_1 надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, відповідач не довів належними доказами наявність форс-мажорних обставин, які б звільнили його від зобов'язань.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 10 січня 2005 року працював на різних посадах у Донецькому фізико-технічному інституті імені О.О. Галкіна НАН України. На підставі наказу директора інститута від 24 листопада 2014 року № 121к Донецький фізико-технічний інститут імені О. О. Галкіна НАН України (м. Донецьк) продовжив свою роботу у м. Києві.

Наказом від 2 лютого 2015 року № 04к (а) ОСОБА_1 звільнено з посади з 31 січня 2015 року на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України у зв'язку з відмовою від переведення на роботу у іншу місцевість.

Задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що припинення трудових відносин з позивачем відбулося саме Донецьким фізико-технічним інститутом ім. О.О.Галкіна, який перемістився до м. Києва, а не юридичною особою, яка діє від імені Донецького фізико-технічного інституту ім. О.О.Галкіна на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження - у м. Донецьку. Припинення трудового договору з підстави, за якою звільнено позивача - пункт 6 статті 36 КЗПП України, проводиться з виплатою вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Відповідач не довів належними доказами існування обставин непереборної сили як відсутність його вини у невиплаті вихідної допомоги, що є підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Такі висновки суду відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що сторони перебували в трудових правовідносинах (т. 1 арк.спр. 4).

Наказом від 24 листопада 2014 року Донецький фізико-технічний інститут ім..О.О.Галкіна Національної академії наук України переведено до м.Києва (т. 1 арк.спр. 43).

Наказом від 2 лютого 2015 року №04 к (а) ОСОБА_1 звільнено за ст.36 п.6 КЗпП України (т. 1 арк.спр. 47). За змістом витягу з наказу вбачається, що виготовлено його в м.Київ, завірено печаткою відповідача, яка також містить посилання на м.Київ .

Отже доводи апеляційної скарги про те, що позивача звільнено підприємством, яке розташовано в м.Донецьк та що саме те підприємство і повинно розраховуватись з ним, не відповідають обставинам справи.

На підставі ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

Під час розгляду справи було достовірно встановлено та не оспорювалось сторонами, що вихідна допомога позивачу при звільненні не була виплачена.

Заперечуючи проти позовних вимог та в подальшому обґрунтовуючи апеляційну скаргу в цій частині відповідач посилався на те, що відсутні підстави для виплати вихідної допомоги, оскільки трудове законодавство не зазнало відповідних змін і належним чином не відреагувало на події, які відбуваються в зоні АТО.

Такі доводи є безпідставними, положення ст. 36, 44 КЗпП України є діючими та підлягають дотриманню.

Посилання в апеляційній скарзі на Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганськоїх областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №595 від 7 листопада 2014 року, як на підставу для звільнення від виплати вихідної допомоги є необґрунтованим.

Відповідно до п. 1 цього порядку - він визначає процедуру фінансування бюджетних установ, надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям, здійснення соціальних виплат населенню Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства і жодним чином не регламентує питання виплати чи невиплати вихідної допомоги.

Крім того, даний Тимчасовий порядок, затверджено постановою Кабінету Міністрів України, яка є підзаконним нормативним актом та не може суперечити закону, яким є Кодекс законів про працю України.

Так само є безпідставним посилання на рішення Апеляційного суду Донецької області від 30 травня 2017 року у справі №243/3020/16-ц, яким встановлено, що позивача за п. 6 ст. 36 КЗпП України було звільнено з порушенням норм трудового законодавства, оскільки наказ про звільнення позивача за цих підстав не скасовано, він є діючим, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.

На підставі ч. 1 ст. 27 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках: є) виплати вихідної допомоги.

За змістом п. 2 р. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

За змістом останнього абзацу пункту 4 цього Порядку в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

З матеріалів справи вбачається, що протягом листопада, грудня 2014 року позивач був відсутній на робочому місці і відповідно не відпрацював жодного дня (т.1 арк.спр.18, 25-26).

З табелів обліку робочого часу за вересень, жовтень 2014 року також виходить, що позивач не відпрацював жодного дня (т. 1 арк.спр. 23, 24).

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність проведення розрахунків виходячи з установленого ОСОБА_1 в трудовому договорі посадового (місячного) окладу, який складає 2542 грн. (т.1 арк..спр.22-26).

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позових вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність вини установи в не проведенні такого розрахунку в зв'язку з наявністю обставин непереборної сили з таких мотивів.

За положеннями статті 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається із цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на такі відносини.

Ураховуючи позовні вимоги у цій справі, зокрема вимоги щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.

Дійсно, статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили як надзвичайної або невідворотної за даних умов події. Отже, непереборною силою є надзвичайна або невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути, і ця подія завдала збитків.

В той же час відповідно до статті 14-1 Закону України Про торгово-промислові палати в Україні , на Торгово-промислову палату України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати покладено функцію засвідчення форс-мажорних обставин (обставини непереборної сили) та видачі сертифікату про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Отже, лише настання обставин непереборної сили, що встановлені висновком Торгово-промислової палати, може свідчити про відсутність вини підприємства у затримці виплат належних при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

Саме до цього зводиться правова позиція, висловлена Верховним Судом України 23 березня 2016 року при розгляді цивільної справи №6-364цс16.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що наявність сертифікату є обов'язковою лише з часу прийняття Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції , який не діяв на час звільнення позивача, тому не підлягає застосуванню не має правового значення виходячи з вищевикладеного обґрунтування.

Так само є безпідставним посилання відповідача на положення ч. 3 ст. 82 ЦПК України в тій частині, що загальновідомі обставини не потребують доказування.

Дійсно, факт проведення антитерористичної операції є загальновідомим, але ця обставина сама по собі не свідчить про наявність підстав для звільнення відповідача від обов'язку сплатити середній заробіток, так як не свідчить про відсутність його вини.

Наведений судом першої інстанції розрахунок середнього заробітку відповідає вимогам закону, апеляційна скарга не містить заперечень відповідача щодо правильності його проведення.

Апеляційний суд вважає, що суд повно та всебічно з'ясував обставини справи, правильно оцінив докази, що надані сторонами, та дав їм належну правову оцінку. Підстави для переоцінювання наявних в матеріалах справи доказів відсутні.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не належать до тих підстав, із якими процесуальне законодавство пов'язує можливість прийняття рішення щодо скасування або зміни оскаржуваного рішення. Нові докази не досліджувались апеляційним судом.

Відповідно до ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

На підставі ст.375 ЦК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.

Керуючись ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Донецького фізико-технічного інституту ім.О.О.Галкіна Національної академії наук України залишити без задоволення.

Рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 04 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.

Головуючий

Судді