Рішення

від 16.11.2018 по справі 826/7216/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 листопада 2018 року №826/7216/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шрамко Ю.Т., при секретарі судового засідання Ігнатову І.Ю., за участі представників позивача Кретова І.Г., Ружицького О.А. та Манітенка К.О., представника відповідача-1 Депешка М.М., представників відповідача-2 Вієвського А.М., Яковенко У.Д., Луцак І.О., представника третьої особи-1 Бігдан А.В., представників третьої особи-2 Горобця О.В. та Третьякова І.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Громадської організації "Топ Раннерз" до Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства молоді та спорту України, треті особи - Громадська організація "Бігова Україна" та Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та нечинним наказу,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва, (також далі - суд) , надійшов позов Громадської організації "Топ Раннерз", (далі - позивач, ГО "Топ Раннерз") , до Міністерства охорони здоров'я України, (далі - відповідач-1, МОЗ України) , Міністерства молоді та спорту України, (далі - відповідач-2, Мінмолодьспорту) , про визнання протиправним та нечинним спільного наказу відповідача-1 та відповідача-2 №5232/1746 "Про затвердження Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту" від 27 грудня 2017 року, (далі - оскаржуваний наказ) .

Ухвалою суду від 03 березня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/7216/18, (далі - справа) , розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

У подальшому, судом залучено до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - Громадську організацію "Бігова Україна", (далі - третя особа-1) , та Міністерство юстиції України, (далі - третя особа-2) .

Ухвалою суду від 16 жовтня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржуваний наказ не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та не відповідає заявленій меті, зокрема:

- "система допусків" за своєю суттю є необґрунтованим обмеженням можливості та права кожної особи брати участь у спортивних заходах;

- оскаржуваним наказом порушується гарантоване законодавством України право особи на вільний вибір лікаря;

- затверджене оскаржуваним наказом положення є дискримінаційним у частині відмінного регулювання надання допусків для вітчизняних та іноземних учасників спортивних заходів.

Відповідач-1 визнав позовні вимоги та разом з третьою особою-1 просили задовольнити позов в повному обсязі з підстав, викладених в позові.

Відповідач-2 позовні вимоги не визнав та разом з третьою особою-2 просили у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржуваний наказ прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

27 грудня 2017 року Мінмолодьспорту та МОЗ України видано оскаржуваний наказ, яким відповідно до абз. 17 ч. 2 ст. 6 та ст. 51 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", пп. 5 п. 16 Положення про порядок підготовки спортивних споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових спортивних та культурно-видовищних заходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року №2025, пп. 27 п. 4 Положення про Міністерство молоді та спорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року №220, наказу МОЗ України від 17 червня 2014 року №401 "Про систему надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні", наказано:

"1. Затвердити Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту (далі - Положення), що додається.

2. Закладам охорони здоров'я системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, організаторам фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладам фізичної культури і спорту використовувати Положення при організації роботи.

3. Державній установі "Український медичний центр спортивної медицини Міністерства охорони здоров'я України" надавати інформацію про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту до Міністерства молоді та спорту України та Міністерства охорони здоров'я України після її обробки та аналізу.

4. Департаменту олімпійського спорту Міністерства молоді та спорту України подати цей наказ на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.

5. Цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.

6. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступника Міністра молоді та спорту України та заступника Міністра охорони здоров'я України відповідно до розподілу функціональних обов'язків.".

Вважаючи, що оскаржуваний наказ не відповідає правовим актам вищої юридичної сили та не відповідає заявленій меті, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, (далі - КАС України) , правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Згідно з п.п. 1.1, 2.1 та 2.2 Статуту ГО "Топ Раннерз", ГО "Топ Раннерз" є добровільним громадським об'єднанням, створеним на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Основною метою (цілями) створення ГО є задоволення та захист законних соціальних, творчих, культурних, та інших спільних інтересів її учасників, в тому числі інтересів у сфері фізичної культури та спорту. Одним з основних напрямів діяльності ГО є об'єднання зусиль учасників у розвитку та популяризації бігу як легкоатлетичної дисципліни.

При цьому, відповідно до п. 1 розділу І Положення про медичне забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту, затвердженого оскаржуваним наказом, (далі - Положення) , це Положення визначає порядок медичного забезпечення фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів та закладів фізичної культури і спорту закладами охорони здоров'я державної та комунальної форм власності системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, що мають право на проведення медичних оглядів та надання медичного допуску особам до занять фізичною культурою і спортом, у тому числі з обов'язковим диспансерним наглядом

Проаналізувавши, зазначені в Статуті ГО "Топ Раннерз" мету (цілі) та напрями його діяльності, а також п. 1 Положення, суд приходить до висновку, що позивач є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано вказане Положення.

З пояснень представників позивача та з матеріалів справи судом встановлено, що права та інтереси позивача можуть бути порушені саме п.п. 1 - 12 розділу ІІ Положення, відповідно до яких:

"1. Медичне забезпечення заходів здійснюється відповідно до стандартів надання медичної допомоги.

2. Допуск осіб-учасників до участі у заході здійснює лікар, що є працівником закладу охорони здоров'я державної та комунальної форм власності системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, що має право на проведення медичних оглядів та надання медичного допуску особам до занять фізичною культурою і спортом, у тому числі з обов'язковим диспансерним наглядом (далі - заклад), шляхом проведення медичного огляду цих осіб.

3. З метою здійснення медичного забезпечення заходу керівник спортивної або фізкультурно-спортивної організації:

залучає заклади на договірних засадах за заявницьким принципом;

спільно із закладом формує заявочний лист учасників фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів (далі - заявочний лист) за формою, наведеною у додатку 1 до цього Положення, та вносить до нього додаткову інформацію з урахуванням особливостей конкретного виду спорту;

передає заповнені заявочні листи організатору заходу.

4. Не пізніше ніж за 30 днів до початку проведення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів організатор заходу обирає заклад, що здійснюватиме на договірних засадах медичне забезпечення заходу, враховуючи місце проведення заходу та виходячи з потужностей закладу.

5. За відсутності договору із закладом організатор заходу не має права відкривати та проводити захід.

6. Не пізніше ніж за 5 днів до дати початку проведення заходу організатор заходу подає до закладу, з яким укладено договір, заповнені заявочні листи.

7. З метою підвищення якості медичного забезпечення заходу заклад додатково може залучати на договірних засадах заклади охорони здоров'я, що не входять до системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні (екстренна, невідкладна медична допомога тощо).

8. Для медичного забезпечення заходу керівник закладу призначає старшого лікаря заходу.

9. Особи-учасники допускаються до участі у заході на підставі допуску лікаря шляхом проведення медичного огляду та наявності страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), передбаченого пунктом 2 частини четвертої статті 6 Закону України "Про страхування".

10. Лікар надає допуск на підставі форм 0-61/о та 0-62/о облікової статистичної документації, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року N 302, та вносить відповідні дані до заявочного листа.

11. Допуск іноземних спортсменів до участі у міжнародних спортивних заходах здійснює старший лікар заходу за наявності у спортсмена страхового свідоцтва (поліса, сертифіката) відповідно до регламентів міжнародних спортивних організацій та законодавства України.

12. За потреби здійснюється розгортання медичних пунктів тимчасового базування заходу (далі - МПТБ). Рішення про розгортання МПТБ приймає керівник закладу за погодженням з організатором заходу та оформлює окремим наказом. Місце розташування МПТБ визначається у зазначеному наказі та позначається покажчиками на території об'єктів інфраструктури, задіяних у проведенні заходу.".

Згідно зі ст.ст. 3, 8, 19, 49 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Загальні правові, організаційні, соціальні та економічні основи діяльності у сфері фізичної культури і спорту визначені Законом України "Про фізичну культуру і спорт" від 24 грудня 1993 року №3808-XII, (далі - Закон №3808-XII) , який регулює суспільні відносини у створенні умов для розвитку фізичної культури і спорту.

Відповідно до ст.ст. 4, 6, 51 Закону №3808-XII, державна політика у сфері фізичної культури і спорту ґрунтується на засадах, зокрема, забезпечення безпеки життя та здоров'я осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, учасників та глядачів спортивних і фізкультурно-оздоровчих заходів.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту, зокрема, забезпечує розвиток спортивної медицини, здійснює діяльність, пов'язану із запобіганням використанню допінгу в спорті.

Спортивна медицина є складовою системи охорони здоров'я у сфері фізичної культури і спорту та визначає стан здоров'я, фізичний розвиток та функціональний стан організму осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, у тому числі шляхом визначення придатності (здійснення допуску) осіб до занять фізичною культурою і спортом, здійснення профілактики, діагностики, лікування захворювань та ушкоджень, пов'язаних із заняттям фізичною культурою і спортом.

Служба спортивної медицини створюється та функціонує у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Фінансування служби спортивної медицини здійснюється відповідно до закону.

Систематичному диспансерному огляду службою спортивної медицини підлягають особи, які займаються фізичною культурою, та спортсмени дитячо-юнацького, резервного спорту та спорту вищих досягнень, ветерани спорту.

Допуск осіб до занять фізичною культурою і спортом здійснює лікар із спортивної медицини.

Заняття фізичною культурою і спортом здійснюються з додержанням медичних норм, встановлених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Тобто, надання допуску до занять фізичною культурою і спортом саме лікарем із спортивної медицини, передбачено законом, і не є нововведенням Положення.

На виконання вимог Закону №3808-XII наказом МОЗ України від 27 жовтня 2008 року №614 затверджено Положення про медичне забезпечення спортивно-масових заходів.

При цьому, наказом МОЗ України від 06 серпня 2010 року №660 скасовано вказаний вище наказ від 27 жовтня 2008 року №614, як такий, що підлягає державній реєстрації, але не зареєстрований в Міністерстві юстиції України.

Враховуючи вищезазначене, а також зважаючи на те, що матеріали справи не містять належних доказів існування інших нормативно-правових актів, якими регулюються правовідносини щодо медичного забезпечення фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів, закладів фізичної культури і спорту, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ прийнято з метою врегулювання правовідносин в сфері спортивної медицини відповідно до ст. 51 Закону №3808-XII.

Згідно з п. 1 Положення про лікарсько-фізкультурний диспансер (центр спортивної медицини), затвердженого наказом МОЗ України від 17 червня 2014 року №401, лікарсько-фізкультурний диспансер (центр спортивної медицини) (далі - Диспансер) є закладом охорони здоров'я державної та комунальної форм власності (далі - заклад охорони здоров'я), призначеним для проведення медичного забезпечення осіб, які займаються фізичною культурою і спортом, а також надання лікувально-консультативної допомоги зазначеним особам та іншим верствам населення для відновлення здоров'я і працездатності засобами лікувальної фізкультури.

При цьому, відповідно до п. 2 Положення про систему лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, затвердженого наказом МОЗ України від 17 червня 2014 року №401, система лікарсько-фізкультурної допомоги діє з метою реалізації державної політики щодо забезпечення закладами охорони здоров'я державної та комунальної форм власності своєчасної та якісної лікарсько-фізкультурної допомоги особам, які займаються фізичною культурою і спортом, їх реабілітації та оздоровлення, а також оздоровлення нації та формування засад щодо здорового способу життя засобами фізичної культури.

Отже, вказаними вище нормами визначено, що диспансеризація та огляди спортивними лікарями всіх осіб, які займаються фізичною культурою та спортом визначено обов'язковими, допуски до занять фізичною культурою і спортом можуть видаватись лише лікарями із спортивної медицини.

При цьому, судом не встановлено, що до зазначених нормативних актів Положенням вносяться зміни (суперечності).

Водночас, суд не погоджується із твердженнями позивача відносно того, що Положення перешкоджає проведенню фізкультурно-оздоровчих заходів та вільному доступу до занять фізичною культурою та спортом, оскільки належних доказів зазначеному матеріали справи не містять, а судом не встановлено.

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні визначені Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року №2801-XII, які регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Відповідно ст. 32 Основ законодавства України про охорону здоров'я, Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

В той же час, ст. 37 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що за несвоєчасне і неякісне забезпечення необхідною медичною допомогою, що призвело до тяжких наслідків, винні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

Згідно зі ст. 38 Основ законодавства України про охорону здоров'я, кожний пацієнт, який досяг чотирнадцяти років і який звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій.

При цьому, як вже зазначалось вище, відповідно до ст. 51 Закону №3808-XII, допуск осіб до занять фізичною культурою і спортом здійснює лікар зі спортивної медицини. Відтак, вільний вибір лікаря повинен розумітися, як вільний вибір серед лікарів зі спортивної медицини. Такий вибір оскаржуваним наказом не обмежується.

Також, суд не погоджується із твердженнями позивача відносно того, що Положення унеможливлює отримання допуску лікаря зі спортивної медицини для участі у заходах людей з обмеженими можливостями (осіб з інвалідністю тощо) при проведенні благодійних забігів, оскільки процедура медичного огляду людей з інвалідністю та людей без інвалідності нічим не відрізняються. Зміст проведення медичного огляду та видачі лікарем зі спортивної медицини допуску до занять фізичною культурою і спортом полягає тому, щоб фахово визначити з врахуванням стану організму людини безпечні для життя та здоров'я навантаження, їх тривалість та інтенсивність.

Так, відповідно до ст. 42 Закону №3808-XII, наказом Мінмолодьспорту від 29 грудня 2016 року №4739 затверджено Кваліфікаційні норми та вимоги Єдиної спортивної класифікації України з видів спорту інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, вадами зору, слуху та розумового і фізичного розвитку, якими визначаються види спорту, якими можуть займатись особи з інвалідністю.

Відносно тверджень позивача про те, що Положення є дискримінаційним, суд зазначає наступне.

Організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина визначені Законом України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06 вересня 2012 року №5207-VI, (далі - Закон №5207-VI) .

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №5207-VI, дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону №5207-VI, не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Суд вважає необґрунтованими твердження позивача, що оскаржуваним наказом порушується гарантоване законодавством України право особи на вільний вибір лікаря та закладу у зв'язку з тим, що допуск осіб-учасників до участі у заході здійснює лікар, що є працівником закладу охорони здоров'я лише державної та комунальної форм власності системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні, оскільки, з метою підвищення якості медичного забезпечення заходу, заклад додатково може залучати на договірних засадах заклади охорони здоров'я, що не входять до системи надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні (екстренна, невідкладна медична допомога тощо).

Також суд не погоджується з доводами представників позивача, третьої особи 1 що, затверджене оскаржуваним наказом положення є дискримінаційним у частині відмінного регулювання надання допусків для вітчизняних та іноземних учасників спортивних заходів, оскільки надання лікарем вітчизняним учасникам допуску на підставі форм 0-61/о та 0-62/о облікової статистичної документації, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року № 302, та внесення відповідних даних до заявочного листа обумовлено вимогами чинного законодавства України, зокрема, суд звертає увагу, що наказ Міністерства охорони здоров'я України від 27 грудня 1999 року № 302 є чинним та не оскаржувався позивачем.

Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що Положення не є дискримінаційним та не перешкоджає розвитку фізичної культури і спорту.

Крім того, відповідно до п. 2 Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 03 жовтня 1992 року №493/92, державну реєстрацію здійснюють:

нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю - Міністерство юстиції України;

нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим - Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим;

нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю - обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів - районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції.

Державна реєстрація провадиться в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас, постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року №731 затверджено Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, (далі - Положення) .

Відповідно до п.п. 1, 2 Положення, державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та цього Положення.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов'язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), антикорупційної експертизи, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів.

Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

У той же час, згідно з п. 4 Положення, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням зобов'язань України у сфері європейської інтеграції та права Європейського Союзу (acquis ЄС), практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

Водночас, законодавчо закріплено обов'язковість відповідності нормативно-правового акта, що подається на державну реєстрацію, вимогам про мови та інших актів законодавства, узгодженості з раніше прийнятими актами і викладу згідно з правописом та з дотриманням правил нормопроектувальної техніки.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року №228, Міністерство юстиції України (далі - Міністерство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 4 Положення про Міністерство юстиції України визначено завдання, відповідно до яких Міністерство: здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації; скасовує рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації; перевіряє у міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, а також інших органах, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації, стан додержання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів, вимагає у разі потреби подання нормативно-правових актів для державної реєстрації або їх скасування, вносить пропозиції про усунення виявлених порушень і недоліків та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях; здійснює експертизу проектів нормативно-правових актів та нормативно-правових актів, що підлягають державній реєстрації, на відповідність положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського Суду з прав людини.

Відтак, законодавчо закріплено обов'язок Міністерства юстиції України здійснювати державну реєстрацію нормативно-правових актів органів державної влади, які підлягають такій реєстрації. Одночасно Міністерством проводиться ряд експертиз та перевірок щодо встановлення таких актів визначеним вимогам.

Відповідно до висновку Міністерства юстиції України від 09 січня 2018 року про державну реєстрацію нормативно-правового акта - оскаржуваного наказу, згідно якого "Нормативно-правовий акт відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема Закону України "Про фізичну культуру і спорт", Положенню про порядок підготовки споруд та інших спеціально відведених місць для проведення масових спортивних та культурно-видовищних заходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року №2025 (зі змінами), Положенню про Міністерство молоді та спорту України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 1014 року №220 (зі змінами), наказу Міністерства охорони здоров'я України від 17 червня 2014 року №401 "Про систему надання лікарсько-фізкультурної допомоги в Україні", зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 07 липня 2014 року за №746/25523, і підлягає державній реєстрації відповідно до Указу Президента України від 03 жовтня 1992 року №493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (із змінами) як такий, що зачіпає права й законні інтереси громадян та має міжвідомчий характер.

У зазначеному нормативно-правовому акті не виявлено положень, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень (корупціогенні фактори).

Відповідно до висновку юридичного управління Міністерства молоді та спорту України від 26 грудня 2017 року у зазначеному нормативно-правовому акті відсутні ознаки дискримінації.

Зазначений наказ відповідає положенням міжнародно-правових актів з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, є гендерно-нейтральним".

Відтак, наказом Міністерства юстиції України від 10 січня 2018 року №85/5 зареєстровано оскаржуваний наказ.

Враховуючи вище зазначене у сукупності, а також зважаючи на те, що оскаржуваний наказ було детально досліджено під час його реєстрації, а тому є підстави вважати, що суб'єктивна оцінка позивачем окремих його положень не підтверджує протиправність та необхідність скасування нормативно-правового акта.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов Громадської організації "Топ Раннерз" до Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства молоді та спорту України, треті особи - Громадська організація "Бігова Україна" та Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та нечинним наказу є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

На підставі вище викладеного в сукупності, керуючись вимогами ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю у задоволенні позову Громадської організації "Топ Раннерз" (місцезнаходження: 04210, м. Київ, пр-т. Героїв Сталінграда, 26, кв. 307; код ЄДРПОУ 40065168) до Міністерства охорони здоров'я України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 7; код ЄДРПОУ 00012925), Міністерства молоді та спорту України (місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 42; код ЄДРПОУ 38649881), треті особи - Громадська організація "Бігова Україна" (місцезнаходження: 04119, м. Київ, вул. Зоологічна, 4А, офіс 139; код ЄДРПОУ 39913783) та Міністерство юстиції України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622), про визнання протиправним та нечинним наказу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.Т. Шрамко

Рішення у повному обсязі складено 26 листопада 2018 року.