Постанова

від 09.01.2019 по справі 921/270/18

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" січня 2019 р. Справа №921/270/18

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого судді Галушко Н.А.

суддів Желіка М.Б.

ОСОБА_1

секретар судового засідання - Кишенюк Н.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3-представники

від відповідача: ОСОБА_4-представник

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, м. Тернопіль №01-12-03904 від 05.10.2018 (Вх.№ ЗАГС 01-05/719/18 від 23.10.2018)

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 06.09.2018 (суддя Хома С.О., повний текст рішення складено 14.09.2018, м. Тернопіль)

у справі № 921/270/18

за позовом Приватного підприємства «Тернопіль-Західінвест» , м. Тернопіль,

до відповідача ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, м. Тернопіль,

Про 1) стягнення 21 688,71 грн. від простроченої суми заборгованості, у зв язку із користуванням ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області (код ЄДРПОУ 14037372) безпідставно збереженими грошовими коштами за період з 10.10.2016 по 31.05.2018; 2) стягнення 110 263,14 грн. - суми, на яку збільшилася заборгованість внаслідок інфляційних процесів, у зв язку з користуванням ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області (код ЄДРПОУ 14037372) безпідставно збереженими грошовими коштами за період з 10.10.2016 по 31.05.2018

В С Т А Н О В И В:

ПП «Тернопіль-Західінвест звернулось до Господарського суду Тернопільської області із позовом до ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, м. Тернопіль про:

1) стягнення 21 688,71 грн. від простроченої суми заборгованості, у зв язку із користуванням ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області (код ЄДРПОУ 14037372) безпідставно збереженими грошовими коштами за період з 10.10.2016 по 31.05.2018;

2) стягнення 110 263,14 грн. - суми, на яку збільшилася заборгованість внаслідок інфляційних процесів, у зв язку з користуванням ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області (код ЄДРПОУ 14037372) безпідставно збереженими грошовими коштами за період з 10.10.2016 по 31.05.2018

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 06.09.2018 у справі № 921/270/18 (суддя Хома С.О.) позов ПП ,,Тернопіль-Західінвест'' задоволено повністю. Присуджено до стягнення з ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, м. Тернопіль на користь ПП Тернопіль-Західінвест, м. Тернопіль, 21 688,71грн 3% річних; 110 263,14грн. суми, на яку збільшилася заборгованість внаслідок інфляційних процесів; 1 979,28грн. судового збору в повернення сплачених судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач має зобов'язання перед позивачем щодо повернення безпідставно збережених коштів з моменту набрання чинності рішенням суду про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної форми власності, що підлягає продажу на аукціоні, укладеного 27.12.2005 між ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області та ПП "Тернопіль-Західінвест" (правова підстава щодо утримання таких коштів відпала в силу ч.1 ст. 1212 ЦК України), що підтверджує постанова Верховного суду від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г, яка набрала законної сили 07.05.2018 року, про стягнення з відповідача на користь позивача 440 700, 00 грн. безпідставно збережених грошових коштів.

ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області подано апеляційну скаргу №01/АС/ФО від 27.02.2018, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Тернопільської області від 06.09.2018 у даній справі та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним та необгрунтованим, судом неповно досліджено обставини, які мають значення для справи, неправильно оцінено докази надані сторонами.

Зокрема, скаржник зазначає, що сам факт набуття чинності рішенням Господарського суду Тернопільської області від 06.06.2016 у справі №921/163/16-г/11 про розірвання між договору між позивачем та скаржником та підписання 05.07.2017 між ними акту приймання-передавання об єкту незавершеного будівництва не може розглядатись як достатня підстава повернення покупцю коштів, оскільки на момент повернення об єкта ні умовами договору, ні чинним на той час законодавством не був визначений порядок повернення грошових коштів за розірваними договорами купівлі-продажу об єктів приватизації.

Також, скаржник не погоджується із висновком суду, що відділення було зберігачем коштів в сумі 440 700,00грн., оскільки матеріалами справи не доведено, що зазначені кошти перебували на рахунках скаржника і за період з 10.10.2016 по 31.05.2018 відповідач ними користувався. Матеріали справи свідчать, що відповідач направив ці кошти в повному обсязі до Державного бюджету України.

Скаржник вважає, що зважаючи на норму ст.19 Конституції України, останній не мав законодавчих підстав після підписання 05.07.2017 акту приймання-передавання для повернення коштів позивачу, сплачених ним за об єкт приватизації.

Окрім того, скаржник вважає, що в силу приписів ч.11 ст.26 Закону України Про приватизацію державного та комунального майна зобюов язання з повернення позивачу безпідставно збережених коштів виникло з дня прийняття Верховним Судом постанови від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г

ПП «Тернопіль-Західінвест подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що рішення суду є законним та обгрунтованим, апеляційна скарга безпідставною, та такою, що не підлягає до задоволення. Зокрема, позивач зазначає, що суд обгрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов язання, на вимогу кредитора (позивача) зобов язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, на загальну суму 131 951,85грн.

Представники сторін в судових засіданнях підтримали доводи та заперечення щодо вимог, викладених в апеляційній скарзі.

Розглянувши матеріали справи, апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін в судовому засіданні, суд апеляційної інстанції встановив наступне:

Як вбачається із матеріалів справи, судом першої інстанції встановлено, що 27.12.2005 між ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області та Спільним малим підприємством Західінвест , правонаступником якого є Приватне підприємство Тернопіль-Західінвест укладений договір купівлі - продажу об'єкта незавершеного будівництва державної форми власності, що підлягає продажу на аукціоні, посвідчений приватним нотаріусом Теребовлянського районного нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 3667.

Відповідно до умов договору продавець зобов'язується передати у власність покупцеві об'єкт незавершеного будівництва державної форми власності, а саме: 40-квартирний житловий будинок (друга черга), що знаходиться на балансі відділу інвестицій і капітального будівництва управління сільського господарства і продовольства Теребовлянської райдержадміністрації, який розташовується за адресою вул. Паращука,5, м. Теребовля Тернопільської області, на земельній ділянці площею 0,7 га, виділеній під будівництво цілого комплексу за рішенням Теребовлянської міської ради народних депутатів від 12.12.1986 № 288, під даним об'єктом, відповідно до довідки Теребовлянської міської ради від 13.12.2005 № 3018 розмір земельної ділянки становить 0,315 га, а покупець зобов'язується прийняти об'єкт незавершеного будівництва і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі.

Відповідно до складеного між сторонами акту приймання-передачі об'єкта незавершеного будівництва від 28.02.2016, продавець - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області передав, а покупець - Приватне підприємство Тернопіль-Західінвест прийняв проданий на аукціоні 23.12.2005 об'єкт незавершеного будівництва 40-квартирний житловий будинок (друга черга), що знаходиться за адресою: вул. Паращука, 5, м. Теребовля Тернопільської області за ціною 440 700,00 грн.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 06.06.2016 у справі №921/163/16-г/11, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.10.2016, задоволено позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області. Розірвано договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної форми власності, що підлягає продажу на аукціоні, укладений 27.12.2005 між ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області та ПП "Тернопіль-Західінвест", посвідчений приватним нотаріусом Теребовлянського районного нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрований в реєстрі за № 3667. Зобов'язано ПП "Тернопіль-Західінвест" повернути у державну власність до сфери управління ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області майно - об'єкт незавершеного будівництва - 40-квартирний житловий будинок (друга черга), що знаходиться за адресою: м. Теребовля Тернопільської області, вул. Паращука, 5 шляхом підписання акту прийому-передачі. Стягнуто з ПП "Тернопіль-Західінвест" на користь ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області - 2 756,00 грн. в повернення сплаченого судового збору.

Зазначеним рішенням встановлено, зокрема, що, як підтверджено наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями №740 від 13.12.2005, №774 від 28.12.2005, №33 від 23.01.2006, №71 від 10.02.2006, №90 від 20.02.2006, №99 від 22.02.2006, №100 від 23.02.2006, позивач на виконання умов договору купівлі - продажу об'єкта незавершеного будівництва державної форми власності, що підлягає продажу на аукціоні від 27.12.2005 сплатив на рахунок ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, відкритий у Головному управлінні Державної казначейської служби України у Тернопільській області, кошти у сумі 440 700,00 грн.

Нормами ч. 2 ст. 653 ЦК України встановлено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Згідно ч. 3 ст. 653 ЦК України , якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

05.07.2017 на виконання рішення Господарського суду Тернопільської області від 06.06.2016 у справі №921/163/16-г/11, позивач повернув ОСОБА_5 відділенню Фонду державного майна України по Тернопільській області об'єкт незавершеного будівництва - 40-квартирний житловий будинок (друга черга), що знаходиться за адресою: м. Теребовля Тернопільської області, вул. Паращука, 5, про що ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області та ПП Тернопіль-Західінвест складено та підписано акт приймання-передачі.

Разом з тим, ПП Тернопіль-Західінвест звернулося до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області та Державної казначейської служби, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Головне управління Державної казначейської служби України у Тернопільській області про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України безпідставно збережених грошових коштів у сумі 440 700,00 грн. (справа №921/512/17-г).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.11.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2018 у справі №921/512/17-г підприємству було відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України безпідставно збережених грошових коштів у сумі 440700,00 грн.

У зазначеному рішенні, зокрема, встановлено, що згідно із відомостями ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області сплачені позивачем кошти в сумі 440 700,00 грн. були перераховані до загального фонду Державного бюджету на рахунок 32319501000019 у сумі 363 577,50 грн. (99%) та до спеціального фонду Державного бюджету України на рахунок 32320501000019 - 3 672,50 грн. коштів від приватизації (1%). Також до загального фонду Державного бюджету України на рахунок 31116029500002 перераховано податок на додану вартість у сумі 73 450,00 грн.

07.05.2018 Верховний суд скасував рішення Господарського суду міста Києва від 28.11.2017 та постанову Київського апеляційного Господарського суду від 01.02.2018 у справі № 921/512/17-г та ухвалив нове рішення, яким позов ПП "Тернопіль-Західінвест" задоволив повністю.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Судом касаційної інстанції у господарських справах є Верховний Суд (ст. 286 ГПК України ).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття (ч. 1 ст. 317 ГПК України ).

Згідно ч. 2 ст. 317 ГПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає (ч. 3 ст. 317 ГПК України ).

16.08.2018 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області на виконання постанови Верховного суду від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г перераховано на розрахунковий рахунок ПП Тернопіль-Західінвест , згідно платіжного доручення №237 від 16.08.2018, кошти в сумі 27 103, 05 грн. - судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної та касаційної скарг

Верховний Суд у постанові від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г виходив з того, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення частини 1 статті 1212 ЦК України , де зазначено, що особа зобов язана повернути майно тоді коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала, а також взяв до уваги висновки про застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №910/26276/15, від 15.02.2018 у справі №904/5492/15, від 04.05.2018 у справі №927/468/17.

Зокрема, як вбачається із позиції Верховного суду, пунктом 133 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, затвердженої передбачено, що, у разі розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації у зв'язку з невиконанням їх умов або визнання їх недійсними в судовому порядку, повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкт приватизації, провадиться на підставі рішення суду з коштів позабюджетного Державного фонду приватизації або фонду приватизації Автономної Республіки Крим, отриманих від повторного продажу цих об'єктів у порядку, встановленому Фондом. Отже, на момент укладення договору купівлі-продажу від 27.12.2005 у позивача виникли певні права у випадку розірвання такого договору в силу спеціальних норм приватизаційного законодавства.

Відтак, у випадку розірвання приватизаційного договору позивач вправі, згідно з частиною 4 статті 653 ЦК України, вимагати повернення коштів, внесених ним за об'єкт приватизації після здійснення його перепродажу та отримання коштів за нього, оскільки спеціальні норми законодавства про приватизацію, чинні на момент укладення договору, передбачали такі права для покупців приватизованого об'єкта (аналогічний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 904/5492/15).

Як зазначено у постанові Верховного Суду, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області (відповідач у справі) у відзиві на касаційну скаргу стверджував, що Порядок повернення у державну власність об'єктів приватизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №32 від 18.01.2001 та пункт 133 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, якими було визначено порядок повернення спірних коштів, на час розгляду справи у судах втратив чинність, а нового порядку не затверджено.

Окрім того, стверджував, що частиною 11 статті 26 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" , який набув чинності 07.03.2018, передбачено, що порядок повернення в державну (комунальну) власність об'єктів приватизації в разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів затверджується Фондом державного майна України. Повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкти приватизації, здійснюється у порядку, встановленому Фондом державного майна України, на підставі рішення суду з коштів, які надійшли від повторного продажу таких об'єктів (зменшених на суму збитків, неустойки, штрафів та будь-яких інших платежів, які належать до сплати покупцем згідно з цим Законом та/або договором купівлі-продажу), протягом п'яти робочих днів після надходження коштів від повторного продажу на рахунок державного органу приватизації. Повернення коштів покупцям здійснюється в сумі, отриманій державними органами приватизації в результаті повторного продажу об'єктів, але не може перевищувати суми, сплаченої покупцем під час попереднього продажу).

Верховний Суд визнав такі твердження відповідача помилковими, з огляду на те, що статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні у справі "Федоренко проти України" від 01.06.2006 Європейський суд з прав людини визначив основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи:

чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції;

чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства;

чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства;

чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.

Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містять рішення у справах "Стретч проти Сполученого Королівства", "Рисовський проти України","Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" тощо.

Зокрема, Верховний Суд виходив з того, що неповернення ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області на користь ПП "Тернопіль-Західінвест" грошових коштів, які є предметом спору в межах даної справи, є порушенням прав, гарантованих Першим Протоколом, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом. Особа не може нести весь тягар негативних наслідків, які спричинені бездіяльністю компетентних державних органів на затвердження процедури повернення з бюджету коштів, отриманих необґрунтовано внаслідок приватизації державного майна (аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 904/5492/15).

Висновок Європейського суду з прав людини, викладений у рішенні "Щокін проти України" від 14.10.2010, пунктом 56 якого, Європейський суд з прав людини, коментуючи можливість двозначного тлумачення норм матеріального права як на користь особи, так і на користь держави, вказав: "відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника".

Разом з тим, Верховний Суд у зазначеній постанові встановив, що Фонд державного майна України може бути самостійним відповідачем у справі без залучення у справі Державної казначейської служби України (аналогічний висновок про застосування норм права міститься у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №910/26276/15).

З огляду на зазначені обставини справи, суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області порушено позадоговірне грошове зобов язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України .

Як вбачається із матеріалів справи, позивачем заявлено до стягнення 21 688,71 грн. - 3% річних від простроченої суми заборгованості та 110 263,14 грн. - сума, на яку збільшилася заборгованість внаслідок інфляційних процесів (за період з жовтня місяця 2016 року по квітень місяць 2018 року), у зв язку з користуванням ОСОБА_5 відділенням Фонду державного майна України по Тернопільській області безпідставно збереженими грошовими коштами в сумі 440 700,00грн., які перераховані СМП "Західінвест" Тернопільському відділенню Фонду державного майна України по Тернопільській області за придбаний об єкт незавершеного будівництва платіжними дорученнями №740 від 13.12.2005, №774 від 28.12.2005, №33 від 23.01.2006, №71 від 10.02.2006, №90 від 20.02.2006, №99 від 22.02.2006, №100 від 23.02.2006.

Нормами частини 2 статті 1214 ЦК України встановлено, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу ).

Згідно ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

У постанові ОСОБА_7 палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц зроблено висновок, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов язань.

ОСОБА_7 Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15, за змістом яких грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.

Пунктом 7.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 передбачено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України ). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання, або виконання зобов'язання з простроченням встановлених строків; відповідно, як наявність судових актів про стягнення заборгованості, так і її погашення з простроченням не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, суд доходить висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України .

Даючи правову оцінку доводам позивача щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних, дослідивши подані позивачем розрахунки, суд першої інстанції, здійснивши власні арифметичні їх розрахунки, встановив, що вимоги щодо стягнення інфляційних втрат в сумі 110 263 грн. 14 коп. та трьох відсотків річних в сумі 21 688 грн. 71 коп., як правомірно заявлені підлягають до задоволення

Виходячи із зазначеного, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги слід задоволити та стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 10.10.2016 по 31.05.2018 в розмірі 21 688 грн. 71 коп. та інфляційні нарахування за період з жовтня 2016 року по квітень 2018 року в розмірі 110 263 грн. 14 грн.

Однак, судова колегія прийшла до висновку, що судом першої інстанції помилково задоволено позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 10.10.2016 по 31.05.2018 в розмірі 21 688,71грн. та інфляційні нарахування за період з жовтня 2016 року по квітень 2018 року в розмірі 110 263,14грн. з огляду на наступне.

Судова колегія прийшла до висновку, що зобов язання відповідача перед позивачем щодо повернення безпідставно збережених коштів виникло на підставі статті 1212 ЦК України з дня прийняття Верховним Судом постанови від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г за позовом ПП Тернопіль-Західінвест до ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області та Державної казначейської служби, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача - Головного управління Державної казначейської служби України у Тернопільській області про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України безпідставно збережених грошових коштів у сумі 440 700,00 грн., в силу приписів ч.11 ст.26 Закону України Про приватизацію державного та комунального майна .

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ (справа "Кечко проти України", заява № 63134/00) держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення ЄСПЛ). У пункті 26 цього рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

У рішеннях ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання (пункти 48 та 40 цих рішень відповідно).

З врахуванням зазначеного, судова колегія прийшла до висновку, що відповідач має зобов'язання перед позивачем щодо повернення безпідставно збережених коштів з моменту набрання чинності постанови Верховного суду від 07.05.2018 у справі №921/512/17-г про стягнення з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України безпідставно збережених грошових коштів у сумі 440 700,00 грн. (правова підстава щодо утримання таких коштів відпала в силу ч.1 ст. 1212 ЦК України ).

З огляду на те, що відповідач порушив вказане зобов'язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України .

Судова колегія, здійснивши власні арифметичні розрахунки, встановила, що стягненню підлягають три відсотки річних в сумі 905,55грн.

Виходячи із зазначеного, судова колегія прийшла до висновку, що позовні вимоги слід задоволити та стягнути з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 07.05.2018 по 31.05.2018 в розмірі 905,55грн. У стягненні інфляційних втрат слід відмовити у повному обсязі, оскільки строк порушення зобов язання щодо повернення коштів становить неповний місяць, за який інфляційні втрати не нараховуються.

Статтею 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із п.1 ст.76 ГПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв язок доказів у їх сукупності.

У відповідності до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об єктивно не залежали від нього.

Згідно із ст.277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, рішення Господарського суду Тернопільської області у даній справі підлягає скасуванню частково, у зв'язку з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Не беруться до уваги заперечення скаржника з посиланням на те, що 07.03.2018 набув чинності Закон України Про приватизацію державного і комунального майна частиною 11 статті 26, якого передбачено, що повернення покупцям коштів, сплачених за обєкти приватизації, здійснюється у порядку, встановленому Фондом державного майна України, на підставі рішення суду з коштів, які надійшли від повторного продажу таких обєктів (зменшених на суму збитків, неустойки, штрафів та будь-яких інших платежів, які належать до сплати покупцем згідно з цим Законом та/або договором купівлі-продажу), протягом пяти робочих днів після надходження коштів від повторного продажу на рахунок державного органу приватизації. Проте, ні на момент зарахування коштів до Державного бюджету України від повторного продажу об єкта, ні до сьогоднішнього дня прядок повернення коштів покупцям державного майна, сплачених ними за об єкт приватизації, у випадку визнання таких договорів купівлі-продажу недійсними або їх розірвання, Фондом державного майна України ще не затверджений.

Судова колегія зазначає, що вказаними нормами передбачено повернення спірних коштів за умови наявності рішення суду; джерелом розрахунків з покупцем є кошти, одержані органом приватизації від повторного продажу об'єкта, повернутого у власність держави.

Отже, заперечення ОСОБА_5 відділення ФДМУ по Тернопільській області є необґрунтованими та суперечить вищезазначеним нормам законодавства. Посилання відповідача на відсутність механізму повернення спірних грошових коштів у будь-якому випадку не позбавляє позивача права на їх повернення у судовому порядку.

Судовий збір за розгляд справи в місцевому господарському суді та за перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст.129 ГПК України, слід покласти на сторони пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 277, 282, 284 ГПК України,

Західний апеляційний господарський суд ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області, м. Тернопіль №01-12-03904 від 05.10.2018 (Вх.№ ЗАГС 01-05/719/18 від 23.10.2018) задоволити частково.

2. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 06.09.2018 у справі №921/270/18 скасувати в частині задоволення позову в сумі 110 263,14 інфляційних втрат та 20 783,16грн. 3% річних. В цій частині в позові відмовити. В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області (46008, м.Тернопіль, вул.Танцорова,11, код ЄДРПОУ 14037372) на користь Приватного підприємства ,,Тернопіль-Західінвест'' (46005, м.Тернопіль, вул.Микулинецька,114, код ЄДРПОУ 14029711) 905,55грн. 3% річних та 13, 58грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції.

Стягнути з Приватного підприємства Тернопіль-Західінвест (46005, м.Тернопіль, вул.Микулинецька,114, код ЄДРПОУ 14029711) на користь ОСОБА_5 відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області (46008, м.Тернопіль, вул.Танцорова,11, код ЄДРПОУ 14037372) 2 948,53грн . судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції .

Господарському суду Тернопільської області видати накази на виконання даної постанови.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені статтями 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 21.01.2019

Головуючий суддя Галушко Н.А.

Суддя Желік М.Б.

Суддя Орищин Г.В.