Постанова

від 15.01.2019 по справі 193/129/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/113/19 Справа № 193/129/17 Суддя у 1-й інстанції - Кащук Д.А. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2019 року м.Кривий Ріг

Справа № 193/129/17

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.

секретар судового засідання - Чубіна А.В.

сторони:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні у спрощеному позовному провадженні апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року, яке ухвалено суддею Кащуком Д.А. у селищі Софіївка Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 19 грудня 2017 року, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивовано тим, що 01 березня 2016 року між ним та ОСОБА_2 був укладений письмовий договір позики, предметом якого було передання у власність боржнику грошових коштів в розмірі 34 766,00 доларів США на строк до 01 листопада 2016 року. Проценти за користування грошовими коштами договором не встановлені.

Посилаючись на те, що після неодноразових звернень відповідач не повертає позику, просив суд стягнути з відповідача суму боргу за договором позики у розмірі 947 816, 18 грн., проценти за користування позикою у розмірі 147 284,92 грн. та сплачений судовий збір у розмірі 8000 грн.

У березні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

Позов мотивовано тим, що розписка від 01.03.2016 року була складена ним під впливом тяжких обставин для нього, у пригніченому емоційному стані і на вкрай невигідних умовах для позичальника. Вказує на те, що зазначений договір позики є безгрошовим.

Стверджує, що грошові кошти в сумі 34 766,00 доларів США позичальником ОСОБА_2 від позикодавця ОСОБА_1, ні 01.03.2016 року, ні у період з 02.03.2016 року і по теперішній час, одержані не були. На момент оформлення розписки від 01.03.2016 року позичальник ОСОБА_2 взагалі не потребував будь-якої позики, і тим більше у доларах США.

Просив суд визнати недійсною розписку від 01 березня 2016 року про отримання позики.

Ухвалою Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 2017 року позовні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 947 721 16 копійок, відсотки за користування позикою у розмірі 144 732 гривень 52 копійки, а також сплачений судовий збір у розмірі 7980 гривень 80 копійок.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, відмовлено.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на невстановлення судом обставин, що мають значення для справи, та порушення норм конституційного, процесуального та матеріального права. Зокрема, суд першої інстанції незаконно позбавив представника відповідача ОСОБА_3 виступу у судових дебатах, чим порушив право відповідача ОСОБА_2 на належну правову допомогу. Рішення суду ґрунтується на розписці від 01.03.2016 року, якій не було надано належної правової оцінки та не взято до уваги, що розписка була складена під тиском та ОСОБА_2 грошей за цією розпискою не отримував. Суд безпідставно проігнорував клопотання відповідача про призначення судово-авторознавчої експертизи з визначеними відповідачем питаннями та про призначення судово-психіатричної експертизи. Також, вважає, що суд безпідставно не визнав обов'язковою явку у судове засідання позивача ОСОБА_1, який міг би пояснити обставини складання спірної розписки. Крім того, відповідач вважає, що суд не надав належної оцінки та не взяв до уваги пояснення свідка ОСОБА_4, який під присягою пояснив, що ОСОБА_2 після зустрічі з ОСОБА_1 вийшов дуже схвильований, а пояснення цього свідка про те, що ОСОБА_2 вийшов без грошей судом взагалі не було відображено у рішенні суду. При цьому, вважає, що його позов про визнання розписки недійсною є доведений, як показами свідків, так і висновком експерта, а рішення суду в частині відмови в задоволенні його позовних вимог є необґрунтованим та поверхневим.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5, який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів від 03 жовтня 2017 року за № 2147-VІІІ, яким викладено в нових редакціях тексти, зокрема, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 9 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчиненні окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи те, що оскаржуване рішення суду ухвалене судом під час дії Цивільного процесуального кодексу України в редакції від 18.03.2004 року, законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення перевіряється відповідно до положень такого кодексу.

Судом встановлено, що 01 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_6 взяв у позику у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 34 766,00 доларів США, із зобов'язанням повернути 01 листопада 2016 року (т. 1 а.с. 5).

Суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, дав їм належну оцінку і відповідно до вимог процесуального і матеріального закону обґрунтовано дійшов висновку про те, що між сторонами укладеного договір позики, позичальник кошти не повернув, тому зобов'язаний сплатити суму боргу в розмірі 947 721,16 грн. та нараховані відсотки у розмірі 144 732,52 грн. Позичальником не доведено, що цей правочин було укладено із застосуванням психологічного тиску.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики з огляду на наступне.

Як визначено ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (ст. 1046 ЦК України).

Частина 1 ст. 1047 ЦК України встановлює обов'язкову письмову форму для договору позики, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

За ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

У зв'язку з цим, наявність боргового документу у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку з повернення грошових коштів (ч.3 ст. 545 ЦК України).

Факт укладення між сторонами договору позики підтверджується розпискою відповідача від 01 березня 2016 року, згідно якої він отримав від ОСОБА_1 у борг грошові кошти у розмірі 34 766,00 доларів США та зобов'язався повернути ОСОБА_1 взяті у борг грошові кошти у розмірі 34 766,00 доларів США 01 листопада 2016 року (т. 1 а.с. 5).

Факт складання зазначеної розписки не оспорюється відповідачем.

Спір виник з приводу складання ОСОБА_6 розписки від 01 березня 2016 року під психологічним тиском з боку ОСОБА_1 та без фактичного отримання коштів за цим правочином.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

За змістом статей 230, 231 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі (пункт 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ).

Згідно ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року.

Відповідно до ст. ст. 57, 58, ч. ч. 2-3 ст. 60 ЦПК України, в редакції від 18.03.2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко - і відеозаписів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно висновку судової авторознавчої експертизи №9039 від 19.09.2017 року вбачається, що розписка від 01.03.2016 року імовірно, складена ОСОБА_2 під впливом збиваючих чинників, серед яких могли бути як зовнішні (зокрема втручання у процес складання тексту іншою особою - диктування) так і внутрішні (наприклад стан хвилювання автора) (т. 1 а.с. 165 - 169), тобто, даний висновок експерта не підтверджує складання розписки саме під психологічним тиском.

Разом з тим, в суді першої інстанції було допитано у якості свідка ОСОБА_7, який під присягою пояснив суду, що він був присутнім у кабінеті під час складання даної розписки і ніякого психологічного тиску з боку ОСОБА_1 на ОСОБА_2 не вчинялось.

Пояснення ж інших свідків, допитаних в ході розгляду справи (зокрема, сина відповідача ОСОБА_4.), не мають суттєвого значення для вирішення спору, оскільки такі особи не були особисто присутніми при складання розписки та не можуть достовірно підтвердити обставини її складання, наявність або ж відсутність психологічного тиску на позичальника.

Доводи ж ОСОБА_2 про те, що розписка від 01 березня 2016 року складена на вкрай невигідних для нього умовах є взагалі голослівними, адже з тексту розписки не вбачається наявність жодних додаткових зобов'язань для позичальника, окрім повернення взятих в борг грошових коштів.

До того ж колегія суддів вважає за необхідне акцентувати увагу й на тому, що боргова розписка була складена 01 березня 2016 року, факт її складання ОСОБА_2 не заперечував ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції, та протягом тривалого часу останній не ставив питання про визнання договору позики недійсним у зв'язку з складання розписки під психологічним тиском, а відповідний позов подано ним до суду лише після пред'явлення вимог кредитором (лютий 2017 року). До того ж 10 березня 2017 року, тобто після пред'явлення ОСОБА_1 до суду позову про стягнення боргу за договором позики, ОСОБА_2 звертався до останнього з пропозицією щодо укладення мирової угоди (т. 1 а.с. 29 - 31).

Отже, позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 недоведено належними та допустимими доказами наявності правових підстав, визначених статтями 230, 231 ЦК України, для визнання спірного правочину недійсним.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, на підставі зібраних у справі доказів, дійшов правильного висновку щодо відмови в задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір був укладений під впливом психологічного тиску зі сторони кредитора.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно проігнорував клопотання відповідача про призначення судово-авторознавчої експертизи з визначеними саме відповідачем питаннями та про призначення судово-психіатричної експертизи колегією суддів відхиляються, як такі, що суперечать матеріалам справи. Зокрема, ухвалою суду від 13 травня 2017 року було призначено судово-авторознавчу експертизу та поставлено на вирішення експертів питання, які було запропоновано саме відповідачем ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 111), а також наведено мотиви відмови в задоволенні клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи (т. 1 а.с. 134-136).

Заявлене в суді апеляційної інстанції клопотання відповідача ОСОБА_2 про призначення повторної судово-авторознавчої експертизи колегією суддів залишено без задоволення, оскільки, по-перше, таке клопотання не заявлялося останнім в суді першої інстанції, по-друге, в клопотанні мається лише посилання на поверхневість висновку судової авторознавчої експертизи №9039 від 19.09.2017 року, без зазначення, які саме питання, поставлені судом перед експертом, залишені без відповіді або ж надані на них відповіді є неточними та потребують доповнення.

Клопотання ж про призначення судово-психіатричної експертизи відповідачем ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції взагалі не заявлялося, у зв'язку з чим колегія суддів не вдається до аналізу наявності або ж відсутності правових підстав для проведення такої експертизи при розгляді даної справи, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 р., під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.

Дослідивши боргову розписку від 01 березня 2016 року, яка містить зобов'язання однієї особи - ОСОБА_2 повернути іншій особі - ОСОБА_1 у визначений строк визначену суму грошей, що становить основний зміст і всі істотні умови позикового зобов'язання, колегія суддів вважає, що вона є не тільки належним підтвердженням укладеного між сторонами договору позики зазначеної суми грошей, але й підтвердженням факту не виконання зобов'язання відповідачем щодо повернення позики у відповідності до вимог ст.ст. 526, 530, 1049 ЦК України.

Доводи ж апеляційної скарги про те, що судом не було взято до уваги пояснення свідка ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_2 після зустрічі з ОСОБА_1 вийшов без грошей, колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки безгрошовість договору позики поясненнями свідків підтверджуватися не може (ч. 2 ст. 1051 ЦК України), а укладення договору під впливом психологічного тиску зі сторони кредитора матеріалами справи не підтверджено

Таким чином, оскільки ОСОБА_2 борг за договором позики не повернув, а отже, свої зобов'язання не виконав, що підтверджується матеріалами справи, на думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для покладення на відповідача обов'язку з повернення боргу.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Колегія суддів погоджується з висновками суду щодо розміру відсотків, які підлягають стягненню за користування грошовими коштами, які розраховано у відповідності до вимог ст. 1048 ЦК України, якою передбачено, що якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ та в апеляційній скарзі не спростовується.

Колегією суддів приймаються доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно позбавив представника відповідача ОСОБА_3 виступу у судових дебатах, чим порушив право відповідача ОСОБА_2 на належну правову допомогу, оскільки, згідно журналу судового засідання від 26.12.2017 року (т. 1 а.с. 236-237), останній був присутній в судовому засіданні, одна не виступав в судових дебатах. Разом з тим, таке порушення норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи, а тому не є підставою для скасування рішення суду (ч. 2 ст. 376 ЦПК України).

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 січня 2019 року.

Головуючий:

Судді: