Постанова

від 29.01.2019 по справі 910/10071/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@nag.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" січня 2019 р. Справа№ 910/10071/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Чорногуза М.Г.

Хрипуна О.О.

Секретар судового засідання: Мельничук О.С.,

за участю представників сторін:

позивач Дубей В.Ю. довіреність № посвідчення КВ5560 від 17.01.19

відповідач Дем'янчук Г.В. довіреність № 000215 від 18.06.18

розглянувши апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес"

на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2018

(повний текст рішення складено 10.10.2018)

у справі № 910/10071/18 (суддя Привалов А.І.)

за позовом Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес"

про розірвання договору та стягнення коштів 484 483,58 грн.

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року Державне підприємство спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт " звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес" (надалі - відповідач) про розірвання договору та стягнення з відповідача за порушення виконання взятих на себе зобов'язань пеню в сумі 299 855,78 грн. та 184 627,80 грн. штрафу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не поставив товар позивачу в обумовлений сторонами строк за договором поставки №34-117-02 від 19.10.2017 року, у зв`язку з чим позивач просив суд першої інстанції розірвати вказаний договір поставки та стягнути з відповідача за порушення виконання взятих на себе зобов'язань пеню в сумі 299 855, 78 грн. та 184 627, 80 грн. штрафу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року позовні вимоги задоволено частково. Розірвано договір № 34-117-02 поставки зернових культур від 19.10.2017 року, укладений між Державним підприємством спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес".

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес" на користь Державного підприємства спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" пеню в сумі 298 490 грн. 04 коп., штраф у сумі 184 627 грн. 80 коп. та витрати по сплаті судового збору в сумі 9008 грн. 77 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що строк поставки продукції за договором настав 13.12.2017 року, а доказів поставки на суму 1 846 278 грн. в повному обсязі, станом на день розгляду справи, відповідачем не надано, а тому місцевий господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення пені та штрафу є обґрунтованими.

Не погодившись з рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес" звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить прийняти апеляційну скаргу до провадження, скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивованої тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема, апелянта вважає, що висновок суду першої інстанції про здійснення розгляду справи у формі спрощеного позовного провадження не є ні правомірним заходом, ні необхідним, ні співмірним тим обмеженням, яких в результаті зазнав відповідач, а отже є грубим порушенням принципу пропорційності господарського судочинства. Також скаржник звертає увагу, що враховуючи відсутність будь-якої участі у справі відповідача місцевий господарський суд з невідомих причин допустив порушення конституційного принципу рівності, наділивши позивача особливим процесуальним положенням, яке повноцінно забезпечило його участь у справі, оминувши при цьому увагою процесуальний статус та пов`язані з ним гарантії відповідача. Відповідач вказує, що суд першої інстанції мав би переконатися у дотриманні порядку повідомлення відповідача про місце, дату та час розгляду справи, чого зроблено не було.

Крім того, апелянт вважає, що позивачем не було вжито будь-яких заходів для досудового врегулювання спору. Також, скаржник вважає, що одночасне застосування відносно відповідача застосованих санкцій є несумісним та взаємовиключним, з огляду на їх правову природу.

Скаржник в своїй апеляційній скарзі зазначає, що підставою подання позову була відмова відповідача від виконання зобов`язання за договором, проте на думку скаржника відмова має бути правомірною, в свою чергу, якщо відмова є неправомірною, то вона взагалі не може вважатися відмовою, а сутність дій або бездіяльності особи визначається, як порушення зобов`язання.

Й наостанок апелянт зазначає, що невиконання ним поставки продукції у розмірі 439.59 т. було вимушеним у зв`язку з порушенням зобов`язання зі сторони позивача, а саме несплата заборгованості перед відповідачем за поставлену відповідно до договору продукцію, вартість якої становила 182 690, 78 грн. На доказ підтвердження наявності такої заборгованості відповідача долучив до апеляційної скарги рішення Господарського суду Київської області від 24.09.2018 року по справі №911/924/18 та акт звіряння взаємних розрахунків за період з 01.01.2017 року по 21.03.2018 року.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.11.2018 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Хрипун О.О., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року у справі №910/10071/18 та призначено її розгляд на 17.01.2019 року.

20.12.2018 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2019 року оголошено перерву в судовому засіданні до 29.01.2019 року.

20.12.2018 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії договору №1015 від 02.11.2018 року, копії ордеру на надання правової допомоги, копії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, копії витягу з Єдиного реєстру адвокатів України та копію довідки №6 від 17.01.2019 року Ради адвокатів міста Києва. Зазначені документи позивачем долучаються до матеріалів справи оскільки в судовому засіданні 17.01.2019 року представник відповідача заявив усне клопотання щодо не допуску представника ДП Укрспирт ОСОБА_2 до участі у справі з огляду на те, що начебто останній відсутній в Єдиному реєстрі адвокатів України.

В судовому засіданні 29.01.2019 року представник відповідача надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представник позивача надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 19.10.2017 року між позивачем (далі - покупець) та відповідачем (далі - постачальник) було укладено договір № 34-117-02 поставки зернових культур (далі - договір; а.с. 12-18).

Відповідно до п. 1.1. договору постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставляти покупцю протягом 2017 року зернові культури, включаючи похідні від зернових продукти їх обробки, переробки, субпродукти тощо (далі - продукція), а покупець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, прийняти й оплатити поставлену продукцію.

Згідно з п.1.2 договору, загальна кількість продукції, що є предметом поставки з цим договором, її дольове співвідношення за видами та кількістю визначається додатковими угодами, що укладаються сторонами протягом дії договору, та які після їх підписання уповноваженими представниками сторін є невід'ємними частинами цього договору.

За умовами п.2.1 договору, ціна на продукцію, що поставляється за цим договором, встановлюється у додаткових угодах, що укладаються сторонами протягом дії договору, та які після їх підписання уповноваженими представниками сторін є невід'ємними частинами цього договору.

Пунктом 3.1 договору встановлено, що асортимент (вид) продукції, що є предметом поставки за цим договором, визначається у додаткових угодах, що укладаються сторонами протягом дії договору, та які після їх підписання уповноваженими представниками сторін є невід'ємними частинами цього договору.

Постачальник зобов'язується постачати покупцеві продукцію узгодженими партіями та згідно укладених сторонами додаткових угод до договору. (п. 4.1. договору).

В подальшому, між сторонами було підписано додаткову угоду № 3 до договору від 29.11.2017 року, якою сторони визначили асортимент, обсяг, ціну, строк та місце поставки продукції, а саме: кукурудза, загалом 500,00 тонн, за ціною 4200,00 грн. з ПДВ за тонну, протягом періоду з 29.11.2017р. по 13.12.2017р., адреса поставки: Бершадське МПД ДП "Укрспирт", Вінницька обл., Бершадський район, м. Бершадь, вул. Іполита Зборовського, 1. (а.с. 19).

Таким чином, загальна ціна продукції, яку відповідач зобов'язався поставити становить 2 100 000,00 грн.

В матеріалах справи наявна видаткова накладна №178 від 30.11.2017 року з якої вбачається, що на виконання умов договору відповідачем позивачу було поставлено продукцію загалом на суму 253 722, 00 грн. (а.с. 20).

Як вбачається з матеріалів справи, місцевий господарський суд розглядав дану справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін. (ухвала Господарського суду міста Києва від 03.08.2018 року, а.с. 1-2).

Апелянт в своїй апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу №910/10071/18 у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки дана справа підлягала до розгляду за правилами загального позовного провадження. А тому, місцевий господарський суд не переконавшись щодо належного повідомлення відповідача про місце, дату та час розгляду справи чим позбавив скаржника процесуального статусу та пов`язаних з ним гарантії відповідача.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів відхиляє зазначені вище доводи апелянта виходячи з наступного.

Згідно з частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб .

Враховуючи, що положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України справи, на які поширюється дія цієї частини статті 12 Господарського процесуального кодексу України є малозначними в силу властивостей притаманних їм, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета, без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначених справ до відповідної категорії.

Відповідно до частини 7 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у даній справі є розірвання договору та стягнення коштів у розмірі 484 483, 58 грн., що більше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2018 рік), але значно менше ніж п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2018 рік), а тому справа №910/10071/18 може бути віднесена судом до категорії малозначних, у разі, якщо вона є справою незначної складності.

Вказаної позиції дотримується Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 05.06.2018 року №911/2784/17.

Частиною 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що малозначні справи розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження.

Враховуючи вищевикладене, місцевий господарський суд правомірно вирішив здійснювати розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження, а тому доводи апелянта стосовно того, що суд першої інстанції неправомірно розглянув справу №910/10071/18 у порядку спрощеного позовного провадження не знаходять свого підтвердження.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 250 Господарського процесуального кодексу України, питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.08.2018 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику представників сторін. (а.с. 1-2).

У зазначеній ухвалі відповідача було зобов`язано надати відзив протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали, а також попереджено відповідача, що у разі ненадання відзиву суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Ухвала Господарського суду міста Києва від 03.08.2018 року була направлена сторонам 08.08.2018 року про, що свідчить штамп відправлення на звороті останнього аркушу даної ухвали.

Відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, відповідач (ТОВ Грейт Велес ) отримав ухвалу Господарського суду міста Києва від 03.08.2018 року за адресою: 03124, м. Київ, вул. Василенка, 7-А - 13.08.2018 року.

Отже, станом на дату винесення оспорюваного рішення (10.10.2018 року) відповідач був вже майже, як два місяця належним чином повідомлений про дату та час судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідно до ч. 5, ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Згідно з ч. 7, ст. 252 Господарського процесуального кодексу України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву , а позивач - разом з позовом або не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.

При цьому, відповідно до ч. 4, ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, при цьому не скористався своїм правом наданим йому процесуальним кодексом щодо розгляду даної справи з викликом сторін в судове засідання, а також не надав суду першої інстанції відзив на позов та будь-яких доказів, які б спростували твердження позивача, зазначені ним в позовній заяві, а тому твердження щодо належного повідомлення відповідача про місце, дату та час розгляду справи чим позбавив скаржника процесуального статусу та пов`язаних з ним гарантії відповідача є надуманими та такими, що відхиляються колегією суддів з підстав наведених вище.

Щодо доводів апелянта стосовного того, що матеріалами справи не підтверджено факту відмови відповідача поставити продукцію позивачу та посилання відповідача на п. 8.1. та п. 8.2. договору, а саме відсутності факту вжиття позивачем будь-яких заходів для досудового врегулювання спору, колегія суддів зазначає наступне.

За своєю правовою природою вказаний договір є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.

Статтею 530 Цивільного кодексу України визначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Як вже було зазначено вище, відповідно до видаткової накладної №178 від 30.11.2017 року відповідач поставив позивачу 60,41 т. продукції на суму 253 722, 00 грн. (а.с. 20), при цьому, як вбачається з умов додаткової угоди №3 від 29.11.2017 року, відповідач повинен був поставити позивачу 500 тон продукції на суму 2 100 000, 00 грн. в період з 29.11.2017 року по 13.12.2017 року.

Тобто, відповідачем не було поставлено позивачу продукцію загалом на суму 1 846 278, 00 грн., доказів протилежного матеріали справи не містять, а відповідачем не спростовано ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції.

Колегія суддів звертає увагу, що господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, згідно із положеннями Господарського процесуального кодексу України є предметом регулювання Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Оскільки відповідачем не виконані належним чином зобов'язання, то це є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором .

Відповідно до вимог ст. 199 ГК України виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Частиною 1 ст. 216 та частиною 2 ст. 217 ГК України передбачена господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому цим Кодексом, іншими законами та договором, у вигляді відшкодування збитків, штрафних санкцій та оперативно-господарських санкцій.

Зокрема, у частині 1 статті 230 Господарського кодексу України зазначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Також у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором . При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Пунктом 7.4 договору визначено, що за порушення строків поставки продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період порушення зобов'язання від вартості несвоєчасно поставленої або непоставленої продукції за кожен день прострочення виконання зобов'язання.

Відповідно до п.7.5 договору, одностороння відмова постачальника від виконання своїх зобов'язань, що випливають з цього договору, тягне за собою відповідальність у вигляді відшкодування завданих покупцю цими діями прямих збитків та покладає на нього обов'язок одноразово сплатити штраф у розмірі 10% від вартості непоставленої продукції.

Колегія суддів зазначає, що відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов, або будь-яких доказів на спростування доводів позивача в частині того, що постачальник відмовився поставити продукції покупцю.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Згідно з ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право учасників господарських відносин встановлювати інші ніж передбачено ЦК України види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною 2 ст. 546 ЦК України, що узгоджується із свободою договору встановленою ст. 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, передбаченої п. 5.6 договору, який не суперечить висновкам законодавства.

Відтак, колегія суддів дійшла висновку, що договором можуть бути встановлені інші засоби забезпечення виконання зобов`язань окрім передбачених ст. 546 ЦК України. (Такої ж позиції дійшов Верховний суд України в постанові від 08.02.2017 року №3-1217гс16).

Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для часткового стягнення з відповідача пені в сумі 298 490, 04 грн. згідно з уточненим розрахунком суду, з урахуванням встановленого вище початку періоду прострочення з 14.12.2017 року, а також перевіривши наданий позивачем розрахунок щодо нарахування штрафу колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для стягнення з відповідача штрафу підлягають задоволенню повністю в сумі 184 627, 80 грн.

Окрім цього, відповідно до п. 8.1. договору спори й розбіжності, які можуть виникнути між сторонами при виконанні договору вирішуються шляхом переговорів .

Відтак, посилання відповідача на п. 8.1. та п. 8.2. договору, а саме відсутності факту вжиття позивачем будь-яких заходів для досудового врегулювання спору колегія суддів відхиляє, оскільки умовами договору не передбачено обов`язкового досудового врегулювання спору в письмовому вигляді.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що скаржником до апеляційної скарги було долучено рішення Господарського суду Київської області від 24.09.2018 року по справі №911/924/18 та акт звіряння взаємних розрахунків за період з 01.01.2017 року по 21.03.2018 року.

Проте, колегією суддів не приймаються до уваги вказані вище додаткові документи виходячи з наступного.

Відповідно до ч.3, ст. 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою Господарського процесуального кодексу покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини.

З матеріалів справи вбачається, що подані апелянтом докази, не були подані на розгляд в суді першої інстанції і відповідно не розглядались останнім, при цьому, як вже було встановлено вище, скаржник не був позбавлений можливості надати такі докази під час розгляду справи в суді першої інстанції, однак своїм правом не скористався.

У зв`язку з чим, колегія суддів відхиляє доводи апелянта що невиконання ним поставки продукції у розмірі 439.59 т. було вимушеним у зв`язку з порушенням зобов`язання зі сторони позивача, а саме несплата заборгованості перед відповідачем за поставлену відповідно до договору продукцію, вартість якої становила 182 690, 78 грн.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано відповідачу вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грейт Велес" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року у справі №910/10071/18 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року у справі № 910/10071/18 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення господарського суду міста Києва від 10.10.2018 року №910/10071/18.

4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/10071/18.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 30.01.2019 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді М.Г. Чорногуз

О.О. Хрипун