Постанова

від 16.01.2019 по справі 367/6773/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 січня 2019 року

м. Київ

справа № 367/6773/16-ц

провадження № 61-24448св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідач - ОСОБА_3,

треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк Голосіївський ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 грудня 2017 року в складі судді Оладько С. І. та постанову Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Волохова Л. А., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року перший заступник прокурора Київської області звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом до ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2144/25-5 було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення Коцюбинської селищної ради Київської області ОСОБА_4 було видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1 по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 травня 2009 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_5 придбав земельну ділянку по АДРЕСА_1, у зв'язку з чим у державному акті на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 зроблено відмітку про перехід права власності на спірну земельну ділянку.

24 березня 2010 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_3, на підставі чого у державному акті на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 зроблено відмітку про перехід права власності на спірну земельну ділянку до відповідача.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 липня 2013 року, яке набрало законної сили, визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року № 2144/25-5 і державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_4 Вказаним рішенням суду встановлено, що передаючи у власність ОСОБА_4 спірну земельну ділянку, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження, оскільки межі смт Коцюбинське не визначені, й відповідно оскаржуване рішення селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.

На момент подання позовної заяви, спірна земельна ділянка площею 0,15 га, яка була передана у власність ОСОБА_4, який у подальшому відчужив її на користь ОСОБА_5, а останній на користь відповідача ОСОБА_3, знаходиться на землях природно-заповідного фонду, а саме - національного природного парку Голосіївський , відноситься до лісових земель та розташована на території об'єкту природно-заповідного фонду, розпорядником якого є Кабінет Міністрів України.

На підставі вказаного, перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України просив суд витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером НОМЕР_1, вартістю 60 000 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 14 грудня 2017 року позов задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером НОМЕР_1. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна зальна ділянка вибула із володіння її власника - держави в особі Кабінету Міністрів України не з його волі іншим шляхом, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, та відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року є преюдиційним щодо цих обставин, тому наявні усі правові підстави, встановлені статтею 388 ЦК України, для витребування цього майна у ОСОБА_3 Підстави для застосування наслідків пропуску строку позовної давності відсутні.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 грудня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для витребування у відповідача спірної земельної ділянки у порядку, встановленому статтею 388 ЦК України, зазначивши, що судом всебічно та повно з'ясовано дійсні обставини справи, перевірено доводи та заперечення сторін, досліджено надані сторонами докази та ухвалено законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

10 травня 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач придбала спірну земельну ділянку у особи, яка мала повноваження на її відчуження, оскільки на момент укладення відповідного договору купівлі-продажу було чинним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області про передачу у власність цієї ділянки, отже відсутні підстави для витребування майна у порядку, встановленому статтею 388 ЦК України. При цьому, позивачем не надано належних і допустимих доказів що спірна земельна ділянка перебуває у державній власності та її розпорядником є Кабінет Міністрів України. Крім того, позов прокурором подано поза межами строку позовної давності, про застосування якого відповідачем подано до суду першої інстанції відповідне клопотання, проте суди дійшли безпідставного висновку про те, що позовна давність в силу вимог статті 268 ЦК України не поширюється на позов прокуратури.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У липні 2018 року перший заступник прокурора Київської області подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду, які є законними і обґрунтованими, залишити без змін.

19 липня 2018 року ОСОБА_3 подала відповідь на відзив першого заступника прокурора Київської області, у якому просить вважати відзив таким, що не стосується предмету судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статі 400 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційного скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Установлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради № 2144/25-5 від 25 грудня 2008 року Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ОСОБА_4 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0, 15 га для вказаних цілей.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 0, 15 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

У подальшому, ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 22 травня 2009 року відчужив вказану земельну ділянку ОСОБА_5, який в свою чергу, за договором купівлі-продажу від 24 березня 2010 року продав спірну земельну ділянку відповідачу ОСОБА_3 за 60 000,00 грн, у державному акті на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності до відповідача.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року залишено без змін рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 липня 2013 року в частині визнання недійсним рішення Коцюбинської селищної ради № 2144/25-5 від 25 грудня 2008 року Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 залишено без змін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-1 Закону України Про прокуратуру та частиною другою статті 45 ЦПК України 2004 року передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України 2004 року).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України 2004 року.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України 2004 року органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року № 14-85цс18.

Судом установлено, що прокуратурою пред'явлено позов в інтересах Кабінету Міністрів України, який є позивачем у даній справі.

Позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Незважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанції фактично наділили прокурора статусом самостійного позивача, не з'ясували, з якого часу стало відомо про набуття відповідачем права на спірну земельну ділянку із порушенням земельного законодавства саме державі в особі Кабінету Міністрів України, а не прокурору, та у випадку пропущення перебігу позовної давності - поважність причин такого пропуску; не надали оцінки доводам відповідача про те, що прокуратурі було відомо про передачу у власність спірної земельної ділянки ще в березні 2013 року, оскільки прокурор м. Ірпіня звертався з відповідним позовом до суду щодо визнання права власності на земельну ділянку за державою.

Судами залишено поза увагою те, що відповідно до листа КП Святошинське лісопаркове господарство від 14 липня 2014 року та Указу Президента України від 01 травня 2014 року № 446/204 Про зміну меж національного природного парку Голосіївський межі національного парку Голосіївський змінено шляхом розширення його території на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Київзеленбуд , що включаються до складу національного природного парку Голосіївський без вилучення у землекористувача.

Крім того, судами не досліджено питання, чи розширення території парку передбачено за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста Київзеленбуд , чи за рахунок земель держави в особі Кабінету Міністрів України, з урахуванням доводів та заперечень сторін; не перевірено, у чиєму розпорядженні перебувала спірна земельна ділянка до моменту передачі у приватну власність, чи дійсно вона перебувала у власності держави в особі Кабінету Міністрів України й відповідно чи мав право Кабінет Міністрів України розпоряджатися нею.

Наведене свідчить про те, що ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд належним чином не визначились з характером спірних відносин та нормою матеріального права, яка підлягає застосуванню, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року, 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, який повинен урахувати викладене й залежно від установленого вирішити спір.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 14 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 05 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов Д. Д. Луспеник С. О. Погрібний