Рішення

від 31.01.2019 по справі 611/305/18

БАРВІНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження №2/611/6/19

Справа №611/305/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2019 року Барвінківський районний суд Харківської області в складі:

головуючого - судді Коптєва Ю.А.,

за участю секретарів - Ведмідь І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Барвінкове в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистов Сергій Юрійович, про визнання незаконним і скасування договору міни земельних ділянок, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, визнання незаконною та скасування державної реєстрації іншого речового права, стягнення моральної шкоди та судових витрат, -

в с т а н о в и в:

26 березня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 20 липня 2018 року, заяв про відмову від частини позовних вимог від 17 вересня 2018 року та від 10 грудня 2018 року, просив:

-визнати незаконним та скасувати договір міни земельних ділянок від 15 травня 2017 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Ізюмського районного нотаріального округу Харківської області Чистовим С.Ю. 15 травня 2017 року, зареєстрованого за № 2863,- з моменту укладання;

-визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію, проведену приватним нотаріусом Ізюмського районного нотаріального округу Харківської області Чистовим С.Ю. 15 травня 2017 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1228525263204 на земельну ділянка з кадастровим номером НОМЕР_5, площею 0,02 га, розташованої на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області з 15 травня 2017 року, зареєстровано право власності № 20389852 за ОСОБА_5, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, з моменту реєстрації;

-визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію в Державному реєстрі речових прав на нерухоме земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_6, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1438455163204, площа 10,4663 га, дата державної реєстрації земельної ділянки 06.12.2017 р., номер запису про право власності 23947614, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, власник ОСОБА_2, з моменту реєстрації;

-визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію іншого речового права №24252508 від 27 грудня 2017 року, договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) серія та номер -, від 26.12.2017р., власник ОСОБА_2, землекористувач ОСОБА_3. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, передається земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_6, цільовим призначенням, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 10,4663 га, що розташована на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, -з моменту реєстрації;

-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 70 000 грн;

-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він є єдиним спадкоємцем за законом після померлого брата ОСОБА_5, а тому 05 вересня 2017 року звернувся до Барвінківської державної нотаріальної контори Харківської області з заявою про прийняття спадкового майна після смерті, оскільки йому було відомо про наявність у останнього земельної ділянки, кад. НОМЕР_7, загальною площею 5,2196 га, розташованої на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області.

Під час оформлення спадщини йому стало відомо, що вищезазначена земельна ділянка, яка на праві власності належала спадкодавцю, вже перейшла у власність іншій особі. А тому, 21 вересня 2017 року він звернувся до Барвінківського ВП Балаклійського ВП ГУ НПУ в Харківській області з заявою про скоєння злочину, оскільки вважав, що невідомі особи підробили договір міни земельної ділянки, яка належала його матері. 21 вересня 2017 року за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 1 статті 358 КК України, було відкрито кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12017220200000410.

Під час вивчення кримінального провадження № 12017220200000410 було отримано копію договору міни земельних ділянок від 15 травня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистовим С. Ю., зі змісту якого вбачається, що ОСОБА_5 здійснив міну належної йому земельної ділянки, кад.НОМЕР_7, загальною площею 5,2196 га, розташовану на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, на належну ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 0,02 га, кад. НОМЕР_8, розташовану на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області.

Пізніше, відповідно до листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 11.07.2018 року № 29-20-9,1-5199/19-18, було встановлено, що державним реєстратором на підставі заяви ОСОБА_2 було проведено об'єднання земельних ділянок кад.НОМЕР_9 та кад. № НОМЕР_10, що розташовані на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, в одну земельну ділянку за кад.НОМЕР_11, загальною площею 10,4663 га, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Крім того, 26 грудня 2017 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису), відповідно до якого остання отримала в користування земельну ділянку, кад.НОМЕР_11, загальною площею 10,4663 га, розташовану на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, цільове призначення земельної ділянки - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Разом з тим, позивач вважає, що вищезазначені договори є незаконними у зв'язку з тим, що вони укладені в період заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), тобто мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, який неодноразово продовжувався шляхом внесення відповідних змін до ЗК України і діє на даний час (п.15 розділу Х Перехідні положення ЗК України).

ОСОБА_1 зазначає, що міна (обмін) земельних часток (паїв,) відповідно до вимог закону, є цивільно - правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбачену Законом України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) . Міна застосовується лише одноразово при переведені земельної ділянки (паю) з невизначеними межами в закріплену на місцевості земельну ділянку з конкретним цільовим призначенням. Наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 17.11.2003 р. № 288 передбачено, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою пай на пай . Громадяни можуть отримувати земельні ділянки у власність з підстав та в порядку, визначеними положеннями ЗК України.

Також позивач посилаючись на ст. ст. 32, 56, 62 Конституції України, Постанову Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди , оцінює заподіяну йому моральну шкоду у 70 000 грн., зазначаючи при цьому, що моральна шкода, яка заподіяна йому полягає в тому, що порушено його право на власність, що спричинило моральні та фізичні страждання, пов'язані з набуттям права на спадщину.

Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_6 в судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі. Представник позивача ОСОБА_6 надав пояснення по обставинам справи, зазначивши, що обмін земельних ділянок між ОСОБА_5 і відповідачем ОСОБА_2 проведено в порушення порядку встановленого Законом України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) № 899-IV, і як наслідок укладання та посвідчення правочину відбулося всупереч наявної заборони встановленої пунктом 15 розділу X Перехідних положень ЗК України, що передбачає недійсність такого правочину з моменту його укладання (посвідчення), а укладений правочин - порушує правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права та відноситься до категорії правочинів, що порушують публічний порядок і є незаконним у відповідності до законодавства України.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися. Їх представник ОСОБА_7 у встановлений строк надала до суду відзив на позов та письмові пояснення. В судовому засіданні проти позовних вимог заперечувала повністю, зазначила, що вони не ґрунтуються на нормах закону та є безпідставними.

Вважає, що обмін між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 відбувся вже сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами. Тобто, дані правовідносини за своєю суттю не підпадають під правове регулювання Закону України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) № 899 від 01 січня 2019 року, оскільки останній регулює обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідне законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які не можуть виступати об'єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.

Стверджує, що правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та ОСОБА_5, стосовно укладення договору міни, не суперечать підпункту б пункту 15 Розділу X Перехідній положень Земельного кодексу України і відповідають приписам ст.ст.203,715,716 ЦК України.

Також, представник відповідачів посилалася на п.1 ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якого суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Крім того, за приписами ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В наданих запереченнях на позов представник відповідачів, як на підставу відмови у позовних вимогах посилалася на практику Європейського суду з прав людини, а саме на те, що Європейський суд з прав людини у п. 150 Рішення від 22 травня 2018 року у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява №846/16 та 1075/16) зазначив, що Держава - відповідач повинна прийняти необхідні законодавчі та/або інші загальні заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель з одного боку та загальними інтересами суспільства з іншого, у відповідності з принципами захисту прав власності в рамках Конвенції.

У Рішенні від 22 травня 2018 року у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява №846/16 та 1075/16), що має статус остаточного 22 серпня 2018 року, Європейська суд з прав людини встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) відносинах між заявниками і Державою щодо мораторію та його продовження у національному законодавстві (п. 15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України) стосовно заборони відчуження земель сільськогосподарського призначення, що належать їх власникам.

Представник відповідачів ОСОБА_8 також наполягає на тому, що по справі відсутні будь-які підстави для покладання на відповідача цивільної відповідальності за шкоду, у тому числі моральну, оскільки ОСОБА_1 не надано до суду жодного належного та допустимого доказу того, що ОСОБА_2 вчинила якісь неправомірні дії щодо позивача чи його майна.

Крім того, в судовому засіданні представник відповідача зазначила, що позивачем ОСОБА_1 обрано спосіб захисту, який не передбачено чинним законодавством.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистов С. Ю. в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без його участі.

Суд, заслухавши позивача та його представника, представника відповідачів, дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи суд встановив наступне.

Матеріалами справи встановлені наступні фактичні обставини.

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 25 травня 2017 року державним нотаріусом Ізюмської державної нотаріальної контори Харківської області, належала земельна ділянка, загальною площею 5, 2196 га, кад. № НОМЕР_12, розташована на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва(а.с.179).

З фотокопії договору міни земельних ділянок, посвідченого 15 травня 2017 року та зареєстрованого в реєстрі за №2863 приватним нотаріусом Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистовим С. Ю., вбачається, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2, якій на праві приватної особистої власності належала земельна ділянка, загальною площею 0,02 га, кад. № НОМЕР_5, розташована на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, вчинили обмін належних їм на праві власності земельних ділянок. Міна проводилась з грошовою доплатою в розмірі 65 109 грн. Обмеження на земельні ділянки були відсутні, що було перевірено нотаріусом (а.с.177-178).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 березня 2018 року, індексний номер 116928420, вбачається, що за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,02 га, кад.№ НОМЕР_5, розташована на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області (а. с. 210).

З наданої в. о. начальника Головного управління Держгеокадастру у Харківській області відповіді від 11 липня 2018 року 29-20-9,1-5199/0/19-18 на інформаційний запит №18/07-18 від 09 червня 2018 року, вбачається, що згідно технічної документації із землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок (в окрему земельну ділянку) цільове призначення земельної ділянки: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, було розглянуто заяву ОСОБА_2, на підставі чого було проведено об'єднання земельних ділянок кад.НОМЕР_9 та кад.НОМЕР_9, розташовані на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, в одну земельну ділянку кад.НОМЕР_11 (а.с.218).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер інформаційної довідки 135784808, від 28 серпня 2018 року, земельна ділянка, кад.НОМЕР_11, розташована на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, передана в користування ОСОБА_3 на строк 49 років на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб від 26 грудня 2017 року (а.с.271-272).

З наданої виконуючої обов'язки завідувача Барвінківської державної нотаріальної контори Харківської області копії спадкової справи №160/2017, заведеної після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8 року, вбачається, що ОСОБА_1, позивач по справі, в порядку передбаченому ч.1 ст. 1169 ЦК України, прийняв спадщину, до якої увійшли усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, що визначено ст.1218 ЦК України(а.с.285-289).

Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_5, як власник земельної ділянки, загальною площею 5, 2196 га, кад. № НОМЕР_12, розташованої на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області, здійснюючи відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, де право власності включає в себе права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, уклав договір міни зазначено майна. Крім того, сторони зазначеного правочину свої обов'язки за договором міни земельних ділянок виконали у повному обсязі, що жодною із сторін спору - позивачем чи відповідачем, в судовому засіданні не оспорювалось.

За результатами аналізу встановлених обставин справи можна дійти таких висновків.

У відповідності до вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, крім того, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

Відповідно до положень ст.13, 81 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, при цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень, крім випадків встановлених цим законом.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, ч.1 ст. 319 ЦК України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, до якої Україна приєдналась 17.07.1997 року, відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997 року Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Позивач, як на підстави визнання незаконним договору міни від 15 травня 2017 року, посилався на недотримання в момент вчинення правочину п.15 розділу Х Перехідні положення ЗК України, та Закону України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) , разом з тим, суд прийшов до висновку, що правовідносини стосовно укладення договору міни, що виникли між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, не суперечать підпункту б пункту 15 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України і відповідають приписам ст.ст. 203, 715, 716 ЦК України, у зв'язку з наступним.

Насамперед, варто зазначити, що суд ставиться критично та не бере до уваги посилання відповідача щодо недотримання вимог Закону України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) під час вчинення між ОСОБА_5 та ОСОБА_9 договору міни.

Відповідно до ст.79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як вбачається з ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

А тому, оскільки предметом договору були не земельні частки, а сформовані, в результаті їх виділення внатурі (на місцевості), з моменту присвоєння кадастрового номера, земельні ділянки, а, в свою чергу, Закон України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок їх обміну.

З приводу твердження представника позивача, що оскаржуваний договір міни земельних ділянок було укладено в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), передбаченого п. 15 розділу Х Перехідних положень ЗК України, слід зазначити наступне.

Частиною 1 ст. 81 Земельного Кодексу України передбачено, що громадяни України можуть набувати права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором міни.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За правилами ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як передбачено ч.1 ст. 90 Земельного Кодексу України, до кола прав власників земельних ділянок входить продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її у спадщину.

Громадяни мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, успадкування, укладання таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України, як то передбачено ст. 131 ЗК України.

Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються, угоди повинні містити назву сторін; вид угоди; предмет угоди; документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку; відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки; відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням; зобов'язання сторін.

Відповідно до ст. 132 ЗК України, угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.

Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ст. 131 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, ренти, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього кодексу.

Відповідно до ч.3 ст. 334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Згідно ч.6 ст.715 ЦК України, законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

У відповідності до ст.716 ЦК України, до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

З огляду на вищевказане, процедура міни вищезазначених земельних ділянок - є законним правом сторін - власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою.

Згідно з підпунктом "б" пункту 15 розділу Х Перехідних положень ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме - 15 травня 2017 року), до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2018 року, не допускається: купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2018 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Згідно ч.1 ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї набули статусу частини національного законодавства.

Згідно ст.19 Закону України Про міжнародні договори України , чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Закон прямо визначає, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно ст. 1,17 Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з правлюдини та ч.4 ст. 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Відповідно, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї та практика Європейського суду з прав людини є частиною українського законодавства. Уся без винятку практика Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, вона має пріоритет у застосуванні.

ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття майно набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під майном розуміє не тільки наявне майно , але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес ; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою ст.1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення не применшують права держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів .

У рішенні по справі Гайдук та інші проти України , ЄСПЛ зазначив, що стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми. Перша норма загального характеру викладає принцип поваги до власності; вона сформульована в першому реченні першої частини. Друга норма стосується позбавлення власності за певних умов; вона сформульована в другому реченні тієї самої частини. Щодо третьої норми, то нею визнається можливість держави регулювати використання майна відповідно до загальних інтересів та із запровадженням законів, які держави вважають необхідними для цього.

У частині другій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод йдеться лише про право держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном. Натомість можливість існування обмежень правомочностей власника щодо розпорядження належним майном Конвенцією не передбачена.

Європейський суд з прав людини наголошував, зокрема, на тому, що необхідною ознакою майна є його відчужуваність, що ґрунтується на висловленій у Рішенні ЄСПЛ правовій позиції, згідно з якою право відчужувати власність є традиційним і фундаментальним аспектом власності ( Маркс проти Бельгії (Marckx v. Belgium), рішення від 27 квітня 1979 року, п.50,63).

Право відчужувати належні громадянам земельні ділянки закріплено , як вже зазначалось вище, ч. 1 статті 90 ЗК України.

Разом з тим, мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конситуцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Керуючись ч.4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує практику Європейського суду з прав людини як джерело права, а саме рішення ЄСПЛ у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява №846/16 та 1075/16) від 22.05.2018 року, яке безпосередньо стосується питання мораторію на землю та яким встановлено порушення ст. 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Європейський суд з прав людини у п. 150 Рішення від 22 травня 2018 року у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява № 846/16 та 1075/16) зазначив, що Держава - відповідач повинна прийняти необхідні законодавчі та/або інші загальні заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель з одного боку та загальними інтересами суспільства з іншого, у відповідності з принципами захисту прав власності в рамках Конвенції.

У Рішенні від 22 травня 2018 року у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява № 846/16 та 1075/16), що має статус остаточного з 22 серпня 2018 року, Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) у відносинах між заявниками і Державою Україна щодо мораторію та його продовження у національному законодавстві (п. 15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України) стосовно заборони відчуження земель сільськогосподарського призначення, що належать їх власникам.

У даному рішенні, ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети. Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку.

Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений, незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. ЄСПЛ взяв до уваги твердження уряду щодо необхідності обмеження, наприклад, запобігання збідніння сільського населення, уникнення зосередження землі в руках декількох груп, таких як багаті особи або ворожа держава, а також припинення вилучення з обробки. Проте, в першому твердженні не був врахований той факт, що заявники мешкали в місті та не бажали займатися сільським господарством. Крім того, законодавчий орган не виявив, що заборона була необхідною для досягнення поставленої мети щодо сільського населення взагалі, але її метою було надання достатньої кількості часу для прийняття необхідного законодавства. Наступні дві мети, наведені урядом, можливо досягти за допомогою інших законів, у тому числі тих, що вже зареєстровані в Україні, такі як обмеження кількості земельних ділянок та податки, які, як виявляється, сприяють обробці землі.

ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників , а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності ( межі розсуду ). ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками.

Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.

Таким чином, враховуючи викладену вище позицію ЄСПЛ, сторони договору міни від 15 травня 2017 року - ОСОБА_2 та ОСОБА_5, не мали будь-яких заборон щодо обміну своїми земельними ділянками, тому що мораторій на той час як такий хоч і існував, а також існує і на теперішній час, проте на момент розгляду справи він вважається таким, що порушує як права власників земельних ділянок, так і вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відтак, суд вважає неналежними доводи представника позивача про те, що оспорюваний правочин було укладення в період дії мораторію (заборони) на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і не приймає їх до уваги з вищевикладених підстав, і з цих же підстав погоджується з аргументами заперечення представника відповідачів в цій частині.

Поза увагою суду не можуть залишитися також вимоги позивача в частині визнання незаконним вчиненого померлим ОСОБА_5 та ОСОБА_2 правочину - договору міни земельних ділянок від 15 травня 2017 року, оскільки такий спосіб захисту не передбачений ні діючим ЦК України, ні будь - якими іншими нормативно - правовими актами України, що вмотивовано наступним.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. При цьому об'єктом захисту є саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, що пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково, викликане поведінкою іншої особи.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

При цьому наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Як зазначено в узагальнені Верховного Суду України Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24 листопада 2008 року, правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Тобто, підсумовуючи викладене, незаконний зміст правочину може бути лише підставою для визнання правочину недійсним, а не способом захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК України, що позивачем не враховано.

Згідно ч.1 та 2 ст.188 ЦПК України в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Оскільки інші позовні вимоги ОСОБА_1 щодо скасування державної реєстрацій речових прав, стягнення матеріальної та моральної шкоди є похідними від основної вимоги - визнання договору міни земельної ділянки незаконним, а тому вони є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.9 ст. 158 ЦПК України, суд скасовує заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Барвінківського районного суду Харківської області від 05 травня 2018 року та ухвалою Барвінківського районного суду Харківської області від 10 вересня 2018 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 76-81, 141, 158, 247, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистов Сергій Юрійович, про визнання незаконним і скасування договору міни земельних ділянок, визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, визнання незаконною та скасування державної реєстрації іншого речового права, стягнення моральної шкоди та судових витрат, - відмовити повністю.

Скасувати заходи забезпечення позову застосовані ухвалою Барвінківського районного суду Харківської області від 05 травня 2018 року у вигляді заборони вчиняти будь - яким особам дії щодо відчуження будь-яким способом, в тому числі реєстрацію договорів міни, або зміну власників земельної ділянки, площею 5,2467 га, кадастровий номер НОМЕР_10, розташованої на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області.

Скасувати заходи забезпечення позову застосовані ухвалою Барвінківського районного суду Харківської області від 10 вересня 2018 року у вигляді заборони вчиняти будь - які особам здійснювати будь - які реєстраційні дії щодо земельної ділянки, загальною площею 10,4663 га, кад.НОМЕР_11, розташованої на території Грушуваської сільської ради Барвінківського району Харківської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Барвінківський районний суд Харківської області до Харківського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування сторін:

Позивач:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженець с. Петрівське Балаклійського району Харківської області, номер і серія паспорта НОМЕР_13, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2, місце проживання: АДРЕСА_1.

Відповідачі:

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3, місце проживання: АДРЕСА_2

ОСОБА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_4, місце проживання: АДРЕСА_3

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору:

Приватний нотаріус Ізюмського нотаріального округу Харківської області Чистов Сергій Юрійович, місцезнаходження: АДРЕСА_4

Дата складення повного судового рішення 31 січня 2019 року.

Суддя Ю.А. Коптєв