Постанова

від 06.02.2019 по справі 623/1593/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2019 року

м. Харків

справа № 623/1593/18

провадження № 22-ц/818/935/19

Харківський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Колтунової А.І.,

суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря: Семикрас О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом Ізюмської міської ради Харківської області до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 06 листопада 2018 року, ухвалене суддею Бєссоновою Т.Д., -

ВСТАНОВИВ:

07 червня 2018 року Ізюмська міська рада Харківської області (далі - Рада) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому, з урахуванням наступних уточнень, просила стягнути з ОСОБА_1 на користь Ради збитки в розмірі 27380,68 грн. за фактичне використання земельної ділянки площею 117 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Ділянка), за період з 01 серпня 2015 року по 31 грудня 2017 року.

В обґрунтування позову Рада зазначила, що за адресою Ділянки знаходяться нежитлові приміщення, які належить відповідачу. Державна реєстрація права власності на нежитлові приміщення була проведена 10 березня 2010 року. Відповідно до чинного законодавства Рада, як суб'єкт права на землі комунальної власності, використовує земельні ділянки шляхом передачі їх в оренду зацікавленим особам з метою отримання орендної плати. За період з серпня 2015 року по 2017 рік відповідач не зверталась до Ради з приводу укладення договору користування Ділянкою та не здійснювала плату за користування нею. Рішенням виконкому Ради № 0388 від 11 квітня 2018 року затверджено акт № 4 від 26 лютого 2018 року про визначення розміру збитків (шкоди), завданих територіальній громаді м. Ізюм в особі Ради внаслідок порушення вимог земельного законодавства. Комісією по визначенню збитків встановлено, що згідно розрахунку збитків, відповідач завдала територіальній громаді збитки (шкоду) за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2017 року в сумі 27380,68 грн. Збитки (шкода) завдані шляхом використання забудованої Ділянки площею 117 кв.м. без укладення договору оренди землі та несплати земельного податку. Розмір заподіяних Раді збитків обрахований відповідно до Порядку визначення та відшкодування територіальній громаді м. Ізюм в особі Ради збитків, заподіяних внаслідок порушення земельного законодавства, затвердженого рішенням 23 сесії Ради 7 скликання від 28 вересня 2016 року № 0578 (а.с. 179-183).

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 06 листопада 2018 року позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь Ради збитки в розмірі 27380,68 грн. за фактичне використання Ділянки площею 117 кв.м., за період з 01 серпня 2015 року по 31 грудня 2017 року (а.с. 199-204).

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування посилається на порушення норм матеріального права та неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи. Зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене із посиланням на заподіяння збитків внаслідок порушення ОСОБА_1 земельного законодавства та на підставі Порядку, встановленого Постановою КМУ № 284 від 19 квітня 1993 року, проте вказані норми не передбачають такої підстави для відшкодування збитків, як неукладення договору оренди землі та несплата земельного податку. Згідно законодавства, чинного на час набуття нею у власність нежитлових приміщень, при переході права власності на будівлю переходило і право користування відповідною земельною ділянкою. Вона правомірно набула у власність нежитлові будівлі, та разом із переходом права власності на них, до неї перейшло і право користування земельною ділянкою, в зв'язку з чим з її боку відсутнє порушення норм земельного законодавства, тобто відсутня складова правопорушення для покладення на неї будь-якої відповідальності. Крім того, відповідальними за нарахування та стягнення плати за землю у вигляді орендної плати чи земельного податку, є органи Державної фіскальної служби, які не були позбавлені права нарахувати їй податки та направити їй відповідні рішення-повідомлення. Фактично Рада покладає на неї матеріальні збитки за те, що державні органи не здійснювали протягом 2015-2017 років належним чином свої функції щодо нарахування та стягнення місцевих податків. Суд першої інстанції в рішенні послався на недіючі норми, зокрема на Закон України Про плату за землю . Позивач не надав суду доказів того, що нею використовувалась земельна ділянка в розмірі саме 117 кв.м., хоча площа забудови складає 95,2 кв.м. Місто Ізюм входить до населених пунктів, на території яких здійснювалась АТО. В період протягом 2015 року та до 08 червня 2016 року на підставі ст. 6 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції ОСОБА_1 була звільнена від плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності. Враховуючи наведене, позивачем не доведено складу цивільного правопорушення в її діях, в зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення збитків (а.с. 209-215).

14 січня 2019 року представником Ради - Ізюмським міським головою Марченко В.В. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, а рішення суду ухвалене у відповідності до чинного законодавства. Зазначає, що на підставі звернення ОСОБА_1, Радою 31 липня 2015 року було прийняте рішення № 3116, згідно якого затверджено ФОП ОСОБА_1 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0117 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, та передано ФОП ОСОБА_1 в оренду терміном на 49 років вказану земельну ділянку. Визначено розмір орендної плати в розмірі 12 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Крім того, відповідача зобов'язано укласти договір оренди земельної ділянки відповідно до форми, затвердженої Кабінетом Міністрів України. ФОП ОСОБА_1 одержала у встановленому порядку текст рішення Ради № 3116 від 31 липня 2017 року, але від укладення договору оренди ухилилась. Відповідно до інформації, наданої з Ізюмської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області, ФОП ОСОБА_1 систематично не сплачує платежі за користування землею, сума заборгованості за 2015-2017 роки складає 27380,68 грн.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 15 січня 2019 року закінчено підготовку апеляційного розгляду даної цивільної справи, призначено її до розгляду без повідомленням учасників справи, відповідно до вимог ч.1 ст. 369 ЦПК України.

Судова колегія, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наведених нижче підстав.

Оцінюючи аргументи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї, колегія суддів в тому числі керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, який зазначав, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (рішення у справі Руїз Торіха проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам відповідає не в повній мірі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що отримання особою у власність нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці, кореспондується з обов'язком зареєструвати речове право на земельну ділянку, на якій таке майно знаходиться. Також суд першої інстанції дійшов висновків щодо протиправності поведінки відповідача, яка полягала у використанні нею ділянки без належного оформлення користування нею, умисному неукладенні договору оренди та ухиленні від сплати орендної плати; завданні цими діями збитків Раді у вигляді ненадходження до міського бюджету орендної плати; наявності причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та завданими внаслідок цього збитками Раді. Враховуючи наведене, судом першої інстанції до виниклих між сторонами правовідносин застосовано в тому числі положення ст. 22, 1166 ЦК України, ст. 156 Земельного Кодексу України, які регулюють делікті зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають у зв'язку із завданням та відшкодуванням шкоди (збитків).

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо виникнення між сторонами деліктних зобов'язань, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, згідно договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 24 грудня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Ізюмського міського нотаріального округу Харківської області Кардашиною Г.І., зареєстрованого в реєстрі за № 4317, відповідачка ОСОБА_1 набула у власність нежитлові приміщення загальною площею 75,8 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 При цьому вказаний договір не містить будь-яких даних щодо земельної ділянки, на якій розташовані вказані нежитлові приміщення ( а.с. 43).

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно

№ 25522872 від 10 березня 2010 року, право власності на вказані нежитлові приміщення зареєстроване за відповідачем на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу від 24 грудня 2009 року (а.с. 47).

Як вбачається з копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 38392700 від 02 червня 2015 року, земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1 належить Територіальній громаді міста Ізюма в особі Ізюмської міської ради на підставі Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності , дата державної реєстрації 17.04.2015 року (а.с. 76).

15 листопада 2012 року ФО-П ОСОБА_1 звернулась до Ізюмської міської ради з заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення в оренду забудованої земельної ділянки площею 0,0117 га, що розташована за адресою:АДРЕСА_1, для обслуговування і експлуатації нежитлового приміщення ( а.с.71).

Рішенням 38 сесії 6 скликання Ізюмської міської ради Харківської області від 30 листопада 2012 року № 1513, ФО-П ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду зазначеної земельної ділянки (а.с.72).

Рішенням 92 сесії 6 скликання Ізюмської міської ради Харківської області від 31 липня 2015 року № 3116 ФО-П ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0117 га , яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер НОМЕР_2), цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Передано ОСОБА_1 вказану земельну ділянку в оренду строком на 49 років, визначено розмір орендної плати за право оренди у розмірі 12% нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Крім того, зобов'язано відповідачку укласти договір оренди земельної ділянки відповідно до форми, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2004 року № 220 Про затвердження типового договору оренди землі зі змінами на доповненнями (а.с. 74-75).

Також позивачем надано копію проекту землеустрою щодо відведення вказаної земельної Ділянки ФО-П ОСОБА_1 (а.с. 85-145).

Актом № 4 про визначення збитків (шкоди), завданих територіальній громаді м. Ізюм в особі Ізюмської міської ради внаслідок порушення вимог земельного законодавства, визначено, що відповідачка ОСОБА_1 завдала територіальній громаді

м. Ізюма в особі Ради, збитки (шкоду) за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2017 року в сумі 27380,68 грн. Шкода завдана шляхом використання вказаної вище Ділянки без укладення договору оренди землі та несплати земельного податку (а.с. 11-12).

Розрахунок збитків від 26 лютого 2018 року із зазначенням його складових міститься на а.с. 13.

Пунктом 5 рішення виконавчого комітету Ізюмської міської ради Харківської області від 11 квітня 2018 року за № 0388 Про затвердження актів щодо визначення збитків, завданих територіальній громадян міста Ізюм в особі Ізюмської міської ради, внаслідок порушення вимог земельного законодавства за період з 01 січня 2015 року по 31 грудня 2017 року , затверджено акт № 4 про визначення збитків (шкоди), завданих територіальній громаді м. Ізюм в особі Ізюмської міської ради внаслідок порушення вимог земельного законодавства шляхом використання забудованої земельної ділянки площею 117 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, Землекористувач ОСОБА_1 (додаток 4) ( а.с .9-12).

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частина перша статті 1166 ЦК України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. А згідно з пунктом д частини першої статті 156 ЗК України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

За змістом вказаних приписів ЦК України та ЗК України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України).

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Перехід прав на земельну ділянку, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований у ЗК України. Так, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частина друга статті 120 ЗК України). Набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці, є підставою припинення права користування земельною ділянкою у попереднього землекористувача (пункт е частини першої статті 141 ЗК України).

За змістом глави 15 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право користування земельною ділянкою комунальної власності реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частина перша статті 93 ЗК України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт в частини першої статті 96 ЗК України).

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 ЗК України).

За змістом вказаних приписів виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, враховуючи приписи частини другої статті 120 ЗК України, не є правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій ці будинок, будівля, споруда розташовані.

Відтак, колегія суддів вважає, що відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин приписи чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок.

Зазначені висновки наведені в постанові Великої палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-цс.

До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України, про що було зазначено в правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 922/207/15.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково застосував до виниклих між сторонами правовідносин положення законодавства, які регулюють деліктні зобов'язання, оскільки виниклі між сторонами зобов'язання є кондикційними та регулюються ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при ухваленні судового рішення неправильно застосовані норми матеріального права, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню на підставі п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України. При ухваленні нового рішення колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

З досліджених колегією суддів доказів встановлено, що відповідачка без достатньої правової підстави за рахунок власника Ділянки, яким була територіальна громада міста Ізюма в особі Ізюмської міської ради, зберегла у себе кошти, які мала заплатити за користування Ділянкою.

За таких обставин наявні підстави для стягнення вказаних грошових коштів з відповідачки ОСОБА_1 на користь позивача як таких, що безпідставно збережені відповідачкою за рахунок позивача.

Оцінюючи положення п. 4 ч. 1 ст. 264, п. 5, 6 ч. 4 ст. 265, ч. 4 ст. 367, п.п. г' п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України в їх сукупності та взаємозв'язку, колегія суддів вважає, що саме суду належить визначення правових норм, як підлягають застосуванню до встановлених судом правовідносин. В зв'язку з наведеним посилання позивача у позовній заяві на норми права, яка регулюють делікті зобов'язання та не підлягають застосуванню, зокрема ст. 22, 1166 ЦК України, ст. 156, 157 ЗК України, саме по собі не є підставою для відмови у задоволенні заявлених вимог, оскільки колегія судів дійшла висновку щодо їх обґрунтованості.

Оцінюючи аргументи відповідачки ОСОБА_1, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів виходить з наступного.

Доводи відповідачки щодо посилання в оскаржуваному рішенні на норми, які не передбачають такої підстави для відшкодування збитків, як неукладення договору оренди землі та несплата земельного податку, колегією суддів судом не приймаються до уваги, оскільки грошові кошти з відповідачки стягуються не в порядку відшкодування збитків, а як безпідставно збережене майно.

Посилання відповідачки на правомірність набуття нею у власність нежитлових приміщень, а також на норми законодавства, згідно яких при переході права власності на будівлі до неї перейшло і право користування відповідною земельною ділянкою, та, відповідно, доводи щодо відсутності в її діях порушення земельного законодавства як складової цивільно-правової відповідальності, колегією суддів не можуть бути визнані в якості підстави для відмови в позові, з наступних мотивів.

В постанові від 12 квітня 2017 року по справі № 922/207/15, Верховний Суд України зазначив, що правовий механізм переходу прав на землю, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 ЗК. Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебувала у власності або у користуванні колишнього власника будівлі. Як вбачається із положень статті 120 ЗК, виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки. Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту виникнення права власності на нерухоме майно у власника виникає обов'язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею.

Отже, само по собі набуття відповідачкою у власність нерухомості шляхом її придбання у іншої фізичної особи, не має наслідком автоматичного виникнення у відповідачки прав на відповідну земельну Ділянку, яка станом на час виникнення та існування спірних правовідносин перебувала у власності Ради.

Аргументи відповідачки щодо відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин положень ЦК України та її посилання на те, що вказані відносини регулюються податковим та бюджетним законодавством, колегією суддів відхиляються, оскільки, як встановлено колегією суддів, зазначені відносини регулюються приписами саме ЦК України, зокрема статті 1212. Зазначений висновок щодо застосування до спірних правовідносин положень цивільного, а не бюджетного або податкового законодавства, узгоджується з практикою як Верховного Суду, так і Верховного Суду України.

Оцінюючи аргументи апеляційної скарги відносно того, що відповідальними за нарахування та стягнення плати за землю у вигляді орендної плати чи земельного податку, є органи Державної фіскальної служби, які не були позбавлені права нарахувати відповідачці податки та направити їй відповідні рішення-повідомлення, а також що фактично Рада покладає на неї матеріальні збитки за те, що державні органи не здійснювали протягом 2015-2017 років належним чином свої функції щодо нарахування та стягнення місцевих податків, колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу.

Як вбачається з матеріалів справи та, крім того, не заперечується відповідачем в апеляційній скарзі, Ділянка дійсно знаходилась у фактичному користування відповідачки.

Враховуючи наведене та положення ст. 1212 ЦК України, наявні підстави для стягнення з відповідачки на користь Ради грошових коштів, які відповідачка мала заплатити за користування земельною ділянкою та без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегла у себе. При цьому колегія суддів приходить до висновку, що зазначений обов'язок щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів виник у відповідачки незалежно від того, належним чи неналежним чином виконувала свої обов'язки щодо нарахування відповідної плати Державна фіскальна служба України.

Аргументи апеляційної скарги щодо посилання в рішенні суду першої інстанції на норми, що не є діючими, колегією суддів відхиляються, оскільки судом апеляційної інстанції встановлено неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції, в зв'язку з чим ухвалюється нове судове рішення по суті позовних вимог.

Оцінюючи аргументи апеляційної скарги відносно того, що ОСОБА_1 протягом 2015 року та до 08 червня 2016 року на підставі ст. 6 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції була звільнена від плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності, колегія суддів керується таким.

Статтею ст. 6 Закону України Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції в редакції, що діяла до прийняття Закону України № 1365-VIII від 17 травня 2016 року, який набрав чинності 08 червня 2016 року, було передбачено під час проведення антитерористичної операції звільнити субєктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, від сплати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності.

Місто Ізюм відносилось до населеного пункту, на території якого здійснювалась АТО, як згідно розпорядження КМУ № 1053-р від 30 жовтня 2014 року, так і згідно наступного розпорядження КМУ № 1275-р від 02 грудня 2015 року.

За таких обставин колегія суддів визнає обґрунтованими доводи ОСОБА_1 відносно того, що вона у 2015 році та до 08 червня 2016 року була звільнена від плати за землю, в зв'язку з чим відсутні підстави вважати, що за вказаний період часу нею були безпідставно за рахунок позивача збережені грошові кошти, які вона мала заплатити за користування земельною ділянкою.

Як вбачається з розрахунку збитку (а.с. 13), за 2016 рік розмір безпідставно збережених відповідачкою коштів, за доводами Ради, склав 11647,56 грн. (117 х 463,51 х 1,789817 х 12%).

За таких обставин за період з 08 червня 2016 року по 31 грудня 2016 року, тобто за 206 календарних днів 2016 року, який був високосним, розмір безпідставно збережених відповідачкою коштів дорівнює 6555,73 грн.

Як вбачається з розрахунку збитку (а.с. 13), за 2017 рік розмір безпідставно збережених відповідачкою коштів склав 12346,41 грн.

Таким чином, за період з 08 червня 2016 року по 31 грудня 2017 року розмір безпідставно збережених за рахунок позивача грошових кошти, які відповідачка мала заплатити за користування земельною ділянкою, складає 18902,14 грн.

Доводи апеляційної скарги відносно того, що позивач не надав суду доказів того, що відповідачкою використовувалась земельна ділянка в розмірі саме 117 кв.м., оскільки площа забудови складає 95,2 кв.м., колегією суддів відхиляються з наступних підстав.

Як вбачається з технічного паспорту, загальна площа нерухомості, що знаходиться за адресою Ділянки, дійсно складає 95,2 кв.м. (а.с. 49-51).

Разом з тим, як вбачається з заяви ОСОБА_1, остання ще 15 листопада 2012 року звернулась до позивача з приводу надання їй дозволу на розробку проекту відведення в оренду Ділянки за вказаною вище адресою, площею саме 0,0117 га, для обслуговування і експлуатації нежитлового приміщення (а.с. 71).

Як вбачається з акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 19 грудня 2014 року, межі Ділянки, яка знаходиться за вказаною вище адресою, площею 0,0117 га, наданої користувачу земельної ділянки ФОП ОСОБА_1, закріплені в натурі (на місцевості) межовими знаками. Межові знаки пред'явлені та передані на зберігання ФОП ОСОБА_1 В цьому ж акті зазначено, що користувач земельної ділянки претензій щодо меж та конфігурації земельної ділянки не має (а.с. 73).

Таким чином, вже в 2014 році межі та конфігурація спірної ділянки були визначені в натурі, при цьому її площа складала саме 0,0117 га.

В подальшому, рішенням від 31 липня 2015 року, Рада передала ФОП ОСОБА_1Є вказану Ділянку площею 0,0117 га в оренду та зобов'язала відповідачку укласти договір оренди земельної ділянки (а.с. 74).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає доведеним факт користування відповідачкою в період часу з08 червня 2016 року по 31 грудня 2017 року Ділянкою площею саме 0,0117 га, а не 95,2 кв.м., як зазначала відповідачка в апеляційній скарзі.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що з відповідачки на користь Ради підлягають стягненню грошові кошти в загальному розмірі 18902,14 грн. як такі, що безпідставно збережені відповідачкою за рахунок Ради за період часу з 08 червня 2016 року по 31 грудня 2017 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є в тому числі неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів частково задовольняє апеляційну скаргу, скасовує рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме норм, що регулюють деліктні правовідносини, та ухвалює нове рішення про часткове задоволення позову з інших підстав, а саме з підстав існування між сторонами кондикційних правовідносин.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, колегія суддів керується наступним.

Відповідно до ст. 2, 11 ЦПК України, однією із засад (принципів) цивільного судочинства є пропорційність.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позивачем під час пред'явлення позову сплачений судовий збір в розмірі 1762,00 грн. Відповідачем за подання апеляційної скарги сплачений судовий збір в розмірі 2643,00 грн. Таким чином, загальний розмір судових витрат складає 4405,00 грн.

Позивачем пред'явлено позовні вимоги в розмірі 27380,68 грн. Колегією суддів позовні вимоги задоволено частково, в розмірі 18902,14 грн.

Отже, пропорційно задоволеним позовним вимогам, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1233,40 грн., а з позивача на користь відповідача - 793,00 грн. Враховуючи фактично сплачений сторонами судовий збір, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню різниця в розмірі 440,40 грн.

Керуючись ст. 2, 12, 13, 81, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргуОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 06 листопада 2018 року - скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь Ізюмської міської ради (КБК 24062200, ЄДРПОУ 37283992, р/р 31410611020012, МФО 899998, отримувач Ізюмське УК/м. Ізюм), грошові кошти в розмірі 18902,14 грн. (вісімнадцять тисяч дев'ятсот дві гривні чотирнадцять копійок) як такі, що безпідставно збережені ОСОБА_1 за рахунок Ізюмської міської ради за період часу з 08 червня 2016 року по 31 грудня 2017 року.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь Ізюмської міської ради (КБК 24062200, ЄДРПОУ 37283992, р/р 31410611020012, МФО 899998, отримувач Ізюмське УК/м. Ізюм), судові витрати в розмірі 440,40 грн. (чотириста сорок гривень сорок копійок).

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Постанову складено "06" лютого 2019 року.

Головуючий суддя: Судді: А.І. Колтунова С.С.Кругова Н.П.Пилипчук