Рішення

від 20.02.2019 по справі 806/2704/18

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2019 року м. Житомир справа № 806/2704/18

категорія 109020100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

судді Романченка Є.Ю.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області про визнання протиправною відмову, зобов'язання надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить:

- визнати протиправною відмову ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області, викладену у листі від 29 травня 2018 року №Г-4888/0-2953/0/22-18 в наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою з послідуючого передачею земельної ділянки в оренду на термін 49 років для сінокосіння за клопотанням від 03.05.2018;

- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області надати дозвіл ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145 на території Ружинського району Житомирської області, з послідуючою передачею в оренду терміном на 49 років.

- стягнути з відповідача на його користь витрати на професійну правничу допомогу;

- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області подати до суду в місячний термін з дня набрання рішенням суду законної сили звіт про його виконання.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 03.05.2018 звернувся до відповідача з клопотанням про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння з наступною передачею в оренду терміном на 49 років за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145, яка розташована на території Ружинського району Житомирської області. ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області від 29.05.2018 відмовлено у задоволенні вказаного клопотання, з тих підстав, що неможливо ідентифікувати особу, яка звернулась із клопотанням; земельні ділянки для сінокосіння передаються у користування лише за результатами земельних торгів і не більше, ніж на 7 років. Утім, таку відмову позивач вважає протиправною, позаяк вона не відповідає вимогам ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України.

Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін у судове засідання.

ОСОБА_2 управлінням Держгеокадастру у Житомирській області, в строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження в адміністративній справі, направлено до суду відзив на позов, у якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти пред'явлених позовних вимог відповідач стверджує, що під час розгляду клопотання було встановлено, що воно не містить копій документів, які б підтверджували особу, яка звернулась із заявою. Крім того, фактично ОСОБА_1 повідомлено про необхідність визначення строку оренди земельної ділянки та надано пропозицію повторно звернутись до ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області із заявою відповідного змісту. Позовна вимога про зобов'язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, на думку відповідача, є втручанням у дискреційні повноваження ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області, та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а отже є неприпустимими.

У судове засідання позивач та представник відповідача не прибули, про час, дату та місце судового розгляду справи були повідомлені належним чином. Представник позивача направив до суду клопотання про розгляд справи в письмовому провадженні. Представник відповідача направив до суду клопотання про розгляд справи без технічного звукозапису.

Зважаючи на відсутність перешкоди для розгляду справи у судовому засіданні та приймаючи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, судом постановлено протокольну ухвалу про подальший розгляд справи в письмовому провадженні.

Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і відзив, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Як видно із матеріалів справи, 03 травня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Житомирській області із клопотанням, у якому просив надати йому дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, з послідуючою орендою строком на 49 років, кадастровий № 1825283200:06:000:0145 площею 30,9367 га, розташованої на території Ружинського району Житомирської області, для сінокосіння.

До клопотання додав графічні матеріали.

Листом від 29 травня 2018 року №Г-4888/0-2953/0/22-18 позивачу відмовлено у задоволенні клопотання. Зазначено наступні підстави відмови:

1) частиною 1 статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" визначено перелік документів, що посвідчують особу. Під час розгляду клопотання встановлено відсутність копій документів, що унеможливлює ідентифікацію заявника;

2) відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 №413 "Деякі питання удосконалення управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними" Держгеокадастр та його територіальні органи під час передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності в користування (оренда, емфітевзис) у разі надходження заявок на отримання земельних ділянок для сінокосіння, випасання худоби, городництва повинні передавати в користування (оренда, емфітевзис) лише за результатами земельних торгів; строк оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності не більше як 7 років. Натомість позивач вказав бажаний строк оренди 49 років.

Не погодившись із вказаною відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 13 Основного Закону проголошено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-III (далі - Земельний кодекс України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ч.1 ст.22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Відповідно до частини другої статті 22 Земельного кодексу України, до земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Положеннями частини третьої статті 22 Земельного кодексу України встановлено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частиною другою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів виконавчої влади, Верховної ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування визначені статтею 122 Земельного кодексу України.

Так, положеннями статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Верховна ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування з відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування врегульовано статтею 123 Земельного кодексу України.

Частиною першою статті 123 Земельного кодексу України встановлено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.

Згідно із ч.2 ст.123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч.3 ст.123 Земельного кодексу України, забороняється відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, місце розташування об'єктів на яких погоджено відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування згідно із статтею 151 цього Кодексу.

У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення документації із землеустрою або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення документації із землеустрою без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Умови і строки розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт відповідно до типового договору. Типовий договір на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджується Кабінетом Міністрів України.

Частиною четвертою статті 123 Земельного кодексу України визначено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

Згідно із ч.6 ст.123 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування.

Відповідно до ч.10 ст.123 Земельного кодексу України, рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Таким чином, Земельний кодекс України визначає вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування, при цьому зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в наданні такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови.

Суд зазначає, що у оскаржуваній відмові, яка викладена у листі відповідача від 29.05.2018, відсутні посилання про невідповідність місця розташування земельної ділянки, зазначеної позивачем:

- вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів;

- вимогам генерального плану населених пунктів;

- вимогам іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць;

- вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Водночас, із матеріалів справи встановлено, що за результатами розгляду заяви позивача, ОСОБА_2 управлінням Держгеокадастру у Житомирській області відмовлено у позивачу наданні дозволу на проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із посиланням на вимоги постанови Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017.

Однак, постанова Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017 "Про деякі питання удосконалення в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними", на яку посилається відповідач, не є нормативно-правовим актом, що врегульовує порядок надання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної або комунальної власності у користування громадянам, а лише затверджує стратегію удосконалення механізму управління в сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності та розпорядження ними. Будь-яких змін до порядку одержання дозволу на розробку проекту землеустрою, передбаченого Земельним кодексом України, у зв'язку із затвердженням вказаної Стратегії, не внесено, тому посилання відповідача на постанову Кабінету Міністрів України від 07.06.2017 №413, як на підставу для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, є неправомірним.

Правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, висловленими у постановах від 17.04.2018 у справі №812/1557/17, від 19.06.2018 у справі №803/1183/17, від 10.07.2018 у справі №806/3095/17, які, відповідно до статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Посилання відповідача у спірній відмові на частину 1 статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" суд оцінює критично, оскільки вказана норма не є підставою, передбаченою частиною третьою статті 123 Земельного кодексу України для відмови у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування.

Більш того, ОСОБА_2 управлінням Держгеокадастру у Житомирській області взагалі не вказано, які документи необхідно подати позивачу для того, щоб ідентифікувати його як особу. Натомість у клопотанні позивача вказано його прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання, засіб зв'язку.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України №413 від 07.06.2017 та Закон України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус", вийшов за межі, наданих Земельним кодексом України, повноважень.

За таких обставин, суд вважає за необхідне визнати протиправною відмову ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області, оформлену листом № Г-4888/0-2953/0/22-18 від 29 травня 2018 року, у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у користування земельної ділянки кадастровий номер 1825283200:06:000:0145, яка розташована на території Ружинського району Житомирської області, для сінокосіння за клопотанням від 03.05.2018, а тому позовні вимоги у вказаній частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог зобов'язального характеру, суд зазначає наступне.

Питання щодо надання дозволу або відмови у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, так само як і передача земельної ділянки у користування у даному випадку належить до дискреційних повноважень ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право.

Крім того, надання земельної ділянки у користування є комплексним процесом, що складається з етапів надання дозволу на розробку проекту землеустрою, розробки проекту вказаного проекту, його погодження та затвердження у встановленому Земельним кодексом України та прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у користування.

Суд зазначає, що надання дозволу не гарантує особі прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у власність чи у користування. Дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є лише стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування, а тому заявлені позивачем вимоги є передчасними та за своєю суттю є втручанням у дискреційні повноваження ОСОБА_2 управління Держгеокадастру України у Житомирській області.

При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Невідповідність обраного позивачем способу захисту порушеного права способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що позовні вимоги не можуть бути задоволені у спосіб, обраний позивачем, а тому у задоволенні позову у частині зобов'язання ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145 на території Ружинського району Житомирської області з послідуючою передачею в оренду для сінокосіння терміном на 49 років слід відмовити.

Одночасно суд ураховує, що в статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенство права. Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Обмеження дискреційної влади як складова верховенства права і правової держави вимагає, насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини.

Положеннями ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV, рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.

Зважаючи на протиправність оскаржуваної відмови, застосовуючи механізм захисту права порушеного суб'єктом владних повноважень та його відновлення, керуючись повноваженнями, наданими ч. 2 ст. 9, ч. 2 ст. 245 КАС України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03.05.2018 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки для сінокосіння з послідуючою передачею в оренду терміном на 49 років за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145 на території Ружинського району Житомирської області, за результатами якого прийняти рішення з урахуванням положень ст. 123 Земельний кодекс України та встановлених обставин справи.

Покладення такого обов'язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Згідно зі ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 72 вказаного Кодексу).

За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Беручи до уваги наведене та фактичні обставини справи, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд ураховує таке.

Відповідно до ч.2 ст.134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною 3 цієї ж статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Частиною 5 цієї статті передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

З аналізу викладених норм слідує, що витрати на правничу допомогу адвоката мають бути:

- пов'язаними з конкретною справою;

- співмірними із: складністю справи, що визначається предметом спору, обсягом дослідження доказів, тривалістю розгляду справи, тощо; ціною позову; обсягом наданих послуг, що має бути підтверджено актами наданих послуг, актами виконаних робіт, тощо; витраченим часом адвоката на надання правничої допомоги;

- підтверджені належними доказами, а саме: квитанцією до прибуткового касового ордера, платіжним дорученням з відміткою банку або іншим банківським документом, касовим чеком, тощо.

В контексті відшкодування витрат на правову допомогу у цій справі, суд зазначає, що з договору № 23 від 30.05.2018 та розрахунку оплати праці неможливо встановити, в якій конкретній (-ому) справі/позові надавались правничі послуги.

В матеріалах справи відсутні акти наданих послуг/виконаних робіт, прийому-передачі, з яких би вбачався обсяг наданих послуг та їх прийняття позивачем. Відсутні докази на підтвердження фактичного отримання коштів в сумі 2978,40 грн адвокатом ОСОБА_4 від ОСОБА_1, що може бути підтверджено витягом з Книги обліку доходів і витрат адвоката як фізичної особи, яка провадить незалежну професійну діяльність за період травень 2018 року. При цьому сама по собі квитанція до прибуткового касового ордера № 183 від 30.05.2018 на суму 2978,40 грн, підписана та видана адвокатом, без доказів дійсного оприбуткування цих коштів у відповідності до норм податкового законодавства України, не може слугувати достатнім доказом понесення витрат на правничу допомогу позивачем.

З огляду на вказане та недостатність безспірних доказів, які б підтверджували понесені позивачем витрати на оплату правничої допомоги, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги щодо їх стягнення в сумі 2978,40 грн.

Стосовно встановлення судового контролю за виконанням рішення на підставі ст. 382 КАС України суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст. 382 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.

Поряд з цим суд враховує, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду.

Приймаючи до уваги обставини даної справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання даного судового рішення, а тому відмовляє у встановленні судового контролю за виконанням рішення у даній справі.

Керуючись статтями 9, 77, 90, 242-246, 250, 255, 257- 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 (вул.Житомирська, буд.229, с.Биків, Брусилівський район, Житомирська область, 12642, ідн. номер НОМЕР_1) до ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області (вул.Довженка, буд.45, м. Житомир, 10002, код ЄДРПОУ 39765513) про визнання протиправною відмови, зобов'язання надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову ОСОБА_2 управління Держгеокадастру у Житомирській області у наданні дозволу ОСОБА_1 на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145 для сінокосіння, з послідуючою передачею в оренду терміном на 49 років, яка розташована на території Ружинського району Житомирської області, викладену у листі від 29.05.2018 №Г-4888/0-2953/0/22-18.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03.05.2018 про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою земельної ділянки за кадастровим номером 1825283200:06:000:0145 для сінокосіння, з послідуючою передачею в оренду терміном на 49 років, яка розташована на території Ружинського району Житомирської області, за результатами якого прийняти рішення із врахуванням положень статті 123 Земельного кодексу України.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Є.Ю. Романченко