Постанова

від 27.02.2019 по справі 813/8783/13-а

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 лютого 2019 року

м. Київ

справа №813/8783/13-а

адміністративне провадження №К/9901/12809/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючий - Стародуб О.П.,

судді - Анцупова Т.О., Кравчук В.М.

розглянувши у порядку письмового провадження заяву Мостиського районного центру зайнятості про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20.01.2016р. (судді - Олексієнко М.М., Ситников О.Ф., Штульман І.В.) у справі №813/8783/13-а за позовом Мостиського районного центру зайнятості до Львівської митниці Міністерства доходів і зборів України про стягнення коштів,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2013 року Мостиський районний центр зайнятості звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Львівської митниці 30892,50 грн. вартості наданих соціальних послуг безробітному, якого поновлено на роботі за рішенням суду.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 02.12.2013р. позовні вимоги задоволено: стягнуто з Львівської митниці Міндоходів (місцезнаходження: 79000, м. Львів, вул. Костюшка, 1, ідентифікаційний код 38700759) на користь Мостиського районного центру зайнятості (місцезнаходження: 81300, Львівська область, Мостиський район, м. Мостиська, вул. Міцкевича, 2а, ідентифікаційний код 22366173) 30 892 (тридцять тисяч вісімсот дев'яносто дві) грн. 50 коп.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2015р. постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02.12.2013р. скасовано, та ухвалено нову, якою у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20.01.2016р. постанову Львівського окружного адміністративного суду від 02.12.2013р. та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13.05.2015р. скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено позивачу, що даний спір може бути вирішений за правилами цивільного (господарського) судочинства.

У березні 2016р. позивач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 20.01.2016р. з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України (в редакції до 15.12.2017р.).

У заяві позивач просив скасувати рішення суду касаційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

На обгрунтування заяви позивачем додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 19.03.2015р. (К/800/56980/14) та від 04.06.2015р. (К/800/64600/14).

Ухвалою Верховного Суду від 04.04.2016р. відкрито провадження у справі №813/8783/13-а.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України, в редакції після 15.12.2017р., матеріали заяви передано до Верховного Суду.

Перевіривши наведені у заяві доводи, суд дійшов висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих же норм процесуального права.

В ході розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_1 14.03.2012р., відповідно до п.6 ч.1 ст. 30 Закону України Про державну службу , був звільнений з роботи з посади старшого інспектора митного поста Броди Львівської митниці.

20.06.2012р. ОСОБА_1 звернувся до Мостиського районного центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного з виплатою допомоги по безробіттю. Такий стату йому було надано 20.06.2012р. та призначено виплату допомоги по безробіттю.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25.05.2012р. №2а-3163/12/1370, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2012р. №125310/12/9104, ОСОБА_1 поновлено на посаді старшого інспектора митного поста Броди Львівської митниці з 14.03.2012р.

Наказом Державної митної служби України від 06.06.2013р. №665-к Про оголошення наказу Державної митної служби України було оголошено наказ Державної митної служби України від 01.06.2013р. №850-к По особовому складу митних органів про скасування наказу Державної митної служби України від 14.03.2012р. №516-к Про припинення перебування на державній службі ОСОБА_1 та поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора митного поста Броди Львівської митниці з 14.03.2012р.

Суди встановили, що ОСОБА_1 перебував на обліку як безробітний в Мостиському районному центрі зайнятості з 20.06.2012р. по 05.06.2013р., за цей період отримав 30 892,50 грн. допомоги по безробіттю.

Наведені вище обставини стали підставою для звернення Центру зайнятості до суду в порядку адміністративного судочинства з позовом про стягнення з працедавця витрат на виплату допомоги по безробіттю поновленому на роботі працівнику цієї установи.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з положень ч. 4 ст. 35 Закону України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття від 02.03.2000р. №1533-ІІ (далі - Закону №1533-ІІІ), відповідно до яких із роботодавця утримується сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що відповідно до судових рішень, якими ОСОБА_1 поновлено на займаній посаді з виплатою йому середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, в оплату за час вимушеного прогулу допомога по безробіттю врахована не була, а відтак, ця сума коштів для поновленого на роботі працівника є переплатою та не підлягає стягненню з роботодавця.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій і закриваючи провадження у справі, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що Львівська митниця виступає у даній справі відповідачем не як суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції у спірних правовідносинах, а як роботодавець, з якого стягується вартість наданих соціальних послуг безробітному поновленому на роботі за рішенням суду, а тому спір, який виник між сторонами, не належить до юрисдикції адміністративних судів.

В свою чергу, в ухвалах Вищого адміністративного суду України, наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права у подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що справи такої категорії належать до адміністративної юрисдикції.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм процесуального права, суд виходить із такого.

Завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України; в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

Згідно із ч. 2 цієї ж статті КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, законодавець визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема, обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування.

Тобто однією з визначальних особливостей КАС України є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Частиною 4 ст. 50 КАС України визначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, установлених законом.

Правовий аналіз пунктів 1-4 ч. 4 ст. 50 КАС України свідчить про те, що з наведених у цих пунктах підстав громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, разом з перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб суд повинен перевірити відповідність чинному законодавству рішення, дій чи бездіяльності самих суб'єктів владних повноважень.

Крім того, п. 5 ч. 4 ст. 50 КАСУкраїни, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків превентивного судового контролю, і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як правова норма, що давала б право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов.

На обґрунтування заявлених у справі позовних вимог Центр зайнятості послався на ч. 4 ст. 35 Закону №1533-ІІІ, якою передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду, утримується із роботодавця.

Отже, спір про стягнення зазначеної у позові суми не є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій.

При цьому відповідач у справі - Львівська митниця Міністерства доходів і зборів України у спірних правовідносинах виступає не як суб'єкт владних повноважень, а як роботодавець поновленої на роботі за рішенням суду особи, якій було виплачено забезпечення та надано соціальні послуги, як безробітній відповідно до Закону №1533-ІІІ.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Господарським судам підвідомчі спори між юридичними особами з інших підстав, які є способом захисту цивільних прав та інтересів юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України).

Спір про право, що виникає в силу визначеного Законом №1533-ІІІ зобов'язання, за наслідком прийняття судового рішення про поновлення на роботі працівника юридичної особи, яка не перебуває у відносинах владного підпорядкування щодо Центру зайнятості, є за своєю правовою природою господарсько-правовим і підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції.

Аналогічний правовий висновок щодо непоширення юрисдикції адміністративних судів на справи за позовами центрів зайнятості про стягнення незаконно отриманих за Законом №1533-ІІІ сум викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від від 18.04.2018р. у справі №813/6770/13-а, від 23.05.2018р. у справі №911/1626/17, від 16.10.2018р. у справі №814/2595/16 та від 12.12.2018р. №814/2307/18.

Отже, рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права, тому відповідно до частини першої статті 244 КАС України у задоволенні заяви Мостиського районного центру зайнятості слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15.12.2017р.), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017р.), -

постановив:

У задоволенні заяви Мостиського районного центру зайнятості відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

О.П. Стародуб

Т.О. Анцупова

В.М. Кравчук