Постанова

від 11.03.2019 по справі 910/21805/16

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" березня 2019 р. Справа№ 910/21805/16

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коробенка Г.П.

суддів: Тищенко А.І.

Козир Т.П.

секретар судового засідання : Денисюк І.Г.

за участю представників

позивача: Бортош С.Б.;

відповідача-1: не з'явилися;

відповідача-2: Ониськів А.С.;

відповідача-3: Биструшкін В.Ю. ;

відповідача-4: Красюк Н.І.;

відповідача-5: Биструшкін В.Ю. ;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства "АВІАС ПЛЮС",

Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТРЕЙД ЕКСПО"

на рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 (повне рішення складено 26.11.2018)

у справі №910/21805/16 (суддя Гулевець О.В.)

за позовом Львівської міської ради

до 1) Львівської обласної ради

2) Львівської обласної державної адміністрації

3) Приватного акціонерного товариства "АВІАС ПЛЮС"

4) Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА"

5) Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТРЕЙД ЕКСПО"

про визнання недійсним рішення, розпорядження, державного

акту, договорів та витребування земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Львівська міська рада (далі за текстом - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (далі за текстом - відповідач-1), Львівської обласної державної адміністрації (далі за текстом - відповідач-2) та Приватного акціонерного товариства "АВІАС ПЛЮС" (далі за текстом - відповідач-3), в якому просив суд:

- визнати недійсним рішення №408 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва" видане 28.12.2000 відповідачем-1 в частині погодження продажу та уповноваження відповідача-2 на здійснення продажу земельної ділянки на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га;

- визнати недійсним розпорядження №95 від 05.02.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові", видане відповідачем-2 в частині продажу земельної ділянки на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,15 га на вул. Янева-Володимира Великого, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., зареєстрований в реєстрі за №33, укладений 08.02.2001 між відповідачем-2 та відповідачем-3;

- визнати недійсним державний акт на право власності на землю серія ЛВ №028640, виданий відповідачу-3 13.04.2001 відповідачем-2 на підставі розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації від 05.02.2001 №95 щодо земельної ділянки площею 0,15 га, цільове призначення - для будівництва АЗС, яка знаходиться на території м. Львова, вул. Янева-Володимира Великого, зареєстрований в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №9 кн. 5-2;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 19.03.2015 між відповідачем-3 та Публічним акціонерним товариством "УКРНАФТА".

Позовні вимоги мотивовані тим, що прийняття Львівською обласною радою рішення від 28.12.2000 № 408 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва" в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки, видання розпорядження в частині її продажу, укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, видачу державного акту на право власності на землю та подальше укладення договору оренди вчинене з порушенням норм закону, який діяв на момент прийняття оспорюваного рішення.

В процесі судового розгляду до участі у справі як співвідповідачів було залучено Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" (далі за текстом - відповідач-4) та Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТРЕЙД ЕКСПО" (далі за текстом - відповідач-5).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані акти та свідоцтво були видані з порушенням вимог земельного законодавства, щодо відсутності погодження на відчуження спірної земельної ділянки та за відсутності необхідних повноважень для цього, у зв'язку з чим названі акти мають бути визнані недійсними у судовому порядку, як і договори, укладені на підставі оскаржуваних актів органів місцевого самоврядування.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/21805/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.01.2018, в позові відмовлено, оскільки оскаржуваний договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,15 га на вул. Янева-Володимира Великого, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., зареєстрований в реєстрі за № 33, укладений 08.02.2001 між відповідачем-2 та відповідачем-3, не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, укладений особою, яка мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення було вільним і відповідало внутрішній волі та був спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. При цьому, набуття відповідачем-3 права власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу та належним чином оформленого правовстановлюючого документу - державного акту свідчить про набуття відповідачем-3 виключних прав володіти, користуватися та розпоряджатися належним майном. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для визнання недійсними оспорюваного рішення, розпорядження, договору купівлі-продажу земельної ділянки, державного акту на право власності на землю та, як наслідок, договору оренди земельної ділянки, укладеного 19.03.2015 між відповідачем-3 та відповідачем-4. Також місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що заяви відповідачів про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягають, оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено по суті.

Постановою Верховного Суду від 07.06.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.01.2018 у справі №910/21805/16 скасовано повністю, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому суд касаційної інстанції зазначив наступне:

- на момент виникнення спірних правовідносин ст. ст. 31, 32 Закону України "Про власність" (який був чинним в момент виникнення спірних правовідносин) прямо передбачали розподіл державної власності в Україні на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Нормами ст. ст. 12, 17, 19, 63 Земельного кодексу України (на момент виникнення спірних правовідносин) взагалі не передбачалося право саме обласних рад передавати земельні ділянки саме у власність, а не користування; передавати в користування (а не у власність) земельні ділянки для будь-яких потреб саме у межах міста, що відносилося до компетенції міських Рад народних депутатів;

- судами попередніх інстанції не встановлений факт передачі позивачем у спірному періоді повноважень щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок в межах міста Львів відповідачу-2 або виконкому саме відповідачу-1, у зв'язку з чим доводи позивача в цій частині є обґрунтованими;

- суди попередніх інстанцій, з посиланням на ч.1 ст. 203 та ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України, дійшли висновку, що оскаржуваний договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 08.02.2001 між відповідачем-2 та відповідачем-3, не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, укладений особою, яка мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення було вільним і відповідало внутрішній волі та був спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Разом з тим, Цивільний кодекс України набрав чинності з 01.01.2004, тобто, майже через три роки після укладення цього договору. Висновки судів в цій частині не відповідають положенням ст. ст. 48, 225 Цивільного кодексу УРСР у редакції станом на момент укладення спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки;

- у разі, якщо суди дійдуть висновку про відсутність факту пропуску строку позовної давності або про поважність причин його пропуску, необхідно буде дослідити дотримання ст. 1 "Захист власності" Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, дата набрання чинності для України: 11.09.1997, на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу.

Під час нового розгляду справи позивач подав заяву про зміну предмету позову, в якій просив суд:

- визнати недійсним рішення №408 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва", видане 28.12.2000 відповідачем-2 в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га;

- визнати недійсним розпорядження за №95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові", видане 05.02.2001 відповідачем-2 в частині продажу вказаної земельної ділянки;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М., зареєстрований в реєстрі за №33, укладений 08.02.2001 між відповідачем-2 та відповідачем-3;

- визнати недійсним державний акт на право власності на землю серія ЛВ №028640, виданий 13.04.2001 відповідачу-3 відповідачем-2 на підставі розпорядження від 05.02.2001 №95, зареєстрований в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №9 кн. 5-2;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки №13015, укладений 22.04.2017 між відповідачем-4 та відповідачем-5;

- витребувати у відповідача-5 на користь позивача спірну земельну ділянку.

Відповідачі проти позову заперечували, зазначаючи про те, що оскаржувані акти були винесені в межах відповідних повноважень та з дотриманням вимог чинного на час їх винесення законодавства. Просили суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності до позовних вимог.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 за результатами нового розгляду справи №910/21805/16 позов задоволено повністю. Своє рішення суд мотивував відсутністю доказів делегування позивачем у спірному періоді повноважень щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок в межах міста Львова відповідачу-1 чи відповідачу-2, а тому розпорядження шляхом продажу спірної земельної ділянки належало виключно позивачу, а не будь-якому іншому органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади, у зв'язку з чим оскаржувані рішення та розпорядження, а також державний акт на право власності на землю, виданий на виконання вказаного розпорядження, визнані судом недійсними.

Місцевий господарський суд наголосив на тому, що всі інші документи щодо переоформлення прав на земельну ділянку, зміни її власників та користувачів є похідними документами від документів, на підставі яких земельна ділянка неправомірно вибула з комунальної власності міста Львова, а тому наступні перепродажі та переоформлення прав на земельну ділянку, передання її в користування (оренду) відповідачеві-4 є незаконними, що є підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності територіальної громади міста Львова поза волею особи, яка здійснює її розпорядження, дана обставина є підставою для витребування цієї ділянки у її набувача.

Судом відмовлено у задоволенні заяв про застосування строку позовної давності з посиланням на те, що позов пред'явлено позивачем в межах строку позовної давності.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач-3, відповідач-4 та відповідач-5 подали до Північного апеляційного господарського суду апеляційні скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 у справі №910/21805/16, в яких просили скасувати назване судове рішення та прийняти нове про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційних скарг обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом не було досліджено питання щодо пропуску позивачем строку на звернення з позовом до суду, а також щодо дотримання ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями захисту права власності.

Відповідач-2 у відзивах на апеляційній скарги просив суд скарги задовольнити, скасувати оскаржуване рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення про відмову у позові повністю у зв'язку з пропуском строку позовної давності, зазначаючи про те, що перебіг вказаного строку розпочався з дати винесення ухвали 12 сесії 3 скликання Львівської міської ради №925 від 25.01.2001, на виконання якої було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 08.02.2001. Вказаний договір підписаний виконувачем обов'язків директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради на підставі розпорядження міського голови міста Львова від 17.01.2001 №012-к. Окрім того, 90% вартості від продажу земельної ділянки було перераховано до міського бюджету м. Львова і позивач надав дозвіл на проектування і будівництво АЗС, визнавши право власності відповідача-3.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просив суд залишити оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін, зазначаючи про те, що в апеляційних скаргах відповідачами не спростовано висновків суду та обставин, з посиланням на які позивач обґрунтовує свої вимоги. Зокрема, позивач наголошував на тому, що судом повною мірою досліджено і відображено в оскаржуваному рішенні мотиви, якими керувався суд при відмові у застосуванні наслідків пропуску строків позовної давності та вірно встановлено момент обізнаності позивача про обставини порушення його прав.

Представником відповідача-5 було надано суду заяву про долучення до матеріалів справи листа Головного управління Держгеокадастру у Львівській області №19-13-0.37-123/109-19 від 14.02.2019 на підтвердження того, що позивач у 2015 році не переглядав відомості щодо права власності та речового права на земельну ділянку з кадастровим номером 4610136900:07:005:0027.

Колегією суддів відмовлено у задоволенні вказаної заяви, оскільки в порушення вимог ч.3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України відповідачем-5 не обґрунтовано об'єктивну неможливість подання листа Головного управління Держгеокадастру у Львівській області №19-13-0.37-123/109-19 від 14.02.2019 місцевому господарському суду.

В судовому засіданні представники відповідача-2, відповідача-3, відповідача-4 та відповідача-5 підтримали апеляційні скарги з викладених у ній підстав, просили суд скаргу задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 у справі №910/21805/16 скасувати та прийняти нове рішення про відмову у позові у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

В судовому засіданні представник позивача заперечував проти апеляційних скарг, просив суд залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представник відповідача-1 в судове засідання не з'явився, про поважність причин нез'явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін в судове засідання не була визнана обов'язковою, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін про місце, дату і час судового розгляду, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду даної справи у відсутності представника відповідача-1 за наявними у справі матеріалами.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, дослідивши надані пояснення, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового акту, дійшов до висновку про те, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з наступного.

28.12.2000 відповідачем-1 прийнято рішення №408 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва", яким погоджено перелік земельних ділянок несільськогосподарського призначення під розміщення АЗС для продажу у власність згідно з додатком. Відповідно до п.28 додатку до вказаного рішення для продажу визначено земельну ділянку площею 0,15 га, розташовану на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові (далі за текстом - спірна земельні ділянка). Окрім того, відповідач-2 доручив відповідачу-3 здійснити прямий продаж вказаних у додатку земельних ділянок.

25.01.2001 позивачем прийнято ухвалу №925 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові", якою визначено перелік вільних земельних ділянок несільськогосподарського призначення в м. Львові, які підлягають продажу для будівництва та обслуговування АЗС, до складу яких включено вищевказану земельну ділянку площею 0,15 га по вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові. Також ухвалою зобов'язано Департамент економічної політики та ресурсів Львівської міської ради: провести продаж та укласти договори купівлі-продажу земельних ділянок; нотаріально засвідчені договори купівлі-продажу земельних ділянок зареєструвати в Львівському міському управлінні земельних ресурсів, а Львівське міське управління земельних ресурсів зобов'язано: внести зміни в земельно-кадастрову документацію; зареєструвати договори купівлі-продажу земельних ділянок та видати державні акти на право власності на землю.

05.02.2001 відповідачем-2 видано розпорядження №95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові", в якому передбачено продаж спірної земельної ділянки.

08.02.2001 між відповідачем-2, як продавцем (від імені якого діяли: заступник начальника Львівського обласного управління земельних ресурсів Петришин А.Г. на підставі вищевказаного розпорядження №95 від 05.02.2001, доручення №01-16/10-193 від 06.02.2001 та виконуючий обов'язки директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради Цюнник В.К. на підставі ухвали Львівської міської ради від 25.01.2001 №925 Про продаж земельних ділянок несількогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові і розпорядження міського голови міста Львова від 17.01.2001 №012-к), та відповідачем-3, як покупцем (від імені якого діяв представник Бродовий П.С. на підставі Статуту товариства, протоколу засідання спостережної ради ЗАТ Авіас Плюс №17-11/1 від 17.11.2000, нотаріально посвідченого доручення від 18.12.2000 за реєстровим №8212) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,15 га на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові, за умовами якого (п.13.4) після нотаріального посвідчення та реєстрації у Львівському обласному управлінні земельних ресурсів договір і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта на право власності на землю.

Названий договір посвідчений 08.02.2001 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. та зареєстрований в реєстрі за №33.

13.04.2001 на підставі розпорядження від 05.02.2001 №95 відповідачем-2 видано відповідачу-3 державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028640 щодо спірної земельної ділянки з цільовим призначенням - для будівництва АЗС, який зареєстровано Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №9 кн.5-2.

В подальшому земельна ділянка була відчужена відповідачем-3 на користь відповідача-5 шляхом її передачі, як майнового внеску до статутного капіталу відповідача-5.

22.04.2017 між відповідачем-5, як орендодавцем, та відповідачем-4, як орендарем, було укладено договір оренди земельної ділянки №13015, за умовами якого відповідач-5 передав в оренду відповідачу-4 спірну земельну ділянку.

Позивач вважає, рішення №408 від 28.12.2000 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва" та розпорядження №95 від 05.02.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" в частині, що стосується земельної ділянки на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га, винесенні з порушенням земельного законодавства, чинного на час їх винесення, внаслідок чого вказана земельна ділянка неправомірно вибула з комунальної власності міста Львова і відбулося переоформлення прав на цю ділянку, шляхом укладення низки договорів, зокрема, договору купівлі-продажу від 08.02.2001 та договору оренди №13015 від 22.04.2017. З урахуванням викладеного, позивач просив суд визнати вказані акти та договори недійсними і витребувати спірну земельну ділянку на користь позивача.

За результатами перегляду даної справи, судом було встановлено наступне.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно зі ст. ст. 13, 19 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормами ч.1 та ч.10 ст. 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що сільська, селищна, міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до ч.1 ст. 43 Закону України Про місцеві державні адміністрації акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

З огляду на викладене та з урахуванням положень ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів особи - позивача у справі.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, відповідно до положень ст. ст. 3, 4, 17, Земельного кодексу України та ст. ст. 10, 26 Закону України Про місцеве самоврядування (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) питання регулювання земельних відносин були віднесені до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради, як представницьких органів територіальних громад, а отже, вирішення питання щодо передання земельної ділянки, розміщеної на території міста (за виключенням земель, що перебувають під об'єктами загальнодержавної власності), належало саме до компетенції відповідної місцевої ради.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у даній справі, Верховний Суд у своїй постанові від 07.06.2018 зазначав про те, що на момент виникнення спірних правовідносин ст. ст. 31, 32 Закону України Про власність (чинний на час виникнення спірних правовідносин) прямо передбачали розподіл державної власності в Україні на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність).

З матеріалів справи вбачається, що оскаржуване рішення №408 від 28.12.2000 про погодження переліку земельних ділянок несільськогосподарського призначення під розміщення АЗС для продажу у власність, до якого включено спірну земельну ділянку, прийнято Львівською обласною радою (відповідачем-1).

Натомість нормами ст. ст. 12, 17, 19, 63 Земельного кодексу України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) взагалі не передбачалося право саме обласних рад передавати земельні ділянки саме у власність, а не користування; передавати в користування (а не у власність) земельні ділянки для будь-яких потреб саме у межах міста, що відносилося до компетенції міських Рад народних депутатів. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 07.06.2018 у даній справі, які відповідно до ч.5 ст. 310 ГПК України є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що в матеріалах справи відсутні докази делегування позивачем у спірному періоді повноважень щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок в межах міста Львова відповідачу-1 (Львівській обласній раді) чи відповідачу-2 (Львівській обласній державній адміністрації), а відтак розпорядження земельною ділянкою, розташованою на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га шляхом її продажу належало виключно позивачу, а не будь-якому іншому органу місцевого самоврядування чи виконавчої влади.

З огляду на наведене, приймаючи оскаржуване рішенням №408 від 28.12.2000 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва", яким, серед іншого, доручено відповідачу-2 здійснити прямий продаж земельних ділянок, в тому числі і спірної земельної ділянки на вул. Янева-Володимира Великого у м. Львові площею 0,15 га, відповідач-1 порушив право позивача на розпорядження земельними ділянками в межах населеного пункту.

При винесенні місцевим господарським судом рішення було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07.06.2018 у даній справі, щодо необґрунтованості посилання відповідачів на наявність не скасованого та не визнаного недійсним рішення Львівської обласної ради від 14.03.2000 №284 "Про затвердження Положення про порядок продажу та передачі в оренду земельних ділянок для здійснення підприємницької діяльності на території Львівської області". Вказане Положення має найнижчу юридичну силу в даному випадку порівняно з вищевказаними актами, і, в першу чергу, порівняно із Земельним кодексом України від 18.12.1990 №561-XII, саме наведені норми якого, в свою чергу, підлягали першочерговому застосуванню до спірних правовідносин.

Судом правомірно визнано безпідставними доводи відповідачів щодо застосування до спірних правовідносин положень указів Президента України від 12.07.1995 №608 "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" та від 04.02.2000 №168 "Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення", оскільки вони не надають визначення "відповідної" державної адміністрації, яка вправі розпоряджатися земельними ділянками. Повноваження такої держадміністрації та форма власності земельних ділянок, якими вправі розпоряджатись держадміністрація, визначаються іншим земельним нормативно-правовим актом, зокрема Земельним кодексом України від 18.12.1990 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), який відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Кодексу має силу закону, а отже вищу юридичну силу поряд з наведеними указами, які є підзаконними нормативно-правовими актами. У даному випадку указами Президента України не може бути обмежено чи змінено виключну компетенцію міської ради щодо розпорядження земельними ділянками, яка була визначена Земельним кодексом України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин).

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, доводи відповідача-1 та відповідача-2 про те, що оскаржуване позивачем розпорядження №95 від 05.02.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" прийнято з урахуванням вищезгаданих указів Президента України за №608 від 12.07.1995 та за № 168 від 04.02.2000, не спростовують висновків суду щодо виключної компетенції позивача щодо передачі спірної земельної ділянки у приватну власність. До того ж названими указами Президента України передбачено можливість вчинення органами виконавчої влади дій щодо передання земельних ділянок у власність юридичних осіб саме в межах повноважень, визначених законодавством України. Натомість, законодавством такого повноваження відповідачу-2 на момент видання розпорядження №95 від 05.02.2001 не передбачалось і позивачем делеговано не було, а відтак відповідач-2 самостійно та безпідставно розпорядився спірною земельною ділянкою шляхом видання цього розпорядження і укладення на його підставі договору купівлі-продажу від 08.02.2001 за реєстровим номером 33.

Наведені обставини свідчать про те, що розпорядження №95 від 05.02.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові", винесене відповідачем-2 з перевищенням його компетенції та порушенням норм земельного законодавства, що в свою чергу є передумовою для визнання його недійсним.

Розглядаючи вимогу позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 08.02.2001, судом було враховано, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом згідно із законодавством, яке діяло на момент вчинення такого правочину (постанова Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Відповідно до ст. ст. 224, 225 ЦК Української PCP (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Згідно з ч.1 ст. 48 названого Кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

В ч.1 ст. 114 Земельного кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними.

Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу від 08.02.2001 був укладений на підставі розпорядження №95 від 05.02.2001 між відповідачем-2, як продавцем, та відповідачем-3, як покупцем.

Однак, як уже зазначалося вище та встановлено судом, у відповідача-2 були відсутні повноваження на право продажу спірної земельної ділянки, а розпорядження, на підставі якого укладався договір, винесене з порушенням норм земельного законодавства, у зв'язку з чим місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу від 08.02.2001, укладеного між відповідачем-2 та відповідачем-3, недійсним.

Решта вимог позивача є похідними від вимог про визнання недійсними рішення №408 від 28.12.2000 та розпорядження №95 від 05.02.2001, які задоволені судом, а тому також підлягають задоволенню.

Окрім того, позивач просив суд витребувати у відповідача-5 на користь позивача спірну земельну ділянку.

За змістом ст. ст. 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Тобто витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речево-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

В постановах Верховного Суду від 09.08.2018 у справі №927/876/17, від 11.09.2018 у справі № 910/9555/16, постановах Верховного Суду України у справах №3-1515гс16 від 15.03.2017, №3-1533гс16 від 25.01.2017, №3-1058гс16 від 23.11.2016, №3-604гс16 від 05.10.2016 зазначений наступний правовий висновок:

"Власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК) та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати (частина 3 статті 388 ЦК).

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини 1 статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст. 388 ЦК України.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за договором, останнім у ланцюгу договорів, права відчужувати це майно.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів."

Таким чином, для застосування даної норми необхідно встановити факт, що спірне майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом і перейшло у володіння особи, яка відчужила дане спірне майно за відплатним договором, не маючи права на його відчуження, добросовісному набувачу.

Для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння має бути: встановлено та ідентифіковано чіткі об'єкти спірного індивідуального визначеного майна; підтверджено право власності або законного володіння у власника або титульного володільця на ці об'єкти; підтверджено існування в натурі цих об'єктів, як предметів матеріального світу, на момент подачі позову та прийняття рішення про витребування такого майна; підтверджено, що відповідач саме на момент подачі позову та прийняття рішення фактично тримає його у себе, внаслідок чого власник чи титульний володілець не має можливості здійснювати фактичне володіння над річчю (аналогічний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 914/1953/17 та від 10.10.2018 у справі №916/759/16).

Як уже зазначалося вище, виходячи зі змісту ст. 19 Конституції України, ст. ст. 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 172 ЦК України, територіальна громада, як власник об'єктів права комунальної власності, делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що воля територіальної громади, як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

В процесі перегляду справи встановлено, що рішення №408 від 28.12.2000 "Про попереднє погодження місця розташування об'єктів будівництва" та розпорядження №95 від 05.02.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" визнані недійсними, у зв'язку з тим, що при їх винесенні відповідачі вийшли за межі своїх визначених законом повноважень. Також суд дійшов висновку про недійсність договору купівлі-продажу від 08.02.2001, укладеного на виконання вищезгаданого розпорядження №95 від 05.02.2001, за яким відповідачем-3 було придбано у власність спірну земельну ділянку. В подальшому відповідач-3 передав спірну земельну ділянку до статутного капіталу відповідача-5 на підставі акту прийому-передачі від 21.04.2017 і право власності на земельну ділянку 12.07.2018 зареєстровано за відповідачем-5, а останній надав ділянку у користування відповідачу-4, уклавши з ним договір оренди земельної ділянки №13015 від 22.04.2017, який судом визнано недійсним.

Отже, в даному випадку розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, на підставі прийнятих актів, які судом визнано недійсними, не може бути оцінено, як вираження волі територіальної громади на таке розпорядження, а відтак наявні підстави для витребування майна у відповідача-5 на підставі ст. 388 ЦК України (аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України у справі №3-604гс16 (№916/2129/15) від 05.10.2016 та у справі №3-1533гс16 (№916/2129/15) від 25.01.2017).

Відповідачі подали місцевому господарському суду заяви про застосування строку позовної давності до вимог позивача, але суд відмовив у задоволенні вказаних заяв, оскільки з прийняттям оспорюваних рішення Львівської обласної ради, розпорядження Львівської обласної адміністрації, неправомірним укладенням договору купівлі-продажу земельної ділянки, та наступними переоформленнями прав на земельну ділянку порушено право комунальної власності на земельну ділянку позивача, відтак позивач правомірно звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Колегія суддів не погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх передчасними та такими, що не відповідають ані наявним у справі матеріалам, ані вказівкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №910/21805/16, які є обов'язковими під час нового розгляду відповідно до ст. 316 ГПК України, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з положеннями ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас за змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 (із змінами та доповненнями) Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).

Зі спливом позовної давності до основної вимоги позовна давність спливає і до додаткової вимоги (п.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

В постанові від 22.06.2017 у справі №6-1047цс17 (про витребування майна) Верховний Суд України зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки. При цьому за вимогами ст. 261 цього Кодексу початок перебігу строку позовної давності пов'язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 916/2073/17 та у справі № 916/2403/16.

Висновок про застосування інституту позовної давності до правовідносин, врегульованих ст. 388 ЦК України , викладений і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16 (провадження №12-122гс18).

За результатами перегляду даної справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом при розгляді заяв відповідачів про застосування наслідків спливу строку позовної давності неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також не надано належної оцінки наявним у справі матеріалам, зокрема:

- ухвалі Львівської міської ради (позивача) від 25.01.2001 №925 Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові , на підставі якої діяв представник позивача під час підписання спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08.02.2001;

- договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08.02.2001, зареєстрованому в реєстрі за №33, підписаному представником позивача - виконуючим обов'язки директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради Цюнник В.К.;

- банківській виписці від 15.02.2001 та платіжному дорученні №1352 від 15.02.2001, які свідчать про перерахування коштів від продажу спірної земельної ділянки на розрахунковий рахунок позивача;

- рішенню виконавчого комітету Львівської міської ради від 13.07.2001 №354 Про проектування постійної комісії АЗС загального користування ЗАТ АВІАС Плюс на розі вулиць Володимира Великого - Яневої (у комплексі з готельним комплексом) ;

- ухвалі Львівської міської ради (позивача) від 29.09.2011 №792 Про затвердження матеріалів інвентаризації юридичних осіб, що здійснюють користування земельними ділянками за межами, визначеними документами, що посвідчують право на земельні ділянки для обслуговування автозаправних станцій, під'їздів та влаштування благоустрою у Франківському районі ;

- податковим деклараціям з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки) державної або комунальної власності за 2013 рік, а також листу №18-01/3/з від 18.01.2010 з податковим розрахунком на 2010 рік.

Так, ухвалою Львівської міської ради (позивача) від 25.01.2001 №925 Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові було уповноважено Департамент економічної політики та ресурсів провести продаж та укласти договори купівлі-продажу земельних ділянок (п.8.1).

В Додатку №2 до вказаної ухвали наведено перелік вільних земельних ділянок несільськогосподарського призначення, які підлягають продажу для будівництва та обслуговування АЗС, і в п.9 переліку вказано земельну ділянку по вул. Янева - Володимира Великого площею 0,15 га, що підлягала продажу відповідачу-3 для будівництва готелю і АЗС.

На виконання ухвали позивача від 25.01.2001 №925 та на підставі розпорядження міського голови міста Львова від 17.01.2001 №012-к виконуючим обов'язки директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради Цюнник В.К., як одним з осіб, що представляють сторону продавця, було укладено з відповідачем-3, як покупцем спірний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 08.02.2001.

Наведеним спростовується висновок місцевого господарського суду про те, що Львівській міській раді (позивачу), як колегіальному представницькому органу місцевого самоврядування, не могло бути відомо про факт укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки від 08.02.2001, оскільки саме позивачем приймалося рішення про продаж спірної земельної ділянки та делегування повноважень щодо проведення продажу і укладення відповідного договору купівлі-продажу ділянки Департаменту економічної політики та ресурсів (ухвала №925 від 25.01.2001), представником якого при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу від 08.02.2001, як уже зазначалося вище, був Цюнник В.К.

Доводи позивача про те, що кошти від продажу спірної земельної ділянки так і не надійшли до міського бюджету міста Львова не підтверджені належними та допустимими доказами. Зокрема, суду не надано доказів повернення відповідачу-3 грошових коштів, перерахованих згідно з платіжним дорученням №1352 від 15.02.2001.

Наведене свідчить про те, що позивач міг дізнатися про порушення прав територіальної громади міста Львова щодо спірної земельної ділянки ще з 2001 року, оскільки погодження на відчуження ділянки, укладення і виконання договору купівлі-продажу земельної ділянки відбувалося за участю позивача (його представників), а не з 2015 року (дата оформлення права власності відповідача-3 на земельну ділянку та з моменту, коли було відкрито інформацію про власників та користувачів земельних ділянок, розташованих на території України через публічну кадастрову карту на виконання вимог Закону України від 14.07.2015 №597-VIII), як стверджує позивач. До того ж, доказів звернення для отримання вищевказаної інформації позивачем суду не надано.

Натомість за захистом порушених прав позивач звернувся до суду лише у грудні 2016 року, тобто поза межами встановленого строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого відповідачами подано відповідні заяви.

Окрім того, Верховний Суд у своїй постанові від 07.06.2018 у справі №910/21805/16 наголошував на тому, що у разі, якщо суди дійдуть висновку по відсутність факту пропуску строку позовної давності або про поважність причин його пропуску, необхідно буде дослідити дотримання ст. 1 "Захист власності" Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, дата набрання чинності для України: 11.09.1997, на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ч.4 ст. 11 ГПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику цього суду як джерело права.

Згідно зі ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов, місцевий господарський суд зазначав про те, що в даному випадку втручання у мирне володіння майном відбувається в інтересах суспільства, а саме територіальної громади міста Львова, яке зацікавлене в чіткому дотриманні органами державної влади та місцевого самоврядування своєї господарської компетенції та норм законодавства щодо порядку передачі земельних ділянок відповідних форм власності у власність юридичних осіб.

Однак при цьому поза увагою місцевого господарського суду залишено те, що у результаті укладення оспорюваного у даній справі договору купівлі-продажу земельної ділянки з відповідачем-3, територіальна громада міста Львова отримала кошти від продажу земельної ділянки та продовжує отримувати кошти по сплаті земельного податку, що не є свідченням порушення інтересів територіальної громади міста Львова.

Також місцевим господарським судом не прийнято до уваги практику Європейського суду з прав людини, про яку зазначали у своїх поясненнях відповідачі.

За змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003 самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний inter alia, інтерес суспільства та умови, передбачені законом . Будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Справедливий баланс має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе індивідуальний і надмірний тягар (рішення щодо Брумареску (Brumaresku), параграф 78, рішення у справі Трегубенко проти України , рішення у справі Звольски та Звольська проти Республіки Чехія ).

В рішенні у справі Москаль проти Польші Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що принцип належного урядування , як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримують своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (п.74 рішення у справі Лелас проти Хорватії від 20.05.2010). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (mutatis mutandis, п.58 рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки , п.40 рішення у справі Ґаші проти Ховартії від 13.12.2007, п.67 рішення у справі Трґо проти Хорватії від 11.06.2009). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип незалежного урядування може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (п.69 рішення у справі Москаль проти Польщі ), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (п.53 рішення у справі Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки , п.38 рішення у справі Тошкуце та інші проти Румунії ).

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами суспільства та правами власника. Для оцінки такого балансу необхідно врахувати як факт надання державою компенсації збитків на момент позбавлення особи майна, так і поведінка особи в процесі набуття прав на майно (зокрема чи діяла особа добросовісно, чи набуто майно в результаті злочинних зловживань, тощо).

В даному випадку спочатку відповідач-3, а згодом і відповідач-5 отримав спірну земельну ділянку у власність, не знаючи про те, що відповідач-1 та відповідач-2 не мали повноважень для її продажу, а також не було підстав для передбачення, що відповідач-3 чи відповідач-5 мали знати про це.

Місцевий господарський суд зазначав про те, що втручання у мирне володіння майном відбувається в інтересах суспільства, а саме територіальної громади міста Львова, зацікавленого в чіткому дотриманні органами державної влади та місцевого самоврядування своєї господарської компетенції та законодавства щодо порядку передачі земельних ділянок відповідних форм власності у власність юридичних осіб. Однак при цьому повністю проігноровано необхідність забезпечення пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності. Так, наявні у справі матеріали свідчать про те, що за спірну земельну ділянку були перераховані кошти від її продажу, які надішли до місцевого бюджету, а також сплачувався земельний податок, що не може свідчити про порушення інтересів територіальної громади. Тобто, розрахувавшись за земельну ділянку, новий власник мав щонайменше легітимні сподівання щодо можливості використовувати майно в своїй господарській діяльності. Однак, заявляючи позовні вимоги у даній справі, які по суті спрямовані на позбавлення відповідача-5 права володіння спірним майном, позивачем взагалі не порушувалося питання про здійснення компенсації (відшкодування) відповідачу-5, хоча, як було встановлено судом, позивач безпосередньо приймав участь у процедурі продажу спірної земельної ділянки та отримав грошові кошти за неї, які не поверталися позивачем. Відтак, намагаючись виправити порушення встановленої процедури відчуження землі, позивач втручається в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, обтяжуючи цю особу (набувача) індивідуальним та надмірним тягарем, у вигляді позбавлення як набутого у власність майна, так і будь-якої компенсації за відсутності протиправних дій з боку особи (набувача). Вказані обставини у їх сукупності свідчать про порушення справедливого балансу, який мав бути дотриманий між вимогами суспільного інтересу з одного боку та захистом прав на мирне володіння майном - з іншого, що є порушенням статті 1 Першого протоколу.

Таким чином, доводи, викладені в апеляційних скаргах, спростовують висновки місцевого господарського суду в частині дотримання позивачем встановлених строків позовної давності, що свідчить про неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, а також невірне застосування норм чинного законодавства, у зв'язку з чим апеляційні скарги підлягають задоволенню, а рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 у справі №910/21805/16 - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

Судові витрати, пов'язані з поданням апеляційних скарг, підлягають відшкодуванню апелянтам за рахунок позивача.

З огляду на кількість позовних вимог, а також заяву позивача про зміну предмету позову, за подання апеляційної скарги підлягав сплаті судовий збір у загальній сумі 13 554,00 грн. З доданих до апеляційних скарг платіжних доручень вбачається, що за подання апеляційної скарги відповідачем-3 та відповідачем-5 сплачено судовий збір у розмірі 13 818,00 грн., а відповідачем-4 у сумі 15 858,00 грн., тобто у більшому розмірі, ніж встановлено чинним законодавством. Питання щодо повернення надмірно сплаченого судового збору може бути вирішено в порядку, визначеному ст. 7 Закону України Про судовий збір за наявності відповідного клопотання.

Судові витрати, пов'язані з поданням позову, а також судові витрати, понесені позивачем за апеляційне та касаційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2017 у справі №910/21805/16, у зв'язку з відмовою у позові, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 11, 74, 129, 240, 267-270, 273, 275-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Приватного акціонерного товариства "АВІАС ПЛЮС", Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТРЕЙД ЕКСПО" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.11.2018 у справі №910/21805/16 скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові у зв'язку зі спливом позовної давності.

3. Стягнути з Львівської міської ради на користь Приватного акціонерного товариства "АВІАС ПЛЮС" 13 554,00 грн. (тринадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят чотири гривні 00 копійок) за подання апеляційної скарги.

4. Стягнути з Львівської міської ради на користь Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" 13 554,00 грн. (тринадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят чотири гривні 00 копійок) за подання апеляційної скарги.

5. Стягнути з Львівської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЄВРОТРЕЙД ЕКСПО" 13 554,00 грн. (тринадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят чотири гривні 00 копійок) за подання апеляційної скарги.

6. Доручити Господарському суду міста Києва видати накази із зазначенням необхідних реквізитів сторін.

7. Матеріали справи №910/21805/16 повернути Господарському суду міста Києва.

8. Постанову може бути оскаржено у касаційному порядку відповідно до вимог ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено та підписано - 14.03.2019.

Головуючий суддя Г.П. Коробенко

Судді А.І. Тищенко

Т.П. Козир