Постанова

від 11.03.2019 по справі 911/1110/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" березня 2019 р. Справа№ 911/1110/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Жук Г.А.

Дідиченко М.А.

при секретарі судового засідання Мовчан А.Б.,

за участю представників:

за участю прокуратури Київської області - Галась О.М., посвідчення №031869 від 02.02.15;

від позивача - представник не прибув;

від першого відповідача - Мельник Р.В. - керівник Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю;

від другого відповідача - Грищенко В.В. - член ректорату,

розглянувши апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1110/18 (суддя Конюх О.В., повний текст складено - 30.10.2018) за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України до Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю та Університету Державної фіскальної служби України про визнання недійсним договору та стягнення 1 942 392,72 грн.

встановив наступне.

Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Державної фіскальної служби України з позовом до Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним договору оренди №917487 від 15.06.2009, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" та Національним університетом Державної податкової служби України, а також про стягнення з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю грошових коштів 1 942 392,72 грн., сплачених Університетом за договором від 15.06.2009 №917487.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір суперечить інтересам держави і суспільства, у зв'язку з чим такий правочин повинен бути визнаний судом недійсним, а сплачені на його підставі кошти - стягненню в дохід державного бюджету.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 09.07.2018 залучено до участі у справі №911/1110/18 в якості співвідповідача Університет Державної фіскальної служби України.

Рішенням Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1110/18 позов задоволено повністю; визнано недійсним договір про надання послуг оренди нерухомого майна №917487 від 15.06.2009, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" та Національним університетом ДПС України; стягнуто з Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю в дохід держави 1 942 392,72 грн.

Вказане рішення мотивовано тим, що оскаржуваний договір є таким, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому відповідно підлягає визнанню недійсним, в свою чергу, грошові кошти, сплачені на виконання вказаного правочину, підлягають стягненню в дохід державного бюджету.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на відсутність наміру у відповідачів на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки, як вказує скаржник, в ході розслідування кримінальної справи №451 були встановлені обставини надходження коштів, виручених від продажу комплексу, до державного бюджету.

Також, скаржник зазначає про те, що умисел у обох сторін чи однієї із сторін правочину, спрямований на незаконний результат повинен, встановлюватись під час розслідування кримінальної справи та її розгляду в суді (обвинувальний вирок суду).

Крім цього, апелянт зазначає, що правовий статус добросовісного власника майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, перший відповідач втратив лише після набрання рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16 законної сили, тобто 03.11.2016, оскільки купівля вказаного об'єкта нерухомості відбулась на відкритих торгах (аукціоні), а тому до 03.11.2016 перший відповідач був добросовісним власником зазначеного майна.

Окрім наведеного, в обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09, яким визнано за товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" право власності на реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", та зобов'язано Національний університет державної податкової служби України виконати зобов'язання за договорами купівлі-продажу від 26.11.2007 року та 20.08.2008 року.

Також, апелянт вказує на пропуск прокурором строку позовної давності.

Представники апелянта та другого відповідача у справі судовому засіданні надали пояснення, якими підтримали апеляційну скаргу.

Представник прокуратури заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги.

Позивач правом на участь представника у даному судовому засіданні не скористався, проте надіслав на адресу суду клопотання про відкладення слухання справи, яке мотивоване неможливістю забезпечення явки представника у дане судове засідання.

Дослідивши обставини, заявленого клопотання, колегією суддів відмовляється у його задоволенні, оскільки позивачем у справі є державний орган, а не окремий його представник, в свою чергу, Господарським процесуальним кодексом України передбачена участь у судовому процесі через представника, що надає можливість направити в судове засідання іншу уповноважену належним чином на те особу.

При цьому, слід зазначити, що представник позивача був присутній в минулому судовому засіданні, а також в матеріалах даної справи міститься відзив позивача на апеляційну скаргу, а тому неявка його представника не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Враховуючи наведене, апеляційна скарга розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Щодо підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, слід зазначити наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, п. 27).

Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п. 35) ЄСПЛ висловив таку думку (у неофіційному перекладі):

Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави .

Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З огляду на вищенаведене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження зміст п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст.131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до ч. 3 ст. 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтерес держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Із врахуванням того, що "інтерес держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).

Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону "Про прокуратуру".

Отже, Суд вважає, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтерес держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Пункт 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому, необхідно з'ясувати, що мається на увазі під виключним випадком і чи є таким випадком ситуація у справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

(1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

(2) у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

У даному випадку, колегія суддів вважає, що не вчинення Державною фіскальною службою України (як органом уповноваженим державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об'єктів державної власності та виділених установам, засновником яких вона є) заходів щодо оскарження договору про надання послуг оренди нерухомого майна №917487 від 15.06.2009 та стягнення в дохід державного бюджету коштів, які були сплачені на його виконання, порушує економічні інтереси держави та потребувало вжиття заходів прокурорського реагування.

Таким чином, наведене є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі органу уповноваженого державою здійснювати управління та контроль за ефективним використанням об'єктів державної власності.

Стосовно доводів Університету державної фіскальної служби України про те, що саме він є належним позивачем у справі, а не Державна фіскальна служба України, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

В силу положень ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Державна фіскальна служба України, як центральний орган виконавчої влади (уповноважений орган управління) відноситься до суб'єктів управління об'єктами державної власності у зв'язку наявністю відповідних повноважень.

Відповідно до п.п.11,38 ч.1 ст.6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Державна фіскальна служба України як уповноважений орган управління має повноваження щодо ведення обліку об'єктів державної власності, що перебувають в її управлінні, здійснення контролю за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів та виконання інших передбачених законодавством функцій з управління об'єктами державної власності.

Відповідно до підпунктів 83 та 85 п.4 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою КМУ від 21.05.2014 №236, ДФС відповідно до покладених на неї завдань здійснює внутрішній аудит та контроль за дотриманням вимог законодавства і виконанням службових, посадових обов'язків у ДФС, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління та здійснює управління об'єктами державної власності.

Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Університет Державної фіскальної служби України за організаційно-правовою формою являється державним закладом, засновником якого є Державна фіскальна служба України, що підтверджує факт наявності у Державної фіскальної служби України повноважень щодо здійснення контролю за ефективним використанням нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що розташований за адресою: смт. Ворзель, вул. Кірова, 3 та перебуває на балансі Університету Державної фіскальної служби України.

Отже, прокурором було вірно визначено позивача у даній справі, а тому вказані доводи другого відповідача відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Стосовно суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", який розташований за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, являючись об'єктом освіти та використовуючись для забезпечення діяльності закладу освіти як гуртожиток для проживання студентів університету, перебував у державній власності та рахувався на балансі Національного університету державної податкової служби України.

Проте, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Ірпінської міської ради 20.09.2007 згідно рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 143 від 31.07.2007, за Національним університетом державної податкової служби України, Комунальним підприємством Київської обласної ради "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" в книзі: 1-29, номер запису: 160, реєстраційний номер: 20350050 було зареєстровано право власності на нерухоме майно - Реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", який розташований за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3.

В подальшому, між Національним університетом державної податкової служби України та товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія", правонаступником якої є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю 26.11.2007 укладено договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3.

Продаж об'єкта нерухомості відбувся на відкритих торгах (аукціоні), що проводилися Товарною біржею "Центральна універсальна біржа" 16.10.2007.

Разом з тим, вказаний договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір" укладений всупереч вимогам ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка встановлює мораторій на приватизацію (відчуження) об'єктів освіти та науки.

За вказаних обставин, зазначене нерухоме майно вибуло з власності держави з порушенням вимог чинного законодавства шляхом укладення цивільно-правової угоди без дозволу уповноваженого державою органу управління державним майном.

Після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, вказаний об'єкт нерухомого майна перебував в оренді в Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу. Починаючи з 2008 року по 2014 рік між Університетом та Товариством укладались договори найму (оренди) нерухомого майна. За вказаний період Університетом на користь Товариства за договорами оренди було сплачено 13016083,20 грн.

Правовідносини, які були наслідком укладання зазначеного правочину купівлі-продажу прямо суперечать інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, оскільки призвели до втрат державного бюджету на суму 13016083,20 грн.

Викладені вище обставини встановлені рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.11.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2017 у вказаній справі.

З огляду на вищевикладене підлягають відхиленню доводи апелянта про те, що вказані обставини є виключно позицією прокуратури, а питання витрачання бюджетних коштів на оренду реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір" 13016083,20 грн. не досліджувалося в жодному судовому процесі.

Так, рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16, яке на час розгляду даної справи набрало законної сили, визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 143 від 31.07.2007 "Про оформлення правовстановлюючої документації на будівлі і споруди реабілітаційного оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", розташованого в смт. Ворзель, вул. Кірова 3 за Національним університетом ДПС України" та витребувано з незаконного чужого володіння Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю на користь держави в особі уповноваженого органу Державної фіскальної служби України об'єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт Ворзель, по вулиці Кірова, 3, загальною вартістю 1665384,25 грн. Також розподілені судові витрати.

Згідно ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як роз'яснено п 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129-1 Конституції України визначають обов'язковість виконання усіма суб'єктами прав судового рішення у вказаній справі.

Згідно преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу частини статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, рішення у справі №911/1030/16 не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі №911/1110/18, не можуть йому суперечити.

Як встановлено зазначеним вище судовим рішенням від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16, після проведення процедури відчуження, яка не відповідала вимогам законодавства України, об'єкт нерухомого майна - Реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", який розташований за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вул. Кірова, 3, перебував в оренді в Університету для проживання та обслуговування студентів та співробітників вузу.

Так, 15.06.2009 між товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" правонаступником якого є Ірпінська фінансово-юридична академія у формі товариства з обмеженою відповідальністю (орендодавець) та Національним університетом державної податкової служби України, правонаступником якого є Університет державної фіскальної служби України (орендар) укладено оспорюваний договір №917487 про надання послуг оренди нерухомого майна.

За цим договором орендодавець зобов'язується передати орендарю в строкове платне користування приміщення реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий бір" для проживання та обслуговування студентів і співробітників Національного університету ДПС України, що знаходиться в смт. Ворзель, Київської області по вул. Кірова, 3, площею 3461 кв.м., а орендар зобов'язується прийняти це майно та після припинення цього договору повернути майно орендодавцю майно в належному стані (пункт 1.2 договору);

Згідно пункту 1.3 договору майно, що надається в користування, належить орендодавцю за правом власності на підставі договору купівлі-продажу від 26.11.2007 №4031 (приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Запісочний О.В.), зареєстрованого в комунальному підприємстві Київської обласної ради Ірпінське міське державне бюро технічної інвентаризації 29.12.2007 за №17260560.

Відповідно до пункту 2.1 договору орендодавець протягом тижня з дня набрання чинності цим договором передає, а орендар приймає у користування майно, що оформляється відповідним актом, який підписується сторонами.

Орендар за користування орендованим майном сплачує орендну плату. Розмір орендної плати становить: за червень 2009 року - 129925,94 грн. з урахуванням ПДВ; за липень-грудень - 259851,88 грн. за кожен наступний місяць з урахуванням ПДВ; загальна сума договору складає 1689037,22 грн. з урахуванням ПДВ (пункт 4.1 договору);

Згодом, а саме 01.07.2009 між вказаними сторонами укладено додаткову угоду №1 до договору, відповідно до умов якої сторони погодили внести зміни в п.4.3 та викласти його в наступній редакції: орендна плата сплачується виключно в межах відповідних фактичних надходжень до спеціального фонду бюджету орендаря".

Крім цього, 29.12.2009 між сторонами укладено додаткову угоду №2, відповідно до умов якої сторони погодили, що дія договору продовжується на строк достатній для проведення процедури закупівлі на початку наступного року - до 28 лютого 2010, на суму коштів не більше 15% вартості визначеної у договорі укладеному в попередньому році - 253 355,50 грн.

На виконання умов вказаного договору Національним університетом державної податкової служби України перераховано на рахунок товариства з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" грошові кошти в загальній сумі 1 942 392, 72 грн., що підтверджується залученими до матеріалів справи платіжними дорученнями: №211 від 20.03.2010 на суму 152 013,30 грн., №134 від 20.03.2010 на суму 101 342,20 грн., №19 від 02.02.2010 на суму 259 851,88 грн., №2217 від 26.11.2009 на суму 259 851,88 грн., №2100 від 29.10.2009 на суму 259 851,88 грн., №1977 від 30.09.2009 на суму 259 851,88 грн., №1107 від 31.08.2009 на суму 259 851,88 грн., №922 від 16.07.2009 на суму 64 962,97 грн., №1107 від 31.08.2009 на суму 64 962,97 грн., №1067 від 27.08.2009 на суму 259 851,88 грн.

Звертаючись з даним позовом до суду прокурор зазначає, що оскаржуваний договір оренди суперечить інтересам держави і суспільства та просить визнати його недійсним у зв'язку з цим, а також стягнути в дохід державного бюджету грошові кошти, сплачені на виконання вказаного правочину.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог, з огляду на наступне.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

Приписами ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства слід відносити, зокрема, ті, які спрямовані на використання всупереч законові державної або комунальної власності.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків (п. 3.7 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29 травня 2013 року № 11).

Враховуючи те, що реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір" будучи державним майном, до незаконного його відчуження, перебував на балансі Національного університету державної податкової служби України (правонаступником якого є Університет державної фіскальної служби України), що обумовлювало безоплатне користування університетом вказаним майном для цілей для яких воно призначено та з огляду на те, що після незаконного відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу, Національний університет державної податкової служби України на підставі оскаржуваного договору взяв зазначене майно в строкове платне користування, хоча до цього були всі підстави для користування вказаним нерухомим майном університетом безоплатно, то протиправність укладення оскаржуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства, є очевидною, про що сторони оскаржуваного договору усвідомлювали та повинні були усвідомлювати.

При цьому, такі дії сторін договору спрямовані на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки їх наслідки призвели до втрат коштів державного закладу, які безпідставно сплачувались першому відповідачу у вигляді орендних платежів за користування Університетом реабілітаційно-оздоровчим комплексом "Сосновий Бір" на підставі оскаржуваного договору.

За вказаних обставин, оскаржуваний договір підлягає визнанню недійсним, як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому відповідно суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вказаної вимоги.

При цьому, підлягають відхиленню доводи апелянта про відсутність наміру у відповідачів на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки, як вказує скаржник, в ході розслідування кримінальної справи №451 були встановлені обставини надходження коштів, виручених від продажу комплексу, до державного бюджету.

Так, слід зазначити, що навіть встановлення обставин надходження коштів, виручених від продажу комплексу , до державного бюджету жодним чином не може підтвердити обставин відсутності умислу у сторін оскаржуваного договору оренди на заволодіння коштами Державного бюджету України, оскільки апелянтом не доведено, що орендні платежі, сплачені за вказаним договором, надійшли саме до Державного бюджету України.

При цьому, для розгляду даної справи обставини надходження коштів, виручених саме від продажу комплексу, до державного бюджету, не є суттєвими та не можуть вплинути на результат вирішення цього спору.

Таким чином, вказані доводи апелянта про недоведеність наявності наміру у сторін оскаржуваного правочину на незаконне заволодіння коштами Державного бюджету України, є необґрунтованими та підлягають відхиленню у зв'язку з цим.

Стосовно доводів скаржника про те, що умисел у обох сторін чи однієї із сторін правочину, спрямований на незаконний результат повинен, встановлюватись під час розслідування кримінальної справи та її розгляду в суді (обвинувальний вирок суду), слід зазначити наступне.

Наведена вище ст.228 Цивільного кодексу України не передбачає, що наявність вказаних в ній підстав для визнання нікчемним або недійсним правочину має доводитись лише якимось певним переліком чітко визначених засобів доказування, зокрема і, лише вироком суду про притягнення до кримінальної відповідальності сторони такого правочину, яка його вчинила з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

В постановах Верховного Суду України від 06.07.2015 року по справі № 6-166цс15 та від 13.04.2016 року по справі № 6-1528цс15, на які посилається апелянт, зазначено, що при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, та що доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже, Верховним Судом України саме як приклад було зазначено саме про можливість, а не обов'язковість, бути таким доказом, в тому числі, але не виключно, вироку суду у кримінальній справі.

Таким чином, зазначені доводи скаржника також не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги.

Доводи апелянта про те, що правовий статус добросовісного власника майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт. Ворзель, по вулиці Кірова, 3, перший відповідач втратив лише після набрання рішенням Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16 законної сили, тобто 03.11.2016, оскільки купівля вказаного об'єкта нерухомості відбулась на відкритих торгах (аукціоні), а тому до 03.11.2016 перший відповідач був добросовісним власником зазначеного майна, відхиляються, з огляду на наступне.

Вказаним судовим рішенням від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16 встановлено, що процедура відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", не відповідала вимогам законодавства України та об'єкт нерухомого майна вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави, у зв'язку з чим рішенням суду витребувано з незаконного чужого володіння Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі Товариства з обмеженою відповідальністю на користь держави в особі уповноваженого органу Державної фіскальної служби України об'єкт нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір".

Відповідно до абз. 3 п. 2.15 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29 травня 2013 року № 11 продаж майна на торгах (аукціоні), проведених з порушенням порядку, встановленого чинним законодавством, виключає можливість визнання особи, яка придбала товар на таких торгах (аукціоні), добросовісним набувачем відповідного майна.

За вказаних вище обставин, посилання апелянта на його статус добросовісного власника зазначеного вище майна є безпідставним.

Стосовно посилань апелянта в обґрунтування вимог апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09, яким визнано за товариством з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" право власності на: реабілітаційно-оздоровчий комплекс "Сосновий Бір", що знаходиться по вулиці Кірова, 3 в с.м.т. Ворзель, міста Ірпінь, Київської області; комплекс будівель загальною площею 1109,4 кв.м., розташованих по вулиці Годованця, 1, міста Камянець-Подільський, Хмельницької області; комплекс будівель і споруд загальною площею 2683,3 кв.м., розташованих за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, вул. Елеваторна, 8-б та зобов'язано Національний університет державної податкової служби України виконати зобов'язання за договорами купівлі-продажу від 26.11.2007 року та 20.08.2008 року, слід зазначити наступне.

Так, вказані обставини жодним чином не можуть вплинути на результат розгляду даного спору, оскільки, як вже було зазначено, судовим рішенням від 15.08.2016 у справі №911/1030/16 встановлено, що процедура відчуження реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", не відповідала вимогам законодавства України та об'єкт нерухомого майна вибув з державної власності всупереч законодавству та волі держави.

Також, колегією суддів враховується, що рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09, на яке посилається апелянт, було скасовано постановою Вищого господарського суду України від 15.12.2009, а справу №18/007-09 передано на новий розгляд до господарського суду Київської області.

За результатом нового розгляду ухвалою Господарського суду Київської області від 18.02.2010 провадження у справі № 18/007-09/9-10 припинено у зв'язку з відмовою позивача від позову.

Таким чином, враховуючи вищевикладене у сукупності, посилання апелянта на рішення Господарського суду Київської області від 17.02.2009 у справі №18/007-09 не можуть бути підставою для задоволення вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Згідно ч. 3 ст. 216 Цивільного кодексу України правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

В даному випадку статтею 228 Цивільного кодексу України встановлені особливі правові наслідки вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства.

Частиною 3 ст. 228 Цивільного кодексу України встановлено, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Визнання недійсним договору №917487 про надання послуг оренди нерухомого майна від 15.06.2009 з причин недодержання сторонами вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, є підставою для стягнення за рішенням суду в дохід держави все одержане за таким правочином.

Як вже зазначалося, на виконання умов вказаного договору Національним університетом державної податкової служби України перераховано на рахунок товариства з обмеженою відповідальністю "Міжрегіональна фінансово-юридична академія" грошові кошти в загальній сумі 1 942 392, 72 грн., що підтверджується залученими до матеріалів справи платіжними дорученнями: №211 від 20.03.2010 на суму 152 013,30 грн., №134 від 20.03.2010 на суму 101 342,20 грн., №19 від 02.02.2010 на суму 259 851,88 грн., №2217 від 26.11.2009 на суму 259 851,88 грн., №2100 від 29.10.2009 на суму 259 851,88 грн., №1977 від 30.09.2009 на суму 259 851,88 грн., №1107 від 31.08.2009 на суму 259 851,88 грн., №922 від 16.07.2009 на суму 64 962,97 грн., №1107 від 31.08.2009 на суму 64 962,97 грн., №1067 від 27.08.2009 на суму 259 851,88 грн.

З огляду на зазначені приписи ст. 228 Цивільного кодексу України та враховуючи, що оскаржуваний договір оренди визнано судом недійсним, як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, вимога прокурора про стягнення з першого відповідача в дохід держави грошових коштів в сумі 1 942 392, 72 грн., сплачених Університетом на користь першого відповідача за вказаним договором оренди як орендні платежі є обґрунтованою, а тому правомірно задоволена місцевим господарським судом.

Стосовно наданих апелянтом на стадії апеляційного провадження додаткових доказів, які на думку скаржника, підтверджують обставини витрачання ним коштів, отриманих від здачі в оренду спірних приміщень, на оплату податків, ремонтних робіт в цих приміщеннях, на придбання меблів, слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Перший відповідач жодних доказів на підтвердження неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього не надав.

При цьому, зазначені документи були подані першим відповідачем навіть не разом із апеляційною скаргою, а пізніше, вже під час її розгляду по суті.

Слід також зазначити, що надані документи датовані до прийняття судом першої інстанції, оскаржуваного у даній справі, рішення.

В свою чергу, ч. 3 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує, зокрема, відповідача подати суду першої інстанції докази разом з поданням відзиву.

Першим відповідачем жодних доказів на підтвердження своїх доводів до суду першої інстанції не подавалось.

З огляду на вищевикладене, надані першим відповідачем документи не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.

У будь - якому випадку вказані документи не можуть бути підставою для відмови у задоволенні вимоги про стягнення з першого відповідача в дохід держави грошових коштів в сумі 1 942 392, 72 грн., сплачених Університетом на користь першого відповідача за договором оренди, що визнано недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Стосовно заяви першого відповідача про застосування строку позовної давності, слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 261 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз змісту термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Вказана правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі №911/2534/17.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право дізналася або могла дізнатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не конкретний позивач або прокурор.

Наведе відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справах №3-932гс17 від 18.10.2017, №3-869гс17 від 16.08.2017, №3-455гс17 від 07.06.2017, №3-1486гс16 від 22.03.2017, №916/2122/13 від 22.04.2015, №11/163/2011/5003 від 25.03.2015 та підтримується усталеною судовою практикою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі № 914/801/17, від 19.06.2018 у справі №922/2756/17.

У даному випадку, підстави для звернення прокурора з даним позовом до суду виникли у зв'язку з прийняттям Господарським судом Київської області рішення від 15.08.2016 у справі № 911/1030/16, оскільки саме вказаним рішенням встановлені обставини незаконності вибуття з володіння держави належного їй об'єкта нерухомого майна - реабілітаційно-оздоровчого комплексу "Сосновий Бір", що знаходиться за адресою: Київська область, смт Ворзель, по вулиці Кірова, 3, загальною вартістю 1665384,25 грн., які створили правову підставу для стягнення незаконно сплачених бюджетних коштів за користування вказаним майном.

Таким чином, перебіг позовної давності для позивача - Державної фіскальної служби України розпочався з моменту набрання рішенням законної сили, тобто з 03.11.2016 (дата прийняття постанови апеляційним судом, якою вказане рішення залишено без змін).

Із даним позовом прокурор звернувся до суду 24.05.2018 (що підтверджується відбитком органу поштового зв'язку на конверті), тобто без пропуску трирічного строку позовної давності.

При цьому, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що даний позов заявлений на захист права власності в інтересах власника нерухомого майна (держави) в особі органу, уповноваженого управляти зазначеним майном (ДФС України) до сторін правочину, укладеного відносно цього майна із метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, правовий титул власника - держави в особі ДФС України, а відтак і можливість звернення до суду з даним позовом було відновлено прийняттям та набранням законної сили рішення Господарського суду Київської області від 15.08.2016 у справі №911/1030/16.

Враховуючи викладене, доводи апелянта про пропуск строку позовної давності за заявленими у даній справі вимогами є необґрунтованими та відхиляються судом.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог.

Колегією суддів при перегляді даної справи в апеляційному порядку також враховуються висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2018 у аналогічній справі №911/1023/17, якою залишено в силі рішення Господарського суду Київської області від 08.08.2017 про задоволення позову прокурора.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на першого відповідача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Ірпінської фінансово-юридичної академії у формі товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1110/18 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - першого відповідача у справі.

3. Поновити дію рішення Господарського суду Київської області від 01.10.2018 у справі №911/1110/18.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 18.03.2019 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді Г.А. Жук

М.А. Дідиченко