Рішення

від 05.03.2019 по справі 916/2376/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"05" березня 2019 р.м. Одеса Справа № 916/2376/18

Господарський суд Одеської області у складі:

судді Оборотової О.Ю.,

при секретарі судового засідання Воровіній Т.О.

За позовом: Релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ

До відповідачів: 1.Одеської міської ради

2.Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради

про визнання протиправним та скасування рішення

Представники сторін:

від позивача - ОСОБА_2 за довіреністю від 02.05.2018р.

від відповідача-1 - ОСОБА_3, за довіреністю від 29.12.2018р.

від відповідача-2 - ОСОБА_3, за довіреністю від 28.12.2018р.

ВСТАНОВИВ:

23.10.2018р. Релігійна громада церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 міської ради та Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923 Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси в частині зобов'язання комунального підприємства ОСОБА_1 міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОСОБА_1 міською радою об'єкт нежитлового фонду комунальної власності,оформити та видати ОСОБА_1 міські раді свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомого майна, що зазначений в п. 99 Додатку до цього рішення - окремо розташованої будівлі, загальною площею 289,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська,1/8; визнання протиправними дії Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради щодо видачі ОСОБА_1 міській раді свідоцтва про право власності від 24.12.2007 року серії САВ № 345341 на нежилу окремо розташовану двоповерхову будівлю, загальною площею 289,3 кв. м, за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська,1/8.

В обгрунтування позову, Релігійна громада церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ (далі - РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ ) посилається на те, що рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923 прийнято всупереч чинному законодавству та порушує права позивача.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 24.10.2018р. позовну заяву Релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №916/2376/18 за правилами загального позовного провадження.

19.11.2019р. від ОСОБА_1 міської ради до господарського суду ОСОБА_1 областінадійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач заперечує з приводу задоволення позовних вимог оскільки вважає позовні вимоги нобгрунтованими та безпідставними.

12.02.2019р. до господарського суду Одеської області від на РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ надійшли заперечення на відзив ОСОБА_1 міської ради. В обгрунтування заперечень позивач стверджує, що відповідачем за допомогою належних та допустимих доказів не доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 13.02.2019р. закрито підготовче провадження у справі № 916/2376/18; призначено справу до судового розгляду по суті в даному судовому засіданні.

У судовому засіданні 13.02.2019р. судом оголошено перерву до 05.03.2019р.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав вимоги та обґрунтування позову у повному обсязі.

Представник відповідачів, заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на доводи, викладені у відзиві.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази, проаналізувавши встановлені фактичні обставини справи в їх сукупності, заслухавши пояснення учасників справи, суд встановив:

Позивач зазначає, що в 1997 році корейська культурна громада та РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ звернулись до ОСОБА_1 міської ради та колишньої Жовтневої районної адміністрації м. Одеси із заявою про надання можливості створення ОСОБА_1 корейського культурного центру, та у тому ж році Жовтневою районною адміністрацією м. Одеси передано для створення такого центру територію колишнього літнього кінотеатру Генуя , розташованого в ЦПКіВ ім. Т.Г. Шевченка. За декілька років Церква АЛІЛУЙЯ власними силами збудували двоповерхову будівлю, площею 270,5 кв.м.

Як вказує позивач, з метою будівництва культурного центру 25.07.1997 року укладено договір оренди території колишнього кінотеатру Генуя між КП Парк культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка та ТОВ Лебідь . У липні 1997 року між позивачем та ТОВ Лебідь укладено договір про співробітництво та спільну діяльність з будівництва ОСОБА_1 корейського культурного центру, відповідно до якого сторони зобов'язались спільно збудувати на зазначеній території культурний центр, до складу якого входить кафе з корейськими та східними блюдами, а також Дім молитви для проведення культурних заходів, та на підставі якого сторонами укладено договір підряду.

Рішенням господарського суду Одеської області від 29.08.2005 року у справі № 17/247-04-7138 позов РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ до ТОВ Лебідь та КП Парк культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка ; визнано право власності за РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ на вказану будівлю, яке, як стверджує позивач, набрало законної сили у вересні 2005 року, було чинним до 24.06.2008 року (до моменту його скасування Вищим господарським судом України та направлення справи на новий розгляд).

22.08.2007 року виконавчий комітет ОСОБА_1 міської ради прийняв рішення № 923 Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси , відповідно до якого КП ОМБТІ та РОН доручено провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОСОБА_1 міською радою об'єкти нежитлового фонду комунальної власності згідно з додатком, а також оформити та видати ОСОБА_1 міські раді свідоцтва про право власності, зазначені у вищевказаному додатку до рішення. У п. 99. додатку до вказаного рішення Перелік об'єктів нежитлового фонду комунальної власності до такого переліку віднесено окремо розташовану будівлю, загальною площею 289,3 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1\8.

На підставі зазначеного рішення Виконавчим комітетом ОСОБА_1 міської ради територіальній громаді м. Одеси в особі ОСОБА_1 міської ради видано свідоцтво про право власності на нежилу окрему розташовану будівлю, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1\8.

Крім того, КП ОМБТІ та РОН , до компетенції якого на момент виникнення спірних відносин відносились повноваження щодо державної реєстрації речових прав на об'єкти нерухомого майна, проведено державну реєстрацію права власності територіальної громади м. Одеси в особі ОСОБА_1 міської ради на вищезгаданий об'єкт нерухомості, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10.01.2008 року № 17313845.

В обґрунтування позовних вимог Релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ , у період, протягом якого, на думку позивача, було чинним рішення господарського суду Одеської області від 29.08.2005 року у справі № 17/247-04-7138, Виконавчим комітетом ОСОБА_1 міської ради прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси, яким зобов'язано КП ОМБТІ та РОН провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОСОБА_1 міською радою спірний об'єкт нерухомості без повідомлення позивача про розгляд зазначеного питання, на підставі якого видано свідоцтво про право власності, а також проведено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Крім цього, на думку позивача, об'єкт нерухомого майна, який зазначений в п. 99 Додатку до рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923, є тотожним - двоповерховій будівлі, площею 270,5 кв.м., яке побудувало РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ власними коштами та силами на території колишнього літнього кінотеатру Генуя за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1.

Таким чином, на думку позивача відповідачем безпідставно та незаконно було оформлено право комунальної власності за територіальною громадою м. Одеси, на спірний об'єкт нерухомого майна, а саме на двоповерхову новозбудовану будівлю, за адресою: м.Одеса, вул. Маразліївська, 1, яку побудувало РГЦЄХБ АЛІЛУЙЯ за рахунок пожертв, власними коштами і силами.

Зазначені обставини, власне і стали підставою для звернення позивача до господарського суду Одеської області з відповідним позовом.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін у судових засіданнях, проаналізувавши норми чинного законодавства, дійшов наступних висновків.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування.

Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Що стосується правових підстав для скасування спірного рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від суд зазначає наступне.

Як вбачається з позовної заяви, протиправність рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923 Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси пов'язується позивачем із наявними у нього майновими правами на відповідний об'єкт нерухомого майна, що виключає підстави для оформлення права власності на відповідний об'єкт нерухомості за ОСОБА_1 міською радою. З урахуванням зазначеного суд вбачає за необхідне дослідити питання наявності майнових прав у позивача та відповідача на відповідний об'єкт нерухомості.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). При цьому пунктом 3 вказаної постанови установлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

На виконання вищезгаданої постанови Кабінету Міністрів України ОСОБА_1 обласною Радою народних депутатів прийнято рішення від 25.11.1991 року № 266-ХХІ Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування та районів області , яким затверджено переліки державного майна, що передається у власність обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатками 1-3. У додатку 2 до вказаного рішення Перелік державного майна, яке передається у власність міст обласного підпорядкування у розділі Культура визначено парки культури та відпочинку.

Рішенням ОСОБА_1 міської Ради народних депутатів від 06.04.1992 року № 104 Про прийняття до комунальної власності міста державного майна житлово-комунального господарства, охорони здоров'я, народної освіти та культури було затверджено акти приймання-передачі та перелік державного майна комунальної власності міста, на підставі якого у комунальну власність міста ОСОБА_2, зокрема, прийнято Центральний парк культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1.

Таким чином, суд погоджується з правовою позицією ОСОБА_1 міської ради, що на підставі вищенаведених актів до власності територіальної громади м. Одеси у 1991-1992 роках було передано все майно, розташоване в межах Центрального парку культури і відпочинку ім. Т.Г. Шевченка, який знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1, в тому числі й літній кінотеатр Генуя .

Суд звертає увагу, що законодавством, чинним на момент прийняття спірного майна у комунальну власність, момент виникнення права власності на нерухоме майно не пов'язувався із його державною реєстрацією та не вимагалось обов'язкової державної реєстрації права власності. Лише після внесення відповідних змін у законодавство, що регулювало відносини права власності, виконавчими органами міської ради почали проводитись роботи щодо поступового оформлення правовстановлюючих документів на нерухоме майно комунальної власності та його державної реєстрації.

За таких умов суд критично оціню є правову позицію позивача, оскільки територіальна громада м. Одеси в установлений у 1991 році законодавством спосіб набула право власності на вказане майно, а відсутність на той час державної реєстрації її права власності не спростовує права власності територіальної громади як такого.

Так, відповідно до свідоцтва про право власності серії САВ № 345341, виданого виконавчим комітетом ОСОБА_1 міської ради 24.12.2007 року, об'єкт в цілому, який складається з нежилої двоповерхової будівлі загальною площею 289,3 кв.м, відображеної у технічному паспорті від 13.07.2007 року, розташований за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1/8, належить територіальній громаді м. Одеси в особі ОСОБА_1 міської ради.

Відповідне право власності територіальної громади м. Одеси на будівлю було зареєстровано 10.01.2008 року КП ОМБТІ та РОН .

Суд погоджується з правовою позицією ОСОБА_1 міської ради, щодо того, що літній кінотеатр Генуя ніколи не вибував із власності територіальної громади як такий, що був знищений, фактичне право власності міської ради на цей об'єкт в установленому законодавством порядку (шляхом звернення до органу державної реєстрації речових прав із відповідною заявою) не припинялось, у зв'язку з чим у будь-якому разі будівництво на місці об'єкта нерухомого майна, навіть за умови його незадовільного стану, не може розглядатись підставою для припинення права власності однієї особи та виникнення майнових прав у іншої особи.

Відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні лише органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

З огляду на вказані положення законодавства України, враховуючи той факт, що літній кінотеатр Генуя після розмежування державного майна був переданий у власність територіальної громади м. Одеси, інтереси якої відповідно до положень ст. 143 Конституції України та ст. 10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні представляє ОСОБА_1 міська рада, суд наголошує, що будь-які майнові права позивача на відповідне майно можуть мати лише похідний характер від права власності територіальної громади м. Одеси на відповідний об'єкт нерухомого майна, тобто, могли виникнути у період з моменту його передачі у власність територіальної громади міста до моменту проведення відповідної державної реєстрації права власності.

Виходячи з положень чинного законодавства України, право власності позивача могло виникнути внаслідок приватизації ним такого об'єкта у органу місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку (в тому числі шляхом викупу орендарем) або в результаті відведення йому міською радою відповідної земельної ділянки комунальної власності під забудову.

Так, заявляючи про наявність у позивача майнових прав на спірний об'єкт нерухомості, він у своєму позові вказав, що збудував його на пожертвування віруючих. В свою чергу, будівництво об'єкта нерухомості передбачає отримання майнових прав на земельну ділянку, на якій має відбуватися таке будівництво.

Проте, позивачем до суду не надано доказів про відведення йому у встановленому законодавством порядку земельної ділянки за вказаною адресою для здійснення відповідного будівництва.

В свою чергу, згідно зі ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальній громаді міста, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Стаття 143 Конституції України наділяє територіальні громади правом безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, що є в комунальній власності. Відповідно до ст.ст. 10, 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні ради представляють інтереси територіальної громади та відповідно до ч. 5 ст. 60 вказаного Закону здійснюють повноваження власника майна.

Згідно з пунктами а , б , в ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України саме до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території відповідних населених пунктів належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, а також надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності.

Згідно з ч. 1, ч.2 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною 1 ст. 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Зі змісту наведених норм законодавства вбачається, що майнові права на земельні ділянки комунальної власності можуть набуватися юридичними особами виключно на підставі рішення відповідної сільської, селищної, міської ради. Втім, ОСОБА_1 міська рада не передавала у власність чи користування земельну ділянку, на якій розташовані приміщення, збудовані позивачем, тобто, будівництво проведено на земельній ділянці, яка не була відведена в установленому законодавством порядку для цієї мети.

Крім того, судом встановлено, що позивач не перебував також й в орендних відносинах з ОСОБА_1 міською радою як органом, уповноваженим розпоряджатися об'єктами комунальної власності, що надавало б можливі правові підстави для проведення реконструкції відповідного об'єкта нерухомого майна.

Суд звертає увагу, що позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів, в підтвердження правомірності проведення відповідних робіт, оскільки сам факт проведення будівельних робіт не визначає права власності суб'єкта будівництва на нього.

За таких умов суд вважає безпідставними посилання позивача на порушення спірним рішенням Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради його майнових прав, адже факт виникнення таких майнових прав у передбаченому законодавством порядку позивачем не доведений належними доказами у справі.

Крім цього, суд вважає необґрунтованим посилання позивача на укладений 25.06.1997р. між директором ЦПКіВ ім. Т.Г. Шевченка та директором ТОВ Лебідь договір оренди території колишнього кінотеатру у парку ім. Т.Г. Шевченка, з якого нібито виникли правові відносини найму з ТОВ Лебідь , з наступних підстав.

Перш за все, необхідно зазначити, що з умов договору від 25.06.1997р. не вбачається, чи укладений він стосовно об'єктів нерухомого майна у вигляді будівель, чи стосовно земельної ділянки в межах парку, або одночасно стосовно обох цих об'єктів, адже предметом договору визначено територію площею 1550 кв.м колишнього літнього кінотеатру з прибудованими приміщеннями під кафе (тільки стіни, без даху одноетажної побудови). При цьому за змістом пунктів 2.1., 2.2. вказаного договору орендодавець зобов'язаний був передати орендарю територію з огорожею, двоповерхову будівлю 6x12 м та одноповерхову прибудову 4x12 м без даху та столярних виробів, а орендар зобов'язаний був користуватись отриманими в оренду приміщеннями та виробничою територією в цілях, визначених цим договором.

Отже, якщо розглядати цей договір як договір оренди нерухомого майна, то необхідно враховувати, що відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , який набув чинності 12.06.1997 року, тобто, до укладання вищезгаданого договору, лише органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Згідно зі ст. 5 Закону України Про оренду державного та комунального майна у редакції, чинній на момент укладання відповідного договору, орендодавцями є: фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є загальнодержавною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими Радами народних депутатів управляти майном, - щодо майна, яке перебуває відповідно у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності; державні підприємства - щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців, зазначених в абзацах другому і третьому цієї статті, - також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна.

Отже, підприємства не були наділені правом розпоряджатися нерухомим майном без дозволу відповідної ради, тоді як такого дозволу радою не надавалось, відповідних доказів до суду не надано.

Крім того, виходячи з положень ст. 11 вказаного Закону, укладенню договору оренди передує оцінка відповідного майна, однак такої оцінки зроблено не було.

Якщо розглядати відповідний договір як договір оренди земельної ділянки, то необхідно враховувати, що відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України, чинного на момент укладання договору між КП Парк культури і відпочинку ім. Т.Шевченка та ТОВ Лебідь від 25.06.1997 року, власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

За змістом ст. 4 Земельного кодексу України суб'єктами права державної власності на землю виступали обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

При цьому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 9 цього Кодексу передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу відносилась до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів.

За таких умов комунальні підприємства ніколи не наділялись законом повноваженнями щодо розпорядження майном та землею комунальної власності, у зв'язку з чим договір користування майном, укладений не з відповідною радою, а з комунальним підприємством, не може виступати належним доказом у справі щодо виникнення у особи майнових прав на відповідне майно.

Суд звертає увагу, що ТОВ Лебідь , яке уклало з позивачем договір про взаємне співробітництво з будівництва ОСОБА_1 корейського культурного центру від 02.07.1997 року та договір підряду від 01.08.1997 року, не є власником спірного майна, у зв'язку з чим будь-які зобов'язання цієї юридичної особи передати у власність позивача спірне майно є незаконними.

Крім того, виходячи з приписів ст. 778 Цивільного кодексу України, правові наслідки у вигляді набуття речових прав на майно або на компенсацію витрат на його поліпшення можуть виникати лише у випадку, коли відповідні поліпшення зроблені орендарем за згодою наймодавця. Однак, такої згоди належним наймодавцем не надавалось.

Відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Поряд з цим, вимогами законодавства, чинного як на момент проведення будівельних робіт з будівництва спірного об'єкта, так і на сьогоднішній день, встановлений імперативні порядок та умови проведення будівництва, внаслідок якого у особи й може виникнути право власності на новостворене майно відповідно до ст. 331 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 22 Закону України Про основи містобудування , який був чинний у період проведення будівельних робіт, забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови.

Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.

Однак, як вже зазначено судом, ані позивачем, ані ТОВ Лебідь в установленому законодавством порядку не набувалось права на забудову земельної ділянки, розташованої на території загального користування - центрального парку культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка, що унеможливлювало проведення нового будівництва.

Фактично йдеться про самочинне з боку позивача та ТОВ Лебідь будівництво, яке відбулось на земельній ділянці комунальної власності без відведення в установленому законодавством порядку земельної ділянки для цієї мети.

Так, відповідно до положень ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Однак, позивачеві відповідна земельна ділянка у встановленому порядку не надавалась під уже збудоване нерухоме майно, що виключає підстави для визнання за позивачем права власності на нього.

Отже, дослідивши всі надані позивачем докази суд звертає увагу, що позивачем при поданні позовної заяви за допомогою належних та допустимих доказів не доведено порушення прав та законних інтересів останнього прийняттям оскаржуваного рішення.

При цьому суд критично оцінює посилання позивача на те, що спірне рішення приймалось виконавчим комітетом ОСОБА_1 міської ради у період, коли було чинним рішення господарського суду Одеської області від 29.08.2005 року у справі № 17/247-04-7138, що, на його думку, визначало право власності позивача з огляду на наступне.

З рішення у справі № 17/247-04-7138 вбачається, що ані ОСОБА_1 міська рада, ані її виконавчий комітет не були учасниками вищезгаданої справи, тоді як у суду відсутні будь-які документальні свідчення про обізнаність відповідача про існування зазначеного рішення суду на момент прийняття спірного рішення. Більш того, ОСОБА_1 міською радою був ініційований перегляд вищезазначеного рішення суду після того, як остання дізналась про порушення своїх прав.

Крім того, само по собі рішення суду про визнання права власності на об'єкт нерухомості не свідчить про виникнення такого права у особи, оскільки чинним на момент прийняття рішення суду законодавством визначалась необхідність проведення державної реєстрації прав власності, в тому числі й на об'єкти незавершеного будівництва, з вчиненням якої законодавством і пов'язується момент виникнення права власності особи на відповідну річ.

З урахуванням наведеного важливого значення набуває необхідність належного з'ясування питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в:

1. недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК);

2. поширення про особу недостовірної інформації (ст. 277 ЦК);

3. розкриття таємниці про стан здоров'я особи (ст. 286 ЦК);

4. піддання фізичної особи катуванню, жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст. 289 ЦК);

5. неповага до гідності та честі особи (ст. 297 ЦК);

6. протиправне позбавлення права власності чи його обмеження (ст. 321 ЦК);

7. безпідставне заволодіння особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК);

8. створення власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК);

9. неправомірне використання твору без згоди автора (ст. 443 ЦК);

10. невиконання чи неналежне виконання умов зобов'язання (ст. 610 ЦК);

11. безпідставна одностороння відмова від договору (ст. 651 ЦК);

12. продаж товару неналежної якості (ст. 678 ЦК);

13. втрата (нестача) чи пошкодження речі (ст. 951 ЦК);

14. спричинення фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст.ст. 1166-1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб'єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права.

Оспорювання суб'єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб'єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.

За таких обставин, відсутність у позивача права на будівлю унеможливлює звернення з даним позовом до суду з підстав порушення його права.

Відповідно до змісту резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. №18-рп/2004 (справа №1-10/2004) охоронюваний законом інтерес - це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, прагнення до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Частиною 1 ст. 2 ГПК України закріплено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі ч. 2 ст. 45 ГПК України позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Таким чином, аналіз норм ч. 1 ст. 15 ЦК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України,ч. 1 ст. 2, ч. 2 ст. 4, ч. 2. ст. 45 ГПК України дає змогу дійти висновку, що підставою для звернення до суду є наявність порушених прав або охоронюваних законом інтересів, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право та законний інтерес належить, і саме з метою їх захисту (тобто, судовому захисту права неодмінно має передувати його порушення). Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Однак, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували наявність у позивача права власності чи права користування спірною будівлею, а тому в даному випадку задоволення позовних вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності на належне територіальній громаді міста ОСОБА_2 нерухоме майно не призведе до відновлення прав та законних інтересів саме позивача.

Позивачем, ані в позовній заяві, ані в додаткових поясненнях не обґрунтовано та документально не підтверджено, які саме права та охоронювані законом інтереси Релігійної громади Церкви євангельських Християн-баптистів «АЛІЛУЙЯ» порушує свідоцтво про право власності, видане на користь територіальної громади міста ОСОБА_2.

Додатково, суд звертає увагу на те, що у статтях 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29.06.2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Також, при вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17.07.2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 року №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, згідно з яким верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Згідно з пунктом 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003 у справі №1-12/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким, лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зважаючи на наведене, враховуючи зміст позовних вимог та фактичні обставини справи, позивачем не обґрунтовано, яким чином у разі задоволення позову може відбутися ефективне поновлення позивача в правах (і в яких саме правах), оскільки визнання недійсним га скасування свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно не призведе до набуття позивачем прав на спірний об'єкт нерухомого майна.

Поряд із цим, слід зазначити що підставою для звернення позивача до суду може бути легітимне очікування на отримання певного майна. Європейський суд з прав людини неодноразово вказував про захист легітимни (законних) очікувань. Так, У рішенні ЄСПЛ у справі Суханов та Ільченко проти України зазначено, що за певних обставин законне сподівання на отримання активу також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має законне сподівання , якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підгрунтя.

Таке очікування Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) пов'язує з наявністю хоча б однієї з наступних умов:

- якщо наявне остаточне судове рішення, що підтверджує це право (справи Бурдов проти Росії , ОСОБА_4 проти України , Агрокомплекс проти України );

- якщо є достатнє правове підґрунтя у національному законодавстві, що підтверджує вимогу (справи Брезовец проти Хорватії , Кечко проти України , Рисовський проти України , Сук проти України , Федоренко проти України , Україна-Тюмень проти України ).

Однак, суд звертає увагу, що на даний момент розгляд справи № 17/247-04-7138 не завершено та земельна ділянка під будівництво культової споруди не відводилася.

В даному випадку зважаючи на: відсутність рішення ОСОБА_1 міської ради про відведення земельної ділянки під будівництво будівлі за адресою м. Одеса, вул. Маразліївська, 1, та фактичне здійснення самовільного будівництва як достатнього правового підгрунтя у національному законодавстві, що підтверджує вимогу позивача; відсутність остаточного судового рішення, що підтверджує право позивача відсутнє легітимне очікування .

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 28.01.2015 у справі № 6-225цс14, особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку ст. 331 ЦК України. За таких обставин жодного легітимного очікування на набуття у власність самочинно збудованого об'єкта нерухомості у позивача бути не могло.

Крім цього, в контексті спірних правовідносин варто звернути увагу на позицію Верховного Суду України у справах про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, викладена, зокрема, у постановах зі справ від 11.11.2014 р. № 21-493а14; від 30.09.2015 р. № 3-553гс15(911/3396/14), від 06.10.2015 р. № 21-1306а15, від 04.11.2015 р. № 457/1243/13-а.

Так, Верховний Суд України неодноразово вказував, що позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання.

Тобто, самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання).

Таким чином, рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 р. № 923 Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси в частині зобов'язання комунального підприємства ОСОБА_1 міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОСОБА_1 міською радою об'єкт нежитлового фонду комунальної власності, оформити та видати ОСОБА_1 міські раді свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомого майна, що зазначений в п. 99 Додатку до цього рішення - окремо розташованої будівлі, загальною площею 289,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська,1/8, вичерпало свою дію шляхом видачі свідоцтва про право власності від 24.12.2007р. серії САВ №345341 та не може бути визнано недійсним у судовому порядку.

За таких умов, приймаючи спірне рішення, виконавчий комітет ОСОБА_1 міської ради діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд також вважає необґрунтованими посилання позивача на визначення у технічному паспорті, який було видано міській раді на спірний об'єкт нерухомого майна, іншої адреси: не вул. Маразліївська, 1, а вул. Маразліївська 1/8, з огляду на те, що з матеріалів справи вбачається, що за адресою м. Одеса, вул. Маразліївська, 1, розташовано декілька об'єктів нерухомості, що визначило потребу під час проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомості на території парку присвоїти кожному з них окремі адреси. При цьому суд звертає увагу, що позивачем у справі також укладались правочини щодо об'єкта, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1, а не м. Одеса, вул. Маразліївська, 1/8.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог позивача щодо визнання протиправним та скасування рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923 Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси в частині зобов'язання комунального підприємства ОСОБА_1 міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості провести технічну інвентаризацію та зареєструвати за ОСОБА_1 міською радою об'єкт нежитлового фонду комунальної власності,оформити та видати ОСОБА_1 міські раді свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомого майна, що зазначений в п. 99 Додатку до цього рішення - окремо розташованої будівлі, загальною площею 289,3 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська, 1/8 та визнання протиправними дії Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради щодо видачі ОСОБА_1 міській раді свідоцтва про право власності від 24.12.2007 року серії САВ № 345341 на нежилу окремо розташовану двоповерхову будівлю, загальною площею 289,3 кв. м, за адресою: м. Одеса, вул. Маразліївська,1/8.

Приймаючи до уваги, що жодним з відповідачів не заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, а також судом відмовлено у задоволенні позовних вимог по суті, суд не надає оцінку клопотанню позивача про визнання поважними причини пропуску позовної давності.

У відповідності до частини першої статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи викладене, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовних вимог Релігійної громади церкви євангельських християн-баптистів АЛІЛУЙЯ до відповідачів ОСОБА_1 міської ради та Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради від 22.08.2007 року № 923 та визнання протиправними дії Виконавчого комітету ОСОБА_1 міської ради - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 15 березня 2019р.

Суддя О.Ю. Оборотова