Рішення

від 22.03.2019 по справі 916/97/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"22" березня 2019 р.м. Одеса Справа № 916/97/19

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Бачур А.В.

за участю представників:

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" (02192, м. Київ, вул. Миропільська, буд. 4)

до відповідача: приватного сільськогосподарського підприємства "ДРУЖБА НАРОДІВ" (67211, Одеська обл., Іванівський р-н., с. Червонознам'янка, вул. Генерала Плієва, буд. 12)

про стягнення 182 394,44 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення з приватного сільськогосподарського підприємства "ДРУЖБА НАРОДІВ" 182 394,44 грн., де 163 400,00 грн. – основний борг, 4 860,28 грн. – 3% річних, 14 134,16 грн. – інфляційні.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

18.10.2017р. між товариством з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ та приватним сільськогосподарським підприємством "ДРУЖБА НАРОДІВ" було укладено договір поставки №18/10 від 18.10.2017р., згідно якого сторони домовились про поставку відповідачу добрива (рідке) - біологічно активний імунопротектор на основі кремнію BAI-SI в кількості 850 літрів на загальну суму 173 000,00 грн.

Позивачем (постачальником) було передано відповідачу (покупцю) товар на загальну суму 173 400,00 грн., що підтверджується видатковою накладною №РН-0000026 від 18.10.2017р. на суму 173 400,00 грн.,

Відповідач на виконання умов вищенаведеного договору поставки, здійснив часткову оплату вартості товару розмірі 10 000,00 грн., внаслідок чого, за відповідачем виникла заборгованість в сумі 163 400,00 грн.

Неналежне виконання відповідачем договірних зобов'язань в частині здійснення оплати вартості товару й зумовило звернення позивача до Господарського суду Одеської області із даним позовом.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.01.2019р., позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 21.01.2019р. позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" було прийнято до розгляду суддею Цісельським О.В., відкрито провадження у справі №916/97/19 за правилами загального позовного провадження.

19.02.2019р. відповідач звернувся до суду із клопотанням (вх.№3376/19) про відкладення розгляду справи.

12.03.2019р. приватне сільськогосподарське підприємство "ДРУЖБА НАРОДІВ" звернулось до Господарського суду Одеської області із зустрічною позовною заявою (вх.№643/19) до товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" в якій просить суд визнати недійсним договір поставки №18/10 від 18.10.2017р. на загальну суму 173 400,00 грн., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" та приватним сільськогосподарським підприємством "ДРУЖБА НАРОДІВ".

З врахуванням того, що приватне сільськогосподарське підприємство "ДРУЖБА НАРОДІВ" звернулось до Господарського суду Одеської області із зустрічною позовною заявою (вх.№643/19) до товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" про визнання недійсним договору поставки №18/10 від 18.10.2017р. на загальну суму 173 400,00 грн., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" та приватним сільськогосподарським підприємством "ДРУЖБА НАРОДІВ", із порушенням строку, передбаченим ч.1 ст.180 ГПК України, ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.03.2019р. зустрічну позовну заяву приватного сільськогосподарського підприємства "ДРУЖБА НАРОДІВ" (вх.№643/19) було повернуто.

Представник позивача в судове засідання, призначене на 22.03.2019р. не з'явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, про що свідчить підпис уповноваженого представника позивача на розписці про відкладення розгляду справи.

Представник відповідача в судове засідання призначене на 22.03.2019р. не з'явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, про що свідчать поштові повідомлення, повернуті на адресу суду із відмітками про вручення.

Відзив на позов суду не надав, своїм правом на захист не скористався.

Європейський суд з прав людини у п.41 свого рішення від 03.04.2008р. у справі "Пономарьов проти України", зазначив, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Як встановлено судом, 18.10.2017р. між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки № _18/10_, за умовами п.1.1 якого позивач зобов'язався поставити, а покупець прийняти та оплатити добрива-біологічно активний імунопротектор на основі кремнію під торговою маркою ВАІ-SI, надалы - продукція.

Загальна кількість продукції, що поставляється згідно договору - 850 літрів.

За приписами п.2.1. договору загальна сума за продукцію, яку покупець зобов'язаний сплатити постачальнику, складає 173400,00 грн., в т.ч. ПДВ - 28900 грн.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

В суперечь взятим на себе за договором зобов'язанням, щодо оплати отриманої за договором поставки № _18/10_ від 18.10.2017р. продукції, відповідач розрахувався з позивачем не у повному обсязі. Так як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем, в порушенняумов договору ним не було проведено розрахунок за отриману продукцію на суму 163400 грн. Вимогу позивача від 04.10.2018р. про погашення заборгованості за договором, відповідач залишив без відповіді та задоволення.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України закріплює, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема з розрахунку заборгованості приведеного позивачем в позовній заяві та не спростованого відповідачем, останнім договірні зобов'язання щодо оплати вартості отриманого від позивача товару за договором поставки №18/10 не виконані належним чином, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 163 400,00 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума заборгованості, встановлена судом в розмірі 163 400,00 грн.

Дослідивши позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 4 860,28 грн. та перевірівши наданий позивачем розрахунок, суд зазначає наступне:

У відповідності з ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних в сумі 4 860,28 грн., суд встановив, що позивачем розрахунок було зроблено неналежним чином, у зв'язку з чим, судом було самостійно здійснено розрахунок 3% річних, наступним чином:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір процентів річнихЗагальна сума процентів

173400.0024.10.2017 - 04.05.20181933 %2 750.65

163400.0005.05.2018 - 24.10.20181733 %2 323.41

Отже, за самостійним розрахунком суду, 3% річних складають 5 074,06 грн., але у зв'язку з тим, що 3% річних позивачем заявлено до стягнення в меншому розмірі, в сумі 4 860,28 грн., стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних в сумі 4 860,28 грн.

Щодо позовної вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних, суд зазначає наступне:

Системний аналіз законодавства України свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 Цивільного кодексу України.

Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, стягнення яких передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

У зв'язку з тим, що в країні відбулись інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошових коштів, строк оплати яких настав, але не сплачених.

При цьому, суд зазначає, що сума інфляційних втрат повинна розраховуватись за весь період прострочення, тобто з урахуванням як інфляційних процесів так і дефляційних процесів, що мали місце в період такого прострочення.

Перевіривши розрахунок позивача інфляційних в сумі 14 134,16 грн., суд встановив, що позивачем розрахунок було здійснено неналежним чином, у зв'язку з чим, судом було самостійно розраховано інфляційні наступним чином:

Період заборгованостіСума боргу (грн.)Сукупний індекс інфляції за періодІнфляційне збільшення суми боргуСума боргу з врахуванням індексу інфляції

24.10.2017 - 04.05.2018173400.001.06411029.56184429.56

05.05.2018 - 24.10.2018163400.001.0294749.83168149.83

Отже, за самостійним розрахунком суду, інфляційні складають 15 779,39 грн., але у зв'язку з тим, що інфляційні позивачем заявлено до стягнення в меншому розмірі, в сумі 15779,39 грн., стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні в сумі 15 779,39 грн.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку, позовні вимоги позивача не спростовано.

Отже, підсумовуючи вищенаведенне, оцінюючі докази, наявні в матеріалах справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ "АГРОЕКОТЕХ" є обґрунтованими, підтвердженими наявними в матеріалах справи доказами, а тому такими що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору в сумі 2 735,92 грн.

Керуючись ст.ст.13, 76, 86, 129, 202, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1.          Позов – задовольнити повністю.

2.          Стягнути з приватного сільськогосподарського підприємства "ДРУЖБА НАРОДІВ" (67211, Одеська обл., Іванівський р-н., с. Червонознам'янка, вул. Генерала Плієва, буд. 12, код 03769215) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОЕКОТЕХ" (02192, м. Київ, вул. Миропільська, буд. №4, код 39252369) 163 400 (сто шістдесят три тисячі чотириста) грн. 00 коп. основного боргу, 4 860 (чотири тисячі вісімсот шістдесят) грн. 28 коп. – 3% річних, 14 134 (чотирнадцять тисяч сто тридцять чотири) грн. 16 коп. – інфляційних та 2 735 (дві тисячі сімсот тридцять п'ять) грн. 92 коп. – витрат на оплату судового збору.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України

Повний текст рішення складено 01 квітня 2019 р.

Суддя О.В. Цісельський