Рішення

від 26.03.2019 по справі 826/15777/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 березня 2019 року № 826/15777/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Катющенка В.П., за участю секретаря судового засідання Скидан С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомГромадської організації "Неурядова організація верховенство права" до проПрезидента України Порошенка Петра Олексійовича встановлення відсутності компетенції

за участю:

від позивача - Ковальов С.В.;

від відповідача - Пантюхова Л.Р.

ВСТАНОВИВ:

Громадська організація "Неурядова організація верховенство права" звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд встановити відсутність компетенції (повноважень) Президента України Порошенка Петра Олексійовича втручатися у діяльність церкви та релігійних організацій, зокрема, шляхом підписання та направлення звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання ОСОБА_3 про автокефалію Православної Церкви в Україні, яке в подальшому було підтримано Верховною Радою України постановою від 19.04.2018 № 2410-VIII "Про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання ОСОБА_3 про автокефалію Православної Церкви в Україні", і в якому серед іншого зазначено: "Як Глава держави Україна, який представляє її громадян, в тому числі і тих, які належать до української православної спільноти, які завдяки Хрещенню, отриманому від Константинопольської Матері-Церкви 1030 років тому, сповідують християнську віру - прошу Вас надати Томос про автокефалію Православній Церкві в Україні" (далі по тексту також - Звернення).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що вказане Звернення підписано саме Президентом України, тобто, останній діяв як суб'єкт владних повноважень. Проте, на думку позивача, згідно з частиною другою статті 19 та частиною третьою статті 35 Конституції України у Президента України Порошенка Петра Олексійовича відсутні такі повноваження. Відповідно ж до Закону України Про свободу совісті та релігійні організації церква (релігійні організації) відокремлені від держави й держава не втручається у здійснювану у межах закону діяльність релігійних організацій, підписавши та направивши таке звернення, Президент України втрутився у діяльність релігійних організацій в Україні.

Також позивач зазначив, що згідно пункту 1.1. статуту Громадська організація "Неурядова організація верховенство права" остання є добровільним об'єднанням фізичних осіб, створеним для здійснення захисту прав і свобод людини та громадянина, задоволення суспільних, зокрема, економічних, соціальних, культурних, освітніх та інших інтересів своїх членів та/або інших осіб. Згідно пункту 2.1. статуту позивача Організація має суспільний характер, а згідно підпункту 2.4.2 пункту 4.2. статуту для досягнення своєї мети та виконання статутних завдань Організація у встановленому чинним законодавством порядку має право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів та інших осіб у будь-яких органах державної влади, в тому числі судах, правоохоронних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності та підпорядкування.

У частині способу захисту порушеного права позивач зазначив, що звернення Президента України за своєю правовою природою є рішенням відповідача, але не є індивідуальним актом, оскільки видано не на виконання владних управлінських функцій Президента України. Тому вказане звернення не відповідає закону не через неправильне правозастосування у конкретній ситуації, а концептуально на рівні відсутності як такої компетенції. За таких обставин позивач вважає, що найбільш підходящим у спірній ситуації способом захисту законних інтересів позивача є встановлення у судовому порядку відсутності відповідної компетенції (повноважень) у Президента України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 13.11.2018.

18.10.2018 від представника відповідача до суду надійшов відзив на позов, у якому зазначено, що оспорюване Звернення не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків, зокрема у позивача, тому його зміст не може бути предметом публічно-правового спору. Відсутність спірних відносин, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту, з огляду на що просив суд закрити провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також представник відповідача у відзиві посилався на ту обставину, що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України, отже ця справа підсудна Верховному Суду як суду першої інстанції. У частині відсутності компетенції (повноважень) Президента України П. Порошенка відповідач зазначив, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач, своїми рішеннями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою. З огляду на наведене та зазначаючи, що позивач не є та не був учасником правовідносин, пов'язаних зі Зверненням, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову.

У зв'язку з перебуванням судді Катющенка В.П. у стані тимчасової непрацездатності, підготовче судове засідання 13.11.2018 відкладено на 04.12.2018.

У підготовчому судовому засіданні 04.12.2018 судом винесено ухвалу про залишення позову без руху на підставі статей 161, 169, 171, 241, 243 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ухвали суду від 11.12.2018 продовжено розгляд справи у підготовчому судовому засіданні.

22.01.2019 судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Також у підготовчому судовому засіданні ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, відмовлено у задоволенні заяви Громадської організації "Правозахисна організація "Боротьба з корупцією в Україні" про вступ у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача.

При вирішенні вказаного питання судом врахована позиція позивача, відповідно до якої останній у даному позові не просить суд визнати рішення, дії чи бездіяльність Президента України Порошенка Петра Олексійовича, а просить суд встановити відсутність компетенції (повноважень) Президента України Порошенка Петра Олексійовича втручатися у діяльність церкви та релігійних організацій, зокрема, шляхом підписання та направлення звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання ОСОБА_3 про автокефалію Православної Церкви в Україні. З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що рішення у даній справі не вплине на права, обов'язки та інтереси вказаної особи.

Стосовно заявленого представником відповідача у відзиві на позов клопотання про закриття провадження у даній справі, суд, враховуючи зазначену вище позицію представника позивача, дійшов висновку, що дане клопотання буде розглянуто судом під час розгляду справи по суті після заслуховування позицій представників учасників справи.

У судовому засіданні 26.03.2019 представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні 26.03.2019 просила суд відмовити у задоволенні позову з підстав, викладених у відзиві на позов.

У судовому засіданні 26.03.2019 ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи, в тому числі, з тієї обставини, що встановлення наявності чи відсутності прав позивача можливе лише за результатами розгляду справи по суті.

На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 26.03.2019 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

У квітні 2018 року Президент України Порошенко Петро Олексійович, як Глава держави Україна, підписав та направив до Вселенського Патріарха Варфоломія звернення про надання ОСОБА_3 про автокефалію Православній Церкві в Україні. Вказані обставини сторонами не заперечуються.

Позивач, вважаючи відсутніми повноваження Президента України на вчинення таких дій, звернувся з даним позовом до суду та просить суд встановити відсутність компетенції (повноважень) Президента України Порошенка Петра Олексійовича втручатися у діяльність церкви та релігійних організацій, зокрема, шляхом підписання та направлення звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання ОСОБА_3 про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно частини першої-третьої статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до частин першої-другої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституції України.

Юрисдикція та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначаються Кодексом адміністративного судочинства України.

Згідно частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Компетенція - це сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень.

Компетенцію державного органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб'єктів владних повноважень може перетинатися, внаслідок чого виникає компетенційний спір.

Завдання суду у компетенційних спорах, з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства, розв'язати законодавчі колізії, а також, усунути наслідки дублювання повноважень.

При цьому, позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень, відповідач, своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або у випадку, коли прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

Крім того, і у пункті 16 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративний договір - спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону:

а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень;

б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;

в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;

г) замість видання індивідуального акта;

ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.

Таким чином, спори, визначені пунктом 3 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, можуть виникати внаслідок різного тлумачення суб'єктами владних повноважень законодавства щодо їхньої компетенції на вирішення певних питань у сфері управління. Також спори з приводу компетенції виникають у разі виявлення привласнення повноважень іншого суб'єкта владних повноважень або перевищення власних повноважень.

З аналізу наведених вище норм законодавства вбачається, що адміністративний позов може містити вимогу про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень, проте такий адміністративний позов можливий у випадку відповідності пред'явленого позову вимогам щодо сторін такого провадження, а саме: наявність спору між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень .

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що в даному випадку позивачем обрано неправильний спосіб судового захисту, оскільки позов про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень може бути поданий лише суб'єктом владних повноважень з приводу реалізації його компетенції у сфері управління, яким позивач не є.

При цьому Окружний адміністративний суд міста Києва не може давати оцінку діям чи бездіяльності Президента України у даній справі, оскільки такими повноваженнями відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України наділений Верховний Суд як суд першої інстанції.

Європейський суд з прав людини ж у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України зазначив, що фраза встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін судом, встановленим законом у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів .

Крім того, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушенні в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України та норм Кодексу адміністративного судочинства України.

Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими.

Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Крім того, обґрунтовуючи порушення своїх прав, позивач посилається на статут Громадської організації "Неурядова організація верховенство права".

З копії статуту позивача вбачається, що останній затверджено Установчими Зборами засновників 31.05.2018, тобто після звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія. З Єдиного ж державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що позивача було зареєстровано 05.06.2018.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи наведене у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов Громадської організації "Неурядова організація верховенство права" (03110, м. Київ, вул. Миколи Амосова, 4, офіс 7, ідентифікаційний код 42189816) залишити без задоволення.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII.

Суддя В.П. Катющенко

Повний текст рішення складено та підписано 05.04.2019.