Постанова

від 08.04.2019 по справі 903/441/17

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2019 року Справа №903/441/17

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Розізнана І.В.

суддя Грязнов В.В.

при секретарі судового засідання Петрук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" на рішення господарського суду Волинської області від 15.01.2019 р. (головуючий суддя Шум М.С., суддя Войціховський В.А., суддя Якушева І.О., повний текст рішення складено 24.01.2019 р.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс"

до 1) сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Бізнес центру "Софія-Шанс"

2) товариства з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE"

про стягнення 55582,18 грн.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача-1 - не з'явився,

відповідача-2 - не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 15.01.2019 р. у справі №903/441/17 позов товариства з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Бізнес центру "Софія-Шанс", товариства з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" про стягнення 55582,18 грн. задоволено в повному обсязі.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції вказав, що товар згідно умов договору №УО 1-11-16/1 від 01.11.2016 р. було доставлено товариству з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE", що підтверджується документами, на підставі яких здійснювалось митне оформлення товару, а саме митною декларацією та міжнародною товарно-транспортною накладною. Однак розрахунків за вказаний товар відповідачем-2 здійснено не було, про що свідчать довідки з банківських установ, які здійснюють банківське обслуговування позивача. З огляду на викладене, посилаючись на ст.ст.11, 202, 509, 526, 527, 530, 626, 712 Цивільного кодексу України, ст.ст. 144, 173, 193 Господарського кодексу України, суд дійшов висновку, що відповідач-2 порушив свої зобов'язання щодо оплати доставленого йому товару згідно договору №УО 1-11-16/1 від 01.11.2016 р., тому позов підлягає до задоволення.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" звернулось до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Апелянт, зокрема, зазначає, що міжнародний договір від 01.11.2016 р. №УО 1-11-16/1, з урахуванням ст.6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та ст.181 ГК України, не є належним доказом та правовою підставою правовідносин між сторонами спору, оскільки фактично не підписувався уповноваженими представниками сторін. Єдиним документом, який реально підписувався сторонами є протокол намірів від 24.10.2016 р. за №47/10-16.

Крім того, скаржник звертає увагу, що ТОВ "Укрзахід Стімекс" є боржником перед ТОВ "GNG OZONE" в сумі 2026, 70 євро і це зобов'язання правомірно було зараховано зустрічним зобов'язанням на суму 1886,7 євро, при цьому різниця не погашена позивачем до цього часу. Апелянт вказує, що судом першої інстанції не надано правової оцінки щодо неналежного виконання позивачем своїх зобов'язань та завдання такими діями збитків відповідачу-2, факту порушення позивачем взятих на себе зобов'язань та проведеної з боку ТОВ "GNG OZONE" процедури позасудового врегулювання даного спору.

Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс", подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вказує, що сторонами було підписано міжнародний договір, укладенню якого передувало підписання сторонами протоколу намірів від 24.10.2016 р. Будь-яких заперечень зі сторони апелянта щодо зазначення як підстав розмитнення та перевезення в міжнародному сполученні вантажу на його користь згідно договору від 01.11.2016 р. №УО 1-11-16/1 та рахунку-фактури №2 від 30.11.2016 р. не надходило. Також звертає увагу, що будь-які зарахування взаємних вимог між сторонами не погоджувалися.

У судове засідання, що відбулося 08.04.2019 року, сторони не забезпечили явку своїх представників.

Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

У пункті 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989 р. вказано, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (§51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 р. у справі "Красношапка проти України").

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду.

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини та приписи ст.ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, той факт, що явка учасників справи в судове засідання обов'язковою не визнавалася, та приймаючи до уваги надання пояснень представниками сторін у судовому засіданні 27.03.2019 р., колегія суддів визнала за можливе розглядати апеляційну скаргу за відсутності учасників справи.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 24.10.2016 р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" підписано протокол намірів на поставку каміння різаного №47/10-16 (т.1, а.с.11), згідно якого сторонами обумовлено об'єм поставки, кінцевий термін поставки, ціну за 1 кв.м, умови (базис) поставки та орієнтовну вартість транспортних витрат.

01.11.2016 р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" (продавець) та товариством з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" (покупець) укладено договір міжнародної купівлі-продажу товарів №УО 1-11-16/1 (т.1, а.с.12-13).

Відповідно до п.1.1 договору, в порядку та на умовах визначених даним договором, продавець зобов'язується передати у власність покупця бруківку (каміння) різаного базальтового 180*180(50-60) мм в кількості 650 кв.м., а покупець зобов'язується прийняти у власність від продавця на умовах FCA (згідно правил ІНКОТЕРМС в редакції 2010 р.).

Пунктом 1.4 договору сторони погодили, що місцем передачі товару продавцем відповідному перевізнику є Україна, м. Луцьк.

У відповідності до п.3.2 договору, датою поставки товару на умовах FCA рахується дата митного оформлення товару. Поставка повинна відбутися в період з 01 листопада по 30 листопада 2016 р.

Продавець зобов'язується передати товар покупцю, відвантажити товар та оформити супровідні документи на митниці (п.6.1 договору).

За змістом п.6.2 договору, оплата за відвантажений товар проводиться покупцем в євро шляхом перерахування грошей на валютний рахунок продавця на умовах 100% оплати партії товару протягом 1 банківського дня після повідомлення покупця про митне оформлення з рахунку покупця по факту оформлення і пред'явлення копії митної декларації продавцем.

Згідно п.7.3 договору, право власності на товар, а також всі ризики пов'язані з ним, переходять від продавця до покупця з моменту передачі і оплати відвантаженого товару в розпорядження перевізника, визначеного покупцем.

У випадку порушення зобов'язань, передбачених цим договором, сторона несе відповідальність, визначену договором та (або) згідно чинного законодавства України (п.9.1 договору).

На виконання умов договору позивачем виставлено рахунок-фактуру №2 від 30.11.2016р. (т.1, а.с.16) на відвантаження товару, а саме бруківки пиленої базальтової, в кількості 114,00 кв.м на суму 1886,70 євро.

Згідно документів, на підставі яких здійснювалось митне оформлення товару, а саме митної декларації (т.1, а.с.15) та міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR) №470350 від 04.12.2016 р. (т.1, а.с.14), вказаний товар був прийнятий перевізником ФОП ОСОБА_1 до перевезення та доставлений на місце розвантаження.

Претензіями від 01.03.2017 р. (т.1, а.с.18) та 15.03.2017 р. (т.1, а.с.17) позивач звертався до відповідача з вимогою оплатити заборгованість за відвантажений товар на загальну суму 1886,70 євро.

Враховуючи невиконання умов договору товариством з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" та несплату ним в добровільному порядку боргу за поставлений товар, товариство з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" звернулось з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду колегія суддів враховує наступне.

За змістом ст.509 ЦК України, зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 ст.202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У відповідності до ч.1 ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 ЦК України).

За приписами ст. 525, 526, 629 ЦК України та ст.193 ГК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст.530 ЦК України), місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі (ч.1 ст.532 ЦК України).

Оцінюючи доводи апелянта щодо неналежності міжнародного договору №УО 1-11-16/1 від 01.11.2016 р. як доказу правової підстави виникнення правовідносин між сторонами у даній справі, а також те, що єдиним документом, який реально підписувався сторонами є протокол намірів №47/10-16 від 24.10.2016 р., колегія суддів враховує наступне.

Частиною 4 ст. 635 ЦК України передбачено, що договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

За приписами ч.6 ст. 182 Господарського кодексу України передбачено, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

При укладенні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри, меморандуми тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти в майбутньому основний договір. Тобто різниця між попереднім договором та протоколом про наміри полягає в тому, що протокол про наміри, на відміну від попереднього договору, фактично не породжує для сторін ніяких правових наслідків

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 26.06.2018 р. у справі №910/12018/17.

Апеляційним судом встановлено, що підписаний між товариством з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" та товариством з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" протокол намірів від 24.10.2016 р., який позивач вказує підставою виникнення правовідносин між сторонами, не містить положень, які б свідчили про набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків сторін в результаті його підписання.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що протокол намірів від 24.10.2016 р. не є ні попереднім договором, ні правочином в розумінні ст.626 ЦК України та ст. 182 ГК України, оскільки не встановлює обсягу прав та обов'язків сторін та не породжує будь-яких юридичних наслідків.

Відповідно до ч.1 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Частиною 2 цієї ж статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

За приписами ст.181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно ст.6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій або в електронній формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.

Пунктом 12.2 договору сторони погодили, що внесення змін та доповнень до даного договору є дійсними лише в тому випадку, якщо вони укладені в письмовій формі і підписані уповноваженими представниками сторін. Договір, доповнення та внесення змін до нього, які передані електронною поштою і підписані, мають силу оригіналів.

Як вбачається зі змісту договору міжнародної купівлі-продажу товарів від 01.11.2016р. №УО 1-11-16/1, останній містить реквізити обох сторін, підписи уповноважених представників сторін, які скріплені відтисками їх печаток.

Враховуючи викладене, приймаючи до уваги погодження сторін щодо юридичної сили документів переданих електронною поштою, а також той факт, що протокол намірів від 24.10.2016 р. не є правочином в розумінні ст.626 ЦК України, колегія суддів дійшла висновку, що правовідносини сторін виникли саме на підставі договору міжнародної купівлі-продажу товарів від 01.11.2016 р. №УО 1-11-16/1 відповідно до положень ст.173, 174 ГК України та ст. 11, 202, 509 ЦК України, що спростовує посилання апелянта у відповідній частині.

Водночас, як правильно встановлено судом першої інстанції, підставою складення рахунку-фактури на відвантаження товару вказано договір №УО1-11-16/1 від 01.11.2016 р. Крім того, митна декларація та міжнародна товарно-транспортна накладна №470350 також містить посилання на вказаний договір та рахунок-фактуру №2 від 30.11.2016 р.

Доказів в підтвердження спростування відомостей, вказаних в документах для проходження митного контролю відвантаженого товару, відповідачем-2 суду надано не було.

Відповідно до п.12.5 договору, за згодою сторін пунктом розвантаження товару згідно договору вважати: 3911 AV Rhenen, Grebbeweg (Holandia).

Вантаж, згідно п.12.5 договору та міжнародної товарно-транспортної накладної (CMR) №470350, був доставлений до місця призначення, що, зокрема, підтверджується листом перевізника ФОП ОСОБА_1 (т.1, а.с.105) та не заперечується сторонами.

При цьому, апелянт вказує на порушення виконання позивачем своїх зобов'язань у вигляді недопоставки товару у значній кількості та відповідно прострочення поставки, що спричинило завдання збитків відповідачу-2 в сумі 2026,70 євро. Таким чином, скаржник вважає товариство з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" своїм боржником, тому правомірно відмовився від подальшого одержання продукції від позивача та в односторонньому порядку визнав взаємні зобов'язання припиненими, а саме відшкодування збитків в сумі 2026,70 євро зарахував зустрічним зобов'язанням оплати товару на суму 1886,70 євро.

Щодо вказаних доводів апелянта апеляційний суд вважає за необхідне вказати таке.

Статтями 202, 203 ГК України передбачено, що зобов'язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Відповідно до ст. 601 ЦК України, зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними, тобто вони повинні бути однорідними у розумінні їх матеріального змісту, тобто мати однорідний предмет; 3)строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).

Проте припинення зобов'язання зарахуванням можливе лише за умов однорідності та безспірності зустрічних вимог сторін, а саме за відсутності спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов'язань. Адже, за відсутності умови "безспірності вимог" відповідний спір має бути вирішений у судовому порядку з дотриманням вимог процесуального закону.

Судом встановлено, що в даній справі відсутня безспірність заявлених зустрічних однорідних вимог, оскільки позивач заперечує неналежне виконання зобов'язань перед відповідачем-2, зокрема, несвоєчасної та не в повному обсязі поставки товару, та відповідно нарахування штрафу. Крім того, вказує, що будь-які зарахування взаємних вимог між сторонами не погоджувались.

Зважаючи на вказане, доводи скаржника про те, що зобов'язання сторін припинились на підставі поданої ним заяви про зарахування однорідних вимог ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства.

Відповідно до ст.60 ГПК України (в редакції чинній на момент звернення з даним позовом до суду - 26.05.2017 р.) відповідач має право до початку розгляду господарським судом справи по суті подати до позивача зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути взаємно пов'язаний з первісним. Подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів.

Натомість, відповідач-2 правом, наданим йому ст.60 ГПК України, не скористався в даній справі.

Враховуючи відсутність безспірності заявлених зустрічних однорідних вимог, а також приймаючи до уваги, що захист прав здійснюється судом в межах позовного провадження по суті розгляду позовних вимог, за наслідками яких вирішується спір, колегія суддів дійшла висновку, що заява про зарахування однорідних вимог, передбачена ст. 601 ЦК України, не є способом вирішення даного спору, а тому наявність чи відсутність підстав для відшкодування збитків на користь відповідача-2 підлягає встановленню в межах захисту відповідних прав товариства з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" (за його позовом).

З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача та стягнення вартості відвантаженого товару з відповідача-2.

Доводи скаржника про проведення оплати за товар за банківськими реквізитами, відмінними від зазначених в договорі №УО1-11-16/1 від 01.11.2016р., спростовуються матеріалами справи, а саме довідкою АБ "Укргазбанк" №5-102/02/1240/2018 від 17.09.2018 р. (т.2, а.с.41) та довідкою ПАТ "Кредобанк" №102-38820/18 від 17.09.2018 р. (т.2, а.с.40), згідно яких вбачається відсутність розрахунків за відпущений товар зі сторони відповідача-2.

Колегія суддів також враховує, що Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002 р. №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначив, що положення частини 2 статті 124 Конституції України у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи і встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту своїх прав і свобод.

Норма ст.124 Конституції України, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Вирішальним при оцінці ефективності засобу юридичного захисту, у тому числі і судового, є те, що на підставі звернення особи із відповідною скаргою про виправлення певної ситуації, суд здатний і має як найшвидше її виправити. Засіб є "ефективним", якщо його можна використати як для прискорення вирішення справи судом, так і для забезпечення скаржника адекватним відшкодуванням за затримки, які вже сталися.

В даному випадку слід зазначити, що спосіб захисту свого порушеного права шляхом досудового врегулювання спору не є обов'язковим до правовідносин, що складаються між сторонами, оскільки право особи на звернення до суду передбачено статтею 55 Конституції України, статтями 15, 16 Цивільного кодексу України та відповідними нормами Господарського процесуального кодексу, а тому зобов'язання особи перед зверненням до суду скористатися даним способом захисту своїх прав є порушенням Конституції та інших нормативно-правових актів України.

Аналогічну правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 15.02.2018 р. у справі № 922/603/17.

Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору; обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист; обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002р. №15-рп/2002).

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апелянта щодо невжиття позивачем заходів досудового врегулювання не заслуговують на увагу, оскільки досудове врегулювання спору є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Крім того, колегія суддів, керуючись ст.ст. 543, 546, 553, 554 ЦК України, погоджується з висновком суду першої інстанції щодо солідарного стягнення з відповідача-1 та відповідача-2 - 1000 грн. на підставі договору поруки №1-п від 01.11.2016р., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Укрзахід Стімекс" як кредитором та СГ ТОВ Бізнес-центр "Софія-Шанс" як поручителем (т.1, а.с.19). Оскільки згідно з п.2.1 вказаного договору, поручитель зобов'язався перед кредитором солідарно відповідати за виконання зобов'язань боржником - ТОВ "GNG OZONE", по проведенню розрахунків за придбаний товар, а також можливі санкції у зв'язку з невиконанням договірних зобов'язань, згідно договору №УО 1-11-16/1 про міжнародну купівлю-продаж товарів від 01.11.2016р. в розмірі 1000 грн..

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява №4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).

Згідно з ч. 3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом. За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 Господарського процесуального кодексу України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Волинської області від 15.01.2019 р. у справі №903/441/17 залишити без змін, апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "GNG OZONE" - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у випадках, порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "11" квітня 2019 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Розізнана І.В.

Суддя Грязнов В.В.