Постанова

від 11.04.2019 по справі 927/268/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2019 року

м. Київ

Справа № 927/268/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Берізка-1"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Коротун О.М., судді Чорногуз М.Г., Агрикова О.В.) та на рішення Господарського суду Чернігівської області від 11.09.2018 (суддя Цимбал-Нарожна М.П.)

за позовом заступника керівника Чернігівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Чернігівської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Берізка-1"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Головне управління ДФС у Чернігівській області

про повернення земельної ділянки та стягнення заборгованості

відповідача: Новик М.С. (адвокат)

позивача: Гладченко Н.Л. (довіреність від 28.03.2019)

прокурора Біньковська А.В. (посвідчення від 18.02.16),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, заступник керівника Чернігівської місцевої прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Чернігівської міської ради (далі-позивач), уточнивши позовні вимоги, просив зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Берізка-1" (далі-відповідач) повернути позивачу земельну ділянку, кадастровий номер 7410100000:02:034:0142, площею 0,1768 га, яка розташована за адресою: м.Чернігів, просп. Перемоги, 140 (далі - земельна ділянка) та стягнути з відповідача на користь позивача 72 643,38 грн. заборгованості по орендній платі за період з грудня 2016 року по квітень 2018 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повернув земельну ділянку незважаючи на припинення дії договору оренди, а також своєчасно та в повному обсязі відповідач не сплачував орендну плату за земельну ділянку, у зв'язку з чим утворилася заборгованість у відповідному розмірі, яка і підлягає стягненню.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 11.09.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2019, позов задоволено частково, зобов'язано відповідача повернути позивачу земельну ділянку, відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача заборгованості.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказані судові рішення в частині задоволення позовних вимог та стягненні судового збору у сумі 1762,00 грн. та в цій частині прийняти нове рішення, яким у позові та стягненні судового збору відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач посилався на те, що суди не звернули уваги на ту обставину, що відповідач користується земельною ділянкою на підставі договору від 04.05.2012, що виключає підстави для її повернення на підставі договору № 1843, який є неукладеним.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач є власником земельної ділянки, що підтверджується витягом з державного земельного кадастру про земельну ділянку від 24.01.2015 за №НВ-7401738682015.

27.08.2015 між позивачем та відповідачем був укладений договір оренди земельної ділянки №1843, за умовами якого, відповідач прийняв в оренду земельну ділянку, терміном до 27.02.2018, для експлуатації автостоянки, про що був складений відповідний акт.

Пунктами 7, 8, 9 договору сторони визначили суму, порядок та строки сплати відповідачем орендної плати за земельну ділянку.

Згідно пункту 19 договору, після припинення договору відповідач повертає позивачу земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

Відповідно до пункту 31 договору, у разі його припинення або розірвання, відповідач має забезпечити виконання умов повернення земельної ділянки, визначених у п. 19 цього договору.

Суди встановили, що відповідне управління позивача неодноразово зверталося до відповідача з листами, у яких інформувало відповідача про відмову у поновленні строку дії договору, вказувало на наявність заборгованості та вимагало від відповідача повернути земельну ділянку.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що договір оренди земельної ділянки не був зареєстрований у встановленому законом порядку, тому відповідач безпідставно користується земельною ділянкою та порушує права позивача щодо її володіння, користування та розпорядження. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості з орендної плати, суд першої інстанції послався на те, що оскільки відсутні докази укладення договору оренди, підстав для стягнення орендної плати немає.

Підстави для скасування судових рішень відсутні з огляду на наступне.

Згідно частини першої статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За приписами статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною першою статті 210 Цивільного кодексу України унормовано, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною другою статті 152 Земельного кодексу України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно статті 17 Закону України "Про оренду землі", об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Встановивши, що договір оренди не пройшов державну реєстрацію у встановленому законом порядку, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку позивачу.

Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками судів, оскільки із встановлених ними обставин справи вбачається, що інших даних, які б вказували на наявність у відповідача права користування земельною ділянкою матеріали справи не містять та відповідачем не подано, відтак у відповідача відсутні правові підстави для користування нею.

Отже, висновки судів про наявність підстав для задоволення позову у наведеній частині, є законними та обґрунтованими.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржених судових рішень.

Доводи, викладені у касаційній скарзі, зводяться до необхідності доведення тих обставин, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, також щодо додаткової перевірки доказів, що відповідно до положень статті 300 частини 2 Господарського процесуального кодексу України у суді касаційної інстанції не допускається.

Колегія суддів зазначає, що наявні матеріали справи не містять договору, на який посилається відповідач у касаційній скарзі, також він не був залучений відповідачем до відзиву на позову заяву, а відповідно не досліджувався судами попередніх інстанцій, що свідчить про хибність доводів відповідача щодо правомірного використання земельної ділянки.

Пунктом першим частиною четвертою статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у разі задоволення позову судовий збір покладається на відповідача.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, врахувавши приписи наведеної норми процесуального закону, правомірно поклав на відповідача судовий збір у відповідному розмірі, у зв'язку з чим доводи касаційної скарги відповідача у цій частині відхиляються, з огляду на їх безпідставність.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Васильєв проти України" (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених судових рішень немає.

Відповідно до приписів статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317, 332 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробничо-комерційна фірма "Берізка-1" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2019 у справі Господарського суду Чернігівської області №927/268/18, залишити без змін.

Поновити дію рішення Господарського суду Чернігівської області від 11.09.2018 у справі № 927/268/18.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов