Постанова від 11.04.2019 по справі 916/163/17

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2019 року м. ОдесаСправа № 916/163/17 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Разюк Г.П.,

суддів: Колоколова С.І., Савицького Я.Ф.

при секретарі судового засідання Федорончукі Д.О.

за участю представників учасників справи:

від прокуратури - ОСОБА_1 за посвідченням № 047394, дата видачі : 11.07.17 ;

від позивача - ОСОБА_2 за довіреністю № 220/576/Д, дата видачі : 20.12.18;

від відповідача-1 - ОСОБА_3- адвоката за ордером ОД № 384307 від 28.03.19 ;

/інші учасники процесу у судове засідання не з'явились. Концерн "Техвоєнсервіс" про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином телефонограмою від 27.03.2019; Державне підприємство "Одеський автомобільний ремонтний завод" перебуває в стані припинення, поштову кореспонденцію за юридичною адресою не отримує (див. - витяги з ЄДР, довідки про причини повернення поштових відправлень від 6,14.02, 4.03 та 2.04.2019), тому відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України ухвали суду вважаються врученими, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає /

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства оборони України

на рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018, проголошене об 11:37:36 суддею Щавинською Ю.М. у м. Одесі, повний текст якого складено 28.12.2018

у справі №916/163/17

за позовом Першого заступника військового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до відповідачів:

- Товариства з обмеженою відповідальністю "Данлін";

- Концерну "Техвоєнсервіс"

за участю третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державного підприємства "Одеський автомобільний ремонтний завод"

про визнання недійсним договору

В С Т А Н О В И В :

У січні 2017р. Перший заступник військового прокурора Київського гарнізону звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою в інтересах Міністерства оборони України за участю третьої особи на стороні позивача Державного підприємства /далі-ДП/ "Одеський автомобільний ремонтний завод" до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Данлін» та Концерну «Техвоєнсервіс про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №3 від 03.12.2015, укладеного між останніми, і повернення сторін у первинний стан.

Позивач стверджує, що договір укладено з порушенням чинного законодавства, яким не передбачено уступка права вимоги стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правової угоди (ст. 203,215,216 ЦК України), крім того вважає, що спірний договір є договором факторингу, на укладення якого ТОВ Данлін не мало права, оскільки не є фінансовою установою та не має відповідної ліцензії.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у задоволенні позову відмовлено, оскільки суд дійшов висновку, що прокурор та позивач не довели наявність порушення, невизнання чи оспорювання відповідачами прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства оборони України, як уповноваженого органу на управління майном ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» . Також, судом зазначено, що укладений між відповідачами договір про відступлення прав вимоги №3 від 03.12.2015 не є договором факторингу, оскільки ТОВ «Данлін» було сплачено на користь Концерну «Техвоєнсервіс» грошові кошти у розмірі вартості відступленого права вимоги до ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» , а тому відсутній факт отримання прибутку новим кредитором за даною угодою, при цьому до ТОВ «Данлін» перейшли права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, що відповідає вимогам ст. 514 ЦК України.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням місцевого суду, Міністерство оборони України звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

На думку скаржника, рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскільки його прийнято із суттєвим порушенням норм матеріального та процесуального права при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.

Апелянт з посиланням на висновки ОСОБА_4 Верховного Суду, викладені у постанові від 11.09.2018 у справі №909/968/16, стверджує, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про те, що укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги №3 від 03.12.2015 не містить ознак договору факторингу, оскільки не врахував його відплатність, яка є основною ознакою та відповідає договірній конструкції договору факторингу.

При цьому скаржник вважає, що оспорюваний договір факторингу є недійсним, оскільки укладений з порушенням ч.1 ст. 227 ЦК України, враховуючи те, що ТОВ Данлін не є фінансовою установою на те має ліцензії Національного банку України на здійснення відповідної діяльності.

Також скаржник вважає передчасним висновок суду першої інстанції про відсутність порушення прав Міністерства оборони України шляхом укладення оспорюваного договору між відповідачами, адже ТОВ «Данлін» за зазначеним договором набуло право вимоги до ДП "Одеський автомобільний ремонтний завод", в справі про банкрутство якого позивача визначено органом управління його майном.

Відзиви на апеляційну не надходили, однак в судовому засіданні представник відповідача просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія дійшла до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.12.2015 між Концерном «Техвоєнсервіс» (Первісний кредитор) та ТОВ «Данлін» (Новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги №3 (надалі - договір) (т.1 а.с.69-71).

Відповідно до п.п. 1, 2 договору Концерн «Техвоєнсервіс» відступив ТОВ «Данлін» право вимоги до боржника - ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» належного виконання обов'язку, підтвердженого ухвалою Господарського суду Одеської області у справі №1-23-32/135-08-4825 від 01.07.2014, а саме сплати заборгованості у сумі 165 913,30 грн.

Згідно з п. 3 договору сума договору складає 165 913,30 грн. Новий кредитор сплачує первісному кредитору суму, вказану в п. 3 договору в день укладення цього договору на рахунок №260081899 в ПАТ «Комерційний індустріальний банк» , МФО 322540.

Відповідно до п. 4 договору права вимоги переходять до нового кредитора після повної сплати на користь первісного кредитора суми, передбаченої п. 3 даного договору та підписання цього договору. До нового кредитора переходять права вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав та зазначені у п.2 цього договору.

Згідно з п. 17 договору він набирає чинності з моменту укладання сторонами та діє до повного виконання прийнятих на себе зобов'язань.

03.12.2015 між відповідачами на виконання умов договору було складено акт приймання-передачі відступлених прав, відповідно до якого Концерном «Техвоєнсервіс» передано, а ТОВ «Данлін» набуто належне первісному кредитору право вимагати від боржника належного виконання обов'язку, підтвердженого ухвалою Господарського суду Одеської області у справі №1-23-32/135-08-4825 від 01.07.2014, а саме сплати заборгованості у сумі 165 913,30 грн.

Окрім того, 04.12.2015 ТОВ «Данлін» на виконання умов договору №3 від 03.12.2015 платіжним дорученням №10 перераховано на рахунок Концерну «Техвоєнсервіс» грошові кошти у сумі 165 913,30 грн (т.1 а.с. 72), що не заперечується сторонами у справі.

Позивач зазначає, що правовідносини між ТОВ «Данлін» та Концерном «Техвоєнсервіс» виникли із договору фінансування під відступлення права грошової вимоги (факторингу), в яких ТОВ «Данлін» виступає фактором, однак вказана особа не має право здійснювати факторингові операції, оскільки не є фінансовою установою, отже оспорюваний договір укладений з порушенням ст. 512, 514, 1077, 1079 ЦК України та порушує права Міністерства оборони України, а відтак має бути визнаним недійним на підставі ст.ст. 203,215 ЦК України з поверненням сторін у первинний стан.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Глава 47 ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо порядку та підстави заміни сторін у зобов'язанні.

Загальні підстави та порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначені ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, так і оплатним.

У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим, відносини факторингу регулюються нормами глави 73 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом ст. 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України, зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг , факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (п. 5 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України Про банки та банківську діяльність .

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства, договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Слід зазначити, що необхідність розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги є нагальною правовою проблемою, у зв'язку з великою кількістю аналогічних спорів, що стало підставою для передачі та прийняття на розгляд палати Верховного Суду справи №909/968/16.

За результатами розгляду зазначеної вище справи Палатою Верховного Суду було зроблено висновок, що договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги.

Отже основною метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника , на відміну від договору відступлення права вимоги, метою якого є безпосередньо передання такого права.

При цьому, якщо при цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно, за договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату, а ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги (у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю, тощо).

Договір факторингу, як фінансова послуга, спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Враховуючи, що послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Таким чином, якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні , а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

За наслідком дослідження умов договору про відступлення права вимоги №3 від 03.12.2015р., укладеного між відповідачами, місцевим судом правомірно встановлено, що він не є договором факторингу, оскільки ТОВ «Данлін» було сплачено на користь Концерну «Техвоєнсервіс» грошові кошти у розмірі вартості відступленого права вимоги до ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» , а тому відсутній факт отримання прибутку новим кредитором за даною угодою, крім того метою оспорюваного договору є безпосередньо заміна кредитора у зобов'язанні, а відтак права та обов'язки сторін визначено договором відповідно до ОСОБА_3 47 ЦК України.

Таким чином судова колегія вважає, що місцевий суд дійшов правомірного висновку, що оспорюваний Договір про відступлення права вимоги №3 від 03.12.2015р., укладений між ТОВ «Данлін» та Концерном «Техвоєнсервіс» , за своєю правовою природою є оплатним договором відступлення права вимоги (цесії).

Твердження скаржника про те, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про укладення між відповідачами договору про відступлення права вимоги №3 від 03.12.2015, а не договору факторингу, оскільки не врахував, що відплатність є основною ознакою яка відповідає договірній конструкції договору факторингу, судова колегія відхиляє, оскільки як вже зазначалось для визначення відносин факторингу визначальним є саме оплатність послуг фактора та отримання ним додаткової плати за надання грошових коштів взамін відступленої вимоги, яка умовами спірного договору, укладеного між відповідачами, не передбачена.

Враховуючи, що спірний договір за своєю правовою природою не є договором факторингу, доводи скаржника про його недійсність у зв'язку з тим, що він укладений з порушенням ч.1ст. 227 ЦК України, також не заслуговують на увагу колегії суддів.

Крім того, з умов спірного договору вбачається, що в результаті укладення оспорюваного договору обсяг майнових зобов'язань Міністерства Оборони України, як уповноваженого органа на управління майном ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» , не змінився, оскільки до нового кредитора перейшли права в тому ж розмірі, що існували у первісного кредитора, а також не змінився і строк їх погашення.

При цьому слід зазначити, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право, а матеріалами справи не підтверджено порушення права Міністерства оборони України з боку відповідачів, разом з тим на думку колегії суддів, саме скаржник порушує законодавство, оскільки удає, що не розуміє означеного та намагається уникнути виконання зобов'язання в процесі банкрутства ДП «Одеський автомобільний ремонтний завод» .

З огляду на встановлені обставини справи, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення прав та законних інтересів позивача та відсутність підстав для задоволення позову у зв'язку з відповідністю спірного договору нормам ст. ст. 512, 514 ЦК України, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/163/17 підлягає залишенню без змін.

У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2018 у справі №916/163/17 залишити без змін, апеляційну скаргу Міністерства оборони України - без задоволення.

Відповідно до ст.284 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів, які обчислюються у відповідності до ст.288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 15.04.2019 р. о 14.10

Головуючий суддя Г.П. Разюк

Суддя С.І. Колоколов

Суддя Я.Ф. Савицький