Постанова

від 17.04.2019 по справі 329/770/18

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 17.04.2019 Справа № 329/770/18

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/807/1396/19 Головуючий у 1-й інстанції: Богослова А.В.

Є.У.№ 329/770/18 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Гончар М.С.,

секретар: Бєлова А.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дітей за кордон без згоди матері ,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Борецького Володимира Володимировича на заочне рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 08 січня 2019 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2018 р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дітей за кордон без згоди матері. Зазначав, що з 05.05.2004 по 25.12.2014 сторони перебували у шлюбі, мають двох дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2. Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати разом із батьком, знаходяться на його утриманні, навчаються в Канадській міжнародній школі Британської Колумбії, яка розташована в Арабській Республіці Єгипет. За для отримання дітьми освіти батько виїжджає з дітьми на період навчання до Арабської Республіки Єгипет, де проживає з ними. Посилаючись на те, що неодноразово звертався до колишньої дружина за отриманням дозволу на виїзд дітей за кордон, проте остання на його звернення не реагує, просив суд надати дозвіл на виїзд дітей до Арабської Республіки Єгипет для навчання без дозволу та супроводу матері з дня ухвалення рішення і до досягнення дітьми повноліття.

Заочним рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 08 січня 2019 року відмовлено у задоволені позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що всупереч Правилам перетинання державного кордону громадянами України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила), у позовній заяві не наведено орієнтовні дату виїзду дітей сторін за межі України та термін їх перебування в Арабській Республіці Єгипет.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Борецького В.В. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, і ухвалити по справі нове рішення яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 05.05.2004, який розірвано рішенням Чернігівського районного суду Запорізької області від 25.12.2014, справа №329/1071/14-ц, яке набрало законної сили 05.01.2015.

Сторони є батьками двох неповнолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2. Ці обставини підтверджуються свідоцтвом про народження від 19.01.2005, виданим Запорізьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Запорізького обласного управління юстиції, свідоцтвом про народження від 05.09.2005, виданим Управлінням по цивільним справам Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров'я Арабської Республіки Єгипет відповідно.

В судовому порядку місце проживання неповнолітніх дітей не визначалося. Проте, як зазначено в мотивувальній частині судового рішення про розірвання шлюбу, діти фактично проживають разом із батьком.

Відповідно до довідок Канадської міжнародної школи Британської Колумбії від 12.08.2018 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 зараховані на навчання до зазначеного навчального закладу в 2014/2015 навчальному році, а також будуть зараховані до цього ж навчального закладу на 2018/2019 навчальний рік з 04.09.2018. Учбовий заклад розташований в Арабській Республіці Єгипет.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі М. С. проти України від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України , вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, виходячи з положень зазначених норм матеріального права, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на певний разовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) зроблено висновок, що положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

У справі, що переглядається, місце проживання дітей судом не визначалося, за згодою сторін діти проживають з батьком, який порушуючи перед судом питання про надання дозволу на їх виїзд без згоди матері, не конкретизував початок і закінчення одноразового виїзду, що призведе до порушення прав дітей, а також батьківських прав відповідачки, оскільки вони тривалий час будуть позбавлені права на особисті зустрічі, на піклування матері про здоров'я дітей, їх фізичний, духовний та моральний розвиток, а тому суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення таких позовних вимог.

Апеляційний суд встановив, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Керуючись ст. ст.374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Борецького Володимира Володимировича залишити без задоволення.

Заочне рішення Чернігівського районного суду Запорізької області від 08 січня 2019 року по цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено і підписано 18 квітня 2019.

Головуючий

Судді: